ВІД БАТЬКА ГЕНЕРАЦІЇ ДО БАТЬКА НАЦІЇ: місія Івана Франка у минулому і сьогоденні України
© Наталя ТИХОЛОЗ
Доповідь, виголошена у актовій залі Львівського національного університету імені Івана Франка з нагоди 108-ї річниці відходу у вічність Івана Франка 29 травня 2024 року
Весна 2024 така ж тривожна, як і весна 1916 року, коли 28 травня відійшов у засвіти Іван Франко. І тоді, і тепер у повітрі густо витав запах війни. Війни за свободу. Вчора на Личаківському цвинтарі усі ми молилися за Івана Франка, за спокій його душі. Сьогодні ж у цій залі вшановуємо його словом, піснею та науковими успіхами нашої юні.
І вкотре повертаємося до осмислення ролі Патрона нашого Університету у нашій національній історії. І ставимо собі питання: чи збагнули ми усю багатоаспектність Франкового внеску до історії української культури, історії української суспільності, історії української державності, зрештою, тої державності, до відновлення якої він не дожив всього-на-всього лише 1 рік?
Формально Іван Франко був письменником і політичним діячем бездержавної України. України, яка була розшматована між чужими імперіями – Російською та Австро-Угорською. Він не дожив до того часу, коли Україна знову постала на карті світу, бодай у формі Української народної республіки, Західноукраїнської народної республіки. Проте життя творчої особистості не вимірюється лише датами її народження і смерті. Воно променює у вічність. Митець переростає сам себе, мислитель переростає сам себе, пророк переростає сам себе, коли здатен зазирнути майбутнє.
Іван Франко належав саме до того рідкісного типу творців, які продовжували і продовжують свій чин навіть після відходу у вічність. Іван Франко був не лише прозаїком, поетом, драматургом, літературним критиком, літературознавцем, фольклористом. Він справді був духовним лідером свого покоління, покоління молодих українських революціонерів, радикалів, які у своїй світоглядній еволюції перейшли від соціалістичних ілюзій до твердих націоналістичних переконань.
Проте Іван Франко був лідером не лише свого покоління, сформованого під знаком великого просвітника Михайла Драгоманова, – покоління Михайла Павлика, Вʼячеслава Буздиновського, Остапа Терлецького, Володимира Гнатюка та багатьох інших видатних діячів нашого минулого.
Іван Франко також став батьком нової генерації, якій судилося опинитися у горнилі подій національно-визвольних змагань 1917-1921 рр.. Можна твердо сказати, що Іван Франко став батьком і творцем генерації «Молодої України». Саме таку назву вона здобула з легкої руки одного з її представників, молодого публіциста Трохима Зіньківського, який 25 лютого 1890 р. в Петербурзі на зібранні у честь Т. Шевченка виголосив промову «Молода Україна, її становище і шлях». Проте перейняв її і активно поширював сам Франко, видавши під такою назвою одну з останніх своїх книг, книгу вибраної публіцистики і літературної критики.
«Молода Україна» ‒ це Україна, зорієнтована на національну і державну самостійність, на чітке розуміння пріоритетів власного національного, самостійного і самобутнього її розвитку, як культурного, так і політичного. І головні орієнтири для розвитку цієї генерації задав саме Іван Франко. Він проголосив основоположні етичні і політичні максими, які стали осердям світогляду цієї генерації: ідеал національної самостійності і чітке розуміння того, що цей ідеал не стане сущим без наполегливої праці та боротьби за власні національні інтереси.
Очима пророка Франко зазирав у майбутнє і розумів, що свобода нації і її власної держави, яку Франко називав «рідною хатою», повинна бути окуплена високою ціною, ціною жертв, ціною крові. Часом він передбачав, як, наприклад, у своїй поемі «Мойсей», що ті герої, які відвойовують землю обітовану, змушені будуть платити за неї своїм життям, так і в своїх віщих сновидіннях, коли ввижалася йому доля власних нащадків.
Ось поезія «Чи віщий сон?», датована 13 грудня 1915 р., що передає той важкий болючий духовно-фізичний стан, у якому перебував письменник у часі Першої світової війни (тоді ще ніхто не знав, що вона Перша), передає його хвилювання, повʼязані з долею цього молодого покоління, покоління його дітей. Невипадково, уві сні йому явився син Петро, який в той час перебував у лавах УСС, «явився темний весь, мов темний дух, / В одній сорочці темній, як все тіло» і «провалився в чорну яму, мов у тісну криницю квадратову». «За ним рукою я сягнув – і не спіймав», – пише Франко. Що це? Сконденсований згусток хвилювань за долю власної дитини, відчуття невідворотності і неминучої смертельної катастрофи, яка чигала над головою Петра Франка, чи страшне пророцтво? Пророцтво, до сповнення якого він не дожив, але яке таки сповнилося. «Чорна яма» радянської системи затягнула Петра Франка у свою криваву глибину. Сьогодні знаємо імена убивць Франкового сина. А це – Микита Хрущов, за особистим наказом якого було арештовано Петра, Павло Мешик ( нарком державної безпеки УРСР у 1941 р.), Всеволод Меркулов (нарком (міністр) державної безпеки СРСР), Лаврентій Берія (Голова НКВС та Генеральний комісар державної безпеки СРСР). Про це зберігся документ, який сьогодні розсекречений, документ із грифом «цілком таємно», датований 6 липня 1941 р., у якому Павло Мешик вважає «целесообразным» «ресстрелять» Петра Франка, Кирила Студинського та оперного співака Михайла Донця.
Тож Іван Франко віддав цій генерації, генерації «Молодої України», не лише енергію своєї думки. Він віддав їй те, що було у нього найдорожче: він віддав їй своїх дітей, найперше своїх синів. Так, як і сьогодні багато батьків віддають своїх синів у лави ЗСУ.
Франко, будучи батьком 4-х дітей – Андрія, Тараса, Петра і Анни – з одного боку, ніби не виховував їх під якимось формальним ідеологічним диктатом, не був для них навʼязливим ментором, але гарним прикладом. Попри особистий приклад щоденної невтомної праці, Франко виховував своїх дітей дуже правильно підібраною і продуманою лектурою. Так, коли малі Франчата трішки підросли і постала проблема їхнього читання, то Іван Франко власноручно створив для них казки збірки «Коли ще звірі говорили», неперевершеного «Лиса Микиту», «Абу-Касимові капці» та ін. Усі ці тексти були написані так, щоб сформувати у молодого (навіть можна сказати – малого), підростаючого тоді ще покоління, «образовання сильного і до життя спосібного характера”. У творчому доробку Івана Франка нема жодної чарівної казки, бо він вважав, що не потрібно «розбуркувати молоду фантазію дивоглядними образами заклятих замків, царів, розбійників, драконів та демонів». Натомість лектура для дітей і молоді повинна розвивати розум, формувати шляхетність духу, зображаючи життя правдиво, без прикрас. Такими текстами, що витворюють сильний характер та гартують душу, є, на думку І.Франка, казки про тварин, які найбільш адекватно, реалістично відображають людське життя та його закони. Вони є тією лектурою, з якої слід починати виховання “правдиво поступового і сильного покоління”.
На Франкових казках про тварин виростали не лише його діти. На них зростало ціле покоління. Покоління майбутніх спортовців, пластунів, усусусів – борців за волю України. «Наше все життя – війна є», ‒ ці жорстко правдиві слова з Франкової казки «Лис Микита» молоде покоління увібрало з молоком матері. Відтак на поч. ХХ ст. молода генерація, генерація Франкових дітей, інтелектуально, фізично і світоглядно була цілком готовою до змін, готовою до боротьби.
Взоруючися на життєвий і творчий чин Івана Франка, вони стали гідними дітьми свого великого батька. Невипадково, що саме Тарас і Петро Франки стали до лав української патріотичної національно-свідомої молоді спершу у громадсько-спортивних організаціях, таких як «Сокіл-Батько», «Січ», «Пласт», а згодом взяли до рук зброю під час Першої світової війни і у часі національно-визвильних змагань, які так багато значили для українців як бездержавної нації, які виборювали собі свою державність.
І Тарас, і Петро Франки були виховані як вірні сини України, для них було органічним почуття національної ідентичності (саме української), попри те, що, виховувалися у мультикультурному Львові під сильним впливом польськомовного середовища, зрештою, Тарас певний час служив у австрійській армії, де головною мовою була німецька. Одначе для них рідною мовою, мовою їхнього серця і розуму залишалася рідна українська. І це не була лише зовнішня одежа їхнього духу, а їхнє єство. А слідом за мовою йшла органічна пошана до української національної культури, розуміння тих потреб і завдань, які стояли перед українською нацією на порозі нового століття і великих випробувань.
І тут Іван Франко був не лише їх біологічним батьком, а й батьком духовним їхнім побратимам, ровесникам, які стояли пліч опліч у лавах українських військовиків, УСС, УГА. І вони були вдячними дітьми свого батька. Коли Франко помер (а цю смерть Митрополит Андрей Шептицький назвав найбільшою втратою українців у першій світовій війні), то ця звістка відгукнулася болем не лише у душах його синів, але й в серцях УСС і (невипадково труну з тілом Івана Франка несли до місця останнього його спочинку УСС).
На похороні зміг бути присутній з усіх дітей Франка лише Петро Франко, на той час четар усусусів. Тай у найважчі останні миті свого життя, а точніше своєї хвороби, заопікувалися Іван Франком у Шпиталі для українських січових стрільців, де поет лікувався і написав останні свої твори. Українське січове стрілецтво на смерть Іван Франко відгукнулося некрологом у журналі «Шляхи», де вважало його і прямо називало своїм духовним попередником і духовним батьком і лідером:
«На бойовому шляху України упав перший жовнір першого ряду першої чети каменярської сотні. Упав по боротьбі важкій, склонив сиву голову по метушні життєвій, поклався на вічний спочинок по праці виснажуючій, кервавій, упав з піснею на устах, з окликом напімненням: “Vivere memento”, із закликом: “Тільки ти придатний будь!” Не кинув Він каменярського молота. Той молот сам випав з Його колись сильної долоні». Упав він «не з крісом, а з молотом».
Але той молот, який випав з рук батька, підняли його сини. І якраз їхньому поколінню довелося взяти до рук і кріса. Не все вдалося і їм, не вибороли вони повною мірою тієї України, про яку мріяли, бо історичні катаклізми перед Україною в ХХ ст. ще були, може, часом і страшніші, ніж випали на долю синів Івана Франка і їхніх ровесників: на поч. ХХ ст. були голодомори, війни, десятиліття радянського тоталітаризму-сталінізму, жертвою якого став фізично Петро і був знищений під час примусової евакуації зі Львова з початком ІІ св. війни. Але не можна сказати, що від неї повністю був врятований син Тарас, який змушений був мімікрувати і ховати свою справжню духовну сутність, сутність українського патріота, за маскою радянського франкознавця і мало хто здогадувався, що насправді його єство залишилося таким яким воно було завжди. І доля Анни також свідчила про ще один варіант екзистенції українця у цьому буремному і кривавому ХХ ст., оскільки вона змушена була розпрощатися з батьківщиною і стати бранкою ностальгії. Так, як і сьогодні, чимало українок змушені були виїхати з рідних осель…
Проте і діти Івана Франка, і багато-багато інших українських молодих людей з цієї генерації «Молодої України» часом поклали своє життя, часом поклали своє здоровʼя, багато хто змушений був покинути Батьківщину (як і сьогодні!), але багато з них пронесли крізь усі ті випробування справжній Франківський дух. І недаремно цей Франківський дух потім озвався і у лавах Української повстанської армії, і Франка як свого духовного авторитета і духовного батька шанували свято представники найвищого ешелону Організації українських націоналістів, і зокрема високо оцінювали Франка Олег Ольжич і Олена Теліга – нові українські мученики, які також поклали своє життя за укр. ідею уже під час Другої світової війни.
«Франко зрозумів добре, яку печать кладе на душу цілої нації, і ту свою націю хотів він бачити нацією героїв» , — писала Олена Теліга.
Франко виховав генерацію людей чину, не лише ідеї. Доля відміряла йому не так багато часу для того, щоб він повною мірою зреалізував себе як національний лідер. Мав рацію Симон Петлюра, який казав:
«Після Шевченка долю поета проводиря національного ідеалу українського народу перейняв Іван Франко і це високе покликання гідно і з честю виконав».
Проте Франкова естафета передалася і далі. Невипадково, ставлення до Франкових творів, таких національно-філософських як поема «Мойсей» чи ставлення до поезії Шевченка було визначальним критерієм для розуміння, чи людина світоглядно відповідає засадам, ідеалам, принципам національно-визвольного руху. Як своєрідний тест такі твори використовувалися і в ОУН. Пізніше вони творили світогляд українських шістдесятників. Так, поет-дисидент, вʼязень сумління, постать знакова для руху шістдесятників – Василь Стус – зізнавався, що став поетом завдяки Франкові, бо прочитав «Мойсея» і цей твір настільки перевернув його світогляд, що він вирішив, що мало тільки думати про себе і треба щось думати і про власний народ; а відтак обрав саме таку свою долю, якою ми її знаємо сьогодні.
Франко став батьком навіть не однієї генерації, а цілої низки генерацій українських борців, для яких однаково важливо було бути сильними і духом і тілом. Невипадково, і у наш час, на початку ХХІ століття на майдані Іван Франко став однією з ікон української революції гідності. Поруч з Шевченком та Лесею він промовив до молоді. Промовляє до нас нині, у часі кривавої російсько-української війни…
Усе це свідчить про те, що Франко став не лише батьком генерацій, а й батьком української нації. І в цьому немає якогось перебільшення, гіперболи, немає в цьому куріння фіміаму і нема тут надмірного пафосу. Це констатація факту.
Зрозуміло, що Франко був не єдиним батьком цієї нації. Були і інші духовні авторитети. Звісно, не завжди до цього батька дослухалися нечемні діти, не всі його настанови і перестороги вони вчасно почули. Але те, що Франкові дороговкази залишаються актуальними і сьогодні, для мене особисто є самоочевидним. Думаю, що воно повинно бути самоочевидним і для нашої інтелектуальної спільноти, для інтелігенції, науковців та освітян, для наших вихованців, для студентів і школярів. І лише взоруючися на ту траєкторію розвитку України, української спільноти як вільної, цивілізованої, інтелектуальної, всебічно розвиненої, і фізично, і духовно, ми маємо шанс «Засяяти у народів вольнім колі, / Труснути Кавказ, вперезатись Бескидом, Покотити Чорним морем гомін волі» і перемогти у тій жорстокій і кривавій війні, яка сьогодні триває в Україні.
Слава Україні! – Героям слава!
Поділитися:
