«НЕ МОЖУЧИ ЗАДЛЯ СВОЄЇ СЛАБОСТИ ЇСТИ МАЙЖЕ НІЧОГО…» (харчування Івана Франка часів недуги)

© Наталя ТИХОЛОЗ

«Der Mensch ist, was er isst» (нім. «Людина є те, що вона їсть»), ‒ славетний афоризм німецького філософа Людвіга Фоєрбаха. А відомий французький філософ та кулінар Жан Антельм Брія-Саварен у своєму трактаті «Фізіологія смаку» (1825) писав: «Скажи мені, що ти їси; я скажу тобі, що ти».

На перший погляд, ці фрази видаються парадоксальними і навіть дещо провокативними, адже немовби зводять багатогранну людську природу до процесів харчування (приготування та споживання їжі), а саму людину принижують до статусу «їдця».

Проте насправді ці тези аж ніяк не позбавлені здорового глузду. Адже світом і справді правлять голод і любов (за відомим висловом Фрідріха Шиллера, що його цитував Франко у трактаті «Що таке поступ?», приписуючи, щоправда, Ґете). Тож недаремно деякі сучасні дослідники підносять харч до статусу визначального цивілізаційного чинника, однієї з підстав нерівностей між народами та рушійної сили їхнього розвитку (див., зокрема, резонансну книгу Джареда Даймонда «Зброя, мікроби і харч»).

Відтак є підстави стверджувати, що культура харчування є важливою частиною загальної культури людства, а гастрономічна культура окремої особистості – істотним виміром її життя, побуту й діяльності (зокрема й творчої).

Гастрономічна історія української літератури (і, ширше, української культури загалом) ще не написана.

Пропонована нижче студія – причинок до гастрономічної біографії Івана Франка, частина книги, присвяченої секретам фамільної кулінарії родини Франків.

Що їв і пив письменник в останні роки свого життя? Якими були його смаки й гастрономічні вподобання? Як позначалися на його харчуванні хвороба і війна? Якою мірою особливості харчування письменника корелювали із його соціальним, фінансовим та майновим статусом, станом фізичного й психічного здоровʼя, звичаями і звичками, зрештою, з суспільно-економічними обставинами історичної доби, що визначали контекст його життєдіяльності?

Перед вами ‒ спроба відповідей на ці питання, що є розділом майбутньої книги «Кухня Франкового дому».

* * *

Від природи Іван Франко мав доволі міцне здоров’я, особистим прикладом пропагував здоровий спосіб життя: відпочивав на лоні природи, любив піші прогулянки, вправлявся тягарцями (гантельками), не палив і не зловживав алкоголем. Одначе на стані здоровʼя митця неухильно позначилися темпоритм його життя, численні випробування, якими так щедро обдаровувала його доля, арешти і тюремні увʼязнення і, без перебільшення, потужна, титанічна праця, якій віддавався сповна і без якої не мислив свого існування.

Як констатували лікарі, письменник «хворів серйозно тричі. В 1889 році переніс запалення кишечника. Ця хвороба не залишила очевидних змін, але, напевно, спричинила патологічну перебудову захисних сил організму. В 1897 році хворів запаленням слизової оболонки ока, боявся осліпнути ˂…˃. Втретє, і то дуже серйозно, поет хворів у 1907 році»[1].

Властиво на межі 1907–1908 років Франкові стало особливо погано, «чув себе зовсім обезсиленим, перебув страшенний, майже двонедільний напад мігрені, сполучений з ненастанним дзвоненням в ухах, і змушений був нарешті засягнути лікарської помочі». Доктор Лев Коссак діагностував тоді у нього запалення нирок і виписав ліки, від яких, як оповідав потім письменник, він «почув такий страшенний нервовий біль у лівій руці, якого ˂…˃ не зазнав ніколи досі» [т. 54, с. 777][2]. Невдовзі до цього додалися жахливий біль, деформація пальців і параліч обох рук, безсоння, роздразнені нерви, галюцинаторні візії, напади божевілля… Хвороба загострилася так, що поставила його на межу життя і смерті…

Це був 1908 рік. Рік невимовних випробувань, важкої психофізичної кризи, ненастанних мук і страждань, які не відпустять його аж до смерті 28 травня 1916 р. Це був невідворотний початок кінця. Цей рік сам письменник назвав роком «найстрашнішим» у своєму житті, роком «страшенної катастрофи» [т. 50, с. 368, 369][3].

Про те, що це була за недуга і в які жахливі стани (фізичні і психологічні) вона кидала Івана Франка, оповідається в «Історії моєї хороби» – моторошному документі, який надиктував своєму синові Андрієві письменник. Надиктував, бо своїми руками не володів. Ця недуга робила письменника абсолютно безпомічним у щоденному побутовому житті. Внаслідок паралічу обидвох рук відтепер потребував ненастанної допомоги не лише у своїй письменницькій роботі, а й у звичайних буденних процедурах ранкового умивання, одягання чи роздягання, взування, споживання їжі. Кожен з членів сімʼї підтримував його, чим міг. Проте, очевидно, найбільшу допомогу письменник у цей час мав від сина Андрія, який став невідступним та безвідмовним помічником для батька, його милосердним опікуном та відданим секретарем, який «у часі недуги поета був йому правою рукою і доглядав його, як нянька дитину»[4]. Він навіть спав з письменником ув одній кімнаті, аби бути біля батька кожної хвилини. Хоч і сам хворобливий (страждав на епілепсію), він був повний самопожертви і відданості батькові: шукав книжки, гортав сторінки, які читав письменник, записував під диктування наукові та художні твори, робив виписки, переклади, коментарі, редагував тексти, вносив правки, провадив каталог бібліотеки Івана Франка, вів листування та ін.[5]. У різний час секретарювали у Франка також Іван Лизанівський (1910–1912 рр.), Марʼян Колодій (з вересня 1914 р. і аж до смерті письменника 28 травня 1916 р.), небіж письменника по братові Захарію Василь Франко (з 25 липня 1915 р. до середини травня 1916 р.; остання документальна згадка про його перебування в домі І. Франка датована 15 травня 1916 р.).

Хвороба внесла свої корективи у смаки та спосіб харчування письменника останніх років життя.

21 березня 1908 р., за порадою лікаря Лева Коссака, Іван Франко вирушив на лікування до невеликого курортного містечка Ліпіка (поблизу Загреба) у Хорватії, яке славилося своїми термальними джерелами та мінеральними водами. У Ліпіку, як згадував потім сам письменник, він одразу зголосився «до ординації д-ра Вісберґера, пив тамошню гарячу воду, в якій, одначе, було більше щавної, ніж йодованої матерії, і приймав щодень гарячі купелі та піддавав болючу руку дворазовому електризованню» [т. 54, с. 778]. Терапія Івана Франка полягала у тому, що він щодня вранці і пополудні споживав по 3–4 склянки (чверть літрові) йодової води, приймав по одній купелі у теплій ванні з t 30°, двічі на день занурював руку в гарячу (t 40°) йодову воду при джерелі. У листі до свого львівського лікаря Лева Коссака від 31 березня 1908 р. поет згадував також про те, що застосовував ще й «втирання» (можливо, йшлося тут про якісь лікувальні грязі, якими також славився Ліпік), а також сповіщав: «Рука вже не болить…» [т. 50, с. 352].

Тож на початку квітня, який того року видався напрочуд холодним, дощовим і навіть сніжним, хворому ненадовго покращало. «…мій біль у лівій руці уступив майже зовсім, так що я міг у вільних хвилях займатися літературною працею» [т. 54, с. 778], – оповідав Іван Франко у «Історії моєї хороби». Одначе це було лише хвилеве полегшення, нетривала ремісія перед наступним страшним рецидивом.

Через тиждень письменникові різко погіршало. Його мучили сильна гарячка, безсоння та галюцинації, він «раптом одержав можність говорити через т. зв. пошту духів з віддаленими особами» [т. 54, с. 778]. У тих хворобливих візіях Франкові одної ночі явився дух Михайла Драгоманова, а іншої, у ніч з 7 на 8 квітня, – різкі голоси невидимих духів (серед них духи Наумовича і Гушалевича) розбудили його і у сильній гарячці змусили встати з ліжка, вийти з кімнати, роздягнутися і холодної пори вийти на дорогу, по якій гнали його через рів, пліт, стерню, луку, від калюжі до калюжі аж до річки і далі до болотяної толоки під страшною забороною вертати назад до Ліпка. Біля великої калюжі під холодним вітром і дощем Іван Франко у одній сорочці просидів до ранку, аж поки його не знайшли і знову поклали до ліжка…

Того-таки дня, 8 квітня 1908 р.[6], його перевезли у санаторій братів Боасів у сусіднє з Ліпком містечко Пакрац. 10 квітня 1908 р. до батька зі Львова виїхав син Тарас… Стан хворого був надскладний. До високої температури та жахливих галюцинаторних видінь, які вимучували поета щоночі і у яких дух Драгоманова раз у раз казав йому повіситися, додався невимовний біль у правій, а потім і в лівій руці, що раптом стали удвоє більшими від їх нормального стану, зі страшенно покривленими пальцями. «Лічили мене якимось невимовним, напівгустим напоєм і запускали мені очі атропіною і, нарешті, пустили мені кров із лівої руки», – згадував згодом Іван Франко [т. 54, с. 781]. До Львова Тарас Франко привіз батька 15 або 16 квітня. Усю дорогу письменника переслідували «голоси духів»…

Наступного дня по прибутті до Львова Івана Франка відвезли до лікарні братів Яна, Стефана і Юзефа Свйонтковських, т. зв. Крумлєрівки на вул. Дверніцького (нині вул. Ю. Мушака, 54), де він пробув до суботи 11 липня (28 червня за ст. ст.) 1908 р. Стан письменника був настільки складним, що лікарі не давали ніяких надій на життя. Нікого до нього не пускали, навіть родичам спершу заборонено було його відвідувати. Доктор Стефан Свйонтковський вважав, що «смерть його може прийти навіть дуже скоро»[7]. Лікували його препаратами ртуті та йоду, надії на виздоровлення, навіть після деякого полегшення, не давали. Про побут у цьому закладі Іван Франко відгукувався як про «найстрашнійший і найдивнійший» у своєму житті, нарікав на лікарів, на недбальство обслуги, на нудоту та відразу до їжі: «Перша моя страва в тім закладі була якась невимовна страва із гнилих яєць, від якої я за кождою ложкою блював у своїм нутрі – сімнадцять разів» [т. 54, с. 781]. Було очевидно, що не мав апетиту, їжа йому не смакувала. Навіть тоді, коли йому трохи покращало і до нього почали пускати відвідувачів, то усе ж з харчуванням була морока. Михайло Мочульський згадував, що письменник залишався дуже сумним і пригнобленим: «Коло нього на таці лежала у дрібнісінькі квадратики покраяна якась їжа з білого м’яса [курсив мій. – Н. Т.], але поет, видно, навіть не торкався її, не їв її зовсім»[8].

Дружина письменника Ольга Франко також у цей час була хворою і не могла опікуватися своїм чоловіком так, як би це належалося. У листі до Єлисея Трегубова від 1 лютого 1906 р. Іван Франко скаржився, що дружина стала апатичною до хатньої роботи і що домашні «жіночі» обов’язки переклала на доньку Гандзю, «яка у нас не то учениця, не то кухарка, бо мама іноді, зачитавшися або й так засидівшися, не варить обіду, аж поки вона не прийде зі школи» [т. 50, с. 284]. До того ж Ольга Франко, особливо у час загострення своєї психічної хвороби, була надзвичайно прикрою і сварливою, так що Іван Франко змушений був неодноразово віддавати її до лікарні для душевно хворих на Кульпаркові. Ні прислуги, ні кухарки у цей час родина не тримала. Відтак можемо лише здогадуватися, як непросто було усім членам сімʼї у цей складний час, коли і господар, і господиня дому були недужими, а діти – неповнолітніми та неспроможними утримувати самих себе. Цього смеркального періоду перехожі та знайомі часто бачили письменника, що не володів руками, але на ґудзику свого пальта мав зачеплений крамарями пакет із продуктами. Усе це викликало жаль і співчуття до класика…

Недугу та скрушність останніх років життя подружжя Івана та Ольги Франків посилив передчасний відхід із життя їхнього первістка Андрія, що помер від епілептичного нападу у ніч з 8 (21) на 9 (22) у квітня 1913 р. Невдовзі, 28 липня 1913 р., Іван Франко втратив ще й рідного брата Онуфрія. Сум і біль утрати не відпускатиме письменника до кінця життя. Навіть 40-літній ювілей творчої діяльності письменника, який відзначала українська громадськість 1913 р., не приніс письменникові сподіваної втіхи та радості.

Про те, як харчувався поет вдома і поза домом у цей час, свідчать короткі принагідні спостереження друзів, які з тієї чи іншої нагоди заходили до нього або зустрічалися з ним у місті. Михайло Мочульський, який у середині вересня 1908 р. завітав разом з Володимиром Гнатюком до Франка, згадував, що у цей час письменник споживав багато яблук:

«Коли ми прийшли до поета, він сидів недалеко від полиці, на якій було багато гарних, спілих яблук. Поет відчиняв рот, його дружина вкладала в нього кусочки яблука, і він їв їх нервово. Дружина пояснила нам, що вона “так лікує Франка” яблуками та й ще лікуватиме його якимсь зіллям, і він буде здоровий, як раніше. Потім нарікала вона на лікарів, сказала, що нездорово годувати Франка м’ясом, і вийшла»[9].

Дмитрові Дорошенкові, який зустрів Івана Франка у квітні 1909 р. у Києві, запамʼяталося, що коли письменникові після довгих походів по столичних букіністичних книжкових крамницях дуже захотілося пити, то він почастував його на Подолі смачним журавлиним квасом. Цей напій настільки сподобався Франкові, що він захотів купити собі кілька пляшок на дорогу. Тоді-таки письменник привіз з Києва додому і новенький самовар, біля якого збиралася уся сімʼя за чаюванням[10].

1 лютого 1909 року Іван Франко у супроводі сина Андрія виїхав на лікування до курортного містечка Ловрани, що розташоване на східному березі адріатичного півострова Істрія (територія сучасної Хорватії). Батько з сином зупинилися у пансіоні «Villa Central», який орендували у хорвата Басаньйо маляр-імпресіоніст Тит Романчук з дружиною. Лікував письменника у Ловрані австрійський лікар, доктор медицини Альбін Едер. Прогулянки на свіжому повітрі, теплий морський клімат благодатно впливали на здоровʼя письменника, так що син Андрій у середині лютого 1909 р листі до Карла Бандрівського повідомляв: «Завдяки лікарству д. Едера татові тепер значно полегшало, через що і спить добре, і навіть відчуває деяку полегшу в руках. ˂…˃ Все те, що тато говорив коли-будь про духів тепер поволи щезає»[11].

Харчувався Франко у тій-таки «Villa Central», у якій під дбайливим оком сина Андрія і пані Романчукової уживав ліки та отримував сніданки, обіди і вечері. На сніданок письменник пив винну зупу (до якої додавали ліки). Після вечері любив споживати слабоалкогольне яблучне вино, сидр – яблучник (Apfelwein). Загалом під час побуту у Ловрані Франкові особливо смакували страви з цукру та червоне вино. Ці смакові уподобання хворого викликали занепокоєння у доктора Едера, який вважав, що для письменника «вино і цукор можуть спричинити смерть». Андрій Франко у листі до Карла Бандрівського писав: «І лише з тяжкою бідою удається мені і п. Романчуковій відзвичаювати тата від уживання вина і цукру»[12].

Теплий морський клімат благодатно впливав на здоровʼя Франка. Восени 1909 р., одержимий прагненням знайти в університеті якийсь манускрипт з описом ліків на свою хворобу, письменник сам один 9 чи 10 жовтня (за старим стилем) приїхав до Одеси[13]. Цим своїм учинком він викликав неймовірне занепокоєння родичів та великий подив у знайомих. Сергій Шелухін, який заопікувався Франком у Одесі, згадував:

«Він приїхав зі Львова як стояв, навіть без грошей, в старім капелюсі й засмальцьованій та заляпаній старій куртці з одвислими кишенями. Він був блідий, руки дрижали, рухати ними не міг, а пальці були скандзюблені. Се була людина тяжко хвора, і можна було дивуватися, як він міг сам добратися аж до Одеси. Його треба було і одягати, і роздягати, і годувати, подаючи їжу просто в рот»[14].

Зупинився Іван Франко у 17 номері готелю «Версаль» на вул. Грецькій, 42, але харчувався у домі Сергія Шелухіна, куди щоранку приходив на сніданок і залишався до вечора. Як у «тихій та хорошій» Ловрані, так і в теплій Одесі, здоровʼя письменника істотно поправилося. Пробувши там близько трьох тижнів, Франко припинив нарікати на розмови з «духами», «став значно спокійніший, добре спав і з апетитом їв, пив чарку горілки, склянку вина [курсив мій. – Н. Т.] і жартував»[15]. Навіть потрохи став уже «сам брати хліб» та сам підписав листа додому «пером всунутим йому між пальці»[16]. Насправді, писати самостійно «власною, хоч лише лівою рукою» [т. 7, с. 239] Іван Франко зміг аж у другій половині 1913 р. Проте тоді 1909 року з Одеси поїхав бадьорим і у піднесеному настрої.

Літо 1909–1914 рр. Іван Франко, як звикло, проводив у Криворівні. Це уже стало сімейною традицією. Сюди, у ці «українські Атени» (В. Гнатюк), починаючи з 1900 р. родина письменника приїжджала щоліта на вакації, тут щороку (крім 1905 і 1908 рр.) літував і Іван Франко. У час хвороби мав особливе сподівання, що карпатські джерела («чуркала») матимуть цілющий вплив на його покручені руки. Мешкав у цей час на лівому березі Черемоша у хаті народного різьбяра Василя Якіб’юка (по вуличному – Івандюка) (1953 р. в хаті В. Якіб’юка у с. Киворівні відкрито музей Івана Франка). Працював творчо, а у вільні хвилини ходив по гриби. Не зраджував цій своїй пристрасті навіть у час хвороби. Асистував батькові у збиранні грибів син Андрій: письменник «відшукував гриби і зривав їх обережно ногою, а син Андрій, що ходив за ним, ховав їх до кошика»[17]. Смакував гуцульськими автентичними смаколиками: будзом (овечим сиром), бринзою, лісовими ягодами. Загалом провадив «осамітнений, відчужений»[18] спосіб життя. Часом заходив до криворівнянського пароха Олекси Волянського на розмову. Тоді «родина Волянських, рада дорогому гостеві, старалася пошанувати його доброю стравою»[19].

Початок Першої світової війни застав Івана Франка у Криворівні. Через оголошення мобілізації проїзд приватних пасажирів на залізниці було обмежено. Наприкінці серпня 1914 р. Іван Франко, хоч і з перепонами, але таки повернувся до Львова. Вдома його чекала занепокоєна дружина. Син Тарас був мобілізований до австрійської армії і відбував службу при четвертій кавалерійській дивізії. Син Петро зголосився добровольцем до Легіону Українських Січових Стрільців. Донька Анна ще у червні 1914 р. поїхала на запрошення своєї тітки по матері Олександри Ігнатович до Києва; додому за життя батька вона уже так і не повернеться…

Відтак у родинній віллі на вул. Понінського, 4 залишилося лише двоє мешканців – поет та його дружина. Війна значно ускладнила і без того непростий побут подружжя Франків…

З 3 вересня 1914 р. по 22 червня 1915 р. тривала російська окупація Львова. У місті було встановлено комендантську годину (з 22.00 до 4.00) і заборонено продаж алкоголю. Тих, хто відмовлявся брати російські гроші, карали[20]. Роздобути продукти у воєнний час було складно. На це часто нарікав Іван Франко у листах до друзів і знайомих:

«Хоча в мене ювілейний фонд 27.000 корон, із яких я досі міг брати 200 кр. місячно на вдержання, то, проте, тепер наслідком війни мені грозить просто голодна смерть [курсив мій. – Н. Т.], бо дирекція страхового товариства «Дністер», у якім зложені мої гроші, заявила, що від першого вже не одержу нічого» (лист до Є. Трегубова датований вереснем-жовтнем 1914 р.) [т. 50, с. 421]; «…у Львові тепер ні за які гроші не дістанеш ані вина, ані фіг, ані спирту [курсив мій. – Н. Т.], не говорячи про інші речі, які звичайно можна було дістати» (лист від 27 травня 1915 р. до Є. Трегубова ) [т. 50, с. 425-426].

У скрутну хвилину допомагав письменникові та його дружині з харчами сусід Е. Геллер, поляк, що мешкав на вул. Понінського, 9 (будинок до сьогодні не зберігся) і жив з Франками у великій приязні. Від сусідів Геллерів нераз Франки отримували продукти (телятину, хліб, молоко), які так важко було роздобути воєнного часу у Львові. Одного дня Ольга Франко принесла від них навіть половину теляти. Тоді мʼясо покраяли на великі шматки, посолили і відставили в посуді у підвал.

Про побут Франка на початку Першої світової війни довідуємося зі спогадів його секретаря Марʼяна Колодія, рукопис яких зберігся у фондах Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка[21]. Коли 3 вересня 1914 року до Львова вступила російська царська армія, то того-таки дня надвечір у віллі Франка зупинилася на нічліг рота вояків. Про їх квартирування у своєму домі розповів письменник М. Колодієві таке:

«…салдати входили – мов дич – разом зі “старшими” без числа й порядку, напливали мов вода, заповнили рівночасно дві верхні комнати, просторий стрих і всі пивниці, а їх приплив скінчився аж тоді, як їх у тих поміщеннях стало так повно, мов селедців у бочці, що значна часть не могла навіть сісти, не говорячи вже про лежання.

Рівночасно з входом салдати почали питати, чи нема хліба; та що в мене хліба ані шматка не було, посунули купками в садок і почали рвати недостиглі ще, квасні яблока, з яких значну часть, надкусивши, кидали.

Инші принядися копати в садку під парканом досить глибокий рівчак, призначений для “своєї потреби” такої маси людей протягом ночи, а ще инші розбивши стирту сіна близько мого сусіда Геллєра, почали оберемками носити його до комнат і до пивниць, застелюючи скрізь долівку.

Тільки партер, де я живу, лишили – по довгих моїх і моєї жінки просьбах – свобідним; в сальоні ночував капітан, три нищої ранґи офіцири і ще якісь три нищі чини. Вони навіть не представилися мені, хоча не цуралися зі мною доволі довго розмовляти. Другого дня рано вони, переночувавши, забралися в дальший похід.

Я дивувався ˂…˃ бачучи того рана, як салдати щось пили зі своїх шальок, а потім решту виливали на землю. Все подвіря і всі сходи були облиті білим плином, як показалося зблизька, гречаними крупами. Перед фірткою стояла і працювала цілу майже ніч рухома військова кухня і вона – очевидно – нагодувала салдатів такою противною для них зупою. Нагодувала їх ще чимсь більше, а власне кінським мʼясом, з якого величезні кости хребтові знайшлися на моїм подвірю, а ребра і щоки з голови лишилися на вулиці. Одну таку гарну щоку я заховав у себе на памʼятку»[22].

У вересні 1914 р., як згадував М. Колодій, письменник виглядав так, як «перетерпів би якусь тяжку хворобу та переміг її вкінці більше силою волі до спілки зі строгою дієтою та непереможною охотою до праці, ніж лікуванням»[23]. У цей час Франко любив прогулюватися вранці «парком Йордана» (територія сучасного Нового Львова)[24]. На сніданок Ольга Франко «парила літр молока, краяла трохи більше ніж чверть буханця білого хліба на дрібні кусні та заглядаючи в вікно – сама одна в кухні – дожидала свого чоловіка»[25] з ранкової прогулянки. Тоді вони снідали молоком та хлібом з маслом, сидячи «на лавці при звичайнім столі в кухні (направо від вікна)»[26]. При їді Іван Франко обходився без стороньої допомоги:

«При помочі обидвох – зовсім неоднаково спаралізованих – рук невисоко підніс горщик із гарячим молоком і трохи знизивши голову до него і притулюючи – час від час – уста до берега горщика, пив молоко. По хвилині відпочив, поставив горщик на стіл і зʼїдав дрібні кусні хліба, устами беручи їх прямо з тарілки в малих відступах часу і знову попивав молоком»[27]. Часом пив чай з молоком.

Смакувало письменникові також дешеве легке червоне вино «Перла Адріятика», яке він купував у крамниці фірми Дідоліча і Прпіча на вул. Чарнецького, 3 (нині вул. Винниченка), що славилася далматинськими винами. Щоправда, від січня 1915 він уже його не споживав: лікар Йосиф Соханський заборонив йому пити вина[28].

Сніданки, обіди і вечері восени 1914 р. готувала письменникові дружина. Сама хвора, вона опікувалася чоловіком, як могла: ходила по продукти, варила, краяла їжу на дрібні шматочки і годувала Івана Франка зі своїх рук. Невимовно зворушливою є розповідь Марʼяна Колодія про вечерю, на якій він був присутній у Франковому домі:

«Перед їдою змовила п. Ольга шепотом коротку молитву і перехрестилася. Іван Франко не звертав на це уваги, сидів спокійно при столі і ждав терпеливо.

Вечеря складалася з вареного телячого мʼяса, недушеної бульби, хліба, масла, чаю і вина [курсив мій. – Н. Т.]. Дуже малу порцію призначила п. Ольга для себе; для свого мужа принесла на тарілці вже в кухні покраяне мʼясо на малі кусні. Ця порція виглядала може втроє більша, ніж та, що її мала їсти п. Ольга.

Іван Франко взяв в ліву руку ложку, положив її на тарілці та на цю ложку помагала Йому набирати кусні мʼяса осібно, а бульбу осібно, п. Ольга. В хвилі, коли Іван Франко заїдав, краяла собі на тарілці п. Ольга своє мʼясо і так на переміну покріплялися їдою зі своїх тарілок обоє Франки.

Я дістав найбільший кусень мʼяса, багато бульби і масла на свою тарілку і ледве міг те все зʼїсти. Іван Франко дивився на мене весело і говорив: “˂…˃ Постав фляшку з вином до води, нехай буде трохи холодне, бо леду годі дістати; це по горячім чаю прохолодить нас зимне вино [курсив мій. – Н. Т.], а в ночі розігріє”.

Останні кусні мʼяса з тарілки зʼїв Іван Франко в той спосіб, що знизив голову до тарілки і три чи чотири кусні телятини взяв устами в рот. П. Ольга зараз дала закуску з кусника хліба з маслом просто зі своєї руки і Поет, вдоволений, подякував їй за те. Взагалі через цілий час, як Іван Франко їв мʼясо з бульбою, п. Ольга краяла хліб також на малі кусні, смарувала маслом і подавала свому Мужеві.

Коли потім перед кождим з нас стояв вже чай, Іван Франко взяв в ліву руку малу ложечку і поволи, дуючи в чай, спивав з охотою гарячий плин ароматнього китайського зілля – як сам любив називати чай. Говорив під час пиття чаю більше, ніж тоді, як їв мʼясо»[29].

Цей епізод є свідченням неймовірної подружньої любові і опіки у скрутну хвилину на непростому подружньому шляху у складних і непевних умовах війни. Цього вечора розмова за столом була невесела. Ольга Франко ненастанно бідкалася за своїми синами Тарасом і Петром (дуже переживала, щоб не загинули на війні), сумувала за Анною, побивалася за померлим Андрієм. Іванові Франкові не спалося… Цієї ночі він довго розмовляв зі своїм секретарем і пив з ним вино, розбавлене холодною водою[30].

Одначе такі вечері з мʼясом і вином у час війни були не часті. Бо вже наступного разу, коли М. Колодій прийшов до Франка, то господар не дуже мав чим його пригостити: «…я нині мало що їв і тебе не маю чим почастувати, хиба зʼїш трохи хліба з солию і попʼєш вином»[31].

Війна посилювала відчуття непевності у наступному дні. Туга за дітьми поглиблювала депресію Ольги Франко. Вона злягла у ліжко, «дуже дошкулювали її нерви і брак апетиту»[32]. «Ложки теплої страви не було кому зварити для Івана Франка. Проф. Бігеляйзен, Твердохліб і я, – згадував Марʼян Колодій, – стали дещо приносити Франкові – горня теплої зупи, трохи бараболь, мʼяса, чаю, молока [курсив мій. – Н. Т.]. І. Франкові було це неприємно, але погодився з тим»[33]. Урешті з приходом зими стан Ольги Франко погіршився так, що 17 грудня 1914 р. Іван Франко змушений був віддати дружину до лікарні (з якої вона вийде уже аж по смерті чоловіка 1917 р.). У листі до Василя Якібʼюка від 4 грудня 1915 р., згадуючи той час, Іван Франко оповідав:

«Моя жінка від половини грудня мин[улого] року в Кульпаркові, в закладі для божевільних; час від мого повороту з Криворівні аж до зими вона провела в ненастаннім змаганні довести мене або до божевілля, або до голодової смерті й довела до того, що я цілий місяць мусив прожити в чужім домі [Іван Франко восени 1914 мешкав у свого шкільного товариша Йосифа Райхерта на вул Курковій (нині вул. Лисенка), 25. – Н. Т.], а коли через її недбальство злодії обікрали наш дім (покарали, на щастя, лише дещо з мужської одежі), я вернув додому й віддав її до Кульпаркова» [т. 50, с. 433].

Очевидно, тут далися взнаки і роздразнені нерви самого Івана Франка. Війна, хвороба, самотність, непростий психоемоційний стан позначилися на такій різкій оцінці впливу його дружини на ситуацію, у якій він опинився. Не було її вини у тому, що сама, хвора, не змогла перфектно заопікуватися своїм чоловіком. Обоє потребували турботи і обоє чулися сиротами. Дітей розвіяла по світу війна. Не було на те ради… Обʼєктивні обставини, у яких опинилися, мимоволі грали проти них. У воєнний час важко було отримати гроші з банку, важко було роздобути продукти… А з тих, що мали, не так просто було зготувати щось смачне і поживне.

Воєнний час сприяв розгулу крадіжок та мародерству. До того ж Франки не мали звички зачиняти хату на ключ. Ймовірно, ця звичка виробилася під впливом Франкової хвороби, оскільки поетові з паралізованими руками було важко користуватися ключами.

Увечері 5 вересні 1914 р., коли М. Колодій повернувся з Франком та його дружиною з міста до їх будинку на вул. Понінського, 4., то зауважив, що будинок письменника був відчинений:

«Коли ми прийшли до віллі, здивувало мене, що вона не була зачинена, а всі ключі були в дверях.

“Чому, – питав я, – панство лишили так свою хату на “або-або”, прецінь міг хтось непрошений ввійти?!”

“А чи ж я тут маю скарби? Мої сусіди мають добре око, тож свій злодій не зробив би нічого злого – хиба чужий із-за Збруча, а тоді було би їх більше, тож хоч би було і позамикане усе добро, порозбивали би замки і закватирували би ся і ждали би спокійно, коли надійде хазяїн, чи хазяйка”, – весело розговорився Іван Франко»[34].

Тож, зважаючи на таку життєву філософію господаря, зайти у дім і покрасти одяг злодіям було зовсім нескладно.

Загалом у час війни крадії кілька разів побували у домі письменника. А одного разу навіть, коли Іван Франко лежав у ліжку напівпритомний, три дні «нічого не ївши і навіть без води»[35], і до хати зайшов злодій (ним виявився дезертир російської армії), то за іронією долі отой непроханий гість став для письменника справжнім рятівником: він допоміг йому устати з ліжка, вдягтися, перейти до кухні і дещо перекусити. Тоді Іван Франко поділився з ним не лише їжею, а й дав йому на дорогу «пару корон». Був вдячний провидінню за отой нежданий і непроханий прихід незнайомця у час глибокої самотності та скрути. «…Я з єго нечесного діла був дуже вдоволений з огляду на те, що ще нині жию. Бо моє положеня перед єго приходом було майже безвиглядне. І так я жив 2 тижні, не роздягаючись і не вмиваючись…»[36], – розповів про цю пригоду Іван Франко своєму братаничеві Василеві улітку 1915 р.

28 січня 1916 р. серед білого дня, «вибивши ногою деревляну тафлю в сінешних дверех»[37], до помешкання письменика (який у той час знаходився на лікуванні у приюті Січових Стрільців) знову вдерся злодій. Тоді він украв фунт кави та деякі дрібні речі…

Зиму і весну 1915 р. І. Франко хворів «дуже тяжко, передовсім на шлунок, серце і набряк ніг. Найтяжче дався йому відчувати параліч рук»[38]. До цих хворіб додалося ще й запалення легень. Він тижнями не виходив з дому, погано харчувався, бувало і таке, що їв лиш раз на день, схуд і дуже підупав на силі. Не принесло сподіваного покращення і тепле літо, так що 15 серпня 1915 р. Іван Франко писав у листі до сина Тараса:

«Я хорий від лютого, жию оце вже півроку на дієті, зимою намучився страшенно, вихуд і стратив сили, які не скоро ще відновляться. У Львові холери майже нема, зате дорожня страшенна: вже від кількох неділь не можна дістати ні хліба, ні булок, ні мʼяса, ні муки [курсив мій. – Н. Т.]» [т. 50, с. 431].

У першій половині липня (орієнтовно десь 9 – 16 липня) 1915 р. відвідати хворого батька на тижневий урльоп приїхав син Петро. Увесь цей час – від середини грудня 1914 до 10 вересня 1915 р. – письменником опікувалася Целіна Зигмунтовська, яка разом зі своїми двома дітьми замешкала у віллі Франків. Невдовзі у листі до Василя Якібʼюка від 4 грудня 1915 р. Іван Франко буде скаржитися на неї: «…одною з причин моєї хвороби та її тяжкого стану були відносини тої жінки та її сина до мене» [т. 50, с. 433].

Тож коли 24 липня 1915 р. з Нагуєвич до Львова приїхав Василь Франко, небіж письменника по братові Захарію, то Франко дуже зрадів і залишив хлопця при собі.

«…Ми оба зі стрийком почали провадити скромне життя, – згадував Василь Франко. – Може, було декому з львовʼян і дивно, коли виділи нас скрізь і всюди все вдвох, і [ми] виконували жіночу роботу, як [то] купно харчових продуктів, ярини тощо. Можливо, що ще більше здивувались би, якщо б побачили, як та двійка вдома жила та варила собі поживу. Але ж там нічого дивного не було. Мій стрийко став головним, а я – помічником куховарським. Хоч, може, та страва не була смачна, зате приємна. Я бачив в мого стрийка вдоволення не то з мене, але з самого себе»[39].

Після обіду письменник з небожем любили прогулюватися на свіжому повітрі по Стрийському парку. У теплу погоду ходили у сад рвати грушки. Тими медовими плодами, набравши їх повний кошик чи торбину, Франко годував двох бурих карпатських ведмедів, які жили у клітках у Стрийському парку. Звірі настільки звикли до таких щедрих гостинців, що як тільки бачили на горизонті письменника з його небожем, то уже починали радісно пританцьовувати і ревти.

Улітку 1915 р. Іван Франко уже не міг активно мандрувати лісами та збирати гриби, але його давня пристрасть до грибництва таки давалася взнаки. У архіві письменника збереглася невеличка замальовка 1915 р. «Із спостережень над природою», що є промовистим свідченням того, як Іван Франко ретельно відстежував появу різних видів грибів на львівських базарах:

«Д[ня] 10 цвітня я вперве побачив на ринку під ратушем сморжі; купив купочку. Від того дня вони держалися на ри[н]ку два або три тижні – се їх звичайний, хоч сього року з огляду на пізню весну, здається, троха передчасний сезон. Ані в маю, ані в червні аж досі не було на ринку, здається, ані правдивих грибів [білі гриби. – Н. Т.], яких у р. 1914 у ту пору було дуже багато, ані тої misera plebs, що являється звичайно в маю чи червні – козарів, бабок, лисичок та голубінок. <…> Правдиві гриби та маслюки появилися на львівськім торзі перший раз д[ня] 25 липня. Я купив 4 купки дрібних маслюків по 5 кр[ейцарів]»[40].

У листопаді 1916 р. стан здоровʼя письменника погіршився настільки, що його опікун і товариш Карло Бандрівський за порадою доктора Броніслава Овчарського прийняв рішення розмістити його у «Приют для хорих та виздоровців Українських Січових Стрільців у Львові». Лікар Володимир Щуровський свідчив:

«Прийшов Франко в дуже лихому стані здоров’я. Ноги пухли. Серце відказувало послуху. Приходилось піддержувати сили впорскуванням ліків. <…> Впрочім, це була лиш тінь колишньої людини. Спастично паретичний хід, похилена стать, прикорчені в ліктях, зап’ястку і пальцях руки»[41].

Перебував поет у притулку з 13 листопада 1915 р. до 15 березня 1916 р. Увесь цей час поруч з ним був братанич Василь Франко, який згадував: «…той приют давав нам все те, чого не було би вдома, то є дієта і лікарська опіка. А мене приют звільнив від всяких домашних клопотів»[42].

«Приют для хорих та виздоровців Українських Січових Стрільців у Львові» знаходився на вул. Петра Скарги, 2а (нині вул. Євгена Озаркевича, 2) біля підніжжя Святоюрської гори у Львові у приміщенні колишньої дяківської бурси (з 1909 р. монастирі ченців-студитів). Триповерхова (по-тодішньому – двоповерхова) споруда була збудована 1904 р. у гарному сецесійному стилі на кошти Митрополита Андрея Шептицького; у партері та на першому поверсі містилося 12 кімнат. Шпиталь був розрахований на 40–50 лікуванців. На другому поверсі була бібліотека та капличка, у якій правилися недільні Богослужіння для хворих. Умивальні знаходилися в коридорі, а у підвальному приміщенні розташовувалися пральня, кухня та рефектар (спільна їдальня). Біля будинку був також і невеликий городець, у якому «весною працювали здоровіші охотники для розради»[43]. Харчі шпиталь отримував із підльвівських сіл.

У «Захисті УСС» Іван Франко спершу мешкав у кімнаті на партері (що виходила вікнами в стіну будинку), а згодом його перевели до світлої кімнати на першому поверсі (за сучасним поділом: на другому поверсі). Письменник мав дотримуватися дієти, яку призначили йому головний лікар Бронислав Овчарський та лікар-асистент Володимир Щуровський, хорунжий УСС. Страви для нього готували окремо. Софія (Зоня) Монджейовська, сестра милосердя, яка в Захисті для Українських Січових Стрільців у Львові опікувалася поетом, пригадувала, що «казав собі Франко варити такі страви, які варила його матір, та сам собі диспонував [замовляв. – Н. Т.] їх: макарони з вареними яблуками, фасолю зі сливками, росіл із качки з макаронами та ін.»[44]. А Ірена Домбчевська, управителька притулку УСС, казала, що до улюблених страв Франка належали «кутя, малиновий сік та особливі палички з цитриновою масою, що їх привозили під час війни з Кавказу»[45]. Катря Гриневичева, яка відвідала хворого у середині лютого 1916 р., розповідала, що Франко їв у приюті також вівсяну кашу, морковцю, тісто на молоці[46].

Щоправда, Ірена Домбчевська, відзначала, що Іван Франко, попри настанови лікарів, не дотримувався дієти і посилав свого братанича купувати те, що йому не можна було їсти[47]. Небіж Василь, намагаючись догодити стрийковим смакам, купував червоне вино (лікар приписав Франкові випивати по склянці червоного вина для підвищення рівня червонокрівців[48]) та щодня на спиртівці варив письменникові на сніданок пшоняну кашу. Від тої «спірітусової кухоньки» в кімнаті стояло дуже важке повітря, бо вікно через сильні морози відчинити було складно…

Сам письменник про свій стравоспис у листі від 9 січня 1916 р. до Уляни Кравченко повідомляв таке:

«…майже весь сей рік жию на неправдоподібній майже дієті, при тім не можу їсти ні хліба, ні булок, ні мʼяса, а звичайно нічого квасного, нічого сирого, печеного, твердого і т. п. [курсив мій. – Н. Т.]. Треба висилювати фантазію, аби придумати їду – не все той самий клеїк, – а тут як на побільшення лиха загальний брак живності та дорожнеча віктуалів [харчів. – Н. Т.]» [т. 50, с. 435].

Така «дієта» сформувалась як наслідок хвороби, яка ослабила організм письменника. «…Бували такі дні і цілі тижні, що я не міг без болю та душності ані лежати, ані сидіти, ані ходити», – згадував Іван Франко [т. 50, с. 435].

У такі миті дедалі частіше мандрував подумки до приємних серцю, щасливих «райських» локусів свого життя – у ліс, в гори, до річки чи ставка. Помовистим свідченням таких думок-мрій і думок-споминів, які навідували хворого поета є поезія «Ще не пропало», написана 1 лютого 1916 р. у Захисті УСС:

Не раз думка гуляє
По ярах, по долинах,
Гриби в лісі збирає,
Зависа на вершинах,
˂…˃
П’є жадними устами
З джерела чисту воду
І вдиха прохолоду
˂…˃
По ріці думка бродить,
Рибку-блискавку ловить,
На кленя поглядає,
Як хвостом він майдає,
Щупака тут підслуха,
Як з-під берега жбуха
Або як шмигнуть мусить,
Шуваром поворушить,
Чи на дні – о, відміно! –
Сит лежить, як поліно.
Інший раз, як забагне,
З кореня мнюха тягне,
Тягне й в сак заганяє,
Бо інак не спіймає.
[т. 3, с. 390–391]

Проте ці щасливі мрії розбивалися об сувору дійсність: «Бач, безсилеє тіло / Чого ще захотіло! / Бродів мало чи много – / Обійдешся й без того» [т. 3, с. 391], – висновував поет сам для себе. Згадував усе своє життя. Розумів, що зближається рокова година, хоч разом з тим приходило і чітке усвідомлення того, що життя прожите не намарно… «Тепер того не стало, Та ніщо не пропало» [т. 3, с. 393].

Різдво застало Івана Франка у приюті УСС. Чувся невимовно самотнім… Бракувало йому родинного тепла, домашнього затишку, своєї хати, найближчих серцю людей. З родичів біля нього був лише братанич Василь. Від сина Тараса отримав короткого листа з новорічно-різдвяними привітаннями: «Бажаю Татові Веселих свят і Нового року щасливішого, як минулий» (лист від 7 січня 1916 р. з містечка Шальґотарʼяна, що на кордоні зі Словаччиною)[49]. Не були ці свята веселими… Відчував, що це його останнє Різдво…

Заходами Ірени Домбчевської у приюті УСС 6 січня 1916 р. було організовано спільну святкову вечерю для хворих січових стрільців. У святочно прибраній залі притулку УСС красувалася велика ялинка, пишно вбрана золоченими горішками, солодощами, червоними яблуками, ліхтариками та свічечками. Її привезли з Домажирського лісу спеціально для цієї святочної оказії. Біля ялинки лежали запаковані подаруночки для лікувальників та «у ясности, немов ангели, стояли панни з нотами в руках, що мали …відспівати веселу коляду»[50]. У кухні йшли останні приготування святовечірніх страв. Для цього «змобілізували цілий штаб помічниць. В кухні захистові кухарки варили та пекли, дівчата з міста разом з нами готовили сотні всяких вареників, голубців. ˂…˃ В цілому “Захисті” розносились пахощі, що бували лиш раз в рік на Різдво»[51].

«Ми, молоді, – згадувала Олена Федак, – помагали пані Домбчевській ліпити в кухні сотки вареників та міркували, чи зайде І. Франко до їдальні на спільний Свят-Вечір. Його запросити пішла окрема делегація УСС-ів, але і ті, що не жили в захистку, також дуже бажали побачити “на власні очі” Великого Каменяра»[52].

За стіл усіх любʼязно розсаджував доктор Володимир Щуровський, а за кулісами, як розповідала Ірена Домбчевська, «під проводом нашої великої прихильниці Йосифи Паньківської видавано при помочі львівʼянок страви.

Поділилися просфорою. Почалася Свята вечеря. На столах колачі, кутя, вино, торти, галузка ялиці, на покуті дідух [курсив мій. – Н. Т.]. Панночки звиваються, подають, я дивлюся за порядком»[53]. Дуже хотіли організатори цього Святвечора усе зробити якнайкраще, щоби створити атмосферу сімейного затишку, «щоби недужим заступити рідну хату»[54].

Одначе у цей перший, передріздвяний, Святвечір Іван Франко почувався погано, а тому не вийшов до стрільців та господарів Приюту на спільну вечерю. Замість вечері зі смачних і теплих страв скомпонував собі іншу – «духову вечерю», уклавши невеличкий (як виявилося потім, останній у його життєтворчості) цикл «Пісна вечеря». Про мотиви та історію створення Іван Франко розповів у вступному слові до циклу:

«Пробуваючи отсе вже півтора місяця задля тяжкої недуги та майже цілковитого опущення у власнім домі за старанням д[окто]ра Бр[оніслава] Овчарського в тім Приюті та запрошений на спільну вечерю пацієнтів при участи В[исоко]п[оважної] хазяйки та инших запрошених гостей, я, не можучи задля своєї слабости їсти майже нічого з того, що давали на вечерю, скомпонував духову вечерю зі згадок про такі вечері в домі мойого покійного вітця, заможного селянина [тобто Якова Франка (1802–1865). – Н. T.], перед 55 роками, заступаючи кожду страву більшим або меншим віршиком мого власного складання»[55].

Тож письменник готувався до Святвечора у дуже особливий спосіб. Знав, що через свою хворобу не зможе скуштувати жодної зі святовечірніх страв. Кутю, борщ, капусту, колочений горох, пироги (вареники), голубці, суш (узвар), чарку вина та «ковточок чистого прісного меду» – усіма цими наїдками та напоями, що їх він описав та розкрив їх глибоку прадавню символіку у своєму циклі «Пісна вечеря», смакував лише уявно[56]. Згадував щасливі передріздвяні вечері у домі свого батька коваля та повні дитячого гамору, святовечірні вечори у колі уже власної сімʼї, дзвінку коляду, вертеп та щасливо радісне «Христос народився!» і «Славімо Його!». Очевидно, у такі хвилини душу гріли і кулінарні спомини про смачні святовечірні страви на святково прибраному родинному столі… Свій біль, сум, самотність і ностальгію за домом та щастям вилив у цикл «Пісна вечеря». «По вечері я мав відчитати той свій твір, – зізнавався Франко, – але несподіваний припадок слабости перешкодив мені в тому, й мене, як мені потім сказано, виручив у читанню д[окто]р Мишуґа, якому за те складаю щиру подяку»[57].

На другий, передйорданський, Святвечір письменник чувся краще і згодився зійти униз зі своєї кімнати до товариства, пояснюючи, що «добре бути на Свят-Вечір серед молоді». «Поет сидів під час вечері на почесному місці посередині стола. Біля нього по правому боці пані Домбчевська, по лівому пані С[тефанія] Рибчак, – згадувала Олена Федак. – ˂…˃  І. Франко говорив дуже мало та нічого майже не їв, бо кошмарно покручені недугою руки дрижали, а відмовлявся, щоб йому, немов дитині, допомагати»[58]. Слухав, як стрільці колядували і співали стрілецьких пісень, сумно посміхався… З того Щедрого вечора перед Водохрещем 1916 р. залишилася на памʼять світлина, на якій Іван Франко сидить за святковим столом серед лікарів та пацієнтів Захисту УСС. Це був його останній Святвечір…

У середині березня 1916 р. Іван Франко повернувся додому. Повернувся усупереч волі лікарів. Незважаючи на відстань, холод та ожеледь під ногами. Фактично втік з приюту… Відчував на собі подих вічності. 5 березня 1916 р., «чуючи себе дуже немічним на тілі» письменник продиктував Карлові Бандрівському чернетковий варіант свого заповіту[59]. В останню свою хвилину хотів бути серед рідних стін…

Вдома застав невимовний холод та голод, вілла не опалювалася цілу зиму, вода у будинку була відключена. Василь Франко згадував, що йому одразу довелося йти до магістрату, щоби «пустили воду і дали нам харчові картки»[60]. Окрім того, що давали на картки, нічого не можна було дістати, продукти дорожчали з кожним днем усе більше. «При кінці [19]15-того року я платив за пачку кексів 60-70 центів, а в марті [19]16-того року та сама пачка коштувала 5 корон. І так кожда річ», – свідчив небіж письменика[61]. З рідних Нагуєвич брат Захарій з дружиною передали письменникові мішечок вівсяної крупи, але цілим до Львова він не дійшов. Дотримуватися дієти, яку призначив поетові лікар, було складно. Коли у середині квітня відвідати письменника прийшла Катря Гриневичева, то застала на столі поета «жменю скромних припасів задля обіду (скибка телячого мʼяса і жмуток закришки) [курсив мій. – Н. Т.]»[62]. Смакувало йому червоне вино. Солодощі, що ними хотіла потішити хворого Олена Грозикова, приймав нерадо[63].

Свій останній Великдень, що припадав 1916 року на 23 (10) квітня, Іван Франко зустрів з братаничем Василем. Сусідка Івана Франка, спольщена німкеня пані Геллер, обдарувала їх пасочкою, ковбаскою і писанками-крашанками[64]. «По приході з церкви, – згадував Василь, – я поділився свяченим яєчком зі стрийком, подавши йому частинку до уст зі словами “Христос Воскрес”. “Воістину воскрес!” – відповів стрийко»[65]. Перед полуднем відвідала хворого також і Ольга Роздольська, узявши з собою на гостинець для поета «трохи “свяченого” (солодкого печива)»[66].

Василь Франко опікувався своїм стрийком майже до останнього: у травні 1916, тобто уже в останні тижні перед смертю І. Франка, юнак вступив до лав Леґіону Українських Січових Стрільців (остання документальна згадка про його перебування у Домі Франка датована 15 травня 1916 р.). З 6 по 11 квітня 1916 р.[67] допомагала хворому Целіна Зигмунтовська, а з 12 квітня і до останніх хвилин життя дбала про поета Стефанія Левинська (Танячкевич)[68].

У травні 1916 р. на двотижневу відпустку додому приїхав син Петро. «…я помітив, що з Батьком зле, – писав у своїх спогадах Петро Франко. – Др. Кобринський не робив ніяких надій. Записав рецепту, де коло ліків діґіталіс та стрихнін було по три оклики. Коли я приніс Батькові то лікарство, Батько сказав: “Що, др. Кобринський хоче мене отруїти?”

Я викинув ліки. Моя відпуска кінчилася. З Батьком було дуже зле. Я пішов до команданта станиці УСС до др. Волошина з просьбою о продовження відпустки. Але др. Волошин відмовив: “Їдьте на фронт, пане товаришу, як Батько помре, то вас повідомимо”. Над Стрипою я дістав за кілька днів повідомлення. Отаман Варивода показав мені депешу і я поїхав на похорон»[69]. Петро Франко був єдиним зі сімʼї поета, хто зміг у ту воєнну пору провести його в останню путь…

***

Епілог гастрономічної біографії Івана Франка ‒ особливості його харчування останніх років життя ‒ більшою мірою визначає, на жаль, не те, що їв і пив виснажений недугою письменник, а те, чого він не їв і не пив… Його персональне «меню» 1907‒1916 років складалося радше з ліків, ніж зі смаколиків. Через стан здоровʼя, фінансову скруту, брак догляду й воєнне лихоліття «остатня часть дороги» Франка видалася не менш злиденною та обмеженою в харчовому плані, ніж його ранні сирітські роки. А проте цей аспект життєтворчості Українського Мойсея не тільки в особливому ракурсі насвітлює маловідомі широкому загалу сторінки його біографії, а й дає змогу немовби зануритися в його «життєвий світ», відчути всю глибину його психофізіологічних страждань і збагнути ту високу ціну, яку змушений був він платити за власну геніальність.

Поза всяким сумнівом, феномен Франка аж ніяк не зводиться до того, що їв пив класик і чого, навпаки, не їв і не пив. Феноменальність Франкової постаті не лежить у кулінарній площині, а розкривається у творчому безмірі. Одначе знання про його гастрономічні вподобання й особливості харчування допомагають краще зрозуміти й відчути його як живу людину, близьку нам особистість із притаманними їй смаками і звичками, щоб уповні збагнути цей унікальний людський феномен – «цілого творця», «цілого чоловіка».

Адже творці, які не їдять і не пʼють, без сумніву, мертві.

Навіть боги на античному Олімпі насолоджувалися амброзією і вишуканими стравами – що вже казати про смертних…

Тож і письменники (зокрема й українські) постають у нашій памʼяті не як безтілесні янголи чи демони, а як живі, повнокровні особистості, зокрема, й тому, що їли й пили, страждали і насолоджувалися життям.

Гастрономічна історія української літератури ще тільки починається…

Але від того ще цікавіше!

---

[1] Шеремета М. А., Шеремета Л. М. «Хвороба моя не для сучасної медицини. Лікарі не мають жадної влади…» // Нова зоря. 2000. Ч. 35. 6 вересня. С. 6.

[2] Тут і далі цитуємо за вид.: Франко І. Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Київ : Наукова думка, 1976–1986; Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Київ : Наукова думка, 2008–2011. У квадратних дужках після цитат перша цифра позначає відповідний том, друга – сторінку.

[3] Докладніше див.: Мельник Я. …І остатня часть дороги. Іван Франко в 1908–1916 роках. Вид 2-е, випр. і доп. Дрогобич: Коло, 2016.

[4] Мочульський М. З останніх десятиліть життя Івана Франка (1896–1916) // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вступ. ст., приміт. М. І. Гнатюка. 2-ге вид., доп., перероб. Львів : Каменяр, 2011. С. 539.

[5] Докладніше про Андрія Франка та його допомогу батькові див.: Тихолоз Н. Згасла свічка Андрія Франка // Франко А. Найдорожчий помічник: творчий доробок / Передм., упоряд. і коментарі Н. Тихолоз. Львів: [Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка], 2017. С. 7–50.

[6] У листі до Володимира Гнатюка від 9 квітня 1908 р. Іван Франко, згадуючи свою страшну пригоду у Ліпіку, вказав, що це сталося «вночи з 7 на 8 сего місяця» (ІЛ. Ф. 3. № 1006). Див. також: Мельник Я. …І остатня часть дороги. Іван Франко в 1908–1916 роках. С. 35.

[7] Мочульський М. З останніх десятиліть життя Івана Франка (1896–1916). С. 533.

[8] Там само. С. 535.

[9] Там само. С. 536.

[10] Про це див.: Дорошенко Д. Останній побут Івана Франка у Києві // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вступ. ст., приміт. М. І. Гнатюка. 2-ге вид., доп., перероб. Львів : Каменяр, 2011. С. 719

[11] Франко А. Найдорожчий помічник: творчий доробок. С. 178.

[12] Там само.

[13] Про це див.: Зленко Г. Хто він, дід Ольги Хоружинської-Франко (Архівно-бібліотечний пошук) // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Львів, 2005. Т. ССL: Праці філологічної секції. С. 780–786.

[14] Шелухін С. Українство 80-х років ХІХ в. і мої зносини з Ів. Франком // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вступ. ст., приміт. М. І. Гнатюка. 2-ге вид., доп., перероб. Львів : Каменяр, 2011. С. 269–279.

[15] Там само. С. 271.

[16] Там само.

[17] Могилянський М. Зі споминів про Івана Франка. // Спогади про Івана Франка / упоряд., вступ. ст., приміт. М. І. Гнатюка. 2-ге вид., доп., перероб. Львів : Каменяр, 2011. С. 585.

[18] Волянський О. Мої спомини про Івана Франка // Спогади про Івана Франка / упоряд., вступ. ст., приміт. М. І. Гнатюка. 2-ге вид., доп., перероб. Львів : Каменяр, 2011. С. 700.

[19] Гриневичева К. Зустрічі з поетом // Спогади про Івана Франка / упоряд., вступ. ст., приміт. М. І. Гнатюка. 2-ге вид., доп., перероб. Львів : Каменяр, 2011. С. 216.

[20] Мазур. О., Патер І. Львів у роки Першої світової війни. [Режим доступу:] http://map.lviv.ua/statti/mazur.html

[21] ЛНЛММ Івана Франка. Ор. Інв. № 321; Ор. Інв. №4078; Ор. Інв. №4079. Невеликий фрагмент з цих спогадів було опубліковано ще за життя Івана Франка. Див.: Колодій М. Іван Франко в році російської інвазії // Діло. 1915. Ч. 81. 1 падолиста.

[22] ЛНЛММ Івана Франка. Ор. Інв. № 321. Арк. 20–21.

[23] ЛНЛММ Івана Франка. Ор. Інв. №4079. Арк. 6.

[24] ЛНЛММ Івана Франка. Ор. Інв. № 321. Арк. 47.

[25] ЛНЛММ Івана Франка. Ор. Інв. №4079. Арк. 2.

[26] ЛНЛММ Івана Франка. Ор. Інв. №4079/ ІІ. Арк. 3.

[27] ЛНЛММ Івана Франка. Ор. Інв. №4079/ ІІ. Арк. 4.

[28] ЛНЛММ Івана Франка. Ор. Інв. № 321. Арк. 54.

[29] ЛНЛММ Івана Франка. Ор. Інв. № 321. Арк. 55–56.

[30] ЛНЛММ Івана Франка. Ор. Інв. № 321. Арк. 62.

[31] ЛНЛММ Івана Франка. Ор. Інв. №4078. Арк. 68.

[32] ЛНЛММ Івана Франка. Ор. Інв. №4079. Арк. 51.

[33] ЛНЛММ Івана Франка. Ор. Інв. №4079. Арк. 51–52.

[34] ЛНЛММ Івана Франка. Ор. Інв. № 321. Арк. 54.

[35] Франко В. Спомини / упоряд. З. Франко, Є. Паранюк. Львів: ТзОВ «Дизайн-студія «Папуга», 2015. С. 13.

[36] Там само. С. 14.

[37] І[ван] Ф[ранко]. Непрошений гість // Українське слово. 1916. № 29 (200). 1 лютого. С. 3.

[38] Колодій М. Іван Франко в році російської інвазії // Спогади про Івана Франка / упоряд., вступ. ст., приміт. М. І. Гнатюка. 2-ге вид., доп., перероб. Львів : Каменяр, 2011. С. 773.

[39] Франко В. Спомини. С. 15–16.

[40]Цит. за: Тихолоз Н. «Той ліс – зразок ще первісного світа…» (міфопоетика лісу) // Міфопоетичні образи в художньому світі Івана Франка. Львів, 2007. С. 271.

[41] Щуровський В. Іван Франко серед українських січових стрільців // Спогади про Івана Франка / упоряд., вступ. ст., приміт. М. І. Гнатюка. 2-ге вид., доп., перероб. Львів : Каменяр, 2011. С. 786.

[42] Франко В. Спомини. С. 19.

[43] Домбчевська І. Захист Українських Січових Стрільців у Львові. Трускавець, 1993. С. 5.

[44] Монджейовська-Гончарова З. Спогади про Івана Франка // Спогади про Івана Франка / упоряд., вступ. ст., приміт. М. І. Гнатюка. 2-ге вид., доп., перероб. Львів : Каменяр, 2011. С. 780.

[45] Домбчевська І. Іван Франко в Захисті УСС у Львові // Спогади про Івана Франка / упоряд., вступ. ст., приміт. М. І. Гнатюка. 2-ге вид., доп., перероб. Львів : Каменяр, 2011. С. 783.

[46] Гриневичева К. Спомини (І. Франко) // Спогади про Івана Франка / упоряд., вступ. ст., приміт. М. І. Гнатюка. 2-ге вид., доп., перероб. Львів : Каменяр, 2011. С. 210.

[47] Домбчевська І. Захист Українських Січових Стрільців у Львові. Трускавець, 1993. С. 14.

[48] Паранюк Є. Останні роки життя Івана Франка. Івано-Франківськ: Видавництво «Нова Зоря», 1998. С. 7.

[49] Франко Т. Вибране : у 2 т. / упоряд. Є. Баран, Н. Тихолоз. Івано-Франківськ, 2015. Т. 2. С. 438.

[50] [Без підпису]. Св. вечер в Приюті У. С. С. // Українське слово. 1916. № 7 (178). 10 січня. – С. 3

[51] Домбчевська І. Захист Українськиї Січових Стрільців у Львові. Трускавець, 1993. С. 9.

[52] О[лена] Ф[едак] Іван Франко серед УСС-ів (Спогад очевидця) // Юнак. 1966. Травень. С. 7.

[53] Домбчевська І. Захист Українськиї Січових Стрільців у Львові. Трускавець, 1993. С. 10.

[54] Там само. С. 9.

[55] ІЛ. Ф. 3. №291. Арк. 1.

[56] Див.: Тихолоз Б. При світлі трьох свічок (Святовечірній код Франкової творчості) / Богдан Тихолоз // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 21: Scripta manent. Ювілейний збірник на пошану Богдана Якимовича. Львів: [Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України], 2012. С. 738–751; Тихолоз Н. Святвечір та Різдво у домі Франків: дух і смак традицій [Електронний ресурс]: ФРАНКО:НАЖИВО / FRANKO:LIVE © : авторський проект Наталі і Богдана Тихолозів. ‒ Режим доступу: https://franko.live/2018/01/05/святвечір-та-різдво-у-домі-франків-дух/

[57] ІЛ. Ф. 3. №291. Арк. 1.

[58] О[лена] Ф[едак] Іван Франко серед Усс-ів (Спогад очевидця) // Юнак. 1966. Травень. С. 7.

[59] Мельник Я. …І остатня часть дороги. Іван Франко в 1908–1916 роках. С. 231.

[60] Франко В. Спомини. С. 21.

[61] Франко В. Спомини. С. 25.

[62] Гриневичева К. Спомини (І. Франко). С. 211–212.

[63] Грозикова О. Останні дні Франка // Спогади про Івана Франка / упоряд., вступ. ст., приміт. М. І. Гнатюка. 2-ге вид., доп., перероб. Львів : Каменяр, 2011.  С. 774.

[64] Див.: Паранюк Є. Останні роки життя Івана Франка. Івано-Франківськ: Видавництво «Нова Зоря», 1998. С. 12.

[65] Див.: Луців Л. Іван Франко – борець за національну і соціяльну справедливість. Нью-Йорк-Джерзі Ситі: Видавництво «Свобода», 1968. С. 604.

[66] Роздольська О. Спогад про поета // Спогади про Івана Франка / упоряд., вступ. ст., приміт. М. І. Гнатюка. 2-ге вид., доп., перероб. Львів : Каменяр, 2011.  С. 787.

[67] ІЛ. Ф. 3. № 2513.

[68] Докладніше про це див.: Мельник Я. …І остатня часть дороги. Іван Франко в 1908–1916 роках. С. 250.

[69] Франко П. Іван Франко зблизька. Львів, 1937. С. 32.