НЕВІДОМІ СПОГАДИ ОДАРКИ БАНДРІВСЬКОЇ ПРО ІВАНА ФРАНКА
Публікуємо невідомі спогади про Івана Франка Одарки Бандрівської, доньки опікуна письменника Карла Бандрівського.
Одарка Бандрівська (1902–1981) ― небога Соломії Крушельницької, співачка і педагог, доцентка кафедри вокалу Львівської консерваторії ім. Миколи Лисенка. Фундаторка музично-меморіального музею Соломії Крушельницької.
«Присвячую щирому другові К. Бандрівському» ― таку «дидикацію» полишив Іван Франко на оповіданні «Історія моєї січкарні» (1881). Карло Бандрівський був, справді, щирим другом Івана Франка. Особливо ― в «юні дні, дні весни» і в найдраматичніше останнє десятиліття письменника, коли, залишаючись старим приятелем, став для письменника і його опікуном, полегшуючи йому захід життя, його страждання, викликані «скомплікованою хворобою». 31 травня 1916 р. Карло Бандрівський відпроваджував Івана Франка до місця вічного спочинку. Ішов разом із найближчою родиною письменника. У телеграмі, надісланій до редакції «Свободи», відразу після похорону письменника, син Івана Франка Петро зазначав, що його родина «почувається» до глибокої вдячности для всіх, що «старалися злагіднити останні хвилі тяжко недужого батька, а особливу подяку складає Високоповажному радникові К. Бандрівському і д-рови В.Кобринському» (Свобода. 1916. Ч. 25).
Про «юні дні» з Іваном Франком Карло Бандрівський розповів у своїх «Спогадах про Франка-школяра». Натомість про смеркальні роки письменника, які він знав, либонь, краще від інших, волів мовчати. Можливо, гадав, як і Петро Карманський, що говорити про Франка того часу, «немає зваги, ні совісти». Останніх років Франка, натомість, торкається у своїх споминах його донька Одарка Бандрівська, додаючи нові штрихи до сильветки пізнього Франка і його дружини Ольги.
Спогади Одарки Бандрівської зберігаються у Львівському музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької. У публікації збережено правопис авторки спогадів.
Публікація і коментарі Ярослави МЕЛЬНИК, професорки кафедри філології Українського католицького університету,
та Ірини КРИВОРУЧКИ, головного охоронця фондів Музею Соломії Крушельницької.
Одарка БАНДРІВСЬКА
ТО, ЩО БАЧИЛА НА ВЛАСНІ ОЧІ І ЩО ЗАПАМ’ЯТАЛА З ОПОВІДАНЬ МОГО БАТЬКА КАРЛА БАНДРІВСЬКОГО ПРО ІВАНА ФРАНКА
Змалечку слухала я оповідання мого батька про великого українського письменника, ученого і поета Івана Франка.
Іван Франко був родом зі села Нагуєвичі, а мій батько зі села Ортиничі[1]. Вони разом зійшлися в Дрогобичі в народній школі і разом закінчили там гімназію. Вже в другому класі народної школи Іван Франко, з виду незамітний хлопчина, пописався в класі декламацією довгого вірша «Кіт вкрав сало», якого сам вивчив з читанки ІV класу.
На закінчення шкільного року, на який приходили батьки школярів, учитель вибрав Івана Франка на декламатора з вищезгаданим віршем.
На тому закінченні шкільного року була присутня мама Івана Франка[2]. Сиділа в першому ряді крісел, призначених для гостей. Була одягнена, як на свято, на шиї мала багате коралеве намисто. Виглядала бути вдоволеною, певною себе і гордою за сина.
І. Франко був жадний знання, де міг, позичав книжки і читав. Тому що переріс інтелектуально своїх товаришів-ровесників, деякі заняття в класі були для нього вже не цікаві, він прочитував читанки з вищих класів. Мав часто під лавкою якусь нову книжку, яка притягувала його до читання, як магнет. Часом вчителі ловили його на тому, що не знав, про що в даний момент йшла мова. За неувагу карано його деґрадацією, перенесенням до ослячої лавки. На перервах між годинами занять в школі І.Франко любив побігати та поборотися з товаришами. З товаришами був солідарний, брав в оборону того, кому діялась кривда. Допомагав тим товаришам, які просили його помочі в написанні шкільної задачі. А сам вже в гімназії віршем перекладав тексти латинської та грецької поезії. Раз темою шкільної задачі була приповідка «Покірне теля дві корови ссе». Ів. Франко признався батькові, що він тої думки, що покірне теля ані одної не виссе, і то в задачі старався відповідними арґументами умотивувати.
Батько оповідав, що в гімназії мали одного товариша ― сина дрогобицького старости, який відвідував І.Франка і його тата та запрошував їх до себе додому. Там була велика бібліотека, і І.Франко залюбки заглядав до неї та вичитував, що йому під руки попало цікавого, а часом позичав собі яку книжку до дому[3].
Мій батько мав гарний теноровий голос, був музикальним, любив музику і в вищій гімназії зорганізував хор (подвійний квартет) з товаришів свого класу і ним диригував.
В тім хорі співав і І.Франко 1-им басом. Мого батька часто запрошували товариші на прийняття з нагоди уродин, іменин та різних празників. І. Франко як щирий друг впливав на батька, щоб відмовлявся від тих частих прийнять і забав.
Батько признався, що І. Франко мав великий вплив на нього. Батько майже боготворив Івана Франка. І, може, тому, що був Франкові щирим другом до смерті, не осмілився з ним разом сфотографуватися.
І. Франко у всіх дисциплінах в гімназії був першим, т. зв primus. Лиш в математиці був ще один відмінник, а саме єврей на прізвище Шілляр[4]. Але і в математиці І. Франко був дуже сильний.
Батько розказував, що І.Франко склав іспит зрілості напередодні іспитової матуральної сесії. А саме було так, що голова матуральної комісії приїхав зі Львова вдень перед назначеними іспитами і рішив Ів. Франка як виїмково талановитого переставити окремо. Директор гімназії скликав чи запросив усіх членів комісії, а Івана Франка повідомлено, щоб сейчас прийшов до гімназії. Тут, щойно перед комісією, Франко догадався, що буде його матура.
По матурі як студенти Львівського університету Ів. Франко і мій батько, студент юридичного факультету, жили якийсь час в одній кімнаті на вулиці Каменярів[5] на ІV поверсі, в наріжній камениці[6], яка мала два фронти, один виходить на вулицю Чернишевського[7], а другий ― на вулицю Каменярів[8]. Камениця мала дві брами, але тепер брама на вулиці Каменярів є закрита. Багато молодих людей відвідувало І. Франка. На столі все мусив бути свіжий хліб і сіль, щоб ніхто не був голодний.
В тому часі, як батько і І. Франко жили по вул. Каменярів, приїхала до Франка Ольга Рошкевич[9] за радами-порадами. Як відомо, вони щиро кохалися. Але батьки Ольги не годилися, щоб вона виходила заміж за соціал-демократа. Вона приїхала порадитися, кого вибрати, бо о її руку старалися коварні люди, переважно теологи. Можемо собі представити, як тяжко було Ів. Франкові радити, сам мусив зректися надії на щасливе родинне життя при боці улюбленої дружини, бо як борець за ідеї покращенння життя міліонам людей праці не міг ручити, що своїй дружині забезпечить спокійне родинне життя.
З-поміж усіх стараючихся о руку Ольги Рошкевич Ів. Франко радив вибрати на мужа Володимира Озаркевича, сина священика Івана, відомого посла до парламенту[10], а брата Наталі Кобринської[11].
Батько розказував, що, як задумав женитися, то попросив І. Франка, чи не був би згідний пізнати його наречену (а мою маму) і сказати свою думку про неї. І якраз зловилася нагода поїхати на вечорниці до Тернополя. На вечорниці з’їздила звичайно молодь (дівчата з батьками) з околиці та і зі Львова. Приїхав і І.Франко. Приїхав і о.Амвросій Василевич Крушельницький[12] з донькою Йосипою[13] та представив Йосипі Івана Франка словами: «Це є автор оповідання “Пироги з чорницями”, яким ми, читаючи вголос, захоплювалися та дуже тішилися і сміялися».
Видно, що І. Франко апробував цей вибір батька, бо в короткому часі в 1884 р. повінчалися Карло з Йосипою.
Батько працював тоді службовцем в Дирекції Скарбу у Львові[14]. Відтак був часто перекидуваний немилосердно в різні міста Східної і Західної Галичини, і то на переміну зі Сходу на Захід.
Щойно в 1903 чи 1904 р. дістався до Львова (за протекцією Соломії Крушельницької)[15] на постійну роботу як радник Дирекції Скарбу. В р.1903–4 батько занявся купном камениці для Соломії Крушельницької по вул. Чернишевського, 23[16], де замешкала по смерті Амвросія Крушельницького найближча її родина. А мій батько був адміністратором камениці безперервно до 1931 р. (до самої смерті).
Батько згадував, що деякі люди, які видавали свої праці друком, знаючи, що батько є другом Івана Франка, просили його, щоб Іван Франко дав вже їм троха спокій своїм острим критичним пером.
Острою критикою Ів. Франко, видно, вимагав від авторів максимум зусиль і відповідальності за письменницьку працю, а то рівночасно било по самолюбію авторів і створювало особистих ворогів, що потім мстилися «тисячами колючок».
Як І. Франко захворів, батько, попри свої обов’язки і працю бюрову, взяв ще на себе опіку за улюбленим другом[17]. Кілька разів треба було його влаштовувати на лікування в санаторію д-ра Свйонтовського[18] по вул. Інститутській[19] і там його відвідувати. Іван Франко, полікований, вертав додому і далі працював.
Відколи моя пам’ять сягає, то Ів. Франко був вже хворий. Мав сильно здеформовані руки і нарікав на безсонницю і сильний біль рук та нервово ходив по кімнаті. Одного вечора загостив до нас зі сином Андрієм[20]. Витаючися, сказав, що дома терпить на безсоння, тому рішив спробувати, чи у нас зможе заснути. Батьки сподівались, що на другий вечір прийдуть ночувати, але вже не прийшли. Видно, що і у нас І. Франко не міг заснути. Десь, може, в рік пізніше прийшов І. Франко до батька. В другій кімнаті я приготовлялась на завтрашній день до школи. З німецької мови мала перекласти декілька речень. Попало мені слово die Weide, яке я не вміла перекласти в даному реченні. Звичайно в таких випадках помагав мені батько, але, як були у нього гості, то мені не дозволено було їм перешкаджати.
Все-таки я набрала відваги і прийшла запитати, що значить слово die Weide. На моє питання першим відповів Іван Франко, що, дійсно, слово die Weide має два значення зовсім різні, а саме: одно ― верба, а друге ― лука, пасовисько, толока.
Не раз стрічала я Івана Франка на вулицях Львова. Звичайно ішов скорим кроком, руки держав сховані під пеляринкою, очі були якісь втомлені, закінчення повік ― червоне, держався прямо, для мене видався бути високого росту, був все дуже задуманий, так що я же хотіла його поздоровити, не мала відваги підійти. Ішов певним, рівним (кроком) ходом, не розглядався по боках, не дивився на прохожих, був все дуже сумний, але рівночасно ― величний і недоступний.
Могло це бути 1911 або 1912 році, як Іван Франко читав свого «Мойсея» в залі української «Бесіди» у Львові[21]. Приміщення невелике, було повне людей. Я мала тоді 9 до 10 літ. Стояла. Може, не все ще розуміла, але обсервувала. Іван Франко сидів при столику і читав, а в деяких місцях при читанні з очей йому спливали сльози. На залі панувала тишина, люди здержували дихання, а у багатьох людей на очах також були сльози.
Дружина Івана Франка ― Ольга, з дому Хоружинська[22], запам’яталася мені як дуже худенька, аж марна особа. Пальці рук мала довгі і тонкі, що прямо лише скіра і кости.
До нас частіше приходила і приносила трошки яблок або грушок, та казала, що то з їхнього саду. Говорила мішаниною слів російських, українських, польських і ще інших. Може, то була «міжнародна мова», т.зв. «волянюк». Попадала часто в сварливий тон та з криком і гнівом виходила з хати.
Батько розказував про тяжке життя І.Франка, бо дружина хворіла, спізнялася з приготованням обіду, дітям давала часто надмірну свободу і т.ін.
Ольга Франкова як вірна товаришка життя Івана Франка мусила сильно переживати тяжку його життєву боротьбу, матеріальні нестатки, несправедливі кривди і невдачі. А передчасна смерть найстаршого сина Андрія[23] так розстроїла нерви Ольги Франкової, що треба було її відвести лікуватись до психлікарні[24].
А з літами, як І. Франко мав спаралізовані руки, Ольга Франкова щораз більше йому докучала і кидала на нього дерев’яними опаловими полінами. І. Франко своїми хворими руками не в силі був оборонятися.
Батько, щоб зарадити лиху, винаймав кімнату для І. Франка в місті. І так І. Франко на якийсь час залишав свою хату, а замешкав по вул. Курковій, тепер М. Лисенка, ч. 25, в будинку шкільного товариша Йосипа Рейхарта, тоді радника суду[25].То могло бути з початку війни, коли ані Ганнусі[26], ані Петра[27], ані Тараса[28] не було дома, щоб могли оборонити свого батька.
Як відомо, 28 липня 1914 р. Австро-Угорщина виповіла війну Сербії, а 1-го серпня ― Німеччина виповіла війну Росії. Австрія була союзником Німеччини.
Дня 3-го вересня 1914 р. війська царської Росії зайняли Львів. Багато мешканців Львова втікало перед інвазією в глиб Австро-Угорщини, а найбільше ― до Відня.
Для визначних і прогресивних людей, що залишилися у Львові, настала небезпека домашніх ревізій, знищення культурних надбань, арештів і вивозів. Арештовано і опісля вивезено в Сибір д-ра Вол. Охримовича (адвоката і заступника директора товариства «Дністер»)[29], Миколу Заячківського (директора Народної Торгівлі) [30], адвоката д-ра Миколу Шухевича[31], Костянтину Малицьку[32] (директора дівочих шкіл Українського педагогічного товариства) і інших.
Настала панічна небезпека на особу І. Франка і на його майно. Батько рішив рятувати майно, головно рукописи. Треба було діяти дуже обережно і скоро. Я лиш бачила, як батько власноручно приносив нові наплечники і ховав їх в своїй шафі під ключем. А в нашій гостинній кімнаті умістив «ріг обильності» (дарунок від С. Крушельницької з нагоди 25-літнього ювілею творчої праці І. Франка)[33], картину чорноокої красуні в золотих рамах[34], фотокартину «Танець Гопак» і кільнадцять карток Wielkiej Utraty Міцкевича[35].
З поверненням австрійської армії до Львова, батько відніс рукописи до Бібліотеки Наук[ового] Товариства ім. Шевченка[36], а речі ― до дому І. Франка[37].
Іван Франко що раз більше занепадав на здоров’ю. Дружина також хворіла. Тому як навинулась давня знайома, т.зв. «маніпулянтка» (полька), зі своїми услугами бути йому помічною, І. Франко прийняв її до дому[38].
Батько згадував, що І. Франко знав особисто кількох священиків, глибоко начитаних красномовних оповідачів, між ними священика Галущинського[39]. В розмові з «маніпулянткою», можливо, що Іван Франко сказав, що радий був би його побачити. Вона на власну руку пішла шукати священика Галущинського і зайшла до монастиря о.Василіянів та й сказала, що І. Франко тяжко хворий і хотів би побачити о.Галущинського. Збіг обставин хотів, що тоді в монастирі був один поляк на прізвище Галущинський. Ігумен його покликав і доручив сейчас відвідати хворого і наклонити до сповіди.
Як відомо, Іван Франко йому відмовив на передсмертну сповідь[40]. Як про цю відмову на передсмертну сповідь довідались єзуїти, заборонили священикам брати участь в похоронах атеїста Івана Франка[41].
28 травня 1916 р. о 16-ій перестало битися серце Івана Франка.
Відсутність священика на похоронах забороняла в австрійській державі директорам шкіл на офіційну учасшь їх шкіл на похоронах.
Іван Франко належав до парохії Успенської церкви, де парохом був тоді отець Гургула[42].
Мій батько займався похоронами Івана Франка і розуміється хотів, щоби були величавими.
В справі похоронів пішов батько до дому о.Гургули. Батько розказував, що відбулася там родинна нарада. Доньки розуміли, що їх батька може ждати суспенза, як візьме участь в похоронах, за брак субординації перед духовними властями, а рівночасно, знали, хто був Іван Франко для українського народу.
Вони були за тим, щоби батько взяв участь в похоронах, а вони в присутності свого батька і інших свідків запевняли, що на випадок втрати посади пароха візьмуть батька на своє удержання до самої смерти. Парох о.Гургула рішився сам один взяти участь в похоронах. Присутність священика дозволила директорам шкіл зарядити офіціальну участь в похоронах Івана Франка.
Похорони, як відомо, відбулися величаво.
1977 р.
[1]Село Ортиничі ― тоді Самбірського повіту (зараз Дрогобицького району Львівської обл.).
[2]Мати Івана Франка ― Марія Кульчицька (1832–1872).
[3] Йдеться про «старого» Лімбаха, батька гімназійного товариша Івана Франка, великого книголюба і характерника, який приголомшував юного Франка своїми оригінальними судженнями про літературу, такими незвичними після «сухого тону» і «фальшиво піднятого тону, яким треба було говорити про великих корифеїв літератури» в гімназії. «… Лімбахові різкі та іноді несправедливі слова набирали незвичайної ваги. Се ж були перші нешаблонові й неофіціальні слова чоловіка, дійсно зацікавленого літературою, при тім не жадного ерудита, не фахівця, не шухляди, напханої старими паперами, але чоловіка з дійсним темпераментом, оригінального, свідомого чи несвідомого ворога всякого шаблону, всякої утертої стежки», ― писав І.Франко в автобіографічному «Гірчичному зерні» (Франко І. Гірчичне зерно. (Із моїх споминів) // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Київ: Наукова думка, 1979. Т.21. С.323).
Лімбах не був дрогобицьким старостою, як запам’яталося О.Бандрівській. Звернімося знову до споминів Франка: «Я так і не дізнався ніколи, чим властиво займався, чим жив у Дрогобичі Лімбах, з чого вдержувався ― хоч у тій крайній нужді, з якої не вилазив ніколи, себе й свойого сина» (Франко І. Гірчичне зерно. (Із моїх споминів). С.328).
[4] Антон Шіллер. Про нього, «першого преміанта» в класі, Франко згадує в «Споминах із моїх гімназіальних часів».
[5] Тоді вулиця Кляйнівська, 4. Зараз у Львові вул. С.Крушельницької, 25 (так на плані Львова і на самому будинку). Подекуди також подають: вул. Каменярів, 4. Іван Франко в цій камениці мешкав у 1878–1879 рр. Через 100 років, 1978 р., на будинку було встановлено меморіальну таблицю.
[6] Камениця на Кляйнівській, у якій мешкав Франко-студент із товаришами, була доволі примітною. Ось які вказівки давав Франко своїй коханій Ользі Рошкевич, яку запрошував в гості: «… Попросту сядеш на фіакра і скажеш везтися на улицю Сиктуську, тою улицею просто вгору, на Клейнівську. Там, при самім скруті з Сиктуської [зараз ― вул. Петра Дорошенка], стоїть по правім боці огромна камениця, всього одна на тім боці, ― в ній я живу, на третім поверсі, другі двері направо» (Франко І. Лист до Ольги Рошкевич від 7–8 лютого 1879 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Київ: Наукова думка, 1986. Т.48. С.158).
[7] Зараз вул. Соломії Крушельницької.
[8] У лютому 1879 р. Франко писав Ользі Рошкевич про своїх співмешканців у помешканні на Кляйнівській: «Нас тут тепер три, я, Т[ерлецький] і Бандрівський, правник з третього року, мій шкільний колега ще від 2 нормальної ― єдиний, котрий від того часу лишився. Се чоловік дуже добрий, мислячий і тихий, також син бідних селян, не мав де жити, бо платити за нізащо, ― ну, і живе в нас» (Франко І. Лист до Ольги Рошкевич від 7–8 лютого 1879 р. С.156). Як свідчить ще один лист Франка до тієї самої адресатки, взаємини між товаришами були дуже теплими: «А приїхавши сюди, застав п.Т[ерлецького] в хаті ― дуже втішився мною, Бан[дрівський] не менше, ― кажуть, що рахували тут минути, коли я приїду, що вкучно їм було й хата видавалася пусткою» (Франко І. Лист до Ольги Рошкевич [близько 17–18 лютого 1879 р.] // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Київ: Наукова думка, 1986. Т.48. С.159).
[9] Ольга Рошкевич (1858–1935) ― наречена Івана Франка.
[10] Іван Озаркевич (1826–1903) ― священик, громадський діяч, посол до Галицького сейму (1867–1876) та Австрійського парламенту (1873–1901), батько Наталії Кобринської.
[11] Наталя Кобринська (1851–1920) ― письменниця, громадська діячка, організатор жіночого руху в Галичині.
[12] о.Амвросій Василевич Крушельницький (1841–1902) ― батько Соломії Крушельницької.
[13] Осипа (Йосипа) Крушельницька (Бандрівська) (1867–1958) ― найстарша сестра Соломії Крушельницької, дружина Карла Бандрівського.
[14] Дирекція Скарбу у Львові (Головне державне фінансове управління на Гетьманських валах, тепер проспект Свободи), будинок не зберігся.
[15] Соломія Крушельницька (1872–1952) ― славетна українська співачка.
[16] Тепер вул. С. Крушельницької, колись вул. Йозефа Крашевського.
[17] Карла Бандрівського українського громада попросила бути опікуном хворого письменника 18 квітня 1908 року. Того дня в залі Крайового кредитового союзу зібралася нарада «в справі запомоги на лічення І.Франка і удержання його родини». 6 червня 1908 р. повітовий суд затвердив опікунство Карла Бандрівського офіційно. Свої кураторські обов’язки К.Бандрівський, ця, за висловом Петра Франка, «незвичайно поважна людина, завжди привітна та строго здержлива», виконував дуже сумлінно: спершу щодо одного Франка, а згодом ― і щодо його хворої дружини Ольги та неповнолітніх дітей. Це переконливо засвідчують спогади сучасників, а також архівні матеріали: клопотання К.Бандрівського перед різними установами про надання І.Франкові матеріальної допомоги, листування з багатьма видавництвами про видання його творів, полагодження всіляких формальностей стосовно виплати гонорару та ін. (Див.: Заява К.Бандрівського до президії Міністерства віросповідань і освіти у Відні з проханням призначити І.Франкові пенсію (ЦДІА України у Львові. Ф.145. Оп. 4. Спр.7653. Арк. 186–188); Матеріали періоду опіки К. Бандрівського над хворим І.Франком (ІЛ. Ф.3. №2490); «Складки на фонд І.Франка». Львів, 1908–1910. Зошит із записами рукою К.Бандрівського (ІЛ. Ф.3, №2493); Матеріали, що стосуються опіки К.Бандрівського над дружиною і малолітніми дітьми І.Франка (ІЛ. Ф.3. №2513); Рахунки, розписки за гроші К.Бандрівського і Ц.Зигмунтовської (у зв’язку з отриманням І.Франка в приюті для недужих українських січових стрільців (ІЛ.Ф.3. №2513); Бухгалтерська книга із записами витрат і надходжень коштів періоду опіки над хворим І.Франком і його родиною (ІЛ. Ф.3. №2496); Рахунки витрат останнього періоду життя І.Франка… (ІЛ. Ф.3. №2515). Карло Бандрівський виконував свої обов’язки опікуна Франкової родини до 1 січня 1918 р. Із 15 січня 1918 р. прав власності набули нащадки письменника.
[18] У лікарні братів Свйонтовських (т.зв. Крумлєрівці) І.Франко був лише один раз: зі середини квітня до 28 червня 1908 р. Див. детальніше: Мельник Я. «… І остатня часть дороги». Іван Франко в 1908–1916 роках. Дрогобич: Коло, 2016. С. 55–60.
[19] Санаторій братів Свйонтовських був на вул. Дверніцького (тепер вул. Ю. Мушака, 54).
[20]Андрій Франко (1887–1913) ― найстарший син письменника.
[21] «Руська бесіда» ― культурно-просвітницьке товариство української інтелігенції у Львові в 1891–1928 рр., відтак ― до 1939 року ― «Українська бесіда»
[22] Ольга Хоружинська (Франко) (1864–1941) ― дружина Івана Франка.
[23] Андрій Франко не стало навесні 1913 року. «Помер нагло, вночі з 8 на 9 квітня (ст. ст.) на удар серця на 26 році життя», ― сповіщали галицькі часописи (Діло. 1913. 24 квітня).
[24] Недуга в Ольги Франко була спадкова. Але ні в кого з родини Хоружинських вона не набула таких гострих форм, як в Ольги. «Тітка Саня Ігнатович ― так само нервова, як і мама, ― писала Анна Франко про рідну сестру Ольги Федорівни, ― але серед добробуту її нервовість ніколи не дійшла до того ступеня, що в мами […]. Здоров’я мами настільки погіршилося, що тато по довгих ваганнях рішився віддати маму до шпиталю для умово хворих, до Кульпаркова […], але стан її здоровֹ’я в шпиталі тільки погіршився…» (Франко-Ключко А. Іван Франко та його родина: Спомини. Торонто, 1956. С.101, 86–87). Це було 1912 р. Смерть сина Андрія в 1913 р., якого Ольга Федорівна, як найстаршого («первозданного»), до того ж змалку дуже хворобливого, любила й жаліла більше від інших дітей, остаточно позбавила її душевного спокою. 17 грудня 1914 р. І.Франко знову віддав дружину до лікарні для душевнохворих. Пробула там Ольга Франко три роки. Вийшля звідтіля аж після смерті І.Франка.
[25] У Йозефа Райхерта Іван Франко восени 1914 р. прожив цілий місяць.
[26] Анна Франко (Ключко) (1892–1988) ― донька Івана Франка. Напередодні війни, наприкінці червня, на запрошення тітки Олександри Ігнатович Анна поїхала до Києва.
[27]Петро Франко (1890–1941) ― наймолодший син письменника. Вступив добровольцем до Українських січових стрільців у перші дні війни.
[28]Тарас Франко (1889–1971) ― середульший син письменника. Служив під час війни поручником в австрійській армії.
[29] Володимир Охримович (1870–1931) ― адвокат, громадсько-політичний діяч, журналіст, вчений, автор низки праць з етнології та етнографії, був на засланні в Сибіру в 1915–1917 рр.
[30] Микола Заячківський (1870–1938) ― громадський і економічний діяч, був на засланні в Сибіру в 1914–1917 рр.
[31] Микола Шухевич (1862–1942) ― адвокат, придбав у Львові територію для української організації «Сокіл-Батько».
[32] Костянтина Малицька (1872–1947) ― громадська діячка, педагог, письменниця (псевдонім ― Віра Лебедова), була на засланні з 1915 р. по 1920 р.
[33] «Ріг достатку», подарунок Соломії Крушельницької І.Франкові на 25-літній ювілей його літературної діяльності (1898). Як і при житті Франка, «ріг достатку» (ріг буйвола мистецької роботи) стоїть зараз в робочому кабінеті письменника в Домі Франка. Син Івана Франка Тарас згадував, що, коли гості письменника не заставали його вдома, то, бувало, залишали в ньому «візитки з декількома словами».
[34] Картина Мечислава Райзнера «Дівчина з маком у волоссі», як і при житті Івана Франка, висить зараз на простінку в робочому кабінеті письменника в експозиції Музею Франка у Львові.
[35] Wielka Utrata ― твір невідомого автора, який І.Франко опублікував 1913 року як новознайдений текст А.Міцкевича під титулом «Адам Міцкевич. Wielka Utrata, історична драма з рр.1831–1832. З додатком життєпису А.Міцкевича та вибору його поезій у перекладі на українську мову видав Др. Іван Франко. Львів 1914». Насправді, книжка у львівських книгарнях з’явилася вже наприкінці 1913 р.
[36] Архів Івана Франка, як і його особисту бібліотеку, Карло Бандрівський, згідно зі заповітом письменника, передав Науковому товариству ім. Шевченка вже після його смерті, 25 липня 1917 р.
[37] Частину книжок із особистої бібліотеки Івана Франка (близько 30), зокрема музичну літературу, як згадувала нещодавно Віра Лук’янівна Бонь, повернула Музеєві сама Одарка Бандрівська.
[38] «Маніпулянтка» ― це Целіна Зиґмунтовську, яка господарювала у помешканні Франків у смеркальні роки письменника двічі: перший раз майже 10 місяців (до 12 вересня 1915 р.), другий раз пробула дуже недовго: лише тиждень ― із 6 по 11 квітня 1916 р. Навідувалася Целіна Зиґмунтовська до Франків і раніше (1912 р., коли Ольга Франко була в лікарні, і влітку 1914 р., коли Іван Франко був у Криворівні, а Ольга Франко залишалася вдома одна. Про Целіну Зиґмунтовську в домі Франка див. більше. Мельник Я. «… І остатня часть дороги». Іван Франко в 1908–1916 роках. Дрогобич: Коло, 2016. С.196–200, 247–250.
[39] Галущинський Тит Теодозій (1880–1952) ― церковний діяч, василіянин, бібліст, історик Церкви.
[40] Прикметно, що о.Теодозій Галущинський, перед яким І.Франко відмовився сповідатись, звернув увагу на надто небезпечний стан здоров’я Франка під час його відвідин: «Застав я його дуже ослабленого і страшно терплячого. Його біль був не раз такий сильний, що хорий майже відходив від змислів. […]. По кількох днях я знова відвідав Франка. Його стан здоров’я дуже погіршився…» (Галущинський Т. Як то було зі сповіддю Івана Франка // Нова Зоря. 1932. 4 серпня). На хворобу, як на причину відмови І.Франка від церковної сповіді, посилалися організатори похорону письменника, умотивовуючи законність християнського похорону великого письменника. Лікарська довідка про стан здоров’я Франка (В.Кобринського), як і деякі інші документи, що стосуються організації християнського похорону письменника, зберігається у Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка (Фонди Музею. Інв. №2234 ор.).
[41] У фондах Музею Івана Франка у Львові зберігається звернення пароха Свято-Успенської Церкви Василя Давидяка до Ординаріату Митрополії від 29 травня 1916 р. із просьбою вирішити справу церковного похорону І.Франка, якого домагається від парохіяльного уряду Свято-Успенської церкви українська громада через депутацію, репрезентовану К.Бандрівським і Ф.Федорцевим. Лише «по довгих розмовах» організатори похорону отримали від Митрополичого Ординаріату дозвіл на участь у жалібній маніфестації одного священика. Детальніше про колізії, що склалися навколо організації християнського похорону І.Франка див.: Мельник Я. «… І остатня часть дороги». Іван Франко в 1908–1916 роках. С.252–261.
[42] Згідно з багатьма мемуарними джерелами, до Івана Франка перед його відходом у вічність приходило декілька священиків. Одним із них був отець Володимир Гургула. Через багато літ донька о.Гургули Олександра Щурат розповідала, що вона достеменно знала зі слів батька, що І.Франко відмовився сповідатись перед ним тільки в перші його відвідини, коли ж о.Гургула вдруге прийшов до хворого, той нібито прийняв його прихильніше, і що під час розмови була проведена сповідь, яка, на жаль, не вважалася канонічною, тобто не була задокументована (Див.: Рупняк Л. Чи сповідався І.Франко перед смертю // Дзвін. 1991. №1. С. 175–176).
Поділитися:
