ЦЕРКВА І КУЛЬТ ІВАНА ФРАНКА
© Ярослава МЕЛЬНИК
Докторка філологічних наук,
професорка кафедри філології Українського католицького університету (Львів),
професорка Українського вільного університету (Мюнхен)
Нещодавно на нашому сайті «Франко: наживо» ми згадували про зустріч Івана Франка з митрополитом Андреєм Шептицьким на відкритті Національного музею у Львові 13 грудня 1913 року. Сьогодні пропонуємо Вашій увазі інший важливий матеріал до історії взаємин Івана Франка і митрополита Андрея Шептицького ― листування Андрея Шептицького з єпископом у Філадельфії Константином Богачевським щодо відзначення 10-х роковин смерті Івана Франка. Публікація листів і передслово до цих матеріалів Ярослави Мельник.
Що домінувало у світогляді Івана Франка ― примат матеріального над духовним чи навпаки? Яким було його відношення до релігії, Церкви, його особисті взаємини з духовенством? Годі шукати серед дослідників одностайної відповіді на ці запитання, якщо, звісно, оминемо «времена ониє», коли критики, згідно зі спущених згори догм (добровільно чи не надто добровільно), оцінювали Франка як письменника-атеїста.
Прикметно, що різні, нерідко полярні думки про персональну релігійність Івана Франка, погляди на релігійні інституції, світоглядні засади його творчості висловлювали не тільки дослідники, але й самі духовні особи, серед яких, до слова, у Франка було багато близьких знайомих. Згадаймо бодай Йосифа Застирця, ініціатора висунення письменника на Нобелівську премію в 1915 р., Василя Давидяка, за допомогою якого юний Франко-гімназист входив у літературне життя Львова та завдячуючи певному мірою і якому відбувся церковний похорон письменника зі всіма почестями, пароха з Криворівні Олексу Волянського: в його особі Франко, відпочиваючи в Криворівні, мав не лише інтеліґентного співбесідника, гостинного господаря (одного літа мешкав у Волянських), а, як виявилося перегодом, чи не найкращого мемуариста з-поміж багатьох авторів, які писали про його перебування на Гуцульщині. З-посеред десятка імен сільських священників, які охоче знайомили Франка зі скарбами книгозбірень монастирів і церковних архівів, радо гостили його (часто зі всією родиною) у своїх домівках під час літніх ферій, назвемо бодай о.Івана Кузіва зі села Дидьови, що на Турківщині, якого Франко «цінив за гостинність та за преінтересний дар оповідання»[1], і який разом із Іваном Франком та Осипом Маковеєм був «пришпилений» до відомого судового процесу проти родини Дегенів у 1889 р. Із-поміж тих священників, з якими Франка єднали спільні наукові інтереси, зокрема у царині етнографії, виділимо отця Михайла Зубрицькогоз бойківського села Мшанець. Віддаймо належне також тим духовним особам, які матеріально підтримували письменника в його найтяжчі роки, зосібна, активно відгукнулися на лист-обіжник Наукового товариства ім. Шевченка у Львові про допомогу І.Франкові в 1908 р., а також надсилали кошти на ювілейний дар письменникові в 1913 р. Зрештою, не забуваймо, що з родини священника походила «ніжна, мов лелія», наречена поета Ольга Рошкевич, синами священників було багато його шкільних приятелів.
Олекса Волянський 
Йосип Застирець
Одначе звернемося трохи детальніше до рецепції Івана Франка у студіях духовних осіб. За Гавриїлом Костельником, «Франко ― раціоналіст, атеїст, матеріаліст. Він не тільки завзятий приклонник сього світогляду, але заразом завзятий пропагатор, популяризатор»[2]. Натомість, на думку Й.Застирця, Франкова віра в Бога має глибоке коріння в релігійному світобаченні українців як етносу. «… Ніколи не можу погодитися з гадкою, щоби великий чоловік, діяч або поет, який виріс у нашім народі, міг бути нерелігійним»[3], ― писав Й.Застирець, підкреслюючи, що особливо останні роки життя мали виразні «признаки релігійности»[4]. Нарешті, без всіляких застережень сприймав Франка як глибоко релігійного творця Евграфій Будилець: «Франко ― то наш галицький український Шевченко, рівно ж віруючий, рівно ж надіючись воскресення і із-за сього ж рівно цілою душею любящий свій народ…»[5].
Такий розмаїтий спектр оцінок в інтерпретації світогляду І.Франка зумовлений низкою причин різного характеру, зокрема тим, що проблема ця дуже складна, у ній існують різні аспекти, абсолютизація яких нерідко давала аргументи для взаємно суперечливих висновків. Назву лише деякі з таких аспектів. В океані Франкової поезії могутніми валами здіймаються творіння, де «примат духовости поставлено над матеріялізмом, ідеальний світ вічного Бога окреслено з незвичайною філософсько-психологічною проникливістю, а культурне служіння своєму народові піднято на недосяжну височінь»[6], водночас свого часу митець пережив і модне захоплення філософією позитивізму. Окрім того, деякі художні твори І.Франка потрактовувалися як «антирелігійні» внаслідок буквалістичного тлумачення тексту, інші внаслідокнехтування символікою мистецького твору.Додаймо до цього і«огром» Франкових текстів і контекстів, його універсалізм, динамічність, еволюційність, контраверсійність (відомі не поодинокі випадки, коли письменник висловлював суперечні думки не лише в одночассі, але і в рамках одного тексту). До неоднозначного потрактування надаються також і деякі події особистого життя письменника, зокрема питання сповіді[7].
Крізь призму інтерпретації світогляду І.Франка церковні ієрархи оцінювали його значення для української нації, право претендувати на пошану всього народу. Прикметно, що з плином часу спостерігаємо еволюцію поглядів багатьох священників щодо ставлення до Франка. Так, духовенство майже цілком ігнорувало відзначення 25-літнього творчої праці письменника. У залі поштового клубу Львова, де проходили ювілейні урочистості 1898 р., клір представляли лише два священники ― о.Балабан із Закарпаття та о.Волянський з Гуцульщини. Натомість чимало священників взяло активну участь у святкуванні 40-літнього ювілею письменника. Отець Іван Гарматій навіть звернувся на початку 1913 р. до української громади зі статтею-закликом «Як найкраще вшанувати ювілей Франка» («Діло», 22 січня). Проти відзначення 40-річчя творчої праці І.Франка виступили тільки окремі представники клерикального духовенства, зокрема Микола Садовський (брошура «Християнське становище в справі 40-літнього ювілею Ів. Франка» (Жовква, 1913). Але він відразу натрапив на опонентів, у своєму священничому стані теж, зокрема в особі Е.Будельця і о.Гарматія[8]. Священники висловлювали свою шану письменникові, беручи участь у концертах, маніфестаціях, академіях. Отець Іван Німчук стверджував, що митрополит Андрей Шептицький також брав участь у відзначенні цього ювілею Франка: він «не тільки прийшов особисто віддати поклін Франкові на його ювілей в 1913 р. у Великому театрі у Львові, але і під оплески присутніх впровадив його під руку на почесне місце»[9].
Факт присутності Андрея Шептицького на ювілеї Івана Франка в 1913 р. не підтверджено в науковій літературі. Натомість маємо інші документальні джерела, які засвідчують про ставлення митрополита Андрея Шептицького до Івана Франка. Це його листування з єпископом з Філадельфії Константином Богачевським щодо відзначення 10-ліття смерти письменника. Останній, заборонивши духовенству та загалу вiруючих своєї єпархiї брати участь у вiдзначеннi десятирiччя з дня смерті письменника, звернувся з проханням до митрополита А.Шептицького «видати духовенству заборону участи в “культi” Франка у Дiєцезiї Вашої Ексцеленцiї»[10].
Вiдповiдь митрополита А.Шептицького є напрочуд промовистою з огляду на визнання ним заслуг I.Франка для всiєї української нацiї, глибини розумiння багатовимiрності його феномена.
Листування митрополита Андрея Шептицького з єпископом Костянтином Богачевським зберігається в Центральному державному історичному архіві України у м.Львові (ф. 401, оп.1, спр. 49, рукопис, оригінал). Тексти листів опубліковано зі збереженням лексичних і морфологічних особливостей оригіналу. Пунктуація ― за сучасними нормами. Авторські скорочення розкрито у квадратних дужках.
Вперше листування митрополита Андрея Шептицького з Костянтином Богачевським оприлюднено у збірнику: Українське літературознавство. Іван Франко. Статті та матеріали, 1995, вип. 60, с.40–45. Публікація Ярослави Мельник.
ЛИСТУВАННЯ АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО З КОНСТАНТИНОМ БОГАЧЕВСЬКИМ
Філядельфія, дня 16 падолиста 1926 р.
До Їх Ексцеленції Митрополита Андрея Шептицького у Львові
ВАША ЕКСЦЕЛЕНЦІЄ!
Найсердечніше дякуючи за ласкаву відповідь у справі напряму «Ниви»[11], — чуюся прямо приневолений ходом подій звернутися до Вашої Ексцеленції з подібною справою ще більшої ваги, чи, радше, ще більш пекучою.
Та справа — се т[ак] зв[аний] «культ» покійного Івана Франка. За прикладом наших львівських світських товариств оповістило той «культ» і тутейше «Об’єднанє»[12], котре вже кілька літ намагається розбити тут католицьку церкву і робить се під позором добра церкви. Хоч, як Вашій Ексцеленції відомо, всі католицькі церкви стоять тут виключно на добровільній жертвенности народа, відважився я в ім’я засад нашої св[ятої] Церкви виступити проти ширення «культу» атеїста в народі нашім. Руководило мною щодо тактики, розуміється, не бажаннє боротьби з частиною безвірної інтеліґенції, котра нарочно розбиває церкву католицьку, — тільки звичайна запопадливість на будуче. Бо коли допустити без спротиву «культ атеїста», то нема ніякої змоги не допустити роздавання й поширювання в народі його атеїстичних творів та насміхів з нашої св[ятої] Церкви і навіть з віри в Бога. Вправді, пасивність хвилево могла принести «мир», але на будуче відбилася б жорстоко на долі церкви і моралі народу, як усяке зломанє церковних засад. Таким чином зважився я в оборону Церкви перед вношенєм в неї «культу» Франка. При божій помочи і при праці одиниць удалося з трудом переломити опінію про ниму потребу того «культу». Одначе значна часть народа і навіть частинка духовенства далася безвірним елементом ужити до ширеня культу атеїста, і то в церквах. Знайшлися і такі священики, а між ними і бувший адміністратор дієцезії, котрі виголосили навіть проповіди в церквах про потребу ширеня «культу» Франка. Се ще скріпило страшну вічеву нагінку на здисципліновану й вірну церковним засадам більшість духовенства і на мене як Єпископа.
З прикростію, але з повною одвертістю подаю до відома Вашій Ексцеленції, що головним аргументом безбожників у їх розвальній агітації єсть ось що: «Чому ж Митрополит Шептицький, в котрого Дієцезії помер і похоронений Франко, не виступає проти “культу” того “генія”? Видно ясно, що Митрополит признає рацію нам, а не тим, котрі противляться ширеню того “культу”».
На той аргумент дійсно трудно відповісти і то тим більше, що в Дієцезії Вашої Ексцеленції священики брали чинну участь у святкованню Франка та його «культі», а преса приносить сюди описи їх участи, з іменами священиків, котрі тутейша еміграція знає часто й особисто. І все остає без вістий про які-небудь заходи львівського Ординаріяту в ціли припиненя участи Священства в тім «культі».
Що моя Дієцезія відчуває удари безбожної агітації сильнійше, ніж Дієцезії краєві, се річ природна із-за матеріяльного незабезпечення значної части будинків церковних та духовенства. Агітація «Свободи»[13] й «Об’єднанє» і проти мене як Єпископа й особисто на тлі сего «культу» має, розуміється, підклад матеріяльний з тих, що її ведуть. Одначе загал слабо орієнтується в цілях тих агітаторів і значна часть народа стає по їх стороні, а проти церкви. Через те поносимо значні кошти. «Свобода» одверто накликує, щоб народ не давав «ні цента» на цілі Дієцезії. І се має свої наслідки. Жертвенність у церквах паде, навіть жертви на сиріт упали до половини, а на Семинар Духовний, на котрий ми сподівалися зібрати значну суму, жертви леде-ледви пливуть.
І все те нехай буде оправданєм моїм отсего кроку, яким я звертаюся до Вашої Ексцеленції з просьбою видати Духовенству заборону участи в «культі» Франка у Дієцезії Вашої Ексцеленції. Ще лучше поділало б тут збірне зарядженє краєвого Єпископату, але се оставляю під увагу Вашої Ексцеленції.
Прошу дуже, не взяти мені за зле, що я вже вдруге звертаюся в публічній справі до Вашої Ексцеленції і, може, ще прийдеться звертатися з подібними справами. Спонукує мене до себе поруч принципяльного ставлення справи також страх за будучність того народу, котрого мораль і спасення повірене моїй опіці, бо ясна річ, що коли згадані агітатори ослаблять повагу церкви, то велика часть народу нашого здеморалізується і попаде у всякі пороки, які опозорять ім’я його в сій другій батьківщині, котра нас гостинно приняла на своїй землі. Для скріплення просьби додам, що нема потреби боятися публичної опінії в справі згаданої заборони, бо навіть дуже ліві органи преси признають рацію принципяльному становищу Єпископату в боротьбі проти «культу» Франка.
З глибокою пошаною
Слуга в Христі Константин Богачевський
Центральний державний історичний архів України у Львові. Ф.401, оп.1, спр.49. Рукопис. Автограф.
Єпископ Константин Богачевський 
Митрополит Андрей Шептицький
Львів [24 грудня] 1926
До Преосвященного єп. Константина Богачевського в Філядельфії
ВАШЕ ПРЕОСВЯЩЕНСТВО!
Відповідаючи на Ваше письмо з дня 16.ХІ. с.р., передовсім дякую за щирість, з якою до мене відноситеся.
Щодо самої справи, то вона — бодай, на мою думку, — не проста і не легка. В’яжеться з нею богато додаткових заходів, які заважують при остаточній децизії: як нам, єпископам, поставитися до неї. Однак у Вас життєві обставини дещо инакші, як тут у нас: отже й додаткові згляди на справу «культу Франка» у Вас будуть в дечім инакші. Тому я і не берусь судити про Ваші зарядження відносно сеї справи. Ви там на місци, і ліпше можемо оцінити ситуацію і зарадчі середники. Хочу пояснити тільки мою власну тактику супроти «культу Франка».
Якби І.Франко був того роду письменником, щоб атеїзм, матеріялізм і раціоналізм становили би головне поле його творчости, тоді, безумовно, мусіли би ми давно заборонити брати участь у його «культі» не тільки духовенству, але і всім вірним. Бо, шануючи його пам’ять, висказували би вірні признання його безбожному світоглядови і пропагували би той світогляд.
Але в творчости Франка атеїзм і матеріялізм займає тільки незначне спорадичне місце, а головне місце займають посередньо чи безпосередньо національні і патріотичні теми. Ще до того так є, що Франко не був глибоким мислителем, а, радше, енциклопедистом, і ті місця, де він розвиває свій атеїзм і матеріялізм, мають тільки марну силу. Зате національні і патріотичні теми умів він опрацювати сильнійше і вартіснійше, так що солідна критика вже в тій справі на чисту, що Франко остане в будучности пам’ятний лише як поет націоналіст-патріот. Мав я нагоду достаточно переконатися про те, що вірні, піддані моїй юрисдикції, шанують Франка виключно задля його виключности як національного, патріотичного письменника, а не задля його атеїзму і матеріялізму, який світогляд вони відкидають.
Супроти такого стану річи не виджу рації, котра би нас, єпископів, безсумнівно змушувала явно заборонити духовенству брати участь в так званому «культі Франка». Все ж таки лежить на нас невідкличний обов’язок протидіяти атеїзмови і матеріялізмови Франка, як і всюди, з котрої сторони він не приходив би. Але як? Котрий спосіб буде найуспішнійший? Ось тут суть цілої квестії. А її розв’язка залежна тільки від пастирського благорозумія. Там, де нема безсумнівного примусу, треба вибирати те, що ліпше для Церкви.
Стоїть, отже, передо мною дилема: Чи заборонити духовенству брати участь у концертах, академіях і т.п., уряджуваних в честь І.Франка, чи ні? Що буде ліпше для Церкви і для загалу вірних?
З многих думок, які приходили мені на думку, коли я розв’язував отсю проблему, наведу бодай головнійші. Передовсім не виджу рації, коли би видавати таку заборону тільки для духовенства, а не для всіх вірних. Признаваннє й пропагованнє атеїзму є заборонене для всіх вірних силою самих засад віри. Якщо, отже, видається заборону брати участь у «культі Франка» з огляду на атеїзм Франка, то та заборона послідовно повинна би відноситись до всіх вірних. Прецінь світські вірні є куди більше наражені на утрату віри через вплив Франка, як священики. Отже, з того огляду треба би якраз світських вірних більше брати в охорону.
Правда, заборона, віднесена тільки до духовенства, може уходити за демонстрацію Церкви проти атеїзму Франка і проти творення його «культу». Але чи се одинокий і найуспішнійший спосіб, котрим Церква може зазначити становище супроти Франка? Я думаю, що ні ― бодай у обставинах моєї єпархії. Чи тим способом зменшиться шкідливий вплив Франка? Чи перестануть наші вірні устроювати концерти в честь Франка? Чи перестануть читати й видавати його твори? Чи в школах не будуть брати його творів? Чи перестануть по часописах звеличувати?
Певно, що ні! Зате справа, як думаю, взяла би ще гірший оборот для Церкви. Запеклі приклонники Франка стали би при всіх нагодах видвигати якраз його світогляд, ворожий Церкві і нападати на єпархію, духовенство. А що Франка величають широкі маси і практикуючих вірних, то вони внаслідок симпатії тим лекше були би виставлені на шкідливий вплив Франка і на духове відчуженє від Церкви.
Якщо, отже, нема надії на загальне викорінення слави Франка в нашім народі, то ― як думаю ― мудрійше буде придержуватися засади «quieta non movere»[14]. Атеїзм і матеріялізм Франка нині в нас стають «quieta». Не мають вони вже того впливу ні на старших, ні на молодших, який мали давнійше. Нині в нас постають нові психічні (нрзб. ― Я.М.) ― консервативна, яка цінить релігію і церкву, і скрайньо антирелігійна ― большевицька. А та большевицька вчиться не від «гуманіста» Франка, але від комуністів у Росії і на Україні.
На загальне викорінення слави Франка в нашім народі не може бути надій для того, що жиємо в такім віці, коли народи хваляться своєю «аристократією духа» як своєю силою і іспитом зрілости. На жаль, у нас тої «аристократії» ще замало й зрозуміло, що загал нашого народу не може бути перебирчивий та що так величатися Франком.
Якби, отже, заборонити духовенству брати участь в обходах пам’яти, то пішов би з того різький роздор між нашими світськими вірними, а, може, й між духовенством, бо більше число зле толкувало би собі таке зарядження: що наша єпархія ворожа народови, що таке в инших католицьких народів не буває, що тут слідно якусь «чужу» руку і так без кінця.
Виджу з Вашого письма, що таке зарядження принесло для Вашої єпархії немало клопоту і нової журби, а в мене, може, мабуть, було би ще гірше. І якби я боронився, коли би мені, пр[иміром], привели таку анальогію, що польський поет Jan Kasprowicz нічим не був ліпший від Франка під оглядом релігії, а все ж таки по його смерти навіть єзуїтський «Przegląd Powszechne», що виходить у Кракові, оголосив збірку на «Dom literacki im. Jana Kasprowicza». Хоч у Поляків немало славних письменників, і католики в них лекше могли би собі вибирати «великанів», як наш нарід.
Ось з огляду на те все думаю, що заборона, про яку мова, була би не тільки безцільна, але навіть шкідлива для інтересів Церкви. Прошу мені вірити, що мені дуже прикро, що не можу Вам допомогти в Вашій тяжкій ситуації. А все ж не можу в себе робити того, що уважаю за шкідливе й недоцільне, щоби тим Вам стануть в пригоді.
Якби Ви були звернулись до мене ще перед виданням згаданої заборони, то я лекше міг би був Вам піти на руку. А саме: я був би згідний, щоби всі наші єпископи з огляду на пропагуваннє «культу Франка» або спільно, або кождий зокрема видали до духовенства поученнє, що світогляд Франка є ворожий релігії і церкві, і тому нехай би духовенство поучило про те вірних, а при обходах в честь Франка нехай би зважало на се, щоб величати Франка тільки як поета національного і патріота, а не як атеїста, матеріяліста і т.ин.
В довгих літах мойого єпископства набрав я того досвіду, що заборонами взагалі мало можна осягнути. Певнійші і красші успіхи приносить відповідне поученнє, яке впливає на вихованє вірних.
Одначе з огляду на те, щоб наші єпископи заряджались у тій справі кождий на власну думку, я, не беручись критикувати їх заряджень, не уважаю нині за потрібне що-небудь заряджувати в тій справі.
Зрештою, моє духовенство достаточно поучене про атеїзм і матеріялізм Франка, вспоминаючи хоч би лише о послідніх літах, розвідкою о.Костельника «Плюси і мінуси в поезії Франка», яка була випечатана в «Ниві» і вийшла окремою відбиткою. Як мене поінформовано, наклад сеї брошури ще не вичерпаний, і думаю, що вона, якби її поширити між Вашою інтелігенцією, багато помогла би Вам у Вашій боротьбі.
Нехай Бог благословить Вашу працю для Церкви.
З глибокою пошаною.
Центральний державний історичний архів України у Львові. Ф.401, оп.1, спр.49. Рукопис. Автограф.
[1] Флюнт З. Мої спогади про д-ра Івана Франка // Спогади про Івана Франка / Упорядник Михайло Гнатюк. Вид. 2-ге, доповнене, перероблене. — Львів: Каменяр, 1011. — С.706.
[2] Костельник Г. Ломання душ. Львів, 1928. 9, — С.70
[3] Застирець Й. Зі споминів про І.Франка (про його релігійність). — Відень, 1917. —С.14.
[4] Застирець Й. З моїх споминів про великого поета (Дещо про релігійність І.Франка) // Життя і знання. — 1936. — Ч.5. — С.133.
[5] Будилець Е. Ще до ювілею д-ра І.Франка і до перепалки о.Садовського проти Франка і о.Гарматія // Центральний державний історичний архів України у Львові, ф.779, оп.1, спр.84. Стаття Е.Будильця опублікована вперше у збірнику: Українське літературознавство. Іван Франко. Статті та матеріали, 1995, вип. 60, с.45–49. Публікація Ярослави Мельник.
[6] Гаєвський С. (арх. Сильвестр). Франків «Мойсей». Розвідка і текст поеми. — Корнберг, 1948. — С.13.
[7] Про сповідь І.Франка див. детальніше: Мельник Я. … І остатня часть дороги. Іван Франко в 1908–1916 роках / Вид. 2-е, випр. і доп. — Дрогобич: Коло, 2016. — С.252–261.
[8] Див.: Будилець Е. Ще до ювілею д-ра І.Франка і до перепалки о.Садовського проти Франка і о.Гарматія
[9] Шлях перемоги (Лондон). —1966. — 24 квітня. — Ч.17.
[10] Відзначення десятої річниці смерті Івана Франка в 1926 р., а також відкриття пам’ятника на могилі письменника в 1933 р., назагал питання культу Івана Франка, цікаво відрефлексовано у франкознавстві, насамперед у ґрунтовних розвідках Мар’яни Комариці та Ігоря Медведя. Тут наведу лише один, як на мене, вражаючий епізод з особистої біографії Франка. У листі до Василя Доманицького від 27 березня 1908 р., І.Франко, перебуваючи на Ліпіку в невеличкому містечку Ліпіку в Хорватії, писав йому про те, як він однієї ночі, «лежачи в ліжку, з зажмуреними очима» «в якісь невиясненій для нього «об’яві» «прочитав» статтю невідомого автора, просив його повідомити, «чи така стаття справді появилася в остатніх днях, або появиться незабаром». У цій статті, писав І.Франко В.Доманицькому, «оповідано […], що всі мої писання нічого не варті […], що я ними деморалізую молодіж, що вони на становищі ворогів нашої справи, що я ширю клевети про наших найкращих проводирів і т.д. Інтересно знати, чи така стаття, справді, появилася в остатніх днях або незабаром появиться […], … і на кінці запротестовано також проти ставлення мені пам’ятника і шановання моєї пам’яти як чоловіка зовсім ненормального і ворога руського народу» (Франко І. Лист до Василя Доманицького від 27 березня 1908 р. // ІЛ, ф.3, №1072).
Тоді, у 1908 р., подібної статті про І.Франка не було опубліковано в жодному часописі, але за певний час, як за життя письменника, так і згодом, таки з’явилася низка публікацій, пройнятих негативізмом щодо його постаті. І найдивовижніше, що ці виступи не тільки своїм змістом, ідейним пафосом близькі до тієї міфічної статті, що так стривожила поета в ліпіцькій візії, але навіть суто фразеологічно закиди деяких непримиренних його критиків накладаються на звинувачення, що їх І.Франко «прочитав» в отому тривожному сні. Див: Садовський М. Християнське становище в справі 40-літнього ювілею Ів. Франка (Жовква, 1913), Назарук О. Світогляд Івана Франка: Чи може христіянський нарід приняти і ширити культ його? (Філядельфія, 1926), Лукич В. (Панейко В.). Іван Франко: Кілька спогадів і кілька здогадів його сучасника і співробітника (Філядельфія, 1927). «Над свіжою могилою відбувалося багато такого, що мусило непокоїти Франків дух. Пишуть дуже багато прикрого на адресу цього подвижника-мученика, — писав арх. Сильвестр (Степан Гаєвський), наводячи назви деяких публікацій, як ось: «Як то було зі сповіддю Ів. Франка?», «Криваве відкриття надгробника Іванові Франкові», «Предтеча большевизму. Ів.Франко й українська суспільність на тлі його надгробника», «Не можна мовчати. З приводу крови кого могили Франка», «Де правда? З приводу поширюваного «Ділом» культу Франка», «Що переймають з творів Ів.Франка і за що в нас йому поклін складають», «Чи добре було б у молоді вщіпити культ Франка?», «Вільно чи не вільно? На марґінезі дискусії про безбожництво Франка», «Про богослужіння за душу Івана Франка», «Чи Франко заслужив на надгробник?», «В духовній памороці. З приводу відслонення надгробника Франкові» (Арх. Сильвестр (Гаєвський С.). Ів. Як. Франко. Основні ознаки Франкової творчости (поезія, проза, наука). 2. Спогади про Івана Франка. — Мельборн, 1956. — С.15, 8).
[11] «Нива» — церковно-суспільний журнал, виходив у Львові 1904–1914 рр. як двотижневик, 1916–1939 рр. як місячник. При журналі видавалася бібліотека «Ниви».
[12] Об’єднання Українських Організацій в Америці — політична репрезентація американських українців, створена в жовтні 1922 р. на Народному з’їзді в Філадельфії з метою проведення заходів за визнання української державності, матеріально допомагати розвиткові українського життя на різних землях й об’єднувати українську еміграцію в Америці. О.У.О. широко інформувало американців про українські справи, організовувало збірки на допомогу Україні, видало англійською мовою низку книжок про Україну.
[13] «Свобода» — одна з найстарших українських газет у діаспорі, спершу двотижневик, з 1894 р. — тижневик, із 1921 р. — щоденник.
[14] Guieta non movere.
Поділитися:
