ЮВІЛЕЙНА ФРАНКІАНА МІЖВОЄННОЇ ГАЛИЧИНИ: пресовий дискурс

©Мар’яна КОМАРИЦЯ 
доктор філологічних наук, старший науковий співробітник
Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника

Ювілеї видатних культурних і політичних діячів зазвичай є мірилом уваги і ваги, яку виявляє їм суспільство. Дослідження пресових публікацій дає змогу найбільш об’єктивно окреслити внесок у національну духовну скарбницю знакових постатей, спектр проблем, що порушувалися в контексті їх життя і діяльності, ключові вузли суспільних дискусій. Франкова смерть під час Першої світової війни, конфліктна ситуація довкола його християнського похорону на тлі відсутності митрополита Андрея, якого ув’язнила й вивезла в заслання російська армія, складний процес формування світогляду письменника — усі ці фактори через одне чи два десятиліття після смерті поета активно переосмислювалися та інтерпретувалися. Ювілейні статті — це цінний пласт досліджень, своєрідний фундамент, що заклав основу нової галузі літературознавчих студій — франкознавства. Водночас спогади увиразнюють суто людські риси Франка, коло найближчих осіб та їх ставлення, методи ведення громадської діяльності, наукової та художньої творчості, іноді дають відповіді на питання, які теоретично розроблялися у наукових статтях.

Метою дослідження є систематизація та аналіз публікацій галицької преси міжвоєнної доби, опублікованих з нагоди ювілеїв смерті Івана Франка в 1926 і 1936 рр., виокремлення в них тематичних домінант та жанрової специфіки, з’ясування причин ідейних перегуків між авторами чи ж різнобачення. Об’єктом дослідження є редакційні та авторські статті, спогади, поетичні тексти, ілюстративні матеріали, що публікувалися на шпальтах часописів «Діло», «Життя і Знання», «Жінка», «Літературно-Науковий Вістник», «Нова Зоря», «Новий Час», «Світ» та ін.

Більшість франкознавчих розвідок аналізували співпрацю самого Франка з часописами. Авторка ґрунтовного дослідження «…І остатня часть дороги» (2006, 2016) Ярослава Мельник справедливо зауважує, що «без осмислення болісної драми Франкового життя на схилі віку, складної природи його душевного світу»[1] неможливо збагнути ні його духовної величі, ні взаємин із багатьма сучасниками. Контроверсії сприйняття творчості митця були зумовлені як світоглядним чинниками, так і фактором особистих взаємин. Ярослав Грицак у книзі «Пророк у своїй вітчизні»[2] вибудовує систему передумов і шансів для формування Франка як генія і пророка, аналізує причини його популярності серед молоді в тогочасному політичному контексті, що заклало передумови вже прижиттєвого культу, як засвідчують численні спомини. Більшість самих текстів споминів, які друкувалися у пресі, зокрема в ювілейні роки, увійшли до книги «Спогади про Івана Франка»[3], що її упорядкував Михайло Гнатюк, окресливши в передмові основні тематичні домінанти. Статті Ігоря Медведя[4] стосуються релігійного аспекту культу Франка, розкривають аргументаційну базу учасників дискусій. Богдан Тихолоз у книзі «Франко як текст» пропонує системний аналіз творчої майстерні Франка, рецепції його діяльності та спадщини (власне тексту) та контроверсійний процес формування культу:

«Унаслідок напрочуд багатогранної неоднозначної, внутрішньо конфліктної й мінливої природи власного таланту Франко (як філософсько-антропологічний та психоестетичний феномен) має дивовижну здатність випорскувати із тенет будь-яких формул і доктрин, дефініцій і моделей його життєтворчості»[5].

Різні грані образу Франка в українській міжвоєнній пресі Станіславівщини розкрив Ростислав Лещишин[6].

У згаданих наукових розвідках не виокремлено ювілейні публікації як самостійний об’єкт дослідження, а пресу — як унікальну джерельну базу. Вперше ювілейний пресовий франківський дискурс є предметом окремого дослідження із проблемним структуруванням та врахуванням жанрової специфіки.

Методи дослідження передбачають комплексний підхід: використання біографічного, історичного, аналітичного, компаративного й описового методів. Це дає змогу увиразнити фактографічні дані теоретичними висновками, порівняти сприйняття тих же ситуацій та їх інтерпретацію різними людьми. Методологічний плюралізм сприяє різноаспектному висвітленню літературної, наукової та суспільно-політичної діяльності І. Франка крізь призму пресових публікацій та процес формування культу в міжвоєнну добу.

Ювілейний дискурс довкола постаті Івана Франка актуалізував як творчий доробок українського митця, мислителя, громадського діяча, так і спонукав до роздумів і дискусій щодо його місця в національному пантеоні. Така оцінка була водночас маркером світоглядної чи політичної орієнтації співробітників певного періодичного видання. Специфіка власне франківських ювілеїв полягала й у тому, що річниці народження та смерті письменника припадали на один рік (з різницею у 60 років), тому публікації зазвичай друкувалися в межах травня і серпня відповідно 1926 та 1936 років, однак виразно домінували саме травневі. Початок формування культу Франка все ж варто датувати 1921 роком, коли українська громада урочисто перепоховала поета на Личаківському цвинтарі. Вже тоді було окреслено два основні вектори цього процесу: націоцентричний та соціоцентричний. Якщо перший тяжів до ототожнення поета з образом Каменяра й Вічного Революціонера, то другий — з образом Мойсея[7].

І. Крип’якевич наголошував у контексті наближення 10-х роковин з дня смерті Франка на необхідності такого відзначення ювілею, яке б залишило «більш трівкі сліди», а не лише формальні жалібні академії та публіцистичні статті, яке б свідчило нащадкам «про культуру сучасного українського покоління»[8]. І хоча смерть Франка затінила воєнна хуртовина, «коли гук гармат і безпереривний рокіт скорострілів заглушували усі культурні прояви»[9], але вона ж і увиразнила втрату, бо ніхто з митців, на думку Олеся Бабія, не виписав так чітко на своєму прапорі поняття «українська нація».

Націотворча роль Франка переосмислювалася у низці авторських і редакційних статей у галицькій пресі. Павло Лисяк підкреслював символічність часу Франкового відходу: він не дожив до періоду короткої української державності, але й не бачив руїни, що наступила по ньому. Не видані за десять років твори письменника-мислителя потрактовані як колективна провина й колективний сором, як і відсутність ґрунтовної студії про його творчість. Та, мабуть, тоді ще не був до кінця зрозумілий масштаб написаного, бо й за 100 років по смерті Франка не втратило актуальності питання неповноти опублікованого. Боротьба генія з самим собою, оточенням і ворогами віддзеркалена у його житті та творчості, що до певної міри ототожнені з життям народу: «На ньому, немов на тілі великого святого, слідні стигмати всіх ран від мук, які перенесла наші нація»[10] . Вихідною точкою і центральною віссю франкознавчих досліджень має стати універсалізм митця і вченого, його європейськість, сутність якої у пошуку відповідей на питання, які «шарпають нутром новішньої Европи». П. Лисяк аналізував формування та розвиток Франкового світогляду, ролі Михайла Драгоманова на шляху еволюції від соціальних пріоритетів до національних, літературних впливів. Редакційна стаття «Печать духа» в тому ж числі «Діла» узагальнює певний часовий феномен: 10 літ від смерті Франка ми пережили як ціле століття, а поет за цей час не віддалився, а навпаки наблизився, бо ідеї, за які він боровся, «стали нині нашим буденним культурним надбанням»[11]. Справді, був певний феномен у тому, що хворий, самотній і забутий галицьким суспільством Франко по смерті раптом став усім потрібним, згадуваним і возвеличуваним.

Алюзія до постаті «Мойсея» — типова для багатьох ювілейних публікацій. Сорокаліття Франкової праці та його взаємин із громадою О. Бабій трактував як спробу вивести народ з біблійного «дому неволі»:

«Сорок літ віще слово твору “Мойсея” котилося нераз громами, слово тверде, мужнє, нераз пророче безпощадне. Нераз гостре, як удар меча, нераз вдаряло і смагало, як бич, нераз розмовляло до закамянілих сердець, як слово вчителя»[12].

Боротьба ж січового стрілецтва за державну незалежність України — це виконання учнями заповіту «Лиш боротись — значить жить…». До статті додано портрет поета у вишиванці та вірш «Блаженний муж, що йде на суд неправих…». На наступній сторінці «Українських Вістей» Микола Шлемкевич окреслив «Шлях Івана Франка»: образ Вічного Революціонера, що став традиційним, — це форма поневолення Франкового духу, бо він не вміщає величі постаті мислителя, його многогранності, натомість має на меті змонополізувати Франкове слово, зробити з нього революціонера в суто політичному сенсі. І тут виразно простежується намагання вибудувати опозиційну паралель Мойсей/Вічний Революціонер, і саме такі намагання нерідко були приводом того, що «католицька і націоналістична критика воює з Іваном Франком — вічним революціонером»[13]. Революційність же поета полягала в національному вимірі: він боровся з Датанами й Авіронами, які зманювали народ служити чужим богам сумнівними матеріальними благами («египетським мясом»), натомість формував, подібно як Мойсей, новий духовний порядок. Тому бути учнем Франка — це нести далі його заповіт з Прологу.

Подібно як М. Шлемкевич, Остап Грицай теж трактував революційність Франка не в суто політичному вимірі, а в національному. Він єдиний, на його думку, після Шевченка був подвижником «перевороту в духовості Народу», борцем за волю духу проти рабства душ, творцем нового життя в народі: «І може вільно нині сказати, що преважкий життєвий труд, на Голгофті якого мучився і страдав Його Дух сорок літ, був подекуди тяжчий, ніж подвиг Тараса»[14]. Епіграф із поеми «Мойсей» стає своєрідним ключем до розуміння сутності статті, автор якої прагне перекинути місток між цієї поемою і віршем «Каменярі» через символ подвижництва героя, що лупав «ґранітну скалу вікової неволі Народу», що є найглибшим виявом всієї Франкової творчості та його життя.

Про діалектичність універсалізму письменника як форми його величі розмірковував Євген Юлій Пеленський на сторінках «Нового Часу»: з одного боку, Франко вмів вибудовувати «великі раціоналістично витримані конструкції» наукових творів без тіні лірики, а з другого — поетичні твори «без раціоналістичних схем»[15]. Чи написав би Франко більше кращих творів, якби не розмінювався на дрібні? Питання дискусійне, більш того — такий здогад псевдонауковий. Адже поняття вагомості часто суб’єктивне і залежить від запиту часу. Своєрідною відповіддю на це питання можна вважати статтю у «Ділі» Володимира Дорошенка «Діяпазон Франкової творчости»: пересічний українець зазвичай знає із творів Франка лише кілька речей зі шкільної програми і не уявляє огрому його наукової, літературно-критичної та публіцистичної творчості, а особливо перекладів творів світової літератури. І коли один із відомих суспільних діячів запропонував передрукувати в «Ділі» один із Франкових творів, бо, мовляв, він маловідомий, то вчений резюмував:

«Я охоче вірю запевненню згаданого діяча, що дійсно наша публика забула або й не чула про істнування у Франка тої перлини. Але ж ця перлина надрукована у всім доступній і ще досі нерозпроданій Франковій збірці!»[16].

Тож справа була не лише у згаданій відсутності видання творів митця, а й духовній інертності читача. Все ж у цьому контексті більш ніж зрозумілою була потреба укладання Франкової бібліографії, яка мала скласти окрему книгу, заплановану до видання Науковим товариством імені Шевченка[17]. Після статті опублікований цикл віршів «З поклонів», у яких поетично інтепретовано ідею суспільної невдячності.

На думку Дмитра Донцова, нерозуміння генія сучасниками є не унікальним, а радше типовим явищем — як тут не згадати євангельське про відсутність пророка у своїй вітчизні. Трагедія Франка полягала не в конфлікті з суспільством, а у внутрішній боротьбі з самим собою, він був перш за все руйнівником старих вартостей, на місце яких не завжди міг поставити нові:

«Але що відноситься до його очищуючої роботи, до тої титанічної роботи — розпорошення чару овіяних містикою чужинецьких правд і цінностий, що душили нас, то перед сею роботою ми можемо лише в пошані схилити чоло. Одним могутним зусиллем вона пхнула заблуканий човен нашої національної думки на цілі милі наперед, і дала нам яскраву мету, яка ще й досі є не осягненою маною — вирватися… на вільний світ вільних націй»[18].

І хоч такий підхід дещо негує процес розбудови Франком підвалин наукового знання, формування літературної мови, освоєння нових літературних жанрів, збагачення інтелектуального простору перекладами з інших мов, все ж ідея розірвання кайданів проходить лейтмотивом через безліч його творів. У соціальному, національному та особистому сенсах.

Редакційна стаття «Бажав я для скованих волі» газети «Батьківщина» у контексті згадки про похорон поета, якому не судилося дожити до Визвольних змагань, наголошувала на вагомості його внеску:

«У той час у Львові догоряло трудяще життя того, хто писав: “Так бажалось там з вами входить серед трубного грому”. Він змагав у житті, щоб його народ став нацією… Змагався, щоб Україна засяяла у “народів вольних колі”»[19].

Могила Франка у Львові має таке ж символічне значення, як і Шевченкова у Каневі: цим символізмом вони нагадують гору Синай, з якої Мойсей міг лише духом споглядати, як молоді провідники поведуть народ далі. І хоча всі розуміли необхідність побудови пам’ятника на Личакові, збирали на нього кошти, однак не менш вагомим було слово поета — «другий заповіт української літератури», за висловом Юрія Шереха:

«Найкращим його звеличанням — це той памятник, що зріс до небосяжних розмірів в душах-серцях міліонів на всіх українських землях, це та печать, з якою рушили ці міліони в мандрівку століть, щоби здійснювати його заповіти»[20].

Про намагання певних партійних структур присвоїти собі духовну спадщину генія, зачислити його посмертно в свої ряди навіть тими, хто свого часу не подавав йому руки чи боявся сидіти за одним столом, писав також Олесь Бабій. Він пропонує візію: уявимо, що Франко дожив до середини 20-х років і вирішив поїхати до Києва, як багато інших галичан, щоб працювати в Академії Наук:

«Працював там два місяці, доки більшовицькі цензори не прочитали всіх його творів, а як прочитали його “Мойсея”, “Не пора” і “Вишенського”, то чекісти розстріляли Франка за фашистівсько-петлюрівсько-шараварно-індивідуалістичну ідеольоґію в творчости…»[21].

Вбивча іронія розкриває усю облудність російського більшовизму, представники якого нищили цвіт української нації, увиразнює прірву між декларативними гаслами побудови нового справедливого світу і реаліями націоналнього й соціального поневолення.

Справді, значно зручніше було популяризувати образ Каменяра й Вічного Революціонера, коли його творця не було серед живих. Журнал «Лікарський Вістник» інформував про поширення українцями з Галичини культу поета в УРСР, присвоєння його імені низці культурних установ: «Курс тодішньої політики на УРСР ішов їм на руку: повстав театр імени Франка, багато шкіл на містах і селах названо Франкових ім’ям, Українська Академія Наук, головно заходами Михайла Грушевського, почала збирати матеріяли для освітлення діяльности Франка й багато з цих матеріялів оголосила вже друком, почало виходити збірне видання Франкових творів, бодай белєтристичних (досі — 30 томів) із відповідними поясненнями для наддніпрянського читача і т. д.»[22]. Василь Сімович розумів політичну ціну такої популяризації: червона влада хотіла використати 20 роковини смерті поета, щоб приховати його справжнє обличчя та національну всеукраїнську роль, засудити тих, хто популяризував «великого галичанина». У «Вістях Охтирського повітового комітету і Повітпаркому Комунистів-більшовиків Украіни» ще у травні 1920 р. вийшла друком стаття «Шануймо наших борців за волю (До п’ятилітніх роковин смерти Івана Франка)». Публіцистичний «фальстрарт» був виправлений у наступному номері, однак сам факт засвідчує не тільки ідеологічну спекулятивність редакції, а й незнання українських культурних реалій.

Теза про намагання зробити з Франка комуніста-революціонера розгорнута і в статті Богдан Кравціва «Франко і сучасність». 20-літній ювілей смерті поета минув начебто майже непомітно, бо поза статтями у пресі та брошурами немає ні видання його творів, ні їх наукового переосмислення (цю провину автор ставить на карб НТШ та ТОПІЖу). А кривава провокація в Нагуєвичах, у якій винні ті, що намагалися зробити з поета «народнєфронтівського водза польско-українскєґо пролєтаріяту» наклала емоційний негатив на ювілей і була висвітлена в численних інформаційно-хронікальних матеріалах. Справжнім винуватцем того, що така значна річниця не була належно пошанована, Б. Кравців вважав «духове лінивство сучасних провідних кругів громадян»[23] — невміння чи нехіть побачити в ньому провідника нації.

Михайло Рудницький у контексті обов’язків суспільності супроти письменника ставив питання: кому потрібне вшанування — його безсмертній душі чи самому суспільству? І поза жорсткою критикою всіх — громадянства, що мало купує книг і мало читає, інтелігенції за відсутність повного зібрання творів митця та критичних франкознавчих студій підсумовував:

«Франко не був поетом для вибранців, виклятим чи навіть знехтованим суспільністю. Загал вірив у його величину більше, ніж він сам. Але суспільність — тих кілька тисяч інтеліґентів, що гордились ним як своїм провідником — більше потрібувала його величини, як його письменницької праці»[24].

Цей наскрізь парадоксальний висновок, зрештою, не дає остаточної відповіді на поставлене питання.

Своєрідний синтез інтелектуальних і духовних змагань І. Франка здійснив Дмитро Козій у статті «Етичні основи Франкової творчости». Творчість Франка відображала багатство ідей, що ними жила тогочасна Європа, тож він, тримаючи руку на пульсі духовних процесів «силоміць підтягував умове життя галицької суспільности до вищого рівня. Разом з цим умів він сполучувати теперішнє з минулим, минуле з трівалим, хвилеве з вічним»[25]. І хоча еволюцію поетового світогляду Д. Козій докладніше проаналізує в повоєнних еміграційних дослідженнях, вже в 1926 р. він зауважував, що при всій широті обсягу Франкових інтересів, його твори мають внутрішній взаємозв’язок і репрезентують певні стани розвитку автора.

Леонід Білецький прагнув застосувати критерії на означення «генія» і «таланту» авторства видатних філософів до постаті Франка, що відповідала всім окресленим критеріям: він стояв у центрі суспільно-національного руху, володів високими моральними й інтелектуальними якостями, розвиненою інтуїцією, уявою та всесторонністю їх творчого вияву.

«Франко — геній, — твердить Л. Білецький, відповідаючи на питання “Хто такий Франко для українського народу?”, — але мені занадто дорогий, щоб я його ґеніяльність ще й доказував…»[26].

Власну теоретичну концепцію «генія» і «майстра» запропонував Гавриїл Костельник: перший творить серцем, а другий — розумом, в генія ідея прямує від серця до міркування, а в майстра від розуму до серця. Класичним типом генія в українській літературі він вважав Шевченка, а майстра — Франка. Справді, містичний зв’язок спадкоємності між Шевченком і Франком — це не лише месіаністична віра в майбутню соборність нації, розділеної кордоном двох імперій, а й унікальна здатність до творчого переосмислення й пересотворення українського та світового духовного надбання.

Ще один вимір взаємозв’язку між двома українськими геніями — мовний. Степан Смаль-Стоцький окреслював його так: Шевченко виробив поетичну мову, а Франко — наукову. Коментуючи відому цитату, що стала афористичною — «Діялєкт, а ми його надишем / Міццю слова і огнем любови, / І нестертий слід його запишем / Самостійно між культурні мови» — він назвав чи не найбільшою заслугою Франка працю над формуванням і збагаченням української літературної мови. Цю працю важко переоцінити: «Своїм просто нечуваним і ніде невиданим богацтвом літературної продукції опановував Франко цілі десятки літ наш літературний ринок. Хто брав у нас перо в руки, той взорувався на Франковій мові»[27]. Мовний аспект Франкової творчості особливо був важливий для вченого як автора правопису.

Унікальне вміння Франка використовувати тексти давніх авторів відзначав і Юрій Мушак. Поет читав твори Езопа в оригіналі, і ця енциклопедичність, помножена на талант, давала оригінальні літературні зразки — не переклади, а переспіви: «І так склалася Франкова збірка байок та казок “Коли ще звірі говорили” і найкращий його твір “Лис Микита”, складений на основі Айсопових, старонімецьких і наших байок про Лиса-мудрагеля, зручного політика та дипльомата»[28]. Принагідно варто згадати і про опрацювання казок, легенд, літописів, опрацьовані тексти яких Франко друкував у часописах кінця ХІХ — початку ХХ ст. («Життє і Знання», «Записки НТШ», «Етнографічний Збірник» та ін.).

Культ Франка не повинен стати культом ідола, якого згадують, але не читають, — наголошено у газеті «Службовик». А. Гаврилко окреслив психологічне й ідеологічне підґрунтя світогляду Франка, що «вийшов з низів», успадкував від батька завзятість у суспільній праці, а від мами — увагу до скривджених.

Теза про вихід «з низів» стане домінантною в радянському літературознавстві, однак дослідження Франкового родоводу вносить суттєві корективи. У «Літературно-Науковому Вістнику» о. Іван Негребецький відзначив вагомий вплив на світовідчуття письменника шляхетської родинної гілки Кульчицьких:

«Якби Іван Франко не мав бабки Людвіки і її доньки Марії яко матері, ледви чи розвилабся у нього в селі Нагуевичах жажда знання, ніжне відчування правди, добра, краси, ледви чи маєтний, як кажуть, Яць Франко післав би його до висших шкіл, чи став би він ідеалістом аж до самопожертви»[29].

І якщо можна погодитися з автором «Службовика», що прообрази Датанів і Авіронів — це ті, хто викреслював Франка з членів «Просвіти» чи просив австрійського намісника не затверджувати його професором університету, то дискусійним є висновок про позитивну роль М. Драгоманова («брата-вигнанця з-над Дніпра», завдяки якому Франко «прокляв… своїх галицьких учителів»)[30] і обрав соціальні пріоритети у творчості. Через півтора десятиліття редакція часопису вмістить статтю «20 літ від смерти Каменяра», в якій знову акцентує ідею генія як певного опертя нації: Франко нас покинув серед світової завірюхи — тоді, коли був найбільше потрібен. Народи існують як самостійні держави лише тоді, коли здатні творити власну духовну традицію, а багатий фольклор, твори Шевченка та Франка — це своєрідна «континуація нашої національної Біблії»[31]. Таке зміщення пріоритетів засвідчує, що культ Франка за два десятиліття таки сформувався.

Питання «Франко і релігія» було темою гострих дискусій у міжвоєнну добу. Проти вшанування поета, присвоєння його імені громадських інституціям активно виступало радикальне крило греко-католицької еліти, представлене часописами «Нова Зоря» та «Правда». Натомість такі релігійні часописи, як «Дзвони», «Мета» обстоювали думку про те, що Франко шукав шляхи до Бога і губив, щоб відшукати їх знову. На різновекторність конфлікту впливали такі фактори: суперечливість/еволюція Франкового світогляду, намагання радянських ідеологів використати/присвоїти творчість письменника під гаслами революційності, генералізація деякими представниками галицького духовенства творів з антирелігійними мотивами як маркера всієї творчості митця тощо. Численні дискусійні матеріали, що стосуються цієї теми, були проаналізовані в окремій статті[32]. Виразно ілюструє цю тенденцію і публікація «Культ Івана Франка» (підп.: омм) у католицькому тижневику «Правда»: автор пропонував вшановувати українського письменника лише за ті твори, які «стоять у згоді з наукою католицької Церкви», а всі інші та його «безвірницьку діяльність рішуче засудити, бо вона веде власне до соціялізму»[33]. У ширшому суспільно-політичному контексті проблему з’ясовував Володимир Безушко в «Обріях». Подібно, як багато інших дискутантів, він наголосив на факторі впливу епохи, адже світогляд Франка формувався в той час, коли інтелігенція вірила, що соціалізм знайшов універсальні ліки на суспільне зло, матеріалісти закликали будувати щастя на землі, а значна частина духовенства була або москвофілами, або спольщилася: «Священник, послідовник Маркіяна Шашкевича, вже народився, але в суті речі був без впливів й у великій меншості. Церков освячувала тодішній пануючий лад»[34]. В. Безушко звертав увагу на численні твори митця, в яких він популяризував біблійні теми, на видання апокрифів:

«В проблємі з Богом чи проти Бога Франко намагався клонити голову перед маєстатом Божим, здаючи собі вповні справу з людського знання й його можливостей, з цього, як багато незнаних складників окружає людину, як багато справ і питань, що взагалі не будуть розвязані»[35].

У пошуках правди життя він намагався витягти галичан з безпросвітності й безпорадності, і навіть якщо не був генієм, то до нього найбільш наближався.

Йосафат Скрутень розглядав взаємини Франка з монахами-василіанами упродовж життя: у початковій школі при монастирі в Дрогобичі він був найкращим учнем, а коли згодом позичав для наукової роботи рукописи у василіанських монастирях, то не тільки вчасно повертав, а й нерідко оправляв їх власним коштом. Торкаючись часто дискутованого в міжвоєнній пресі питання сповіді поета, Й. Скрутень розповів про обставини останніх відвідин його о. Теофілом Галущинським. Релігійне виховання стало своєрідним духовним фундаментом поета, бо навіть коли він шукав у житті різні шляхи, «коли навіть в обличчу його писань слід закинути йому безвірство і розважне проповідуваннє нехристіянства»[36], набута в дитинстві релігійність завжди знаходила відгук. І може цей внутрішній розлам, на гадку о. Скрутня, і зумовив стільки досліджень біблійних, екзегетичних і апокрифічно-легендарних тем.

З комплексом суспільних реформ, зі згаданим вже шуканням правди тісно пов’язував феміністичний дискурс у Франковій творчості Денис Лукіянович у спеціальній статті для журналу «Жінка», «а що в нього не бувало теоретичних зацікавлень без позитивної праці, тому в будівлі жіночого питання є Франкові цеголки, а навіть і в підвалинах є печать його духа»[37]. Він виступав за рівноправність, бо над розбудовою суспільного ладу упродовж століть працював мужчина «виключно для себе, на свою користь», запровадивши подвійну етику і мораль, привілеї на власність аж до монополії. Поштовхом до такого зацікавлення стали фольклорні матеріали, синтезовані в студії «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883). Заснована Франком Радикальна партія у своїй програмі теж декларувала право на колективний устрій праці, право для жінок на освіту та участь у виборах, а якби Франко став послом, то зміг би винести ці питання на ширшу політичну арену. Д. Лукіянович розмежовував «фемінізм» як суспільно-політичний рух і живий інтерес до справедливості. Франко виступав проти насильства панів над кріпачками і боготворив материнство, подібно до Шевченка, він як гуманіст і митець «змалював більше жіночих постатей, ніж сучасні йому письменники, і схопив їх всесторонніше»[38], став учителем і організатором перших жінок-письменниць, спонукав до літератури К. Гриневичеву, Уляну Кравченко, співпрацював із Н. Кобринською, зокрема над виданням альманаху «Перший вінок».

Про ідеологічні незгоди, розходження щодо національного питання, що збереглися у листуванні з Франком, а також про основні етапи знайомства з творчістю письменника розповіла сама Уляна Кравченко:

«Франко — оборонець поневоленої жінки і знавець жіночого серця, звернув мою увагу своїм сонетом, писаним про жіноче серце. А все-ж найбільше зворушували мене його лірики-еротики…»[39].

Важливий момент взаємин — публікація в «Літературно-Науковому Вістнику» випадково знайденого поміж сторінками повісті «Марта» вірша письменниці «Згадай мене, милий» і порада писати поезію замість прози, яка визначила її письменницьку долю. Зі зміною світоглядних пріоритетів з соціальних на національні Франко «ставав мені ще рідніший. З вічного революціонера перемінився в національного пророка», який всім жертвує заради здійснення ідеалів Батьківщини, дає народу таких національних героїв, як Вишенський і Мойсей.

Найбільший сегмент ювілейних матеріалів становлять спогади, опубліковані на сторінках часописів «Літературно-Науковий Вістник», «Життя і Знання», «Новий Час», «Світ». Серед авторів були як Франкові ровесники, так і ті, що вважали його своїм духовним вчителем.

Володимир Левицький (Василь Лукич) — одноліток Франка, тож спогади про діяльність в «Академіческому кружку» та мандрівках Галичиною і Закарпаттям під час спільного навчання у Львівському університеті від 1875 р. стосувалися перш за все співпраці в редакціях «Друга» та «Зорі», спільних дебатів з майбутнім митрополитом Сильвестром Сембратовичем щодо першості понять «віра» та «народність» у громадській роботі. В. Левицький під час редакторства у «Зорі» друкував тут багато матеріалів Степана Руданського із оригінальних рукописів письменника, які передав йому Франко. Під час гостювання у тестя В. Левицького в Завалові, той остерігався, що Франко ігноруватиме традиційну для мешканців дому щоденну Літургію:

«Але яке ж було відтак наше розчарованє, коли Франко не тільки весь час нашого побуту в Завалові ходив враз з нами пильно до церкви, але ще більше — ставав у крилосі і брав діяльну участь у всенароднім співі, чим так собі зєднав мого тестя, незвичайно взірцевого свяшеника, що той запрошував його прибути на довший відпочинок до Завалова, до сеї, як кажуть, галицької Швайцарії»[40].

В. Левицький відзначав, що їх стосунки, незважаючи на світоглядні розбіжності, завжди були дружніми, і що він єдиний із членів того літературного гуртка був присутній на похороні поета.

Цю тему актуалізував у спогадах і Іван Куровець, і о. Олекса Волянський, в домі якого Франко мешкав у Криворівні — цьому культурному центрі, що притягав до себе інтелігенцію Галичини й Наддніпрянщини. Господар навіть потрапив у немилість до єпископа Григорія Хомишина, бо «він яко католицький священик дозволив входити до церкви не католикам, як Франко, проф. Грушевський (обидва були православні), а ще до того приймав їх у своїм домі… Як колись, за 100 років, хтось буде читати, що таке ділося в двадцяттім століттю, не повірить, що це було можливе»[41]. О. Волянський згадував, зокрема, унікальні знання Франка про гриби, гадюк, риб, а також численні народні повір’я. У дискусіях під час вакаційних місяців на Гуцульщині — малих українських Атенах, «куди збиралися найкращі уми тодішньої України і тут під подувом гуцульського повітря, сонця, серед шуму Черемоша набирали сил до праці»[42], народжувалися ідеї нових художніх творів і наукових розвідок. Молодший від Франка на 7 років І. Куровець згадував, як поет наполегливо скеровував молодь до науки та суспільної праці. В «Академічному кружку» він вів дискусії, навчав збирати етнографічні матеріали, статистичні дані, позичав книги. А на судовому процесі, де автор спогадів вперше побачив поета, той вразив своєю характерністю та сміливим виступом. Франко започаткував студентські мандрівки, які в 80 рр. ХІХ ст. відбувалися в Галичині й Закарпатті: молодь знайомилась із місцевим населенням, давала концерти. Ці мандрівки гуртували не тільки галицьку, а й наддніпрянську молодь, а дівчат Франко заохочував писати, дискутував з ними питання емансипації.

Спомини Андрія Чайковського стосувалися найраніших років — коли обидва письменники ще були учнями: один Самбірської, а другий — Дрогобицької гімназії. Згодом Чайковський, ставши урядовцем «Просвіти», переглядав список членів товариства і побачив, що Франкове ім’я «перечеркнене на хрест з допискою: виключений. Питаю людей чому? Сиплються на нього, на Павлика і Драгоманова громи»[43]. Водночас «доброзичливці» застерігали від тіснішого спілкування з давнім приятелем, щоб не втратити офіцерський ступінь і не зіпсувати кар’єру цісарського урядника. Незважаючи на організаційні колізії, внаслідок яких М. Чайковський опинявся між різними ідеологічними таборами як «між молотом і наковадлом», саме Франко підтримав його як письменника і наполіг на відзначенні першою премією на конкурсі «Зорі».

Василь Пачовський пов’язував перші згадки про Франка не з особистим знайомством, а з враженням від прочитаної в Золочівській гімназії повісті «Захар Беркут». Від особистого ж знайомства в 1896 р. залишились не менш яскраві враження: гори книг у кабінеті, демократизм у ставленні до дітей: він «набирав варехою юшку й розділяв на тарелі, а дружина стояла під піччю і слухала, що він розказував про віче, з якого саме прийшов. Мене це дуже дивувало, що Франко, а не дружина, обслуговує дітей. А він так ласкаво, так ніжно годив їх суперечки, та мене раз-у-раз припрошував до їжі…»[44]. Пачовський навів ще кілька епізодів, коли перетиналися долі двох поетів — невиправдану правку у вірші, опублікованому в «Літературно-Науковому Вістнику», та рецензію на «Розсипані перли» як своєрідну поетичну сатисфакцію за це, позитивну оцінку «Сну української ночі»: «А на питання, як воно в нас буде без свідомости серед мас ідеалу “самостійної України” — Іван Франко відповів сам своїм безсмертним “Мойсеєм” 1905 р.»[45].

Василь Білецький у своїх споминах пов’язував написання знакових «Каменярів» із реальними фактами з життя поета. Вулиця, на якій мешкали Франко з Павликом, була нова, її в той час «брукували каменярі, і ціле літо не вгавав на ній стукіт молотів. Можлива річ, що приглядаючись і прислухуючись день за днем роботі каменярів, Франко уложив один із найкращих жемчугів своєї Музи і загалі українського письменства»[46].

Спогади земляка письменника, І. Кобилецького, проектують увагу на селянську рецепцію постаті поета. Враження, яке він справляв на рідній Бойківщині нагадувало за потугою криголам, бо справді «леди треба було ломити», щоб добитися довіри місцевих мешканців. З прикрістю пригадує автор споминів, як уникали селяни Франка після в’язниці, лякали нам дітей, навіть остерігалися посилати до школи, бо «дивіться, що сталося з Франком»[47], і що 20 корон пожертви на відкритті читальні в Ясениці Сільній справили більше враження на присутніх, аніж подаровані Франком книги.

Пієтет до вченого-інтелектуала, який орієнтувався не тільки в літературі та політиці, а й знав історію римського права не гірше від університетських професорів-юристів висловив Марко Черемшина. Франко залишив у його свідомості враження «великого астрального тіла, що гріє всю Україну, а світить далеко дальше»[48]. Спогад сприймається як невелике автобіографічне оповідання, настільки колоритно та зримо передані діалоги та емоції. Натомість розповідь Володимира Бирчака суто логічна: він фіксує важливі моменти минулого та узагальнює їх у загальнокультурному контексті. Франко умів виділяти головну думку, шукати сутність, нерідко нехтуючи при цьому дрібницями, неточностями, він надавав перевагу праці над абстактними розмовами. Відомий вислів професора Міклошича про те, що не наука вирішить питання самостійності української мови, але самі українці («Творіть свою культуру, то й будете самостійні, не створите її — і наука нічого вам не поможе»[49]) спонукав його інтенсивно працювати в різних ділянках знання. В. Бирчак заторкнув і питання еволюції світогляду поета, опираючись на його слова про те, що колись він ішов разом із соціал-демократами, але коли «переконався, що се такі то й такі люде — і тут навів цілий ряд фактів, як і чим зразили його соц. демократи. Нині з ними я не йду. Я не поет одної верстви — а цілого народу. Народе мій, замучений, розбитий — виразно кажу я»[50]. Найдокладніше Бирчак описав спільну з Франком участь у антропологічній експедиції на Бойківщину, під час якої дивувало його вміння митця спостерігати і фіксувати в пам’яті найменші деталі селянського побуту (усі інші ходили з записниками), брати участь у товариській розмові, пишучи при цьому чергове оповідання.

Особливо теплими були спогади Катрі Гриневичевої, що торкалися і процесу творчості, і редагування, що залишало сліди на запалених очах поета, і сімейних буднів, і захисту Франком молодих літературних талантів. Так, у відповідь на звинувачення С. Єфремова про відсутність у творах Кобилянської і Гриневичевої ширших суспільних проблем, Франко зауважив, що їм, «засуненим у тісноту хатного життя, немає як додивлятися до суспільних сюжетів — хиба-ж їм тоді брехати?… Співець кривд “низів”, горя жінки, — олицетворене велике серце — він здавався мені вітхненим та смілим, як Архистратиг, — атрибути сі вязала я з фізичними рівнобіжними незнаного Борця»[51]. Письменниця опосередковано пов’язувала історію недопущення Франка до української кафедри із протестом його дружини проти того, щоб їх діти ходили на катехизацію до католицького священника: ця історія стала відома митрополиту, хоча сам Франко про неї не знав. Погляд жінки-митця на втомленого життям і хворобою генія містить унікальний сплав захоплення і співчуття, а розповідь про два візити до поета в останній рік його земного шляху сприймаються як своєрідна новела, в якій метафорика увиразнює страждання тіла на тлі живості духу, бо за кілька місяців до смерті він ще читав їй у притулку для стрільців півгодинну лекцію про теорію походження українців з Паннонії на противагу популяризованій російськими вченими версії про походження їх з-під Новгорода.

Сергій Шелухин подав постать Франка широкому суспільно-політичному тлі Наддніпрянщини кінця ХІХ ст. Його міркування, що спогади про видатних людей потрібні перш за все живим, переростає в алегорію про культурний фундамент нації. Кожна цеглинка у ньому — це чийсь духовний подвиг і він не повинен покритися забуттям, сховатися за пишнотою будівлі. Автор публікації охарактеризував ідейне протистояння між старшим і молодшим поколінням українських культурних діячів на Наддніпрянщини, приводом для якого стала діяльність Драгоманова, конспіративні методи отримання друкованих видань з Галичини і, зокрема, прикрий факт присвоєння Борисом Грінченком результатів колективної праці над словником. На конкретних прикладах С. Шелухин увиразнив згубний вплив на розвиток національного руху мішаних із росіянами подруж — це був наслідок цілеспрямованої політичної акції (що не переривалася і в період СРСР):

«Так звані московські революціонери в Київі мали між курсистками та студентами спеціяльну роботу, звернену на висміювання Українців, і на те, щоб Українці женилися з Московками і навпаки»[52].

Небезпека була зумовлена також етнопсихологічними й антрополічними відмінностями, які були систематизовані у статті В. Антоновича, опублікованій у львівській «Правді» за підп. Z. С. Шелухин вивів галерею таких знакових постатей, як Володимир Антонович, Микола Міхновський, Володимир Самійленко, Федір Вовк та ін. Надмірний критицизм одних українських діячів обертався трагедією для інших: якби Франко став професором університету, то його ім’я принесло б світову славу українській науці, а він не мусив би заробляти на хліб «працею поденщика. Се наша провина, що не відріжняли вартости золота від вартости олова»[53].

Дмитро Дорошенко сфокусував увагу на постаті Франка під час його короткого перебування в Києві навесні 1909 р. Пам’ять вченого фіксує з щоденниковою точністю багато цікавих деталей як щодо зовнішнього вигляду, так і думок, настрою, зацікавлень хворого вже письменника, лекції якого він свого часу слухав у Львові. У спогадах підкреслений разючий контраст між байдужістю Франка до архітектури міста, людей та необмеженим навіть безвладністю рук інтересом до книг: він купив їх стільки, що Дорошенкові було не під силу їх нести. Цей же період зафіксований у спомині Андрія Ніковського про перебування поета в Одесі (однойменна публікація побачила світ десятиріччям раніше в журналі «Життя й революція»). Розмова з генієм стає тлом, приводом для роздумів про суспільне подвижництво та відсутність вдячності суспільства. Франко навчав молодого колегу: треба довго бити прутиком по воді й дивитися, як зникають кола і якщо це не набридне, то можна починати працю для України: бо навіть багато зробивши для народу, неодмінно відчуєш, як «обставини й темне море українське будуть тобі твою працю лиш змивати». Роздумуючи над Франковою хворобою, А. Ніковський категорично не міг погодитися із означенням її божевіллям, не перестав дивуватися глибині думок та водночас відсутності менторства в тоні учителя, відчув дивну єдність фізичного й метафізичного світів:

«Крізь мої очі дивилися кудись у світ духовний, не в мою душу, спокійні уважливі його очі…, і я почував тут у хаті заздрісників, нічим не більших від нас смертних»[54].

Про товариські стосунки під час роботи в газеті «Kurier Lwowski» розповів Ян Каспрович: польський поет завдяки Франкові знайомився з видатними постатями української культури, був хресним батьком його сина Андрія. З жалем згадано і про фатальний факт недопущення Франка до кафедри української літератури у Львівському університеті: Каспрович особисто чув від графа Бадені, що визначальною була позиція тут митр. Сильвестра Сембратовича, бо, мовляв, «на його виклади ходитимуть українські богослови, що на них мусітиме впливати від’ємно, бо-ж Ів. Франко “атеїст”»[55]. Редакція «Нового Часу» вмістила також спогади інших співробітників польської газети — Альберта Ціппера і Леона Василевського. Останній, ділячись своїм першим враженням від образу «рудої, розхристаної, босої особистості» був водночас захоплений інтелектуальною потугою І. Франка. Розмова з ним просто осяяла гостя: він знав, що український колега — визначний, дуже розумний і освічений чоловік, але «дійсність перейшла моє очікування. Я сидів у Франка щось півтора години, уважно слухаючи його виводів, нераз їдких, про цілість галицьких відносин, та захоплювався їх глибінню і правдою»[56]. Не менш важливим був факт, що Л. Василевський в розмові з українцями завжди переходив на їх мову, якою добре володів, і вірив у велике політичне (в міжнародному сенсі) значення українського питання. Докладний аналіз контроверсійності українсько-польських стосунків, зокрема крізь призму мотиву валенродизму у Франковій творчості, подав Михайло Возняк у статті «Франків розрив із польською пресою» з українським перекладом резонансної статті «Поет зради» у додатку[57].

Як окреме ювілейне видання вийшов 1926 р. «Ілюстрований додаток Нового Часу» обсягом 4 с., ілюстрований світлинами рідних місць поета, його родичів і друзів дитинства, «кімнати Франка», обладнаної в Науковому Товаристві імені Шевченка. У статті «Десяті роковини» йдеться про потребу збирання, збереження та дослідження поетової спадщини, однак помилково вказано дату смерті (28 квітня)[58] . У ювілейні роки відгукнулися статтями також повітові пресові видання, як от «Зборівські Вісти», «Стрийська Думка», «Українське Слово» (Яворів), «Український Бескид» (Перемишль) та ін.

З нагоди Франкових ювілеїв у Галичині організовувалися панахиди, літературні вечори, святкові концерти тощо. На урочистостях у Криворівні 1936 р. виступив із промовою о. Волянський. Він знову актуалізував ідею спадкоємності між Шевченком і Франком через пророче начало: «Господь Бог вибирає з поміж людства вибранців, наділює їх великим розумом і духом, який позволяє їм не тільки бачити ясно те, що діється навкруги, але й глянути у будучину і з книги будучини читати так, як ми читаємо книги сучасні. Такі люде мають велику любов аж до самопожертування, вони ненавидять кривду, насильство і всяке зло та борються з ним безпощадно»[59]. Ідейні акценти промови важливі в контексті згаданого дискурсу «Франко і релігія». Також у 1936 р. о. Л. Куницький відслужив панахиду на могилі Франка. Вшановували пам’ять поета й українці в еміграції: в європейських країнах та за океаном. Однак траплялися при цьому й трагічні події: у Нагуєвичах 1936 р. під час урочистої академії комуністи вирвали в націоналістичної молоді жовто-блакитний прапор, і це спровокувало масову бійку[60].

Урочистості з нагоди 10-річчя смерти поета, передбачені Декретом Ради Комісарів, відбулися 1926 р. з ініціативи уряду радянської України, коли курс на українізацію ще не був згорнутий. У Києві відбулося урочисте засідання Академії Наук, колишній вулиці Нестерівській, на якій свого часу мешкав Франко, було надано ім’я поета, ювілейні акції відбувалися у містах і селах УРСР. Львівська газета «Рада» інформувала, що у Харкові на зборах Всеукраїнського Комітету у міському театрі імені Шевченка виступили народний комісар освіти Олександр Шумський, академік Дмитро Багалій та Семен Вітик як представник соціалістів Західної України. Доповідачі відзначали, що хоча Франко не був марксистом, але розпочав у Галичині боротьбу з капіталізмом:

«Поети в цей день будуть згадувати Франка як творця незабутніх “Каменярів”, “Мойсея”… Белєтристи згадуватимуть Івана Франка як першого пролєтарського письменника в українській літературі, що дав “Бориславські оповідання”»[61].

Статті про Франка містили такі періодичні видання, як «Всесвіт», «Червоний Шлях», «Глобус», хроніку святкувань десятих роковин смерті подано, зокрема, у № 5 «Червоного Шляху» в межах рубрики «На Радянській Україні» (підрубрика «Дні пам’яти Івана Франка»). У 1936 р., коли розкручувався маховик масових репресій, такого масштабу святкувань уже не було.

Публікації у пресі зазвичай доповнювалися портретом І. Франка та містили, окрім редакційної чи авторської статті, його найвідоміші поетичні тексти, уривки з творів, що стали афористичними. У святкових числах деяких часописів вміщені вірші-присвяти: у «Літературно-Науковому Вістнику» — О. Грицая «Каменяреви України. Слово в десяті Роковини смерти Івана Франка (28.V.1916—28.V.1926)» (своєрідний переспів «Каменярів»)[62], а в журналі «Життя і Знання» — С. Орлюка «Іванові Франкові»[63].

Ювілейний Франківський дискурс у пресі 1926 та 1936 років дає змогу окреслити основні вектори майбутніх франкознавчих досліджень, проаналізувати життя та творчість Франка в контексті історії української нації, її політичного розвитку та боротьби за державну незалежність в кінці ХІХ — на початку ХХ ст. Вчені, митці, публіцисти у газетних і журнальних публікаціях прагнули пов’язати внутрішні духовні пошуки поета, еволюцію його світогляду із впливом епохи і навпаки, простежити вплив Франка на суспільно-політичний розвиток України. Цикл спогадів, опублікованих у пресі, є цінним джерелом для біографічних студій не тільки Франка, а й інших видатних діячів національної культури.

Джерело: https://www.lsl.lviv.ua/index.php/uk/fahovi-vydannya/zhurnal_presoznavstvo/zhp_2023_2/

---

[1] Мельник Я. «…І остатня часть дороги». Вид. 2-ге, випр. і доп. Дрогобич: Коло, 2016. С. 6.

[2] Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856—1886). Київ, 2006. 632 с.

[3] Спогади про Івана Франка / упоряд., вступ. сл., прим. М. І. Гнатюка. 2-ге вид., доп., перероб. Львів, 2011. 814 с.

[4] Медвідь І. Між релігією та нацією: дискусії щодо культу Івана Франка в церковному середовищі Галичини в 1920—30-ті роки. Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. 2014. Вип. 40. С. 96—101.

[5] Тихолоз Б. Франко як текст. Досліди і досвіди. Львів: Простір М, 2021. С.329.

[6] Лещишин Р. Образ Івана Франка в українській пресі Прикарпаття: суспільно-політичний аспект (1918—1939 рр.). Етнокультурні процеси в українському урбанізованому середовищі ХХ ст. Івано-Франківськ, 2006. Вип. 2. С. 11—17.

[7] Комариця М. Біля витоків культу: українська преса про п’яті роковини смерті Івана Франка. Українська періодика: історія і сучасність: доп. та повідомл. одинадцятої Всеукр. наук.-теорет. конф., Львів, 29—30 листоп. 2013 р. Львів, 2013. С. 221—230.

[8] Кревецький І. Перед 10-тими роковинами смерти І. Франка (Дезідерати). Стара Україна. 1925. Ч. VI. С. 113.

[9] [Бабій О.] 28 травня. Новий Час. 1926. Ч. 36. 27 травня. С. 2. Підп.: О. Б.

[10] Лисяк П. Творець-велит. В десятилітні роковини смерти Франка. Діло. 1926. Ч. 116. 28 травня. С. 3.

[11] Печать духа. Діло. 1926. Ч. 116. 28 травня. С. 1.

[12] [Бабій О.] Два великі свята.Українські Вісти. 1936. Ч. 124. 1 липня. С. 1. Підп.: (об.).

[13] Шлемкевич М.] Шлях Івана Франка. Українські Віс ти. 1936. Ч. 124. С. 2. Підп.: М. Іванейко.

[14] Грицай О. Зі Святом Великого Революціонера. В перше десятиліття смерти Івана Франка (28.V.1916 — 28.V.1926). Рада. 1926. Ч. 35. 30 травня. С. 1.

[15] [Пеленський Є. Ю.] Многогранність Івана Франка. Новий Час. 1936. Ч. 118. 28 травня. С. 2. Підп.: Є.Ю.П.

[16] Дорошенко В. Діяпазон Франкової творчости. Діло. 1926. Ч. 116. 28 травня. С. 1.

[17] Спис творів Івана Франка з додатком статий про нього і рецензій на його писаня / уложив В. Дорошенко. Львів: накладом Наукового Товариства ім. Шевченка, 1930. Вип. II. С. І–IХ, 81—184. (Матеріяли до української бібліоґрафії; т. IV).

[18] [Донцов Д]. Траґедія Франка. Літературно-Науковий Вістник. 1926. Кн. 6. За червень. С. 125—130. Підп.: Д. Д.

[19] «Бажав я для скованих волі». Батьківщина. 1936. Ч. 20. 31 травня. С. 2.

[20] І. Гор. Над могилою Івана Франка. Світ. 1928. Ч. 10. 25 травня. С. 2.

[21] [Бабій О.] Франко наш. Українські Вісти. 1936. Ч. 130. 8 червня. С. 2. Підп.: Ол. Б.

[22] Сімович В. Іван Франко. З нагоди 20-ліття смерти великого всеукраїнця.Калєндар-альманах Дніпро на рік переступний 1936. Львів, 1935. С. 118.

[23] [Кравців Б.] Франко і сучасність. Обрії. Ч. 17/18. 4 червня. С. 1. Підп.: Б. к.

[24] Рудницький М. Франко і наша суспільність. Світ. 1926. 15 червня. Ч. 11/12. С. 2.

[25] Козій Д. Етичні основи Франкової творчости. Світ. 1926. Ч. 11/12. 15 червня. С. 15—16.

[26] Білецький Л. Хто такий Франко для українського народу? Літературно-Науковий Вістник. 1926. Ч. 7/8. За Липень-Серпень. С. 227.

[27] Смаль-Стоцький С. Франко і українська літературна мова. Літературно-Науковий Вістник. 1926. Кн. 6. За червень. С. 131.

[28] Мушак Ю. Грецький байкар Айсоп і Франко. Життя і Знання. 1937. Ч. 5. Травень. С. 154.

[29] Негребецький І. До родоводу Івана Франка. Літературно-Науковий Вістник. 1926. Ч. 7/8. За Липень-Серпень. С. 234.

[30] Гаврилко А. Іван Франко (В 5-ту річницю смерти). Службовик. 1921. Ч. 6/7. С. 2.

[31] 20 літ від смерти Каменяра. Службовик. 1936. Ч. 5. Травень. С. 65.

[32] Комариця М. «Дражлива тема»: дискусії у міжвоєнній Галичині щодо культу Івана Франка. Парадигма: зб. наук. праць. Львів, 2007. Вип. 3. С. 92—99.

[33] Омм. Культ Івана Франка. Правда. 1936. Ч. 24. 14 червня. С. 2.

[34] Безушко В. З Богом, чи проти Бога (До проблєми релігійности Івана Франка). Обрії. 1936. Ч. 19/20. 9 липня. С. 3.

[35] Там само.

[36] Скрутень Й. Д-р Іван Франко і Василіяни. Записки ЧСВВ. 1926. Ч. 1/2. С. 171. Підп.: Й. Скр.

[37] Лукіянович Д. Іван Франко і жіноче питання. Жінка. 1936. Ч. 11/12. Червень. С. 2.

[38] Там само. С.3.

[39] Кравченко У. Моя дружба з Іваном Франком. Жінка. 1936. Ч. 11/12. Червень. С. 4.

[40] [Левицький В.] Спомини про Івана Франка. Новий Час. 1926. Ч. 38. 3 червня. С. 7. Підп.: Василь Лукич.

[41] Куровець І. Іван Франко в моїх згадках. Новий Час. 1926. Ч. 37. 30 травня. С. 5.

[42] Там само.

[43] Чайковський А. Мої спомини про Івана Франка. Новий Час. 1926. Ч. 42. С. 5.

[44] Пачовський В. Мої спомини про Івана Франка. Життя і Знання. 1935. Ч. 5. Травень. С. 131.

[45] Там само. С. 132.

[46] Білецький В. Спомини про мої взаємини з Д-ром Іваном Франком. Новий Час. 1926. Ч. 39. 6 червня. С. 10.

[47] Кобилецький І. Мої спомини про Івана Франка. Світ. 1926. Ч. 11/12. 15 червня. С. 14.

[48] Черемшина М. Фраґмент моїх спогадів про Івана Франка. Літературно-Науковий Вістник. 1926. Кн. 7/8. За Липень-Серпень. С. 238.

[49] Бирчак В. Спогади про І. Франка. Літературно-Науковий Вістник. 1926. Кн. 7/8. За Липень-Серпень. С. 239.

[50] Там само. С. 241.

[51] Гриневичева К. Спомини (І. Франко). Літературно-Науковий Вістник. 1926. Ч. 7/8. За Липень-Серпень. С. 247.

[52] Шелухин С. Українство 80-х років XIX в. і мої зносини з Ів. Франком. Літературно-Науковий Вістник. 1926. Ч. 7/8. За Липень-Серпень. С. 271.

[53] Там само. С. 281.

[54] Ніковський А. Франко в Одесі в 1909 р. Обрії. 1936. Ч. 17/18. 4 червня. С. 2.

[55] Спомини Поляків про Франка. Новий Час. 1926. Ч. 36. 27 травня. С. 3.

[56] Ік. Поляк, що знав добре українців… Життя і Знання. 1937. Ч. 1. Січень. С. 25.

[57] Возняк М. Франків розрив із польською пресою. Світ. 1926. Ч. 11/12. 15 червня. С. 4—13.

[58] Десяті роковини. Ілюстрований додаток Нового Часу. 1926. С. 2—4.

[59] І. Г. Свято Івана Франка на Гуцульщині. Новий Час. 1926. Ч. 59. 26 серп. С. 9.

[60] Рідне село Івана Франка сплило кровю. Українські Вісти. 1936. Ч. 125. 3 червня. С. 1; Батьківщина. 1936. Ч. 21. 7 червня. С. 1.

[61] Ем. Памяти великого Каменяра. (Лист з Харкова). Рада. 1926. Ч. 40. 17 червня. С. 2.

[62] Грицай О. Каменяреви України. Слово в десяті Роковини смерти Івана Франка (28.V. 1916 — 28.V. 1926). Літературно-Науковий Вістник. 1926. Кн. 6. Червень. С. 97—98.

[63] Орлюк С. Іванові Франкові. Життя і Знання. 1937. Ч. 5. Травень. С. 129.