Самітний серед приятелів. Марія Струтинська про сучасників Івана Франка
«І доводилось йому й між людьми бути самітним, таким самітним, яким бувають усі високі уми», — ділився своїми згадками про Івана Франка через декілька днів після відходу того у вічність Петро Карманський («Розсвіт» (Раштатт), 1916, 4 червня).
Про Франкову самітність пише і Марія Струтинська у своїх рефлексіях «Серед співробітників і знайомих Івана Франка. Думки над фотографіями». Пише проникливо і глибоко, з великим пієтетом до великого поета. До слова, саме Марія Струтинська була авторкою однієї з кімнат першої експозиції Музею Івана Франка в 1940 р. «Приятелі і знайомі Івана Франка», про що вона детально занотовувала у своїх начерках «З праць Музею Івана Франка. Тема «Приятелі й знайомі Івана Франка» (рукопис зберігається у ЛННБ ім. Василя Стефаника НАН України, передрук у «Науковому віснику Музею Івана Франка у Львові» (2012, вип. 12).
Стаття Марії Струтинської «Серед співробітників і знайомих Івана Франка. Думки над фотографіями», яку пропонуємо Вашій увазі сьогодні, вперше побачила світ у часописі «Наші дні». 1942. Травень. С. 4–5.
Подаємо за першодруком.
Публікація і коментарі Ярослави Мельник
Марія СТРУТИНСЬКА
СЕРЕД СПІВРОБІТНИКІВ І ЗНАЙОМИХ ІВАНА ФРАНКА.
Думки над фотографіями.
Нема в Україні і мало є в світі письменників, що мали б таке велике коло співробітників і близьких знайомих, що залишили б по собі такий великий архів листування, як Іван Франко.
А, проте, кого з них вирізнити, як найближчу людину, як того, що може розуміти до кінця, що ділить з другом радість перемоги й гіркоту поразку, підтримує і допомагає?
Кого зарахувати до найближчого Франкового оточення?
Ось перед нами гарно оформлена музейна збірка портретів тих, що коротше чи довше крокували впоряд з Франком по його трудній дорозі крізь порослі хащами нетри галицької дійсності, пробиваючи шлях новому життю. І тих, що з такої далекої тоді України чи зо столиць Европи листами й короткими зустрічами підтримували Франка у його змаганнях.
Посередині цілої збірки група: Франко, Коцюбинський і Гнатюк. Фотографія з 1905 року, коли то Коцюбинський по дорозі з Чернігова в соняшну Італію поступив до Львова і навідав Франка в його домі. Франко «плів сіті й писав поему “Мойсей”». «Не знаю, — казав потім Коцюбинський своїм слухачам у Чернігові в 1908 р.[1], — чи попалася риба в його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою»[2]. Давно вже перед тією зустріччю зналися два великі письменники, оповідання Коцюбинського друкував Франко ще в 1897 році в «Житті й слові»[3], а потім часто разом бували літом у Криворівні[4], що своїм первісним чаром приманювала найвидатніших людей пера й кисті з обох боків кордону. Та Коцюбинський — це приятель з віддалі, «про свято», це не Франкові будні[5].
В будні зустрічався з Гнатюком. Наукове Товариство ім. Шевченка, Літературно-Науковий Вістник, Видавнича Спілка — то бувтой терен, на якому Гнатюк міг дорівняти роботящістю Франкові[6]. Бували рік-річно разом і в горах[7]. Однак, піти за Франком у країну творчих зусиль Гнатюкові не доводилось.
Михайло Драгоманов. Михайло Грушевський.
А ось Михайло Драгоманов і, як pendant до нього, Михайло Грушевський. Два полюси, дві особистості, з якими змагалася Франкова, хоч неоднаково щасливо. У листовних взаєминах з Драгомановим, в його «непедагогічній» у подробицях, однак знаменитій в цілому методі, у безнастанному терті міцніла Франкова особистість. Ні, це не був приятель, це був добрий, однак прикрий вчитель[8]. Щоденні звʼязки з його земляком, що розбив спочатку девʼятсотих років свої шатра у Львові, близька співпраця з професором Грушевським, якого віллу видно так добре з вікон Франкового дому[9], — тяготіли над останнім десятиліттям Франкового життя.
Вілла Михайла Грушевського у Львові на вул. Поніського, 6. Фото 1913 р.
Певно, відчував так Франко, що поза необхідною спільною працею не шукав професорового товариства. «Ви часто буваєте тут?» — запитався раз Франка один львівський громадянин, заставши його самого в кабінеті професора. — «Ні, я буваю тут тільки в ділових справах», — сказав поет[10].
А тут Остап Терлецький і Михайло Павлик. Перший, що був, може, тим пробудником Франка-громадянина, якого заслуга непотрібно пропала Михайлові Драгоманову. Що, однак, поза спільною тюрмою[11] і короткий час спільним помешканням[12] не мав ні у Франковому житті, ні у творчості великої ролі, і другий найближчий співробітник першої доби, чесний педант, якому Франко завдячував і відплатив не одну гарну хвилину життя і з яким розійшовся зовсім[13].
Василь Щурат, не дивлячись на спільну квартиру у Відні[14] і декілька спільних поїздок, це, радше, зустрічі в каварні[15], легкі літературні і наукові сутички, блиски шпаг інтелекту, за якими залишається багато з цілого Франка. Іван Труш, якого знимка висить тут досить випадково як pendant до тої, добрий знайомий і потроху політичний однодумець[16], змагається у своїх творах з предками, що «сиділи на печі», і у своєму мистецькому виразі, овіяному серпанком меланхолії, далекий від Франкового реалізму. Не заперечить цього і прихильна оцінка його творчості Франком в «ЛНВ» 1900 р.[17].
Дальші портрети, що пересуваються перед вашими очима, це Олена Пчілка і Леся Українка. Незважаючи на багате листування, на спільні літературні зацікавлення, їхні взаємини не стали інтимною дружбою.
Федір Вовк. Микола Лисенко.
Микола Лисенко і Хведір Вовк — це тільки листовні взаємини, цікаві зустрічі та спільні екскурсії в етнографію, з яких повертається з повним наруччям матеріялу, що його потім розташовується в тиші свого кабінету. Це — не оточення.
Микола Вороний. Павло Грабовський. Агатангел Кримський.
Кость Арабажин. Борис Грінченко. Богдан Кістяківський.
Так само далеко були, ближчі або дальші серцю — Павло Грабовський і Агатангел Кримський, Борис Грінченко і Микола Вороний, Кость Арабажин і Богдан Кістяківський, що їх портрети з теплими присвятами вибрано недавно з Франкового альбому.
Наталія Кобринська. Уляна Кравченко.
І оця жінка у вдовиному очіпку, задивлена кудись у даль, у ті шляхи, що мостить жіноцтву з Франковою допомогою, — Наталя Кобринська, ні та з молодечими кучерями над ніжним обличчям, що її життєва дорога наблизилася колись на мить до Франкової, а вийшла з цього тільки збірка поезій «На новий шлях»[18], — не спиняють довше моїх думок.
Кирило Геник-Березовський. Карло Бандрівський.
Та ось група приятелів з молодих літ: Кирило Геник-Березовський, Осип Олеськів, Володимир Коцовський, Карло Бандрівський.
Осип Олеськів. Осипа Олеськів.
Геник, близький Франкові в добу безглуздої тюрми 1880 року[19], емігрував до Канади. Олеськів, приятель і посередник у лолинських молодечих переживаннях[20] та його гарна дружина, що часто бували у Франків з громадкою дітей, виїхали зо Львова і молодо повмірали…[21], Коцовський, — товариш прогульок до Бібрки і Жовтанець[22], «друг сердечний», якого Франко взивав колись іти з ним «разом», бував і пізнішими роками часто у Франка; до його хати прибився колись уночі поет, втікаючи від примар хворої уяви…[23] Однак, не пішов він з Франком разом на сухий хліб народньої служби, той вчитель державної семінарії, що дуже налякався, коли Франковій дружині відобрали на кордоні паспорт його жінки, визичений без його відома. І врешті Карло Бандрівський, шкільний колега, що став потім поетовим куратором і ненарочним важким тягарем над його побитою горем головою[24].
Володимир Левицький (літератрне псевдо: Василь Лукич). Іван Белей.
А тут ще Іван Белей і Василь Лукич, співучасники першої, весняної бурі в «Академіческому кружку»[25], Франкові співробітники видань 80-их років, з яких перший засів на довгі роки до праці в щоденнику «Діло», а другий вʼязав, як міг, тендітними нитками сучасне з минулим.
Целіна Зиґмунтовська-Журовська. Ольга Рошкевич.
І ось мої очі, пересунувшись по довгій низці світлин Франкових приятелів у однакових темно-вишневих рямцях, спиняються по черзі на двох, оправлених у золото. Одна — у бароковій рамці, єдина у своєму рядку, починає з самого верху цілу галерею; друга закінчує її, як кругла золота клямра. Дві жінки у Франковому житті: Ольга Рошкевич і Целіна Журовська-Зиґмунтовська. Два великі кохання того, що «будуще бачив людське і народне, а блудив в сучаснім, як дитя голодне», ніколи не насичений у своїй великій, надаремній спромозі кохати. Ця, яку він кохав в «юних днях, днях весни» і яка одна-єдина кохала і розуміла його, зосталася для нього недосяжна, як та, що не кохала ні не могла розуміти його великого кохання, що було б, справді, «оманою дум» і «фатальною життя помилкою», коли б не зацвіло «цвітом агави» найкращих поезій «Зів’ялого листя».
______________________
І так самітним бачите Франка на тлі всіх тих людей, з яких ніхто не був йому під міру, самітним поруч повної добрих бажань, однак безнадійно хворої і важкої у співжитті жінки[26], самітним серед гамірливого гурта коханих дітей, що є все ж тільки дітьми, та й с-поміж яких доля вирве йому найстаршого сина і помічника[27].
У тузі, у важких змаганнях билося те самітне, ненасичене серце, кипів той мізок, що мусів працювати сам за сотню інертних мізків.
Самітній, а потім і хворий, пройшов крізь життя, — а створив епоху.
[1] Лекцію про Івана Франка слухачам чернігівської «Просвіти» Михайло Коцюбинський прочитав наприкінці 1907 р. Про те, що реферат був виголошений 1907 р., а не 1908 р., є чимало «підказок» у тексті самого реферату.
[2] Реферат Михайла Коцюбинського «Іван Франко» вперше надруковано окремою книжкою 1917 р. Див.: М.К. Іван Франко. Київ: Видавниче товариство «Криниця», 1917.
[3] Іван Франко запросив Михайла Коцюбинського до співробітництва в «Житі і слові» в червні 1896 р. Наступного року в «Житі і слово» (1897, т.VІ, кн.2, с. 97–106) було опубліковано оповідання прозаїка «Чорний посол».
[4] В одному з листів до дружини Віри М.Коцюбинський щиро зізнавався про зустріч із Франком у Криворівні влітку 1912 р.: «Приїхав Франко з синами, але я стараюся менше бачити його, бо з ним тяжко. Він ще гірше виглядає, ніж досі» (Коцюбинський М. Лист до Віри Коцюбинської від 16 липня 1912 р. // Коцюбинський М. Твори: В 7 т. Київ: Наукова думка, 1975, т.7, с.246).
[5] Михайло Коцюбинський для Івана Франка, одначе, не лише «приятель з віддалі, “про свято”», зокрема після вибуху Франкової недуги в гострій формі. У листі від 25 квітня 1908 р. В.Гнатюк зі смутком писав М.Коцюбинському, що через важку хворобу Франко «не буде вже більше нам ніколи товаришити»: «Пригадуєте собі ті свята, як їздили до Яйковець разом із Франком [йдеться про поїздку 1905 р. — Я.М.], як там весело зійшов нам час? Отже, більше таких свят не будемо мати […], тодішній наш товариш, др. Франко, не буде вже більше нам ніколи товаришити» (Коцюбинський М. Твори: В 7 т. Київ: Наукова думка, 1975, т.6, с.210). Небезпечний стан здоров’я Франка дуже стривожив М.Коцюбинського. «Ваша звістка зовсім прибила мене, ходжу сам не свій, не знайду собі місця. Тепер, коли стала перед очима можливість катастрофи, — тепер ще яскравіше зарисувалася могутня постать Франка і всі його заслуги, ще дорожчим нам став той чоловік» (Коцюбинський М. Лист до Володимира Гнатюка від 3 травня 1908 р. // Коцюбинський М. Твори: В 7 т. Київ: Наукова думка, 1975, т.6, с.89). Хронікальні повідомлення про стан здоров’я І.Франка, які час від часу з’являлися на сторінках українських часописів, М.Коцюбинському видавалися явно недостатніми: «Мене дивує наша преса: здається, Франко заслужив собі на те, щоб ним більше цікавились, — можна б щодня подавати звістки про стан його здоров’я. Адже Франків у нас не густо! Боже, які ми ще некультурні» (Коцюбинський М. Лист до Володимира Гнатюка від 3 травня 1908 р.). Коли у квітні 1908 р. В.Гнатюк надіслав М.Коцюбинському «складки» для збору коштів для хворого письменника, той, гірко проронивши, що «ні за які гроші Франка не купиш», все ж, щоб допомогти Франкові та його родині, організував у Чернігові збір коштів серед співробітників земства, а також лотерею з картин С.Бутника, М.Жука, П.Циганка. Стараннями М.Коцюбинського тоді було зібрано приблизно 85 крб.
[6] Про те, що І.Франка і В.Гнатюка єднала «сізіфова праця» в українських інституціях, писав свого часу Ф.Главачек. Творчим і особистим контактам учених сприяла і близькість їхніх наукових інтересів у галузі фольклористики та етнографії, тривалий час близьке сусідство, а також духовна спорідненість. Як зауважував М.Мочульський, «Гнатюк був люблений Франком і Грушевським». Своєю чергою В.Гнатюк дуже добре розумів вагу та значення Франка для української нації. Сама цим викликана активна діяльність Гнатюка у відзначенні Франкових ювілеїв, у виданні його збірок й окремих творів, турбота про матеріальне становище хворого письменника та його родини. А.Крушельницький у некролозі на смерть В.Гнатюка писав, що «його особа, між іншим, дуже тісно пов’язана з життям і діяльністю Франка. На жаль, покійник зійшов у могилу, забравши з собою чималу й то дуже цікаву сторінку Франкового життя» (Діло, 12 жовтня 1926 р.). Так, В.Гнатюк не залишив таких розгорнених споминів про І.Франка, якби можна було очікувати з огляду на його близьке знайомство з поетом упродовж багатьох років. Але все ж окремі сторінки Франкової книги життя Гнатюк розкрив у студії «Наукове товариство імени Шевченка у Львові. З нагоди 50-ліття його заснування (1873–1923)» (1925), а також у невеликій замітці «Франко у Ліпіку» (ІЛ, ф.3, №2554).
[7] Був В.Гнатюк з І.Франком у горах і влітку 1914 р., напередодні Першої світової війни. На відміну, від І.Франка, який зумів виїхати з Криворівні через три тижні після початку воєнних дій (19 або 20 серпня 2014 р.), В.Гнатюк був заблокований тут майже на цілий рік, не маючи щонайменшої змоги ані виїхати звідти, ані щось робити, «через те, що не мав ні книжок, ні своїх паперів» (Гнатюк В. Лист до І.Франка від 18 серпня 1915 р. // ІЛ, ф.3, №1637, арк. 51).
[8] Про непрості взаємини І.Франка з М.Драгомановим, зокрема про болючий Франків комплекс Драгоманова, див.: Мельник Я. … І остатня часть дороги. Іван Франко в 1908–1916 роках / Вид. 2-е, випр. і доп. Дрогобич: Коло, 2016, с.48–54.
[9] Сусідами Франко і Грушевський стали на поч. ХХ ст., побудувавши свої будинки поряд на Софіївці, на вул. Понінського у Львові. Навіть ґрунтові парцелі для спорудження своїх осель І. Франко і М. Грушевський придбали одного й того ж дня — 2 листопада 1901 р., і в того самого власника — в Йосифа Роґсека. Це засвідчують документи архіву Грушевських у Центральному державному історичному архіві в Києві та документи у фонді Івана Франка Відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (Див.: Панькова С. Хто перший придбав ґрунт на львівській Софіївці: Іван Франко чи Михайло Грушевський? // Вісник НТШ, 2010, ч.44, с.45–49). На закладинах наріжного каменя Франкового будинку був і М.Грушевський, який одночасно будував поруч «величаву віллу». «Мені завжди чомусь нагадувалися незабутні Ґете і Шіллер», — писав Петро Франко (Франко П. Спогади про батька // Спогади про Івана Франка. Львів, 1997, с.457).
[10] Франко заходив до Грушевських не лише у ділових справах, але, бувало, під час літніх ферій, поки дружини не було вдома (Ольга Федорівна, а пізніше й донька Анна, м’яко кажучи, не надто симпатизували Грушевському), діставав від них «весь вікт» («… снідання присилають, а обідаю і вечеряю у них» (Франко І. Лист до Ольги Франко [початок серпня 1905 р.] // Франко І. Зібр. творів: У 50 т., т.50, с.271). Хоча в особистому житті І.Франко з М.Грушевським не були близькими приятелями, «не переходили межі певної офіційності», як каже Галина Бурлака, проте взаємини між ними були доброзичливими й товариськими (Бурлака Г. З листів М.Грушевського до І.Франка // Українське літературознавство. Іван Франко. Статті і матеріали, 1993, вип. 58, с.29). Це не стосується, правда, дуже напружених стосунків Франка і Грушевського, про що мені вже доводилось писати, в останні роки письменника. Див.: Мельник Я. … І остатня часть дороги. Іван Франко в 1908–1916 роках / Вид. 2-е, випр. і доп. Дрогобич: Коло, 2016, с.299–310.
[11]Див.: Обвинувальний акт державної прокуратури у Львові в справі І.Франка, М.Павлика, М.Котурницького та інших, обвинувачених у приналежності до таємних організацій від 10 жовтня 1877 р. Серед «інших» був і Остап Терлецький, службовець ц.к. університетської бібліотеки у Відні. У цьому обвинувальному акті зазначалося, що «Івана Франка та Остапа Терлецького, згідно з § 175, частини 2 і 4, § 180 карного процесу, треба задержати у слідчій в’язниці», бо вони «є членами таємного закордонного соціалістичного товариства, вели листування з цим товариством і старались приєднати членів до того товариства, чим учинили проступок участі у таємних товариствах за § 285, § 287 «б», «ц» карного закону, що підлягає покаранню за § 288 карного закону» (Див.: Іван Франко. Документи і матеріали (1856–1965). Київ: Наукова думка, 1966, с.57–58). На час винесення вироку Іван Франко вже був у в’язниці (з 12 червня 1877 р.) Вийшов поет із в’язниці 5 березня 1878 р. О.Терлецький відбував термін пізніше. У листі до Ольги Рошкевич від 14 серпня 1878 р. І.Франко писав: «… саме вчора (у вівторок рано) приїхав був Терлецький, а нині «предася в руці мучителям своїм» — пішов, бідолаха, відсиджувати декрет» ( Франко І. Зібр. творів: У 50 т., т.48, с.98).
[12] Йдеться про спільне помешкання на вул. Кляйнівській, 4, у 1879 р. Зараз у Львові вул. С.Крушельницької, 25. Подекуди також подають: вул. Каменярів, 4.
[13] Про взаємини Франка і Павлика, цих «приятелів – суперників», див. більше: Мельник Я. … І остатня часть дороги. Іван Франко в 1908–1916 роках / Вид. 2-е, випр. і доп. Дрогобич: Коло, 2016, с.310–322.
[14] І.Франко і В.Щурат винаймали у Відні впродовж року спільне помешкання на Віплінґерштрассе, 26. Це було в 1892–1893 рр., коли Франко готував докторат у Віденському університеті. «За згадкою Василя Щурата, це був час надзвичайно близького і приятельського спілкування з І.Франком; чудові студентські роки, лекції у відомих славістів, «розбавлені» творчими зустрічами з друзями у віденських кав’ярнях, живе спілкування за горнятком кави і перечитування преси…» (Франкіяна Василя Щурата: листи, статті, спогади / [упоряд., передм., коментарі та покажчики Л.Козак; наук. ред. Я. Мельник]. Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2013, с. 8). Про спільний побут із Франком у Відні В.Щурат залишив низку спогадів.
[15] Про зустрічі з Франком у львівських кав’ярнях Василь Щурат згадує зокрема в причинку «Взаємини Франка з Каспровичем». Див.: Спогади про Івана Франка / Упор. Михайло Гнатюк. Вид 2-ге. Львів: Каменяр, 2011, с.364–367).
[16] Про І.Франка й І.Труша див. монографію Юрія Ямаша «Труш малює Каменяра: Образ Івана Франка у творчості Івана Труша» (Львів, 2008).
[17] Це стаття Івана Франка «Малюнки Івана Труша» (ЛНВ, 1909, т.9, кн.1, с.59–63).
[18] Йдеться про Уляну Кравченко.
[19] З автобіографії І.Франка: «З початком (мабуть, в марті) 1880 року я виїхав в пов. Коломийський до К.Геника, щоб там пробути якийсь час, по дорозі був арештований в Яблунові і потім ураз з К.Геником, Ковцуняком і ще кількома іншими пришпилений до процесу, що вівся в Коломиї проти сестер Павликівен і селян Фокшеїв. Нас тримали три місяці і пустили, а мене спеціально яко не належачого до сього повіту велено було відставити під експортом поліції на місце уродження. Сей транспорт по поліцейським арештам в Коломиї, Станіславові, Стрию і Дрогобичі належить до найтяжчих моментів в моїм житті» (Франко І. Лист до М.Драгоманова від 26 квітня 1890 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Київ: Наукова думка, 1986, т.49, с.247).
[20] У Лолині жила Ольга Рошкевич, наречена Івана Франка.
[21] У щоденнику свої праці в Музеї Франка Марія Струтинська з-поміж іншого занотувала: «1 червня я мала довге інтерв’ю з Софією Олеськів-Федорчаковою та Романом Олеськовим, що приятелювали з Франковими дітьми і часто бували у них вдома». (Див.: Спогади про Івана Франка. Львів, 2011, с.795). Машинопис цих спогадів зберігається зараз у фондах Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка. Надруковано у: Спогади про Івана Франка. Львів, 2011. С.622–626).
[22] Примітка авт. статті. В Бібрці вчителювала Уляна Кравченко, а в Жовтанцях жила Клементина Попович Боярська, поетка з «Першого Вінка».
[23] Із споминів Петра Карманського: «Він (Франко — Я.М.) не раз тікав ночами з власного дому й шукав захисту перед примарами, що гонили за ним, як язі-ерінії, до мешкання давнього свого товариша, директора Коцовського, або симпатичного, культурного подружжя Василя і Марії Білецьких» (Карманський П. Український «Мойсей» // Українська Богема (сторінки вчорашнього): З нагоди тридцятьліття Молодої Музи. Львів, 1936,с.19). Про те, що поет шукав захисту в їхній оселі, бо «боявся пасти жертвою мести духів, котрі на нього змовилися», згадувала в листі до Петра Франка від 13 квітня 1940 р. і Валерія Коцовська, дружина Володимира Коцовського. «Почував страх в потемки і перед самотою навіть у власній хаті. І тогди, як вспомин з ясніших днів, шукав захисту у давних знакомих, з котрими їх переживав. Часто заходив до нас, улиця Fridrichiw, не раз уже запирають браму, приходить змучений і питає: “Приймете мене, пані, нині на ніч, бо попередня страшна була. Дух Драгоманова…”. Розумієся, займалисьмося ним, мов рідним братом» (Див.: Бонь В. «З мужем моїм Ваш Батько жив сердечно» (Спогади Валерії Коцовської про Івана Франка) // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів, 2010, вип. 9, с.131).
[24] Шкільного приятеля І.Франка, судового радника К. Бандрівського українського громада попросила бути опікуном хворого письменника 18 квітня 1908 р. 6 червня 1908 р. повітовий суд затвердив опікунство Карла Бандрівського офіційно. Свої кураторські обов’язки К.Бандрівський, ця, за висловом Петра Франка, «незвичайно поважна людина, завжди привітна та строго здержлива», виконував дуже сумлінно: спершу щодо одного Франка, а згодом ― і щодо його хворої дружини Ольги та неповнолітніх дітей. Це переконливо засвідчують спогади сучасників, а також архівні матеріали: клопотання К.Бандрівського перед різними установами про надання І.Франкові матеріальної допомоги, листування з багатьма видавництвами про видання його творів, полагодження всіляких формальностей стосовно виплати гонорару та ін. Карло Бандрівський виконував свої обов’язки опікуна Франкової родини до 1 січня 1918 р. Із 15 січня 1918 р. прав власності набули нащадки письменника.
[25] Про «весняну бурю» в Академічеському кружку, студентському товаристві у Львові, заснованому 1870 р., див. детальніше: Василь Лукич. Спомини про Івана Франка // Спогади про Івана Франка. Львів, 2011, с.83–87; Євген Олесницький. З понад четвертини століття. Картка з історії української університетської молоді // Спогади про Івана Франка. Львів, 2011, с.87–92.
[26] Недуга в Ольги Франко була спадкова. Але ні в кого з родини Хоружинських вона не набула таких гострих форм, як в Ольги. «Тітка Саня Ігнатович ― так само нервова, як і мама, ― писала Анна Франко про рідну сестру Ольги Федорівни, ― але серед добробуту її нервовість ніколи не дійшла до того ступеня, що в мами […]. Здоров’я мами настільки погіршилося, що тато по довгих ваганнях рішився віддати маму до шпиталю для умово хворих, до Кульпаркова […], але стан її здоровֹ’я в шпиталі тільки погіршився…» (Франко-Ключко А. Іван Франко та його родина: Спомини. Торонто, 1956, с.101, 86–87). Це було 1912 р. Смерть сина Андрія в 1913 р., якого Ольга Федорівна, як найстаршого («первозданного»), до того ж змалку дуже хворобливого, любила й жаліла більше від інших дітей, остаточно позбавила її душевного спокою. 17 грудня 1914 р. І.Франко знову віддав дружину до лікарні для душевнохворих. Пробула там Ольга Франко три роки. Вийшля звідтіля аж після смерті І.Франка.
[27] Андрія Франка не стало навесні 1913 року. «Помер нагло, вночі з 8 на 9 квітня (ст. ст.) на удар серця на 26 році життя», ― сповіщали галицькі часописи (Діло, 1913, 24 квітня). Після смерті Андрія, згадувала Ц. Зиґмунтовська, І. Франко прийшов до неї: «Був тоді у великій розпуці, сказав: To bylo moje wszestko. A teraz ot co mi zostalo. Тоді завважила його спаралізовані руки» (Див.: Матеріали до ювілейного збірника, що його готував Музею І. Франка до 85-річчя з дня народження І. Франка // ЛННБ ім. Василя Стефаника НАН України, фонд Музею І.Фр., спр.31). Про найстаршого сина Франка див. більше: «Андрій Франко. Найдорожчий помічник: творчий доробок» (Передмова, упорядкування і коментарі Наталі Тихолоз. Львів, 2017. (Серія «Бібліотека Дому Франка»; Вип.1).
Поділитися:
