«ВИЗВОЛЕННЯ»… В НЕВОЛЮ: Петро Франко в трагіфарсі «золотого вересня»

© Наталя ТИХОЛОЗ

1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу. Розпочалася руйнівна і жорстока Друга світова війна. 17 вересня у війну включився і СРСР. На підставі таємного протоколу до пакту Молотова-Ріббентропа Польщу було поділено між Сталіном і Гітлером. Наслідком цієї угоди стало приєднання західноукраїнських земель до СРСР. У радянській історіографії окупацію Західної України називали «золотим вереснем». За це так зване довгоочікуване «звільнення» та «золото» вересня 1939 р. чимало українців розплатилися власним життям… Серед них був і Петро Франко…

19 вересня у квартиру на третьому поверсі, що на вул. Обертинській, 30 (нині вул. Зарицьких), у якій мешкав Петро Франко зі сімʼєю, вдарила німецька граната[1].

«Одна із бомб попала в мій будинок, – розповідав Петро Франко. – Всі кімнати були розбиті. Меблі усі були розбиті вщент. Білизна та інші речі були порізані уламками гранати, – все було потрощено. Ліжка, дзеркала – все розбито. Я вцілів тільки завдяки тому, що знаходився біля товстої стіни. Вся стіна була подряпана уламками гранати. Я відбувся подряпинами»[2]

21 вересня 1939 р. Червона Армія зайняла Львів. Понад два тижні у місті тривав воєнний стан, 14 днів не працювали водогін і каналізація, не ходили трамваї, 5 днів Львів був без світла… Свою багатолітню діяльність назавжди припинила вільна українська преса. Ліквідовані були навіть аполітичні організації, такі як «Просвіта» і Наукове Товариство імени Шевченка. Галичина, як і уся Західна Україна, входила у новий, радянський, етап свого існування.

Зеновія Тарасівна Франко свідчила, що з початком Другом світової війни Петро Франко відчував велику напругу, так що планував навіть виїхати нелегально до Відня:

«Почалась друга світова війна, і радянські війська за домовленістю з фашистською Німеччиною перейшли Збруч. Замість радості Петра Івановича охопила тривога. Ще б пак! Він знав, що нього чекатиме “неминуча розплата” (о, радянську дійсність періоду “розквіту” сталінщини він добре спізнав).

Якось ввечері він прийшов до брата [Тараса Франка. – Н. Т.] й повідомив, що “сидить на клунках” і хоче податися до Відня. Навіть уже домовився із залізничником про потаємний перехід через невстановлений ще на річці Сян кордон між Радянським Союзом та Німеччиною»[3].

Про те, що Петро Франко зі сімʼєю мав виїхати на пʼять років до Японії і що на 28 вересня уже були замовлені квитки, згадувала і донька Петра Франка – Віра[4].

Одначе емігрувати Петрові не вийшло. Що стало на перешкоді напевне не знаємо, але уже за день-два після того, за спогадами тієї-таки Зеновії Франко, Петро Франко розповідав, що його викликали до обкому партії і сказали:

«Нам, Петре Івановичу, …добре відомі ваші статті (з цього почали розмову), але ми не маємо до вас за них ніяких претензій, бо розуміємо, що до їх написання примусили вас обставини життя, адже жили ви все-таки за панської Польщі. Тепер ви потрібні нам. Ми хочемо, щоб вас обрали депутатом Верховної Ради УРСР і як депутат ви допомогли нам утвердити Радянську владу на західних землях України»[5].

Ця розмова була характерним заграванням радянської влади з галичанами. Чи зрадів Петро Франко такій пропозиції? Чи повірив після усього побаченого і пережитого у Харкові у «щирість» тону і переконань радянських політпартійців? Навряд чи… Але ж ми завжди сподіваємося на краще… Можливо, хотілося вірити і Петрові. Тоді він кинув репліку: «Хто його знає, може, сталінський терор, досягши свого апогею, пішов на спад, і його щупальця не досягнуть нашого краю. А втім, якщо і досягнуть, то в долі моїх земляків буде і моя доля»[6]. Повороту назад не було.

Життєпис Петра Франка цього періоду не можливо відокремити від історії країни. Бо ж історія України творилася, хоч і не з його волі, але його голосом та його руками… Про прихід радянської влади український композитор Станіслав Людкевича у цей час афористично висловився: «Нас визволили, і нема на то ради…» Фраза стала крилатою. У ній лаконічно сконденсувалася уся складність і невідворотність суспільно-політичних процесів, що знаменували початок доби терору.

Наполегливо і гучно по радіо звучала «Пісня про Сталіна». У свіжоствореній радянській щоденній газеті «Вільна Україна» (перший номер якої вийшов уже 25 вересня 1939 р.) щоранку зʼявлялися прізвища відомих українців із заявами відданості новій владі і особисто Сталіну. А поза тим уже у перші дні жовтня 1939 р. енкаведисти розпочали арешти «ворожих» елементів: представників галицької політичної еліти, громадських діячів, провідних журналістів краю, священиків, усіх тих, хто міг бути перепоною для поширення диктатури пролетаріату. Тоді були арештовані знаний політик Кость Левицький, головний редактор щоденної львівської газети «Діло» Іван Німчук, адвокат і громадський діяч Володимир Старосольський та ін.

Щоб легалізувати свої позиції у Західній Україні, 1 жовтня 1939 р. у Кремлі радянські очільники прийняли рішення провести так звані Українські народні збори (згодом перейменовані на Народні збори Західної України), на яких обрати за радянською системою делегатів, котрі мали зібратися у Львові і проголосувати за приєднання західноукраїнських земель до Радянського Союзу. Ставка у виборі депутатів робилася на робітників, селян, а також на окремих представників української інтелігенції, серед яких помітними постатями стали син відомого письменника Івана Франка Петро Франко, професор Львівського університету та колишній голова НТШ Кирило Студинський, знаний лікар і професор медицини Марʼян Панчишин. Вибори мали відбутися 22 жовтня 1939 р.

 

За тиждень до виборів, у неділю, 15 жовтня 1939 р., у Львові о полудні спершу біля могили Івана Франка на Личакові, а потім біля памʼятника Адамові Міцкевичу у центрі міста відбулися багатолюдні мітинги. За даними радянської всесоюзної газети «Правда», біля могили Івана Франка тоді зібралося понад 12 тисяч чоловік[7]. Це було перше легальне масове зібрання у «визволеному» Львові, яке мало насправді широку політичну мету – продемонструвати силу радянської влади і змобілізувати населення західноукраїнських земель до виборів. Мітинг відкрив голова спілки письменників УРСР Олександр Корнійчук. Від спілки радянських письменників СРСР виступив Петро Павленко, від наукової спільноти Львова – проф. Кирило Студинський. На мітингу поруч із класиками радянської літератури О. Корнійчуком, О. Довженком, М. Бажаном, А. Малишком були присутні також і Петро Франко з дружиною Ольгою та доньками. Як достойного громадянина міста Львова та сина Каменяра Петра Франка зробили заступником голови окружної виборчої комісії виборів депутатів до Народних зборів Західної України[8].

Того-таки дня у всесоюзній газеті «Правда» серед перших кандидатів у депутати було названо проф. Кирила Студинського[9]. У переддень виборів, 21 жовтня 1939 р. зʼявилося також і повідомлення про те, що кандидатом у депутати від 38 виборчого округу Народних Зборів Західної України є Петро Франко[10].

Відтак 22 жовтня 1939 р. відбулися вибори депутатів до Народних Зборів Західної України, на яких було обрано 1484 депутати. Серед обраних був і П. Франко. Через кілька днів, 26–28 жовтня, у приміщенні Львівського оперного театру з широкими урочистостями та ненастанними вигуками «ура!» і «слава!» відбулися маріонеткові Українські Народні Збори. Від імені Ради Старійшин Петро Франко запропонував доручити відкриття Зборів найстаршому депутатові, 71-однолітньому професору Львівського університету Кирилові Студинському. Після вступного слова К. Студинського було обрано президію Народних Зборів у складі 43 чоловік, до якої увійшли Петро Франко, проф. К. Студинський, проф. медицини М. Панчишин, композитор Василь Барвінський та численні робітники і селяни[11] (до речі, одна із них, у той час робітниця і комсомолка, Марія Кіх у 1958–1970 рр. очолить Літературно-меморіальний музей Івана Франка у Львові і діяльно допомагатиме сімʼї Петра Франка, після його знищення).

Від інтелігенції Народні Збори вітав Петро Франко. Результатом цих Зборів стало прийняття Декларації Народних Зборів про встановлення Радянської влади у Західній Україні і Декларації, у якій виражалась воля народу до «воззʼєднання»[12].

30 жовтня 1939 р. об 11 годині спеціальним поїздом із промовистою назвою «Иосиф Сталин» Повноважна Комісія Народних Зборів Західної України приїхала до Києва. У одному вагоні тоді разом з радянськими державними партійними діячами Микитою Хрущовим, Олександром Бурмистенком (голова Верховної Ради УРСР), Михайлом Гречухою, Семеном Тимошенком (командуючий українським фронтом, командарм 1-го рангу) приїхали і депутати Народних Зборів Західної України Петро Франко, проф. Кирило Студинський, проф. Марʼян Панчишин, Марія Кіх, Марія Соляк, Анна Гоголь та ін. Усього у поїзді було 66 пасажирів. На київському вокзалі за радянським звичаєм їх «радісно» під звуки оркестру вітали квітами. Зустрічав делегатів також 30-тисячний мітинг трудящих, на якому слово взяв проф. Кирило Студинський. Усе відбувалося дуже помпезно. Делегати проїхали на автівках вулицями Києва – через проспект Шевченка, Хрещатик до будинку Верховної Ради УРСР і набережної Дніпра[13]. У ресторані «Динамо» відбувся святковий обід. Того-таки дня о 15.30 спеціальним поїздом усі делегати відбули до Москви.

1 листопада 1939 р. у Москві Верховна Рада СРСР на засіданні позачергової V сесії задовольнила «прохання трудящих» Західної України включити їх до складу Радянського Союзу і пропонувала Верховній Раді УРСР прийняти Західну Україну до складу УРСР. На спогад про цю подію було зроблено історичну світлину, де члени Повноважної Комісії Західної України стоять поруч зі Сталіном та керівниками партії та уряду у Москві. Серед них у другому ряду третій зліва – Петро Франко.

5 і 6 листопада 1939 р. Петро Франко на запрошення редакції журналу «Огоньок» у Москві дав розлоге інтервʼю, у якому розповідав про життя українців під Польщею, ділився враженнями від приходу Червоної Армії до Львова, говорив про вибори до Народних зборів. Машинопис стенограми цієї розмови зберігся в архіві музею Івана Франка у Львові. Текст її, позначений особливостями стилю радянської доби, закінчувався згадкою про світлину делегатів зі Сталіном:

«Неслыханным воодушевленим сопровождался проезд делегатов в Киев и Москву. И в Киеве, и в Москве были устроены митинги. Всюду нам был оказан теплый прием, переходивший в крайнее воодушевление.

Но когда мы услышали, что товарищ Сталин хочет фотографироваться с нами, то это был самий лучший момент в жизни, как говорили депутаты, и, по-моему, они не ошибаются!»[14].

Скільки прихованої іронії виявилося у цих словах… Про це фото, яке назавжди зафіксувало пліч-о-пліч катів і жертв (звісно, тоді про це ще ніхто не здогадувався!), у своїх мемуарах розповідав і Мирон Олексюк (рідний брат Степана Тудора), що також був серед членів Повноважної комісії у Москві:

«Памʼятаю до нині, як товариш Сталін сам слідкував за тим, щоб установитись як слід. Декого прямо за руку брав і переставляв, говорячи: “Тут вам буде вигідніше. Ніхто вас не буде заслоняти”. Ми щасливці. Я так завжди буду говорити, бо не всім пощастило бачити товариша Сталіна, чути його голос, а тим більше сфотографуватись разом з ним і іншими членами нашого уряду. Ми щасливі ще й тому, що ми виконали возложену на нас народом місію. Вернувши домів, ми з гордістю могли сказати: “Як рідний батько прийняв нас товариш Сталін”. Він наділив нас таким щастям, якого не могли нам дати наші батьки. Жий же довгі літа на радість нашого народу, дорогий і любий товариш Сталін!»[15].

У Москві усе відбувалося дуже «радісно» і «гостинно», ще більш масштабно і демонстративно, ніж у Києві. З 31 жовтня до 11 листопада 1939 р. делегати Народних Зборів мешкали у готелі «Москва». Опікувався делегатами та скрізь їх супроводив особисто Микита Хрущов. За ці дванадцять днів побуту у столиці СРСР їм влаштували насичену культурно-просвітню програму, приурочену до 22-ї річниці Великого Жовтня. Прогулянка Красною площею і покладання квітів до Мавзолею Леніна, урочисті збори до річниці Жовтневої революції у Великому театрі (6 листопада), військовий парад (7 листопада), на який делегати дивилися з трибун для почесних гостей на Красній площі, екскурсія каналом «Москва-Волга» на теплоході «Иосиф Сталин», вистава у Московському цирку, пʼєса «Тихий Дон» та опера «Іван Сусанін» у музичному театрі ім. В. Немировича-Данченка, відвідини Третьяковської галереї, автозаводу ім. Сталіна, мʼясокомбінату ім. Мікояна, авіаційної фабрики, «ружейного залу» в Кремлі, та ін. Деяких членів делегації навіть заводили до приватних помешкань звичайних людей у Москві, щоб продемонструвати успішність та красу життя у Країні Рад.

З цього періоду мандрів радянською столицею, коли делегатам усіляко демонстрували принади життя під сталінською конституцією, зберігся характерний жарт проф. К. Студинського.

«Коли одна лікарка хвалилася, що в Радянському Союзі родиться річно сім мільйонів дітей, проф. Студинський сказав: “Це не по-стаханівськи. Наша делєгація, зробивши маленьку операцію, привела Союзові за кілька днів вісім мільйонів, а за добрим приміром білоруська делєгація привела пʼять мільйонів. Разом 13 мільйонів за кілька днів. Це по стаханівськи!”»[16].

За свідченням Петра Франка, цей дотеп за один день облетів усю Москву. Чули його потім і галичани на зустрічах з делегатами у Львові.

Хоч би як там було, але такі показові проходи всесоюзною столицею мали сформувати у приїжджих приємне враження від Москви та СРСР як великої могутньої соціалістичної держави, яка пригортає до себе знедолені маси. «Звільнені» і «обʼєднані» народи мали ж бути вдячними за те, що втрапляють у процвітаючу, міцну і щасливу країну. І з подякою делегати не забарилися. Невдовзі зʼявилася колективна публікація у газеті «Правда» від членів Повноважної комісії Народних Зборів Західної України, у якій П. Франко, К. Студинський, М. Кіх та ін. дякували за сердечний прийом у столиці «казкової країни справжнього народного щастя й істинної свободи»[17]. Це були велика ілюзія і жорстокий блеф…

11 листопада о 8 годині вечора під звуки «Інтернаціоналу» делегація Західної України відбула до Києва на ІІІ-ю сесію Верховної ради УРСР. А вже 13 листопада 1939 р. у Києві відкрилася позачергова ІІІ-я сесія Верховної Ради УРСР. У ложі Президії ВР УРСР сидів Микита Хрущов. Засідання розпочав голова Верховної Ради О. Бурмистенко, поруч нього сиділи його заступники О. Корнійчук та П. Радченко. Повноважна Комісія Народних Зборів Західної України увійшла до сесійної зали під вибух оплесків з прапорами та оваціями: «Хай живе великий Сталін!» та «Великому Сталіну – ура!» А далі виступив Петро Франко, який виголосив заяву Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України[18]. Вустами Петра Франка озвучувалося «прохання» від імені народу Західної України включити Західну Україну в склад Радянської України і назавжди обʼєднати український народ. Після Петра Франка слово взяла Марія Кіх, що також належала до членів Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України[19]. Своєю чергою делегатів Західної України вітали народні депутати ВР УРСР народний артист Гнат Юра[20] та академік Олександр Богомолець.

Відтак наступного дня, 14 листопада 1939 р., позачергова ІІІ-я сесія Верховної Ради УРСР ухвалила рішення про прийняття Західної України до складу УРСР. В ознаменування цієї події у Києві знову ж таки підкреслено провели демонстрацію трудящих. Для делегатів редакції газет «Комуніст» та «Радянська Україна» улаштували обід. Столи були неймовірно красиво засервіровані, так що, як згадував Мирон Олексюк, «нагадували собою радше пир багатої знаті»[21]. У час, коли за пишно заставленими столами лунали тости за здоровʼя Сталіна, маршала Тимошенка та ін., шістьох делегатів особисто запросив до себе на дружню розмову М. С. Хрущов. Чи був серед цих шести запрошених Петро Франко, напевне не знаємо, хоча ймовірно, що так.

У Києві делегатам також забезпечили широку культурну програму: відвідини театрів (дивилися вистави «Євгеній Онєгін», «Ой не ходи, Грицю», «Богдан Хмельницький», «Сватання в Малинівці» та ін.), концерти та знайомство з роботою колгоспів. Усе відбувалося дуже «гостинно», «велично» і «святково», як це зазвичай буває у тоталітарних країнах, коли бажане видають за дійсне і коли переможені не в силах чинити опір своїм «визволителям».

Повернувшись до Львова, наприкінці листопада 1939 р. Петро Франко разом з Кирилом Студинським неодноразово виступали перед громадою, ділилися враженнями та звітували про свою подорож як делегатів народних зборів до Москви і Києва. Звісно, усі ці зустрічі були протокольними і проводилися у дусі радянської доби. Так, збереглося запрошення від організаційного комітету письменників м. Львова, адресоване 24 листопада 1939 р. П. Франкові, з проханням поділитися враженнями з поїздки до Москви та Радянської України[22], протоколи виступів Петра Франка 26 листопада 1939 р.[23] в клубі письменників та журналістів м. Львова (вул. Коперника, 42; нині там знаходиться Будинок вчителя), а також перед учнями Першої академічної гімназії у Львові[24].

Виступи будувалися за класичними канонами радянської ідеології, що виявлялась у характерному стилі порожньої фразеології з типовими епітетами та стандартним набором фраз. У них протиставлялося нужденне життя під «панською» Польщею щасливому сьогоденню у Радянському Союзі. Західна Україна поставала як провінція, край з вузькими неврожайними нивками, голодним людом, обідраним і нужденним населенням, безробіттям. Натомість радянська держава зображалася як край заможних і успішних колгоспів, процвітаючого стаханівського руху, велетенських заводів, працевлаштованих робітників і селян. Наголошувалося на багатогранній совєтській культурі, ситості та забезпеченості дітей, безкоштовному навчанні у школах і вузах, перспективі для молодих громадян, культі праці, що панує у державі та ін. Кожен виступ чи доповідь того часу закінчувався вдячною згадкою про Сталіна і славослівʼям на його честь. Такий був «дух часу»… Особистість доповідача ж повністю нівелювалася. Правда була не цікавою. Виступи мали бути заангажованими.

Усі ці події з «обʼєднанням» західноукраїнських земель виглядають сьогодні як трагічний фарс, химерна пародія конституанти, яка залишила моторошно кривавий слід в історії України. Одначе обʼєднання українських земель по обидва боки Збруча – сталося! І це був доконаний факт! Звісно, не так це собі уявляли укінці ХІХ – на початку ХХ ст. наші великі і малі українці у своїх мріях про соборну Україну… Коли далекого 1886 р. галичанин Іван Франко одружився з наддніпрянкою Ольгою Хоружинською, то цей шлюб у середовищі Старої Київської громади сприймався як символ майбутнього обʼєднання українських земель. Мабуть, тоді ніхто не міг навіть спрогнозувати, що через якихось півстоліття кровний нащадок цього шлюбу, син Івана і Ольги Франків, – Петро Франко – стане головним фігурантом цього обʼєднання…

Події осені 1939 р. стали сюжетом документально-історичного фільму Олександра Довженка «Визволення» (оператори Юрій Єкельчик, Григорій Александров, Микола Биков, Юрій Тамарський), який мав показати визвольний похід Червоної армії та радісне воззʼєднання Західної України з рештою українських земель у складі СРСР. На кадрах цієї хронікальної картини О. Довженка зафільмовано і Петра Франка: його присутність з родиною на мітингу на Личаківському цвинтарі 15 жовтня 1939 р. (13:11–14:11 хв.) та виступ у Верховній раді УРСР у Києві 13 листопада 1939 р. (55:15–55:58 хв.)[25].

25 липня 1940 р. хроніка «Визволення» О. Довженка вийшла на екрани українською та російською мовами. 11 вересня 1940 р. до річниці «визволення» Західних земель України її показували у Львові. Очевидно, дивився її і Петро Франко. Цей фільм сьогодні дає нам змогу почути наживо голос Петра Франка та побачити його у контексті подій жовтня-листопада 1939 р.

А поза тим фільм О. Довженка «Визволення» (повна назва якого – «Визволення українських і білоруських земель від гніту польських панів і воззʼєднання народів-братів у єдину сімʼю» – виглядає більш ніж епічно), як справедливо кваліфікує його Р. Корогодський, наскрізь антиісторичний, «не має жодного художньо-образного вирішення» і місце його «на стендах музею тоталітаризму»[26]. Його змушений був створити розтоптаний геній Довженка в умовах тотального терору, страху та внутрішньої несвободи. Кадри з цієї кінокартини сьогодні сприймаються доволі макабрично.

«Всі польські репресії, гадаю, разом узяті від часів Хмельниччини, не йдуть у порівняння з червоним терором сталінської деспотії 1939–1951 років. Ось чому “визволення” треба брати в лапки. Ось чому тяжко дивитися на сцену музикування композитора Василя Барвінського, на заангажований виступ Петра Франка… – адже вони стануть жертвами тої сваволі, що розіграється кривавим мороком на всій Західній Україні», – відзначає довженкознавець Р. Корогодський[27].

Хоч би як там було, але участь Петра Франка у Народних Зборах Західної України внесла істотні корективи у його життя і статус. За свою «слухняність» він отримав цілу низку преференцій від радянської влади. Став, як іронічно говорив про себе сам, «мавром на час»…

Щоб за якихось кільканадцять місяців бути фізично знищеним тією системою, яка цинічно використала його як носія великого імені у своїх політичних цілях.

Але це – цілком інша історія з багатьма невідомими…

---

Сердечно дякую за надані світлини та документи онукам Петра Франка – Любі і Петрові Галущаким, світлої пам’яті Надії Франко, а також правнучці Петра Франка Марті Гуменецькій та правнукові делегата Народних Зборів Західної України Мирона Олексюка – Назарові Олексюку.

Статтю проілюстровано світлинами і документами з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка  та Центрального державного історичного архіву України у м. Львові.

---

[1] ЦДІА у Львові. Ф. 640. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 1–2

[2] Редакция журнала «Огонек». Стенограмма беседы с тов. Франко. 5 і 6 ноября 1939 г. (ЛЛММІФ. Архів музею. Оп. 1. Спр. 7. Арк. 112).

[3] Франко З. За невідомих обставин // Аксіоми для нащадків. Українські імена у світовій науці. Зб. нарисів / Упоряд і передм. О. К. Романчука. Львів: Меморіал, 1992. С. 352–353.

[4] Франко В. Дещо про себе. (З родинного архіву онучки Петра Франка Надії Франко).

[5] Франко З. За невідомих обставин // Аксіоми для нащадків. Українські імена у світовій науці. Зб. нарисів / Упоряд і передм. О. К. Романчука. Львів: Меморіал, 1992. С. 353.

[6] Там само.

[7] Павленко П. Железнов Л. Львов в предвыборные дни // Правда. 1939. №288. С. 2.

[8] Там само.

[9] Железнов Л. Первые кандидаты // Правда. 1939. №286. Від 15 жовтня. С. 1.

[10] П. И. Франко – кандидат в депутаты Народного Собрания Западной Украины // Правда. 1939. №292. Від 21. 10. С. 2.

[11] Поіменний список членів президії Народних Зборів Західної України див. тут: Вчера открылось Народное Собрание Западной Украины // Правда. 1939. №292. Від 27. 10. С. 1.

[12] Воззʼднання українського народу в єдиній Українській Радянській державі. Збірник документів і матеріалів. Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 1949. С. 43.

[13] Кіх. М. С. Краю мій воззʼєднаний. Львів: Каменяр, 1979. С. 51.

[14] Редакция журнала «Огонек». Стенограмма беседы с тов. Франко. 5 і 6 ноября 1939 г. (ЛЛММІФ. Архів музею. Оп. 1. Спр. 7. Арк. 120).

[15] За можливість ознайомитися з рукописом спогадів Мирона Олексюка сердечно дякую його правнукові Назарові Олексюку. (Особистий архів Назара Олексюка. Арк. 28).

[16] Доповідь Петра Івановича Франка 26 листопада 1939 р. Звіт повноважної комісії з поїздки в Москву і Київ (ЛЛММІФ. Архів музею. Оп. 1. Спр. 7. Арк. 130).

[17] Студинский К. О., Дуда В. Д., Притула Н. К., Соляк М. та ін. ЦК ВКП(б) – товарищу Сталину. Совнарком СССР – товарищу Молотову // Правда. 1939. №314 від 13. 11. С. 3.

[18] Текст промови Петра Франка, яку він виголосив 13 жовтня 1939 р. у залі Верховної Ради УРСР у Києві передруковували кілька разів різні газети: Промова тов. Франка П. І. – члена Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України. Заява Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України // Комуніст. 1939. №260 від 14 листопада. С. 2.; Те саме // Вільна Україна. 1939. 17 листопада. Див. також: URL: https://zbruc.eu/node/29248?fbclid=IwAR2lunXU8IHUqp7pgrbHrr5A5YOGqYxShW-TeURSiXaoDVHY-5xSZiN1lQg

[19] Див.: Промова члена Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України тов. М. Ких. Обговорення зави Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України // Комуніст. 1939. №260 від 14 листопада. С. 4.

[20] Див.: Промова депутата верховної ради УРСР тов. Г. Юри. Обговорення зави Повноважної Комісії Народних Зборів Західної України // Комуніст. 1939. №260 від 14 листопада. С. 4.

[21] За можливість ознайомитися з рукописом спогадів Мирона Олексюка сердечно дякую його правнукові Назарові Олексюку. (Особистий архів Назара Олексюка. Арк. 28).

[22] ЦДІА у Львові. Ф. 640. Оп. 1. Од .зб. 5. Арк. 8.

[23] Подорож делегатів народних зборів в Москву та Київ (ЛЛММІФ. Архів музею. Оп. 1. Спр. 7. Арк. 121–125); Доповідь Петра Івановича Франка 26 листопада 1939 р. Звіт повноважної комісії з поїздки в Москву і Київ (ЛЛММІФ. Архів музею. Оп. 1. Спр. 7. Арк. 126–131).

[24] Тов. П. І. Франко про свої вражіння із Києва та Москви. (Доклад для учнів І Акад[емічної] Гімназії у Львові) (ЛЛММІФ. Архів музею. Оп. 1. Спр. 7. Арк. 132–133, 134–135).

[25] Сьогодні фільм «Визволення» О. Довженка можна переглянути у вільному доступу у мережі інтернет URL : https://www.youtube.com/watch?v=p9n_5PTZ9ZM&list=PLBZf5hlAeSU0wtFVv62ebSGefbzt88-9w&index=7&t=0s

[26] Корогодський Р. Довженко в полоні. Київ: Гелікон, 2000. С. 228, 219, 226.

[27] Там само. 225–226.