Про «Іншого Франка» від ще іншого Франка

© Ігор Медвідь,
заступник директора з наукової роботи Дому Франка,
виконавець ролі Петра Франка в театралізованих екскурсіях Дому Франка

Я чекав на цей фільм відтоді як подивився трейлер, а було це десь року Божого 2021-го. З нього було зрозуміло, що у фільмі буде любовний трикутник, пригоди, протистояння і дилеми. Саундтрек фільму «Розпрощався стрілець» у прекрасному виконанні «Пікардійської терції» створював атмосферу історичної драми й спонукав з нетерпінням чекати на прем’єру стрічки. З іншого боку, я йшов на фільм з певною пересторогою, бо розумів, що навряд чи належу до цільової авдиторії, для якої знятий цей фільм. За фахом я історик та ще й гід, який намагається відтворити образ Петра Франка в театралізованих екскурсіях «Франчата про тата» та «Традиції дому Франків». Через популярність «Франчат» цю роль останнім часом доводиться грати настільки часто, що можу кинути дотепом, що в Домі Франка я працюю не заступником директора з наукової роботи, а Петром Франком. Зважаючи на це, я боявся, чи сподобається «Інший Франко» «ще іншому Франкові».

На цьому моменті, читач напевно подумає щось на кшталт: «Ну, ясно! Зараз буде довга занудна лекція від книжкового хробачка про те, що ґудзички на мундирі головного героя не того кольору, а той чи інший епізод не сходиться з джерельними матеріалами, і, взагалі, він би написав куди кращий сценарій». Не спішіть припиняти читати далі, бо я спробую трохи відійти від цієї професійної деформації, залишивши «кесарю – кесареве», хоча деяких моментів не можу оминути.

Втім, варто почати з того, що Петро Франко – постать, яка безумовно заслуговує, щоб стати героєм художніх романів та стрічок. Один з піонерів спортивного руху в Галичині, співзасновник найвідомішої української скаутської організації – Пласт, організатор галицької авіації, вчений винахідник, чоловік знаної кулінарки. Людина, якій вдалося втекти з полону. Чоловік, якому вдалося виїхати живим з СРСР 1930-х років. Особистість, якій вдалося рятувати людей, чиє життя було під загрозою у Львові періоду перших совєтів, і яка, зрештою, не змогла врятувати своє.

 Водночас, Петро Франко – це людина, про яку загал українців мало знає. Ця ситуація зумовлена здебільшого двома причинами. Перша – його ім’я перебувало під неформальною забороною в СРСР. 96-річна музейниця Дому Франка Віра Бонь згадує, що розповідати про третього сина Івана Франка та першого директора музею Івана Франка не можна було. Як слушно висловився історик Ярослав Грицак, совєти вбивали людину двічі. Перший раз – фізично. Другий раз – знищуючи пам’ять про неї. І якщо першу причину можна поправити й дослідники та музейники пробують це роботи, то з другою причиною незнання – складніше. Якщо Твій батько – один з кращих письменників в українській історії, який входить в топ-10 різних рейтингів відомих українців, то яке б яскраве та змістовне життя б Ти не прожив, однаково перебуватимеш в тіні того, чия вулиця є ледь не в кожному місті України, а пам’ятників більше хіба що в Тараса Шевченка. «Як, як Ти кажеш, Твоє прізвище? Франко? О, то був Великий Каменяр!». Батькова слава тиснула на його дітей з дитинства. За спогадами Анни-Франко Ключко, їх, Франчат, називали «великих батьків малі синове», а Петрові, як найзбиточнішому, дісталося прізвисько «найгіршого твору Івана Франка».

Сам сюжет фільму розповідає про один з останніх днів Петра Франка, за іронією долі, день його народження. Народний депутат Петро Франко (роль якого виконує В’ячеслав Довженко) повертається додому після важкої ночі, коли він рятує чужу сім’ю від примусового виселення, і там його чекає сюрприз – приїхав його друг дитинства Андрій Грищук (Ахтем Сеітаблаєв), з яким вони не бачилися вже кілька років. З флешбеків у минуле, ми довідуємося, що вони разом були пластунами, воювали в УГА, втекли з польського полону та перебували в радянському Харкові у 1930-х років. Але найцікавіше – обоє були закохані в одну й ту ж жінку Ольгу Білевич (Надія Левченко). Остання віддала перевагу Франкові. Втім, гість приходить не сам, а з молодим помічником у формі з синім кашкетом. І Петро розуміє, що Андрій прийшов не привітати його з уродинами, а покликати в далеку путь, можливо, останню в його житті.

На мій погляд, фільм назагал вдало передає напруження цього останнього дня, який Петро проживає у колі найдорожчих йому людей, які навіть не підозрюють, що має статися вночі. Петро не раз виходив зі складних ситуацій. Чи вдасться це йому цього разу? Чи допоможе йому його щасливий перстень? Напевно, все було б простіше, якщо б він був сам. Однак цього разу дилема геть кепська – Андрій натякнув, що якщо Петро не пручатиметься, дружина і доньки не постраждають. Особисто я співпереживав героєві. Тема розлуки з найдорожчими, яка в наш час така знайома для багатьох українців, не залишає байдужими глядачів стрічки. Варто відзначити, що відкрита кінцівка – ще один з плюсів фільму. Не буду спойлерити для тих, хто ще не бачив стрічки.

Фактично, лише два персонажі фільму добре прописані герой та антигерой. Характери інших дійових осіб – лише схематичні. Зважаючи на присутність любовного трикутника, хотілося б кращого розкриття саме персонажу Ольги Франко. Бракує проникнення в її внутрішній світ. Що ж вона переживає в цей момент, коли до них завітав Андрій і щось незрозуміле відбувається в їхньому домі? Також цікаво було б знати, чому вона надала перевагу Петрові? У фільмі її почуття не розкрито. І це провина не акторки, а авторів фільму. Флешбеки спогадів взагалі дуже короткі, а їхнє вміле продовження додало б фільму драматичності та динамічності, а також допомогло краще розкрити персонажів.

Андрій Грищук – вигадана особа, яка має додати сюжету інтриги. Бо в реальній історії до Петра Франка в день його народження, 28 червня 1941 року, і справді завітало двоє енкаведистів, які сказали йому збиратися для «евакуації». Хто були цими людьми, дослідники не знають та й навряд чи колись дізнаються. Андрій є вдалим збірним образом тих українців, які у складних обставинах, не витримали тиску обставин й перейшли на темну сторону. Зрештою, сам Петро теж певною, хоча й меншою ніж його вигаданий товариш, мірою йде на компроміси з власним сумлінням. Фільм демонструє як тоталітарна система робить навіть дуже світлих людей гвинтиками свого антигуманного механізму, що спричиняє біль, страждання та смерть у глобальних масштабах. Взагалі, персонаж Сеітаблаєва, як на мій погляд, виглядає досить харизматичним. Йому віриш і проникаєшся антипатією. Петро ж у певних епізодах виглядає не таким, яким знаємо його з документів та спогадів, тому Довженку я повірив менше. Аби не розтягувати рецензію, не буду переповідати, які сцени мені видаються неправдоподібними. Втім, знову ж таки, спишу це на професійну деформацію. Зрештою, художній фільм має право на творчу інтерпретацію історичних постатей.

Важливо, що фільм дає нам урок, який мають засвоїти глядачі «Іншого Франка». Історії Петра й Андрія – це та трагедія цілого покоління українців, які програвши війну за незалежність, заразом програли і війну за свою долю. В цьому актуальна пересторога цієї стрічки. Петро змушений їхати до радянського Харкова, саме, щоб реалізувати себе як хімік-дослідник, бо в міжвоєнній Польщі не може цього зробити. Як і багато українців, він ще не знає, яким злом є радянська влада. Короткий період українізації дає ілюзію надії. У Харкові його чекає не стільки реалізація, скільки атмосфера терору й голодомору, з якої він заледве рятується. Рятується, щоб знову потрапити в ситуацію, у якій нема вибору. «У нікого з нас більше не лишилося вибору» – одна з найсильніших фраз, яку у фінальній сцені промовляє Андрій до Петра. Сьогодні ми знову переживаємо війну за незалежність. І сподіваємося, що цього разу нам вдасться вийти з цього зачарованого кола історії і, на відміну від героїв фільму «Інший Франко», ми матимемо вибір.

Не обійшлося і без ляпів. До прикладу, у фільмі головний антагоніст Андрій просить доньку Петра Віру навчити його помічника Максима танцювати вальс. Дівчина радо погоджується. І все би було добре, от тільки пісня, під яку вони танцюють вальс – це мелодія танґо.

У фільмі є сцена, де Петро потрапляє у польський полон і заводить розмову з охоронцем. І звісно, за всіма модними тенденціями сучасного кінематографу, герої розмовляють мовою оригіналу, а переклад йде субтитрується, через що такі короткозорі як я, змушені напружувати зір. І все було б добре, якби цю недовгу розмову озвучили люди, які володіють польською, я вже не кажу, що поляк за сценарієм, в ідеалі, мав би не мати вираженого українського акценту. Але останнє – то вже мої, як поляки кажуть, «захцянки». Натомість автори фільму, вочевидь, вирішили «йой, що там озвучувати? Невже актори не вивчать кілька фраз іноземною?». І може люди, що ніколи не були в Польщі, нічого не помітять. І я за них порадію, бо це якраз той випадок, коли «знання примножує смуток». Для людини, яка народилася біля польського кордону і виросла на Kubusiu Puchatku, RMF FM і Polsat, «а-ля польськомовний» діалог персонажів виглядав так, наче двоє українців, які ледь вивчили кілька фраз із розмовника, пробують вдавати «нейтівспікерів». Нетипове для галичан того періоду «Андрюха», «самий» замість «най-» і «Каменаря» замість «Каменяра» – мовні ляпи, які, можливо, більшість і не зауважить, але багатьом людям з моєї бульбашки брутально «врізало шматок вуха». 

Також впадає у вічі доволі проста історична непослідовність. Петра Франка забирають у день його народження, 28 червня, коли вже 6 днів як триває німецько-радянська війна. Натомість герої стрічки дізнаються про напад Третього Райху на СРСР 22 червня лише наприкінці стрічки з телеграми, в якій йдеться про знищення Петра Франка. Така телеграма і справді була, і датована була 6 липня 1941 року. Що дає авторам зміна дат, яка вносить історичну плутанину? Незрозуміло. Окрім того, рішення знищити Франка було якраз пов’язане з неможливістю офіційно засудити його на роки таборів, бо нацисти наступали швидше ніж совєти встигали вивезти неблагонадійних. Тому його й «евакуювали», бо 30 червня нацисти вже були у Львові.

Насправді, зняти добрий історичний фільм – не так вже й просто. І головна причина цього доволі банальна і прозаїчна – ми люди своєї епохи й попри те, що, як казали древні, «нічого нового під сонцем», все ж спосіб мислення, висловлювання, манера поведінки людей інших епох та просторів відрізняється від нашого. І між нами прірва, яку ми повністю ніколи не здолаємо, але прагнути треба. Тому історія – це радше про конструювання, аніж про реконструкцію. А все ж легковажити порадами істориків та наукових консультантів не варто, якщо творці фільму ставлять за мету зняти якісний історичний фільм, який увійде в історію кінометографу. Фільм, на якому вчитимуться студенти, що студіюють кіномистецтво. Перефразовуючи вислів мудрих римлян «Ars longa, vita brevis» – касові збори, вподобайки та селфі на тлі кінопостерів тимчасові, а якісний мистецький продукт – вічний. Фільм високої якості має бути досконалим у всіх деталях, бо як відомо, диявол криється у них.

Подивімося правді в очі: «Інший Франко» навряд чи стане шедевром українського кінематографу. Втім, дуже сподіваюся, що він стане першим фільмом (надіюся – не останнім), що приверне увагу до постаті Петра Франка – людини, про яку варто пам’ятати. А чи станеться так – залежить також і від того, чи Ви з сім’єю або друзями прийдете в кінотеатр. В ідеальному ж світі, після того, Ви ще й купите квиток на театралізовану екскурсію «Франчата про тата» чи візьмете почитати фахову, але дуже стравно написану, книжку Наталі Тихолоз «Петро Франко. Формула долі» або хоча б зазирнете на Youtube-канал Дому Франка та подивитеся відео з проєкту «Петро Франко. Повернення (з) легенди». І може тоді через роки, коли будуть нові фільми чи книги про Петра, творці фільму зможуть сказати: «Ну, може й наш фільм про Петра не найкращий, але зате ми перші, хто привернув ширшу увагу до цієї постаті».