ПІДКОРЕННЯ НЕБА: Аеронарис Петра Франка «В літаку»

Імʼя Петра Франка тісно уплетено в історію української авіації. 1 грудня 1918 р. він був призначений командантом Летунського відділу УГА (до 26 березня 1919 р.) і референтом летунства при Державнім Секретаріаті Військових Справ (до 10 квітня 1919 р.). Саме завдяки його зусиллям було облаштовано авіаційну базу у м. Красному неподалік від Львова, де і осів на час Летунський відділ УГА.

А поза тим ми насправді доволі мало знаємо про авіаційний досвід Петра Франка, про його навчання та перші вильоти. Відомо, що 1916 р. його як старшину з технічними здібностями австрійське командування відрядило до летунської школи у Райльовац поблизу Сараєва. Окрім цього він пройшов вишкіл у Вінер-Нойштадті, де знаходилася Терезіанська військова академія – єдиний навчальний заклад Австрії з військової підготовки офіцерського складу. Після навчання Петро Франко повернувся до лав УСС.

Наприкінці 1916 – на початку 1917 р. він написав аеронарис (автобіографічно-мемуарне оповідання на авіаційну тему) «В літаку», де оповідав про один із своїх вильотів. Текст цього нарису докладно знайомить нас з тими відчуттями польоту, які проживав молодий летун у небі, з тим, як одягалися тогочасні авіатори, які у них були військові доручення та технічні проблеми. Летунські завдання Петра Франка були повʼязані із розвідкою, коли він у літаку, озброєний пістолем Мавзера, крісом Манліхера, картою та фотоапаратом (який важив 8 кг!), мав відфотографувати розміщення російських ворожих позицій на лінії «Станиславів – Надвірна».

Аеронарис Петра Франка «В літаку» уперше було опубліковано у виданні: Стрілецький калєндар-альманах Артистичної Горстки і Пресової Кватири У. С. В. в полі на звичайний рік 1917. Львів, 1917. С. 74–75. Звідси його і передруковуємо.

Підготувала Наталя ТИХОЛОЗ

Докладніше про Петра Франка як авіатора див.:КОНКІСТАДОР УКРАЇНСЬКОГО НЕБА (Петро Франко – піонер галицької військової авіації)

Петро Франко

В ЛІТАКУ

О 2 год. по полудни, серед тихої погоди десять люда прислуги, витягло величезного птаха, засмотреного в скоростріл, з-під шатра. Вправні очі оглядають його з усїх боків, чи чого не бракує. Наливають воду до холодильника. Ага! Холодильник не вільний і птах знов ховаєся до гнізда, де сейчас приступають до направи. Вибігають другі. «Чи дати раду?» – питає десятник. «Ні», – відказує сотник, заступник отамана, команда летничої сотні ч. ^*_*^*. «Скоростріл?» – «Так», можеш стрінути ворога, – звертаєся до мене, – то абись не сидів з пустими руками!» Скоростріл поміщаєся на короткій ніжці, сейчас за сидженням глядача і прив’язують його ремінцем. По розв’язанню ремінця можна крутити скорострілом на всі боки. Вʼяз набоїв в числі 250 поміщаєся в округлім барабані. Літак витягають на обширну, рівну площу і хвіст опирають на підставці. Вдягаюся скоро в сподні[1] з бараниці поверх моєї одежі, на се другі сподні з непромокальної скіри, таку ж куртку, і щільну шапку, поприпинану на грудях, довкола сего йде грубий вовняний шалик, щільно запнятий. Ходити в тім доволі тяжко. Лізу до середини літака, що саме відбуває пробу мотору. Мотор зачинає такий голос, що заглушує всіх. Подають мені тяжкі папучі[2], котрі взуваю з трудом. Розглядаюся в своїй маленькій хатці. За мною лежить пістоля Мавзера і кріс Манліхера, з боку світильний пістолєт і набої. При стрічі з иньшим літаком, приступаєся до скорострілу. На ліво, коло мене, прикріплена скринка з таємничим «радіо». Це іскровий телєґраф, до кермовання батерією, що має на ціли поборювати ворожу артилерію. Я мав иньшу задачу. Мотору до апарату мені не дали. Перед собою помістив я фотоґрафічний апарат, що важить яких 8 кґ. Апаратом мав я оглянути лінію Станиславів-Надвірна.

Два дни перед тим упав легкий сніг, а небо зрідка було покрите білими як сніг опарками. Низом віяв легкий вітер, що сюди й туди гойдав вітровказ, причіплений до високого стовпа. О много ліпше їхати серед тихої погоди, бо тоді літак летить доволі спокійно. Вже малий бічний вітер кидає і гойдає літаком на всі боки. «Мотор в порядку», – доносить шофер і вилазить з машини. На його місце сідає переді мною моторовий (пільот-десятник), закутаний, так, як я.

З-під хвоста літака витягають підставку. «Свобідно!» Пільот звераєся до мене. Даю знак рукою і прислуга пускає літак. Мотор стугонить повною силою, шріба[3] зникає, роблючи 1800 оборотів на мінуту літак підскакуючи і гибаючися покотився по земли. Шріба робить понад 2000 оборотів і літак легко підноситься. «Щасливої землі!» – побажали мені товариші, що так скоро зменшаються. Летимо над містом, все видно як на долони, людий, вози, хати, комини, команду. Літак заточує величезне колесо і підноситься все вище і вище. Закладаю на очи темні окуляри і обвиваюся щільніше шаликом. Шалений вихор від шріби, щохвилі зриває його і відслонює мені лице, що сполучене з утратою віддиху. Розв’язую ґурт, котрим я прив’язаний до сидження і оглядаю околицю. З гори не так легко орієнтуватися. Найрадше дивитися на ріки, залізницї та гостинці. Чим вище, тим поволіше, здаєся, літак порушаєся. Скоромір показує все-таки 160 км на годину, висота 2000 м, напрям на величезній бусолі, виповненій, здаєся, оливою, північно-східний. Вже за десять хвиль побачили нас москалі і за нами появляються білі хмарки. Не роблять вражіння, бо не чути ніякого гуку. Губимося високо понад хмарами.

Перед нами виринає більше місто; пізнаю ринок, парк, ріку і иньші місця. Пільот закручує зручно колесо, беру до рук апарат, котрий вітер конче хоче вирвати, наставляю мірник і відсвітлюю приказаний об’єкт. Не чути затріску і вже боюся, чи я дійсно що-небуть висвітлив. Виконую приписані рухи, досить скомпліковані[4], щоби приготовити апарат до нової знимки. Уся увага скуплена на сю роботу, так що не маю навіть часу числити шрапнелів. Се було найнебезпечніше місце цілої виправи, хоч всюди вздовж дороги, котрою я їхав, уставлені численні батерії. Роблю знимку за знимкою, не турбуючися про ніщо. Час від часу дивлюся на мапу, прибиту до дерев’яної дошки, тоненької і штудерно[5] зліпленої з трьох тоненьких дощинок. Пільот оглядаєся. Пишу на картці крайну стацію нашої подорожі і хочу враз з дошкою показати пільотови та сильний вихор вириває її мені, хоч держав я її сильно в обох руках, і кидає з літака. З жалю за дошкою, котру я позичив у одного сотника, хочу за нею вискочити, але пригадую собі, як один сотник випав з літака, а літак стратив рівновагу і впав на лоб на шию та й стріскався зовсім. Відсвітлюю за се російський поїзд, що їде на південь.

Сонце зачинає поволи ховатися за хмари, темніє замітно. Вітер при відсвітлюванню одного місточка зриває мені окуляри з очей. Висіли, на щастє, на стяжці на шиї.

Задача скінчена.

Показую пільотови північно-західний напрям, сідаю, прив’язуюся і починаю мерзнути. Сонце, що цілий час світило нам в очи ховаєся поволи і з землі підносяться білі хмари, що ділять нас від російських батерій. Хочу дрімати, коли нараз пільот серед об’явів занепокоєння робить якісь знаки то правою, то лівою рукою. Не розумію, отже сліджу спокійно дальше. Пільот що хвилі повторяє знаки і по нім виджу, що грозить якась біда. Не розумію дальше, тож сиджу і думаю, що придав би ся підвечірок – гарячий чай з цитриною і румом та роґальком. Сі мені гадки що хвилі переривають спомини з оповідань летунів. Вчера одному четареви зімлів пільот і літак почав уже хитатися в передсмертних судорогах, так, що бідний четар вже в страху відтряс пільота, що здужав ще запровадити апарат до шатра. Споглядаю на скоромір – 80 км!

Скісно противний вітер кидає літаком, котрого машина працює цілою силою. Вже не раз лучало ся, що з причини сильного противного вітру літак мусів остати на ворожім поземеллю. «Пощо було мені пускатися самовільно в таку подорож?» Чи не ліпше то сидіти вдома і не рухатися?» Літаком кидає чим раз сильніше, темніє, зимно проникає аж десь до мозку. Сонце сховалося за хмари, що товпляться далеко під нами, так, що земля місцями зникає. Догадуюся, що се долина ріки. Гори, покриті темним лісом, знов море хмар, знов гори, вже значно чисті, рівнина, по котрій уносяться білі хмарки і раптом мотор стих, а апарат скоро опадає. Хвіст підноситься до гори. Мотор знов зачинає торохкати аж огонь бухає з вилетових рур і знов стихає. Далеко на поли заясніло від голубих огнів. Ага! Се злетне поле! Пізнаю шатра. Їдемо знов понад місто чим раз нижче, описуючи величезне колесо понад полем. Земля зближаєся до нас. Летимо якраз понад фірами зі сїном. 50 м! 40м! 15 м! Апарат легко котиться по земли. Пільот пускає мотор в рух і літак сміло через місток. Передаю апарат і прошу команданта о дозвіл літати завтра.

Дорога тривала нецілої півтори години.

Питаю пільота, що він хотів? «Вийшло мені тисненнє, а я забув, що в тій машині помпа є коло мене»…

[1] Сподні (діал.) – штани.

[2] Папучі – взуття, черевики.

[3] Шріба – гвинт, шуруп.

[4] Скомплікований – складний, важкий для розуміння, вивчення.

[5] Штудерно (діал.) – уміло.