ДАРУНКИ ЛЮБОВІ: Святий Миколай у домі Франків

 © Наталя ТИХОЛОЗ

Іван Франко походив з глибоко релігійної сімʼї і був довгоочікуваною, вимоленою у Бога, дитиною. Відомо, що його батько Яків був дуже побожний. Він поставив у селі памʼятний хрест з нагоди скасування панщини 1848 р., подарував Нагуєвицькій церкві Св. Миколая переплетене і оправлене у срібло Євангеліє та справив іконостас (бо мав, окрім ковальських, ще й столярські здібності), щороку жертвував зі своєї пасіки кілька фунтів воску на свічки. А усежиттєве кредо Якова-коваля – «З людьми і для людей» – стало дороговказом і для його первородного сина. У вітцівській хаті, як згадував сам письменник, на стіні висів великий образ Богородиці з немовлям, а над дверима – «давній, на дошці мальований образ св. Николая» [т. 39, с. 244].

У Дрогобичі у церкві Святої Трійці малий Івась уперше відбув таїнство сповіді і першого причастя[1]. Зі шкільного віку і упродовж усього життя товаришував зі священиками і підтримував з ними дружні взаємини. Нераз гостював у домах о. Лева Шанковського у с. Дуліби (Стрийського району Львівської області), о. Остапа Нижанківського у с. Завадові (Стрийського району Львівської області), о. Омеляна Глібовицького у с. Цигани (Борщівського району Тернопільської області), о. Северина Бурачка у с. Яйківці (нині село Антонівка Жидачівського району Львівської області), о. Івана Кузіва у с. Дидьова (колись село Турчанського повіту Самбірської округи; нині тут кордон України з Польщею), о. Івана Попеля у с. Довгополе (Верховинського району Івано-Франківської області), о. Олекси Волянського у с. Криворівня (Верховинського району Івано-Франківської області) та ін.

Попри те, що мав славу вільнодумця і «атеїста», не цурався відвідин церкви. «Неділями Франко ходив до церкви…», – твердив Роман Завадович[2]. Перебуваючи на відпочинку у Криворівні, Франко «кожної неділі та свята ходив з професором Грушевським і іншими письменниками до місцевої церкви на богослужіння, а по відправі йшли всі гуртом до місцевого священика о. Волянського на розмову»[3], – свідчив Іван Куровець. Про те, що письменник у Завадові ходив «пильно до церкви» і що «ставав у крилосі і брав діяльну участь у всенароднім співі»[4], оповідав і Василь Лукич. «За кождим своїм приїздом все в неділю, чи випало свято, під час служби Божої читав Апостола і враз з дяками співав в Крилосі»[5], – свідчила Вікторія Чабан, сестра пароха Яйковець Северина Бурачка. Окрім цього, сучасники відзначали, що Іван Франко «знав знаменито католицьку догматику, знав наше церковне письменство, історію церкви і унії»[6], Святе Письмо, патристику, «цікавився старими богослужебними книжками»[7]. А ще – любив «напитися чудотворної водиці з монастирської криниці»[8].

Дружина Івана Франка, Ольга з Хоружинських, також була жінкою віруючою і побожною. З батьківського дому, як свідчила Анна Франко, вона винесла «міцну пошану для церкви і священиків»[9]. Оскільки Ольга з Хоружинських була православного віросповідання, то шлюб і хрещення дітей відбувалися у православній церкві. Через це Франчата у школі були звільнені від уроків католицької релігії, одначе квартально ходили «здавати релігію до православного священика»[10]. Окрім цього, як згадувала Анна Франко-Ключко, «кожної неділі на велику Службу Божу мама вела нас до православної церкви»[11]. Щоправда, зі школи дітей водили до різних церков: до костелу Марії Магдалини, до Успенської (Волоської) церкви, до собору Св. Юра, до храму Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці (нині вул. І. Франка, 56), до церкви Святого Духа (сьогодні від неї збереглася лише дзвіниця, у якій знаходиться музей книги «Русалка Дністрова») та ін. Врешті Ольга Федорівна також молилася у різних церквах, не лише православних. «Мама часто ходила на Богослужби до церкви св. Юра, особливо, коли правив митрополит Шептицький, ходила й до латинської церкви Марії Магдалини, яка була недалеко від нашого помешкання на вул. Крижовій», – свідчила донька Анна[12].

Тож свята християнського церковного календаря були у родині Франків шанованими, бажаними і довгоочікуваними.

До таких свят належав і день Святого Миколая – найулюбленіше свято галицької дітвори. У ніч з 18 на 19 грудня святий Чудотворець розносить чемним дітям дарунки, а нечемним – різочку… Ця святомиколаївська ніч сповнена солодкого напруженого чекання Чуда і наскрізь оповита атмосферою добра, святості і таємничих несподіванок.

«Св. Миколай, що з’являвся з ангелами між дітворою, щоб в день його свята їх обдарувати, уявляли вони собі, як поважного, з білою бородою дідуся, в ризах і з золотою мітрою на голові. Його добрячі очі дивились пильно на дитину і добре бачили – чи це дитина чемна, чи не дуже, і який їй дарунок принести, чи, може, післати до неї чортика з різкою»[13], – писала Анна Франко-Ключко.

У Галичині в день Святого Миколая прийнято було влаштовувати інсценізовані драматичні сценки, головними особами яких були Святий Миколай, два Ангели і Чортик. Схожу передріздвяну казочку під назвою «Суд святого Николая» 1895 року створив для малечі й Іван Франко[14]. На такі вистави збиралося чимало батьків з дітьми, щоб побачити справжнього Святого Миколая та отримати від нього подарунок. На них водив Іван Франко і своїх дітей.

Діти вірили, що Святий Миколай приїздив до них на великих санчатах. Треба було тільки бути чемними, щовечора молитися, не робити збитків і слухати батьків… І тоді неодмінно бажання здійсняться…

Що ж приносив Міролікійський Святий тогочасним дітям?

Про діточі бажання знаємо небагато…

Але усе ж спробуємо трохи повернутися у ті часи і відслонити таємничу завісу бажань. І тут особливо цінними у таких дослідженнях є спостереження «помічників» і «помічниць» Святого Миколая, які читали тогочасні дитячі листи до Чудотворця. Зокрема, учителька доньки Івана Франка, Анни, Костянтина Малицька у своїй статті «Святочні дарунки дітям» (прочитавши 157 дитячих листів!) ділилася своїми спостереженнями з громадою у жіночому журналі «Наша хата». Ось що вона зауважила…

Зазвичай, до часу Першої світової війни дівчаткам Святий Чудотворець приносив ляльку або іграшковий посуд, а хлопцям – іграшкових «жовнірів, трубку, бубен, шаблю й шолом»[15]. Костянтина Малицька відзначала, що подарунок на Миколая мав виходити поза межі буденності, а тому дарували забавки, гарні книжки і, звісно, ласощі – чоколядки, медяники, цукерки, помадки, дактилі, фіги, помаранчі, яблука… Одначе у міжвоєнний період підхід до вибору подарунків дещо змінився. Дівчатка уже не хотіли ляльок, а дарувати забавки «воєнного» характеру стало недоречним.

Чимало дітей у віці 7–13 років просили у Миколая принести їм спортове приладдя – санчата, лижі (лещета, совги), спортовий стрій. Прикметно, що такі бажання були і у хлопчиків, і у дівчаток різних соціальних станів. На другому місці (після спортивного реманенту) діти мріяли про книжки – казки, пригодницьку лектуру та дитячі енциклопедії. Дехто хотів альбом на марки, самі марки, фотографічний та проекційний апарати, скриньку на мінерали, туристичну лямпу.

Характерно, що 73 з 157 дітей просили у Миколая теплий зимовий одяг, якого їм так бракувало. Теплі светрики, плащики, рукавиці, шапки, шалики, панчішки, шкарпетки, взуття – залишалися головними діточими мріями першої половини ХХ ст. Так, у жіночому журналі «Наша хата» за 1938 р. рекомендувалося батькам «привчити дітей до скромних простеньких подарунків», серед яких «усякі частини вбрання можуть справити безмежну радість, коли подані доцільно»[16]. І забавки у цьому переліку згадувалися на останньому місці. Ощадність у той час відігравала неабияке значення. Ба більше, плекання цієї риси у підростаючого покоління вважалося правильною виховною стратегією. Такі були вимоги та реалії тогочасного «ощадного» життя.

Цікавою, скажімо, є рекомендація (ймовірно, не без рекламної мети) дарувати дітям і дорослим – «щадничу книжечку». Такий дарунок повинен застановити дитину і заохотити її поповнювати той вклад уже власними силами. «Коли подумати про всестронню користь щадження як для щадника, так і рідного загалу, то доцільність таких дарунків аж надто зрозуміла. … Отже, хто розуміє вартість щадження для одиниці, для родини і загалу, нехай подбає, щоб між Миколаївськими дарунками зайняла щаднича книжка одне з почесних місць. Така людина зробить дуже добре, корисне і наскрізь громадянське діло»[17], – значилося у статті «На Святого Миколая».

Діти у родині Івана Франка отримували на Святого Миколая подарунки. Часом до готування таких гостинців долучалися хрещені батьки Франчат. Зокрема, кум Франків, Богдан Кістяківський, дбаючи про хрещеників, писав у листі з Берліна від 3 січня 1896 року до Ольги Франко:

«Я хотів, щоби “дід” приніс дітям що-небудь і від мене, а тому задумав вислати подарунки поштою… <…> Я послав там два подарунки для Андруся і Тарася і два для Петруся і Вашої дівчинки»[18].

Що це були за дарунки, сьогодні напевне сказати важко. Одначе у бібліотеці Івана Франка збереглася книга “Казок Кото Мурлики” з власноручним підписом Б. Кістяківського своїм похресникам. Відомо також, що маленька Анна Франко свого часу хотіла, щоб Миколай приніс їй тепленькі пухнасті білі рукавички. Про цю свою мрію вона написала уже у зрілому віці чудове автобіографічне оповідання «Різдвяний подарунок». З нього довідуємося, що Андрій Франко (найстарший з Франчат) отримав на Різдво альбом на марки і книжки, молодші Тарас і Петро – іграшкову залізницю, а сама Анна, окрім уже згадуваних рукавичок, велику ясноволосу ляльку.

День Святого Миколая – це свято добра і любові, яке дарує нам цілу гаму радісних емоцій, зворушень, приємних клопотів та милої втіхи, коли готуємо подаруночки і отримуємо їх. І на кожному з цих етапів треба уміти тішитися. Найперше – даром щедрої любові до ближнього…

***

Нижче подаємо статтю Анни Франко-Ключко «Д-р Іван Франко – шанувальник Св. Миколая», що вийшла у часописі «Життя і школа» 1960 року (Чис. 1(41) С. 26–30).

---

Анна ФРАНКО-КЛЮЧКО

Д-Р ІВАН ФРАНКО – ШАНУВАЛЬНИК СВ. МИКОЛАЯ

Іван Франко шукав добра між людьми, шукав благородних вчинків, щоб у них черпати силу і підтримку в своїм поступованні, але, на жаль, так мало знаходив відгуків на свої шукання між живими, – і не тільки не знаходив у них підтримки, але, навпаки, натрапляв на вороже ставлення до нього людей, що не розуміли його благородної душі, сповненої високими ідеалами, і ті люди, не надумуючись, кидали в нього каміння ненависти і заздрости.

Тоді він відвертає своє серце від живих людей, а щоб скріпити свою знесилену душу, – звертає свої думки до світлих постатей минувшини, життя яких було сповнене доброти і шляхетности.

Маючи постійний контакт із народом українським, слухаючи оповідання, перекази, апокрифи, думи і леґенди, черпав із цього різноманітнього, а незглибленого багатства, що передавалось віками з уст до уст многоцінні джерела для багатьох своїх творів.

Дві легенди про чуда св. Миколая в поетичній формі передають нам ясно, як наш народ уявляв собі постать цього святого, як його величав, любив і вірив у його доброту і його чуда, які він творив тим, що його шанували і величали. Майже в кожній хаті на почоті висів між святими образами і образ св. Миколая, опікуна і охоронця бідних і покривджених. До його зображення звертали свої очі прості віруючі люди і в гарячій молитві, у великій покорі, просили допомоги й охорони. Вони вірили, що св. Миколай навіть може створити чудо і врятувати їх із біди, на яку, здавалось, нема ради. А ді ти в ріднім краю теж добре знали св. Миколая. Вони знали, що св. Миколай щирий і добрий їхній опікун, що до нього треба засилати свої молитви, його просити, щоб він обдарував їх на його свято, вони вірили, що коли це й дають дарунки дітям їхні батьки, то це не обходилось без допомоги св. Миколая, бо він любить чемних і посушних дітей. Нечемні ж діти, що не раз зробили якісь збитки, або якусь прикрість своїм батькам, молились до св. Миколая і просили в нього прощення, обіцяючи йому виправитися.

Св. Миколай, що з’являвся з ангелами між дітворою, щоб в день його свята їх обдарувати, уявляли вони собі, як поважного, з білою бородою дідуся, в ризах і з золотою мітрою на голові. Його добрячі очі дивились пильно на дитину і добре бачили – чи це дитина чемна, чи не дуже, і який їй дарунок принести, чи, може, післати до неї чортика з різкою.

Це був наш св. Миколай, такий близький нашій дітворі, нашим людям.

Це не був той св. Миколай, спрофанований, якого показують тут, у Канаді й Америці, що скорше являє собою спотворену постать колишнього Миколая, якого різні продавці уживають для крикливої реклами своїх товарів. Його ми бачимо всюди на плакатах, у книжках, на різних рекламах – червонолицього, у виватованому кожусі і штанах, з червоною шапкою на голові, з широкою усмішкою на лиці, що їде на санках, запряжених оленями, а в другій руці тримає пляшку кока-кола. Він обдаровує дітей аж надто дарунками, які через свою кількість безцінні і їх діти швидко нищать і викидають до коша…

Іван Франко в своїх двох леґендах подав св. Миколая таким, яким він був за життя і якого наш народ бачив на скромних образах у своїх хатах на покуті, і як його собі уявляв в оповіданнях і леґендах, що кружляли поміж народом.

Подаємо ці дві леґенди, що звеселять і розчулять душу людини, яка шукає добра і краси.

ДВА ЧУДА СВ. НИКОЛАЯ

І. Чудо з ковром (килимом)

В славнім місті Цареграді сталася пригода:
Проявив Бог славне чудо для всього народа.
На далекім передмістю там хатина вбога,
В ній робітник жив старенький і жінка небога.
Працювали, заробляли, весь вік з горем бились,
Та бідніших рятували і Богу молились.
Та ще здавна звичай мали: лепта хоч малая
Йшла від них рік в рік для бідних в празник Миколая.
Та змогла їх старість, слабість, годі заробити,
Ледве-ледве вистачало з дня на день прожити.
Аж ото надходить празник Миколи святого.
Як почтити день той славний, коли в хаті вбого.
Журяться старі обоє. Жінка й промовляє:
«Слухай, мужу, день Миколи ось-ось наступає.
Як побрались ми з тобою, в злій чи добрій хвилі,
День святого Миколая ми врочисто чтили.
Чи ж на старість ми покинем звичай сей побожний?
Чи ж наш дім на сеє свято так вже й не спроможний?
Адже ж нам недовго жити, нікому й лишати,
Чи ж не ліпше все й остатнє Богу в жертву дати?
Ось гляди, ковер старенький, ще моєї мами.
На, продай, а буде радість в празник сей між нами».
Дід послухав сеї ради, вельми звеселився,
Взяв ковер і, йдучи в город, Богу помолився.
До базару шлях неблизький, він і поспішає,
Аж ось муж якийсь поважний його доганяє.
Привітався. «Куди, діду?» – «На базар, панотче!
Сей ковер іду продати». Що за нього хоче,
Пан питає. «Вісім злотих за новий давали,
А тепер – що ласка ваша. Ми б не продавали,
Та ось празник наш, Миколи, а в хатині вбого,
А ми все привикли чтити день сього святого».
Каже пан: «Се діло добре! Твій ковер хороший,
Хочеш? Ось тобі за нього шість дукатів грошей».
«Се замного, любий пане!» – став старий казати,
Але пан узяв коверець, дав йому дукати.
Дід оглянувсь – нема пана! На базар спішиться
Та прохожі, базарові, стали з нього кпиться.
«Що ти, діду, одурів чи очі проплакав?
Де ти свій ковер подів? З ким ти тут балакав?
Таж при тобі не було нікого видати!»
Дід говорить: «Ні, був пан, дав мені дукати».
Поки дід там сперечався, купував, що треба,
Його жінка жде на нього, як на Бога з неба.
Аж приходить пан старий, їх ковер тримає
І до неї ось яке слово промовляє:
«Муж твій, мій старий приятель, любий серцю мому,
Він просив мене занести сей ковер додому».
Се сказав, поклав коверець та й пішов із хати,
Поки здужала бабуся хоч слово сказати.
Здивувалася бабуся, жаль їй став на мужа:
«От яка душа скупая. От душа недужа.
Пожалів ковер продати! А пощо держати?
Чи сто літ ще хоче жити, чи на той світ взяти?
Пожалів – і задля кого? Для старця якого?
Ні, для Господа самого і його Святого!»
Так міркує в серці своїм щирая бабуся
І рішає: «Ні, віднині я з ним розійдуся!
Ні, віднині він не друг мій! По отсім коверці
Я пізнала, що не має він любові в серці!»
Аж ось муж прийшов, веселий до хати вступає,
Все приніс, чим день празничний святкувати має.
Є і свічка, є й кадило, і вино, й олива…
Втім, поглянув, а там жінка плаче нещаслива.
«Що тобі, моя дружино?» – щиро він питає.
Тут бабуся жаль і біль свій в словах виливає.
Слухає дід, дивується, далі мовить: «Мила,
Їй же богу, я не знаю, що ти говорила.
Хто тобі сказав, що коврик я жалів продати?
Глянь, за нього се купив я, ще й приніс дукати».
«Як то? Ти продав коверець? А се ж по-якому,
Що знайомий твій приніс нам той ковер додому?»
«Мій знайомий? – дід аж скрикнув. – Жінко, я нікому
Не давав ковра й не мовив, щоб ніс нам додому».
Тут обоє враз замовкли, у обох та сама
Думка блисла. Дід докладно розповів про пана,
Що купив ковер; бабуся сплеснула руками:
«Се ж той самий, що ковер наш тут приніс, той самий!»
«Але хто се був?» – міркують. Поруч як сиділи,
На ікону Миколая разом погляділи
І пізнали те обличчя, усміх і поставу…
Рознесли ту вість по місті Господу на славу.

ІІ. Чудо з утопленим хлопцем

У Києві дзвони дзвонять, радість немалая,
Бо то празник, день святого Отця Миколая.
Плинуть човни, люду повні, по Дніпру водою,
Аж де церква Миколая стоїть над рікою.
Помолилися прочани, радісно вертають,
Густо весла хвилі крають, а гребці співають.
В однім човні муж побожний, міщанин заможний,
Що святого Миколая чтитель був неложний.
Обік нього його жінка, гарна, як калина,
На руках своїх тримає одинака-сина.
Усміхається дитятко, ручки простягає,
У Дніпрових чистих водах образ свій хапає.
Втім, нараз хитнувся човен із боку до боку,
Зляклась мати, і дитина бух в воду глибоку.
Стрепенувсь Дніпро, у хвилях щезла враз дитина!
Наче грім, прошибла батька нагла втрата сина.
Сам за ним би в воду скочив, та плавать не вміє;
Сам би згиб, щоб тільки син жив, та ніщо не вдіє
Мчиться човен, кожда хвиля батька серце крає,
А ще дужче бідна мати плаче та ридає.
Далі мовить батько: «Годі! Більше не журімся!
До святого Миколая щиро помолімся.
Як на теє Божа воля, він на нас погляне,
Він дитині нашій бідній сам за батька стане».
І молились довго, щиро, з рясними сльозами
В своїм домі опустілім перед образами.
І заснули по молитві. Почало світати,
Іде ключник від Софії церкву відмикати.
Наблизився, надслухує, що за дивне диво?
В церкві десь дитина плаче! Він вертає живо,
Кличе сторожа від церкви, двері відмикають
І на плач той на дитячий швидко поспішають.
І що ж бачать? На коверці дитина малая,
Мокра вся лежить, де образ Отця Миколая.
Дали знати по всім місті, що така причина,
Щоб сходились пізнавати, чия се дитина.
А ті бідні батько й мати, що в сльозах поснули,
В сні узріли Миколая й ті слова почули:
«Ви не плачте, добрі люди, не тратьте надії,
А спішіть чим борше в церкву святої Софії».
Пробудились батько й мати, сон оповідають…
Серце радісно в них б’ється, в церкву поспішають.
І вже здалека почули: плаче їх дитина.!
О, як радісно до серця притис батько сина.
Але мати з тої втіхи стала мов німая,
Лиш ридає при іконі Отця Миколая.
Рознеслося на весь Київ, на всю Русь святую,
Як Миколай з Дніпра витяг дитину малую.

Дії цих леґенд відбуваються одна в Царгороді, друга в Києві, образи повні ідилічної рельєфности. В скромних віршах, але словами, що сягають в глиб душі, Іван Франко вкладає в ці два вірші науку правди: велика віра і щира молитва помагають людям в їх горю. Кромі того, він учить, щоб ми не забували стародавніх звичаїв, а додержувалися їх і зберігали.

 Торонто, 29 вересня 1959 р.

---

[1] Губицький І. Я бачив його сльози… // Спогади про Івана Франка. Упоряд. М. Гнатюк. – Львів: Каменяр, 2011. – Вид. 2-е, доп., переробл. – С. 759.

[2] Завадович Р. Іван Франко в Карпатах // Там само. – С. 703.

[3] Куровець І. Іван Франко в моїх згадках // Там само. – С. 99.

[4] Лукич В. Спомини про Івана Франка // Там само. – С. 86.

[5] Чабан В. Спогади про Івана Франка // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Львів: Апріорі, 2013. – Вип. 13. – С. 314.

[6] Чапельський В. «Благословлю вас своєю любовʼю» // Спогади про Івана Франка. Упоряд. М. Гнатюк. – Львів: Каменяр, 2011. – Вид. 2-е, доп., переробл. – С. 356.

[7] Лепкий Б. Іван Франко // Там само. – С. 317.

[8] Чайковський А. Мої спогади про Івана Франка // Там само. – С. 155.

[9] Франко-Ключко А. В обороні правди // Гомін України. – 1963. – №46. – С. 10–11.

[10] Франко-Ключко А. Листи до товаришки / Упоряд. тексту і комент. Н. Тихолоз // Вісник Львівського університету. Серія філологічна: Франкознавство. – 2011. – Вип. 55. – С. 330. Див. також: https://franko.live/2017/04/06/%d1%82%d0%b0-%d0%b2%d0%b5%d1%80%d0%bd%d1%96%d0%bc%d0%be%d1%81%d1%8f-%d0%b4%d0%be-%d1%88%d0%ba%d0%be%d0%bb%d0%b8-%d1%82%d0%b0%d0%bc-%d1%81%d0%be%d0%bd%d1%86%d0%b5-%d0%bc%d0%be%d0%bb%d0%be%d0%b4/

[11] Там само.

[12] Франко-Ключко А. В обороні правди // Гомін України. – 1963. – №46. – С. 10–11.

[13] Франко-Ключко А. Д-р Іван Франко – шанувальник Св. Миколая / Анна Франко-Ключко // Життя і школа. – 1960. – № 1 (41). – С. 26.

[14] Див.: Тихолоз Н. Казкотворчість Івана Франка (генолгічні аспекти). – Львів, 2005. – С. 102 – 105. Див. також: Тихолоз Н. Франкові казки для малят: етика і поетика URL: https://franko.live/2016/06/02/%d1%84%d1%80%d0%b0%d0%bd%d0%ba%d0%be%d0%b2%d1%96-%d0%ba%d0%b0%d0%b7%d0%ba%d0%b8-%d0%b4%d0%bb%d1%8f-%d0%bc%d0%b0%d0%bb%d1%8f%d1%82-%d0%b5%d1%82%d0%b8%d0%ba%d0%b0-%d1%96-%d0%bf%d0%be%d0%b5%d1%82%d0%b8/  

[15] Малицька К. Святочні дарунки дітям // Нова хата. – 1934. – Чис. 12а. – С. 5.

[16] Святочні подарунки // Нова хата. – 1938. – Чис. 24. (Від 15.ХІІ.) – С. 6.

[17] На Святого Миколая // Там само. – С. 12.

[18] ІЛ. – Ф. 3. – № 1630. – С. 155.