Розмірковуючи над проблемами літературної освіти, Іван Денисюк на початку нинішнього століття з болем констатував невтішний стан вивчення творчості одного наших найбільших національних геніїв:
«Іван Франко не вміщається у шкільній парті та у свідомості учня середньої школи. В уявленні її випускника – це один з найнудніших українських письменників, який написав два твори – “Борислав сміється” і “Каменярі”». А далі вчений із надією скромно запитував: «Як витворити хоч якоюсь мірою задовільне поняття про колосальний об’єм спадщини, її тематичну та жанрову розмаїтість, художнє новаторство цього «універсального генія», «невичерпного атома» у людей з середньою освітою, а то й з вищою?» [1]
З того часу дещо змінилася шкільна програма і, як гриби після дощу, з’явилися нові підручники, тож можна було сподіватися, що нарешті Франка перевели з «ослячої лавки» на першу парту, яку зазвичай займають відмінники. Так, учні 5 класу, знайомлячись із дитинством письменника, вивчають казку «Фарбований Лис»; семикласники замість «надзвичайно складної, недоступної для дитячого рівня філософської поеми «Смерть Каїна» (І. Денисюк) тепер залюбки мали би читати історичну повість «Захар Беркут». Традиційно найповніше І. Франко представлений у 10 класі, де, крім біографії, програма рівня стандарту пропонує вивчення поезій «Гімн» («Замість пролога»), «Сікстинська мадонна», «Ой ти, дівчино, з горіха зерня», «Чого являєшся мені…», «Легенда про вічне життя», поеми «Мойсей» та новели «Сойчине крило». Негусто, але що встигнеш за 10 уроків? Можливо, живе слово вчителя та сучасні підручники розширять горизонти учнівських уявлень про духовну потугу й велич Івана Франка?
У 2018 році Міністерство освіти і науки України рекомендувало для учнів 10 класу закладів загальної середньої освіти підручники О. Авраменка й В. Пахаренка (рівень стандарту), В. Пахаренка (профільний рівень), О. Борзенка й О. Лобусової (рівень стандарту, профільний рівень), Л. Коваленко й Н. Бернадської (рівень стандарту), О. Слоньовської, Н. Мафтин та Н. Вівчарик (рівень стандарту, профільний рівень), А. Фасолі, Т. Яценко, В. Уліщенко, Г. Бійчук, В. Тименко (рівень стандарту). На жаль, попри фахові рецензії експертів Інституту модернізації змісту освіти, були допущені прикрі фактичні помилки, окремі неточності в трактуванні окремих літературних явищ, біографій письменників, художніх текстів тощо.
ХТО Ж УКРАВ ЩАСТЯ У ФРАНКА Й ОЛЬГИ?
І справжнім каменем спотикання для авторів усіх підручників став Іван Франко. У розділі про його життя і творчість помилками можна загатити греблю. О. Авраменко й В. Пахаренко, розповідаючи про навчання майбутнього письменника в Дрогобицькій школі і в Дрогобицькій гімназії, повторюють один із популярних радянських міфів:
«Талановитий Іван постійно зазнавав знущань від своїх учителів, хоч і виявляв значні здібності й старання. Діти в школі «туманіли зо страху, тратили голос, тратили пам’ять, віру в себе… (про навчання в тогочасній школі більше можна прочитати в автобіографічних оповіданнях І. Франка «Отець-гуморист», «Чистописання», «Олівець», «Грицева шкільна наука»)» (с. 77).
Найкращою відповіддю на такі нісенітниці є Франкові «Причинки до автобіографії», де письменник писав:
«Можу тільки пожалкувати, що автор того уступу поквапився вивести з моїх оповідань, що мають, попри автобіографічну основу, все-таки переважно психологічне та літературне, а не історичне та автобіографічне значення. Коли б він був задав собі труду перед писанням свого нарису запитати мене про враження моїх шкільних літ, то був би дізнався, що ті літа були радісними літами моєї молодості…» А в статті «В інтересі правди» І. Франко згадував своїх шкільних учителів як «світлих, гуманних та симпатичних людей, що вміли впоїти дітям не страх, а замилування до науки та до чесного, трудящого життя».
Тарас Франко. Будинок нормальної школи у Дрогобичі, де вчився Іван Франко. Папір, акварель. З фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.
Неправда й те, що батько Ольги Рошкевич «змусив дочку вийти заміж за іншого», а, «довідавшись про цей шлюб, І. Франко тяжко занедужав, мало непомер» (с. 78). Ця версія про «вимушений» шлюб настільки сподобалася О. Авраменкові й В. Пахаренкові, що вони повторюють її, коли аналізують збірку «Зів’яле листя», але цього разу ще в трагічнішій тональності: «Безмежний відчаймало не вбив поета: у нього стався крововилив у мозок» (с. 87). Можливо, думка про батьківську сваволю постала зі сповіді І. Франка А. Кримському 26 серпня 1898:
«Наша любов тяглася 10 літ, батьки зразу були прихильні мені, надіючися, що я зроблю блискучу кар’єру, але по моїм процесі 1878–1879 р. заборонили мені бувати в своїм домі, а в 1880 р. присилували панну вийти заміж за іншого…»
Тут І. Франко робить низку помилок, адже їхня любов тривала всього 5 літ (1874–1879), заарештували його в червні 1877 р., а звільнили в березні 1878 р., Ольга вийшла заміж у вересні 1880 р. Тож і про силуваний шлюб письменник подав неправдиве свідчення. Факти епістолярію говорять про інше: Ольга сама прийняла рішення вийти заміж за молодого священника Володимира Озаркевича, щоб вирватися з-під батьківської опіки. Вона писала Франкові:
«Я уступаюсь відси, бо ту мені не життя, а смерть. Той чоловік хоче м’я взяти відси, – я го буду любити за то, я му вдячна за то. Тебе люблю, – ти ми показав дорогу, куда йти, а він отирає ми ворота, що стоять заперті передо мнов».
Обоє наївно сподівалися, що шлюб з Озаркевичем буде формальним, за приписами М. Чернишевського, адже «він [Володимир. – В. К.] читав «Что делать?» і я тото читала». Так що заміжжя Ольги не було несподіванкою для Франка, який перед шлюбом писав коханій: «Я тут стараюсь виправити якнайбільше своїх людей на твоє весілля».
Так само маловірогідною є теза про «крововилив у мозок» у день весілля. Про цей випадок обмовилася у своїх споминах лише Михайлина Рошкевич, сестра Ольги:
«Восени, в вересні, відбувся шлюб, а мені потім хтось оповідав (здається, що Ол[еськів], коли приїхав до нас на другий рік на вакації), що Франко розхорувався в день шлюбу і дістав вибух крові. Сестра твердить, що неправда»[2]. Денис Лукіянович, якому тоді було всього 6 років, також писав услід за Михайлиною, що Франко «дістав вибух крові і лежав самотній»[3].
Про «кровоток» згадує сам письменник у листі до О. Рошкевич ще перед її весіллям:
«Я старався переважно бути в полях, водах і лісах – ми волочилися з Олеськовим то за грибами, то за рибами, то за хрущами, то чортзна за чим. З того скористав я лиш тільки, що-м трохи видужав з передвакаційної слабості. Я справді мав кровоток, і то кілька раз, хоть не дуже моцний…».
Ольга Рошкевич і Володимир Озаркевич у день шлюбу 14 вересня 1879 р. З фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.
Отже, І. Франко занедужав за два місяці до весілля – на початку липня 1879 р., бо відповідав він на лист Ольги від 13 липня, «писаний ще з початку вакацій». До речі, на думку Л. Коваленко й Н. Бернадської, ініціатором їхньої розлуки стала саме Ольга, оскільки «репутація І. Франка-демократа налякала батька, й вона розірвала (?) заручини» (с. 121). Щоб зрозуміти, що насправді відбулося, потрібно читати листи Ольги до «коханого Іванка» після заміжжя[4]. В одному з них Ольга пише:
«Але я надіюсь видітися з тобою незадовго у Львові, значить, по весіллю. По весіллю предці ніхто не має рації перечити мені поїхати хоть би до Львова!» або ж «Дивно лишень дуже видається всім моє обходженєся з мужом, що ми собі ще дотепер «пан, пані» говорим, одним словом, заходимся, як наречений з нареченов, або ще борше, як цілком собі чужі люде, а не як чоловік з жінкою» і т. п.
Кирило Геник
Вимагають уточнення й такі факти Франкової біографії: у березні 1880 р. письменника вдруге заарештували й «звинуватили в підбурюванні місцевих селян проти «законного порядку» і влади. […] Після звільнення І. Франко, хворий на малярію, ішов пішки з Коломиї до рідного села. Спочатку староста заборонив йому мешкати в Нагуєвичах, аж доки не надійде паспорт із Дрогобича. Знесилений митець під наглядом жандарма змушений був повернутися до Коломиї. Про зазнані в дорозі муки він писав: «Тяжка це була дорога, після котрої мені на обох ногах повідпадали нігті на пальцях» (с. 78). Справжню історію свого арешту І. Франко розповів у спогаді «Я це сталося?». У березні 1880 року він виїхав до вчителя Кирила Геника у село Нижній Березів Коломийського повіту, але дорогою в селі Яблунові був заарештований і відправлений до Коломийської в’язниці. Через три місяці його визнали зовсім невинним і, як неналежного до місцевого повіту, доставили «під ескортою поліції на місце уродження», тобто в Нагуєвичі. Отримавши в Дрогобичі паспорт, він знову повернувся до Коломиї, а відтак пішки пішов до Березова.
«Староста коломийський, – згадував І. Франко, – дізнався про мій побут [у Нижньому Березові. – В. К.]і наказав жандармам приставити мене до Коломиї, а що у мене не було грошей на підводу, то жандарм, ще хворого, в літню спеку, погнав мене туди пішки[5]. Тяжка це була дорога, після котрої мені на обох ногах повідпадали нігті на пальцях. Староста дуже озлився, побачивши в мене паспорт, але мусив мене пустити на волю».
Цікаво, як О. Авраменко й В. Пахаренко уявляли собі нелегальний перехід І. Франка через австрійсько-російський кордон, коли писали, що в 1885–1886 рр. він «нелегальновідвідуєКиїв із метою поглибити співпрацю інтелігенції Західної і Східної України» (с. 78)[6]? Незадовго до першої подорожі взимку 1885 р. письменник повідомляв О. Кониського: «Паспорт надіюсь мати найдалі в суботу і в суботу вночі виїду зі Львова». 15 лютого він виїхав до Києва й пробув там до 3 березня. Саме тоді І. Франко познайомився зі своєю майбутньою дружиною Ольгою Хоружинською, а не в травні 1886 р., як стверджують автори підручника (с. 79). А шлюб з Ольгою він узяв 16 травня 1886 р. А чи був на їхньому весіллі М. Лисенко (с. 79), з яким І. Франко познайомився в Києві, – невідомо. Принаймні в жодних спогадах про це не йдеться.
Ольга Хоружинська та Іван Франко у день шлюбу. Київ, 16 травня 1886 року. З фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.
ЯК ФРАНКО НАВЧАВСЯ В «АСПІРАНТУРІ» ВІДЕНСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ
І вже зовсім смішно читати в підручнику О. Авраменка й В. Пахаренка, що Ольга дала чоловікові гроші «на його навчання в аспірантурі» (с. 79). По-перше, термін «аспірантура» в сучасному розумінні з’явився в СРСР у 1925 р. І. Франко записався до Віденського університету 11 жовтня 1892 р., щоб скласти докторат і захистити дисертацію. По-друге, письменник, навпаки, намагався забезпечити сім’ю всім необхідним під час свого перебування у Відні. Про це свідчать його листи до дружини:
«Будь ласкава взяти у Висл[оуха][7] більше грошей і купити собі і дітям бутики, і шубки, і що треба. Я не знаю, чи Висл[оух] схоче за сей місяць дати 50 г., та надіюсь, що дасть. Я тепер слатиму статті щодня, коби лиш правильно друкували. В усякім разі візьми від нього по можності всі гроші за місяць, посправляй дітям і собі що треба і обчислися, кілько тобі треба на життя»; «Мені поки що не шли нічого, а вважай, щоб тобі не бракувало і щоб здоровлєм поправлялася», «Посилаю тобі 10 г[ульденів], а як буде ще треба, то обертайся до мене».
Віденський університет.
Правда, Ольга одного разу також висилала Франкові гроші, але чи були вони з її посагу? Тим паче, що за «Украдене щастя» він отримав 200 гульденів премії. Зрештою, Франко сам писав, що зі Львова він узяв щось 68 гульденів, опісля Вислоух прислав йому ще 300, тож перед від’їздом у кишені в нього залишилося 25 гульденів. Помиляються обидва автори й тоді, коли вважають, що «маючи намір стати професором Львівського університету, І. Франко в 1892 р. захистив докторську дисертацію у Віденському університеті» (с. 79). Спочатку письменник навіть не мріяв працювати в університеті, адже в листах до М. Драгоманова писав:
«Правда, я й досі не знаю, на що мені той екзамен придасться, бо не сумніваюся, що навіть до приватної доцентури на Львівськім університеті мене не допустять. Ну, та мені хотілось би пожити у Відні, повчитися у трохи розумніших людей, ніж Огоновський, і я рад се зробити… […] А докторат поки що був би важний для мене хоч тим, що він дає права політичні (права голосування і вибирає мості до парламентів)»; «Ягич радить габілітуватися у Львові на доцентуру слов’янських літератур, та я боюсь, що часу потрачу на роботу, а до доцентури мене не допустять, та й доцентура також хліба не дасть».
Дисертацію І. Франко закінчив 19 травня 1893 р., а диплом доктора філософії йому урочисто вручили 30 червня 1893 р.
Необхідно уточнити й твердження про те, що І. Франко був «першим редактором» журналу «Літературно-науковий вісник» (1898–1906). Насправді він був одним із чотирьох редакторів, оскільки до редакційного комітету новоствореного часопису входили О. Борковський, М. Грушевський, О. Маковей та Іван Франко, а відповідав за редакцію М. Грушевський. Ім’я І. Франка як члена редакційного комітету з’явилося і в 1907 р. Неточною є також фраза, що «в 1916 р. Російська академія наук присуджує йому працю за «Студії над українською народною піснею» (с. 81). Лист відділення російської мови і словесності до правління Академії наук про присудження І. Франкові премії імені О. Котляревського за працю «Студії над українськими народними піснями» (множина!) датовано січнем 1917 р.[8]
Неуважність авторів підручника призвела ще до такого сакраментального вислову: «дружина письменника лікувалася в Харкові» (с. 81). Виявляється, що дуже легко сплутати Харків і львівський Кульпарків, де знаходився медичний заклад для душевнохворих. Хоч немає помилки у фразах «Духовна влада відмовила в «парадному» поховальному обряді, «виділила» лише одного священника з Волоської церкви. Грошей на окрему могилу не було, тому його (І. Франка. – В. К.) поховали в «позиченій» ямі на шість домовин» (с. 81), коректніше було би написати священника зі Свято-Успенської церкви і «поховали в чужійгробниці». Волоська – це неофіційна назва тогочасної Свято-Успенської церкви (сьогодні це церква Успіння Пресвятої Богородиці), а між «ямою» й «гробницею» є істотна різниця.
Родинний гробівець Мотичинських, Сас і Свачинських. Місце першого поховання Івана Франка. Сучасне фото.
ДЕ Ж ЧУТИ «ГОЛОС ДУХА»: ПО ВЕРСТАТАХ ЧИ ПО ВАРСТАТАХ?
Дуже поширеними помилками при публікаціях Франкового «Гімну» є спотворення авторської волі, а заразом і змісту є рядки «Голос духа чути скрізь: / По курних хатах мужицьких, / По верстатах ремісницьких…» та «І де тільки він роздасться, / Щезнуть сльози, сум, нещастя…» (с. 82). В усіх трьох прижиттєвих виданнях надруковано «по варстатах ремісницьких», тобто по ремісницьких майстернях, адже в Галичині варстатом називали майстерню (нім. – Werkstätte), верстат (верстак) означає «спеціальний стіл із пристроями для кріплення дерев’яних або металевих предметів». У другій фразі в оригіналі два (!) однорідні підмети, а не три: «щезнуть сльози, сум нещастя», бо слово «нещастя» є неузгодженим означенням і нещастя не можуть зникнути самі по собі, як тільки пролунає «голос духа». Щоб це сталося, треба «Не ридать, а здобувати / Хоч синам, як не собі / Кращудолю в боротьбі». Ще одне зауваження шановним авторам: вірш «Товаришам із тюрми» не входив до обох збірок «З вершин і низин», а був опублікований спочатку в журналі «Громадський друг» (1878) і пізніше під зміненою назвою «На зорі соціалістичної пропаганди» в збірці «Із літ моєї молодості» (1914). Парадоксальним є і визначення сонета, що начебто складається з «двох чотиривіршів (катренів) із перехресним римуванням і двох тривіршів з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед» (с. 84). І тут же О. Авраменко й В. Пахаренко наводять поезію «Сикстинська Мадонна» із зовсім іншою схемою: абба, абба, ввд, еед. Загальновідомо, що сонет, попри традиційних 14 рядків, має гнучку систему римування і в катренах, і в терцетах. Викликає заперечення й думка, що «основою «ліричної драми» стали власні переживання автора» (с. 87).
Л. Коваленко й Н. Бернадська також не сумніваються, що «збірка І. Франка «Зів’яле листя» – автобіографічна» (с. 122). Але ще Г. Костельник помітив, що в «Зів’ялому листі» любов для автора чужа», що ліричний герой – «особа чужа для автора»[9]. Звичайно, І. Франко вкладав у ліричну драму свого «чуття скарб багатий», але сьогодні ніхто з франкознавців не сумнівається в існування «дневника» реального самогубця, якого поет згадує в передмові до збірки. Тож вертерівську ситуацію суїциду І. Франко конструював за сценарієм чужого щоденника, пропущеного крізь власне серце[10]. Сумнівне й твердження О. Авраменка й В. Пахаренка, що «поет присвятив Юзефі [Дзвонковській. – В. К.] один із найтрагічніших віршів «Зів’ялого листя» «Вона умерла!», у якому передав біль і розпач утрати» (с. 88). Ця поезія з «третього жмутка», очевидно, була написана 1896 р., а Юзефа померла 1892 р., про що автор міг і не знати. У нього в той час були зовсім інші клопоти. Автобіографічним є лише вірш «Тричі мені являлася любов», усі інші намагання відшукати реальних прототипів, ототожнюючи ліричного героя й ліричну героїню з самим поетом та його коханими жінками, не витримують жодної критики. А ще обидва автори нічтоже сумняшеся оголосили І. Франка декадентом у добу «Зів’ялого листя»! (с. 114). No comments…
Мабуть, не годиться також О. Авраменкові, авторитетному й шанованому мовознавцеві, уживати велику букву в словосполученні «революція 1905 року» (с. 95). Революцій у світовій історії було чимало, то що ж кожну з них потрібно возвеличувати з таким пієтетом, як чужу нам російську? Крім того, це ж радянські літературознавці зі зрозумілих причин навперебій писали, що приводом до створення поеми «Мойсей» «стала Революція 1905 р. в Російській імперії» (с. 95). А «творчий задум» зародився не «під час перебування поета 1904 р. в Римі» (с. 95), а значно раніше.
«Вже в 1893 році в Відні, – згадував Василь Щурат, – він [І. Франко. – В. К.] накреслював ескіз поеми, намагаючись представити жидівського Мойсея так, щоб український читач міг впізнати в ньому українського вождя»[11].
За словами авторитетного Франкового біографа М. Мочульського, «рішучим товчком, що примусив поета взятися за перо, скристалізувати думки та почування, що ворушили душу, і написати «Мойсея», без сумніву був «Мойсей» Мікеланджело, який захопив його, який раз у раз стояв йому перед очима…»[12].
ЯК НАРОДОВЕЦЬ ОМЕЛЯН ОГОНОВСЬКИЙ СТАВ МОСКВОФІЛОМ
В. Пахаренко в одноосібному підручнику профільного рівня продовжив серію помилок, закладених у співавторстві з О. Авраменком. Дебютним віршем 18-літнього І. Франка став сонет «Народні пісні»[13], опублікований у третьому числі журналу «Друг» 1874 р., а вірш «Моя пісня» з’явився в наступному номері. У підручнику – навпаки: «Моя пісня» і «Народна пісня» (с. 93). Правильна хронологія важлива й тому, що, здається, до появи неокласиків жоден український поет не починав свій творчий шлях із сонетної форми. Не можна прищеплювати сучасним учням радянські міфи, що навчання у Львівському університеті часів І. Франка «провадилося консервативно й примітивно, навіть на кафедрі руської словесності, якою керували москвофіли (?)» (с. 93). За тодішньою університетською структурою кафедра складалася лише з одного професора, і очолював її з 1867 р. один із найактивніших народовців, голова товариства «Просвіта» Омелян Огоновський. Неправда й те, що «після повторного арешту І. Франка виключили з університету» (с. 95). 13 березня 1879 р. поет писав Ользі Рошкевич:
«У нас на університеті курс кінчиться позавтру, так що тепер я можу уважатися укінченим академіком. Терлецький радить мені записатися ще на один курс, щоби-м мав право сидіти у Львові. Думаю, що се не зле, тільки грошей дещо коштує».
Львівський університет. Листівка поч. ХХ ст.
Після зимового семестру І. Франко лише через матеріальну скруту не записався на літній семестр 1879–1880 навчального року, але 7 семестрів, які він прослухав, вистачало для формального закінчення студій. Проте, коли в 1890 р. І. Франко вирішив «держати докторський екзамен», то з’ясувалося, що «по новому розпорядженню міністеріальному треба слухати ще один семестр», тож після безпідставної відмови університетського сенату у Львові йому «прийшлось перенестися на університет Чернівецький».
Помиляється шановний автор і тоді, коли вважає, що Ольга Рошкевич (Озаркевич) «жила на тій же вулиці, що і Франко» (с. 125). Ольга мешкала на вулиці Святої Софії, а Франко – на вулиці Понінського. Здавалося б, на «дрібні» похибки не варто звертати уваги, але й залишати їх «недоторканими» також не можна.
В. Пахаренко вважає, що «лише через шість літ митця перепоховали на почесному місці при вході на цвинтар…». Проте 20 травня 1921 р. Львівський комітет для вшанування пам’яті І. Франка повідомляв «українське громадянство, що п’яті роковини смерті поета, в суботу, дня 28 ц. м., о годині 8 рано, відбудеться перенесення тлінних останків з чиншової гробниці до власної»[14].
І. Франко ніколи не був організатором жодного страйку у Львові (с. 95). Відомо тільки, що він ходив як кореспондент газети «Kurjer Lwowski» на перший страйк львівських пекарів у 1988 р.
Переказуючи сюжет драми «Украдене щастя», В. Пахаренко чомусь уважає, що Анна мала не рідних, а «зведених братів», які, «щоб не дати сестрі посагу, з допомогою війта запроторюють її коханого Михайла Гурмана в солдати» (с. 126). Слова Анни «вони мої найтяжчі вороги» не означають, що брати були «зведеними», а не рідними. Принаймні, у тексті драми про це не йдеться.
Так само потрібно відкоригувати твердження про те, що поезія «Як почуєш вночі край свойого вікна» «особливо захопила молодшого сучасника І. Франка Б. Лепкого, надихнула на створення розширеного варіанта» (с. 110). Це популярна на західноукраїнських теренах народна пісня, контамінація поезій «Час рікою пливе…» Б. Лепкого і «Як почуєш вночі край свойого вікна…» І. Франка. Б. Лепкий не мав жодного стосунку до її виникнення, а ось вірш Є. Юринця «Як почуєш пісні, що лунають вночі…» можна вважати розширеним варіантом Франкового шедевру[15].
ЧИ ДОВІВ МОЙСЕЙ СВІЙ НАРОД ДО ЗЕМЛІ ОБІЦЯНОЇ?
О. Борзенко й О. Лобустова нарахували в збірці «З вершин і низин» 1887 року всього 23 твори (с. 74), але насправді там 46 віршів і 1 поема. Не можна погодитися з думкою, що «вічний революціонер – авторська художня знахідка», адже вперше цей образ з’являється в поезії Ю. Словацького «Відповідь на “Псалми майбутньому” Спірідіонові Правдзіцькому»: «Wieczny Rewolucjonista, / pod męką сіаł – leżąсу Duch» («Вічний революцьонер, Дух, що в людському стражданні»). І. Франко знав цей вірш як і сатиричну байку Г. Гайне «Вандруючі щурі», яку переклав 1876 р.:
Ні дзвони, ні попів молебні Ані декрети превелебні, Ані гармати самі грубі Вам не поможуть, діти любі[16].
Л. Коваленко й Н. Бернадська вважають, що мрія стати літератором зародилася у Франка, коли він вступив до Львівського університету (с. 112). Але сам письменник зізнався, що почав писати ще в «нижчій гімназії», вплив на вироблення його літературного смаку мати вчителі І. Верхратський та Ю. Турчинський, а заохотив його до «писательства також примір товариша Ізидора Пасічинського», який уже друкував свої вірші в галицьких виданнях.
Іван Верхратський – учитель Івана Франка.
Пробна лекція І. Франка у Львівському університеті відбулася не 1894 р., як стверджують обидві авторки (с. 114), а 22 березня наступного року.
Неправда, що збірка «Баляди і розкази» складалася здебільшого з переспівів російських і німецьких поетів. Лише 5 із 14 віршів можна вважати переспівами, бо 9 творів – це оригінальні поезії. «Документом молодечого романтизму» письменник назвав роман «Петрії і Довбущуки», а не «Баляди і розкази» (с. 121).
Назвавши 6 розділів збірки «З вершин і низин» (1893), зосібна й «Легенди», Л. Коваленко й Н. Бернадська додають: «…ще один з розділів становлять поеми» (с. 121). Окремо виділено в книзі лише «Панські жарти», бо поему «Смерть Каїна» поет умістив у розділі «Легенди». В. Щурат не звинуватив І. Франка «у відході від проблем громадського життя» в збірці «Зів’яле листя» (с. 124). Тут має рацію В. Пахаренко, який справедливо вважає, що «В. Щурат не називав І. Франка декадентом, а лише один його цикл «об’явом декадентизму», крім того, цим поняттям він визначив насамперед нову модерністську поетику збірки, увагу автора до форми» (с. 110). Л. Коваленко й Н. Бернадській, А. Фасолі потрібно виправити дату публікації збірки «Галицькі образки», що вийшла у світ 1885 р., а не 1897 р., як написано в їхніх підручниках (с. 125 і с. 71). У 1897 р. була видана польською мовою збірка «Obrazki galicyjskie» з сакраментальною передмовою автора «Nieco o sobie samym» («Дещо про себе самого»). Ніхто з франкознавців не називає модерністську повість «Великий шум» романом (с. 125). Так само «De profundis» у збірці «З вершин і низин» – це розділ, а не цикл (с. 127). А як учні мають розуміти цю антитезу: «Проте Мойсей не довів свій народ до мети з кількох причин…» (с. 142) і «І хоч Мойсей, довівши свій народ до землі обіцяної, падає…»? (с. 145). Усмішку істориків може викликати такий нонсенс у переказі сюжетних колізій новели «Сойчине крило»: Марія «сіла на перший потяг, яким військові їхали на війну з Китаєм» (с. 150). Л. Коваленко й Н. Бернадська довірилися чи то авторові, чи то його героїні, що не помітили фактичної помилки. Військові їхали в Порт-Артур на російсько-японську війну 1904–1905 рр., а Китаю (імперії Цін) Росія нав’язала кабальний союзний договір 1896 р. про спільні воєнні дії проти Японії.
А. Фасоля також злегковажив деякими фактами з Франкової біографії. Зокрема, він писав: «Утретє І. Франка заарештують у 1889 р., і знову безпідставною А через десять місяців випустять без суду» (с. 53). Проте 26 квітня 1890 р. автобіографічному листі до М. Драгоманова І. Франко так розповідав про свій третій арешт: «Мене держано 10 тижнів, але за що, який факт мені закинено, сього не міг дізнатися і досі не знаю».
Старший син письменника Андрій не загинув (с. 55), а помер. Про його смерть прибитий горем батько сповіщав В. Ягича 27 квітня 1913 р.: «Раптово помер від судоми мій старший син Андрій».
Андрій Франко – найстарший син письменника. Помер раптово у квітні 1913 року. З фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.
Помилковою є й дата смерті Франкової дружини: «Ольга Хоружинська померла 17 липня 1941 р.» (с. 55). По-перше, вона вже була не Ольгою Хоружинською, а Ольгою Франко, по-друге, померла 15 липня, у переддень народження Андрія, а похована 17 липня, у день, коли православна церква відзначала іменини святителя Андрія, архиєпископа Критського[17].
Вигадкою є те, що вірш «Ой ти, дівчино, з горіха зерня…» присвячено Целіні Журовській (с. 62). А чому не «Червона калино, чого в лузі гнешся?..» або ж «Чого являєшся мені у сні?..»? А може, це відповідь «бобрецькій пташці» – поетесі Уляні Кравченко (Юлії Шнайдер), що попервах також належала до кола Франкових обраниць, але, за свідченням поета, не мала на нього «тривкого впливу»? 1895 року в четвертому томі журналу «Житє і слово» вона опублікувала цикл «З народних мотивів», де в першому вірші «Зрада», зокрема, писала: «Любив ти мя, мій миленький, як з горіха зерня, / Чому ж тепер так минаєш, як колюче терня?»[18]. Поезія І. Франка з «другого жмутка» написана в тому ж таки 1895 р. Так само безпідставною є розтиражована в інтернеті думка, що зразком для поета послужила українська народна лірична пісня «Ой ти, дівчино, горда та пишна…» (с. 62). Ця пісня уперше була записана на Харківщині 1882 р. Один із її варіантів опублікували Д. Січинський і С. Людкевич у збірнику «Ще не вмерла Україна [Ноти]: 200 патріотичних і народних українських пісень на фортепян» (1918), а сучасні обробки далекі від першотвору. Поезії «Чого являєшся мені у сні?..» треба повернути знак питання (у підручнику – «Чого являєшся мені…»), а циклу «До Бразилії!» – знак оклику (у підручнику – «До Бразилії», інакше назва буде сприйматися як звертання (с. 63–64). Курйозним виглядає й таке розуміння «Легенди про вічне життя»: «Вона [куртизанка] кохає (?) Олександра і приносить йому чарівний горіх. Сміливий воїн не приймає порятунок із рук нелюбої, бо вважає, що вічне життя має сенс тільки з людиною, яку кохаєш понад усе» (с. 65). Де ж у Франка сказано, що куртизанка кохає Олександра Македонського? Вона приносить горіх своєму цареві, а не коханому, щоб той вічно жив «на потіху для всіх». Хіба Олександр не приймає дарунок тільки тому, що його принесла «нелюба»? А від Роксани прийняв би?
ЧИ МІГ ФРАНКО НАПИСАТИ ГОЛКОЮ НА ТЮРЕМНІЙ СТІНІ 49 СОНЕТІВ І ОДНЕ ОПОВІДАННЯ?
На жаль, чимало дрібних і грубих помилок можна знайти в підручнику за редакцією О. Слоньовської. Насамперед неправда, що «листування Івана та Ольги тривало аж до 1898 р.» (с. 82). «Їмость» Ольга Озаркевич листувалася з Михайлом Павликом до 1898 р., і в передостанньому листі вона тричі згадує ім’я Франка[19]. Незрозумілим, неприпустимим для авторки найвищої наукової кваліфікації є таке апофеозне речення: «1876 р. вийшла Франкова збірка «Баляди і розкази», у якій найяскравішою перлиною засяяв вірш «Наймит», в образі якого символічно поставав український народ» (с. 86). Поетична книжка Франка-Джеджалика з’явилася в червні 1876 р., а вірш «Наймит» під новим псевдонімом Мирон був опублікований у журналі «Друг» у жовтні того ж року. З того часу, зауважував С. Єфремов, умирає «кволий, по-дитячому наївний» Джеджалик, щоб дати місце «дужій, енергичній та свідомій діяльності Мирона»[20]. Не заглиблюючись у причини розбіжностей у визначенні жанрової приналежності того чи іншого прозового твору, зазначу, що сучасні франкознавці одностайно вважають «Петрії і Довбущуки» романом, а не повістю (с. 83). Уперше І. Франка заарештували не «за зв’язки з російськими революціонерами та українцями з Наддніпрянської України» (с. 83), а за міфічну участь у таємному товаристві та розповсюдження соціалістичної літератури[21]. Письменник провів у в’язниці загалом 9 місяців і 23 дні, а на 6 тижнів суворого арешту його покарали рішенням суду (с.83).
А цікаво, як реагують учні на таку нісенітницю, що під час третього ув’язнення «голкою (?) на стіні (?) митець написав 49 сонетів і оповідання «До світла!» (с. 84)? Легенду про твори, писані голкою на тюремній стіні, придумав В. Щурат у статті «Др. Іван Франко» (1896), але М. Деркач, хранителька й дослідниця архіву письменника, авторитетно заявляла, що «Тюремні сонети» написані на сторінка Гектатеуху – єврейської священної книги[22].
Ще однією поширеною фальсифікацією драматичних подій у житті І. Франка 1897 р. є твердження, що «камінь, кинутий у І. Франка, влучив у його найстаршого сина Андрія, який промучився рік і помер» (с. 95). Зовсім інакше про цей трагічний випадок із дитячих літ розповіли Анна й Тарас Франко:
«У ріднім селі батька, в Нагуєвичах, Андрія вдарив якийсь шибеник каменем у голову, Андрій через два роки важко занедужав і від цієї мізкової травми пізніше [у 26-річному віці В. К.] передчасно помер»[23].
Проблема багатьох авторів підручників полягає в тому, що вони, мабуть, не читають першоджерел, а сліпо довіряють сумнівним публікаціям або надіються на власну пам’ять. Важко зрозуміти, чому О. Слоньовська видає ось цю плутанину:
«На жаль, навіть у дні ювілею [1898 р. – В. К.]Іван Франко не мав спокою. Видані в попередні роки збірка «Зів’яле листя» та «Мій Ізмарагд» критика зустріла неоднозначно. У газеті «Буковина побачила світ стаття (очевидно, редактора Осипа Маковея) «Любить чи не любить? (громи на д-ра Івана Франка)», боляче вразила поета й розгромна рецензія «Смутна поява» Василя Щурата» (с. 85).
Якщо авторка має на увазі розвідку В. Щурата «Поезія зів’ялого листя в виду суспільних завдач штуки», то вона була опублікована за рік до ювілею, як і стаття О. Маковея, який рішуче став на захист І. Франка від звинувачень у відсутності патріотизму:
«Тут не годиться Франкові ставити питання, чи любить він руський нарід чи ні і взагалі кого він любить, тілько треба себе спитатися, звідки у сього суспільного першорядного дія теля, що звиш 20 літ тяжко працював для руського народу і натерпівся за нього, взявся сей голос розпуки: «Я не люблю русинів». Так собі з доброго дива такий діятель таких слів не скаже. Се результат довголітнього досвіду, тяжкої праці, гірких розчарувань і терпінь. Не Франкові придивляймося і дивуймося, а пригляньмося собі, чи варто нас любити»[24].
Василь Щурат
А як можна було приписати В. Щуратові, одному з небагатьох тогочасних приятелів І. Франка, статтю Ю. Романчука (Сідоглавого), якому поет адресував ці гіркі слова, актуальні й для сьогоднішніх патентованих «патріотів»: «Ти, брате, любиш Русь, / Як дім, воли, корови, – / Я ж не люблю її / З надмірної любови»? За життя І. Франка вийшло не 7, а 10 поетичних збірок. У переліку О. Слоньовської відсутні збірки «З вершин і низин» (1893), «Вірші на громадські теми» (1913) та «Із літ моєї молодости» (1914). Важко назвати глибокою розвідкою кілька дрібних статей про С. Руданського (с. 86), такими радше є ґрунтовні літературні портрети М. Старицького й Лесі Українки.
Застарілою є інформація, що «у видавництві «Каменяр» готують до друку спогади без купюр про Івана Франка видатних українських діячів Михайла Грушевського, Людмили Старицької-Черняхівської» (с. 87). Такі фундаментальні мемуари впорядкував і видав М. Гнатюк ще 1997 р. і 2011 р.
Помиляється О. Слоньовська, коли вважає що до збірки «З вершин і низин» 1887 р. «ввійшли навіть такі ранні поезії, як «Народна пісня» і «Котляревський» (1873)» (с. 88). Але обидва сонети ввійшли лише до другого видання збірки 1893 р., що налічувала 474 сторінки, а на 500 (с. 88)! Так само не можна нікого вводити в оману, що в цій книзі є 6 розділів, а останній «містить поеми «Смерть Каїна», «Цар і аскет», «Панські жарти» (с. 89). «Панські жарти» – це окремий шостий розділ, а до сьомого входять 3 твори: «Смерть Каїна», «П’яниця», «Цар і аскет».
Дуже прикро читати й такий незрозумілий «ляпсус» авторки підручника про начебто містифікаційну передмову до збірки «Зів’яле листя», що «насправді ніякого самогубця та зошита не було (?)» (с. 94), адже у своїй високолетній монографії «Слід невловимого Протея» (2007) вона кілька разів посилається на статтю І. Денисюка та В. Корнійчука «Подвійне коло таємниць: Нові матеріали до історії “Зів’ялого листя”» (1990)! Ці ж дослідники опублікували в «Записках НТШ» (1990) той самий «пом’ятий та поплямлений зшиток» реального самогубця з Франковим автографом на першій сторінці! Крім того, Н. Вівчарик, співавторка підручника, також поширила неправдиву інформацію, що «І. Франко мелодрамою (?) назвав збірку «Зів’яле листя» (с. 69). Однак в іншому розділі О. Слоньовська констатує, що «І. Франко визначив жанр «Зів’ялого листя» як ліричну драму…» (с. 94). І кому десятикласники повинні вірити?
У сучасній шкільній методиці популярним став один з інтерактивних методів – «злови помилку!». Мандруючи сторінками підручників з української літератури, я мимоволі «ловив» очевидні погрішності, неточності, описки без будь-якого бажання дошкулити шановним авторам, які видобували з «тисячі тонн словесної руди» цінний, методично й науково обґрунтований матеріал для навчання й виховання, як би сказав І. Франко, «молодих духів». Але errāre humānum est. Людині властиво помилятися…
[1]Денисюк І. Як помістити Франка за шкільною партою? // Денисюк І. О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 тт, 4 кн. – Львів: ЛНУ ім. Івана Франка, 2005. – Т. 2. – С. 293.
[2]Рошкевич М. Спогади про Івана Франка // Спогади про Івана Франка. – Львів: Каменяр, 2011. – С. 174.
[3]Лукіянович Д. Мандрівка Івана Франка по львівських квартирах // Спогади про Івана Франка… – С. 804.
[4]Лукіянович Д. Листи Ольги Рошкевич до Івана Франка // Іван Франко: Статті і матеріали. – Видавництво Львівського університету, 1958. – Зб. шостий. – С. 5–48.
[5] Відстань від Нижнього Березова до Коломиї приблизно 27 км.
[6] Думку про нелегальний приїзд І. Франка до Києва нав’язав, очевидно, О. Киричинський, який написав спогади про цю подію аж через 40 років: «Не можна припустити, щоб російський консул дав візу на вїзд до Росії соціалістові…». За цією «логікою», виходить, що І. Франко через п’ять років також «нелегально» приїжджав до Колодяжного на запрошення Олени Пчілки.
[7] Болеслав Вислоух – видавець та редактор газети «Kurjer Lwowski», де працював І. Франко.
[8] Див.: Іван Франко: Документи і матеріали (1856–1965). – К.: Наукова думка, 1966. – С. 331.
[9]Костельник Г. Плюси й мінуси в поезії Івана Франка // Костельник Г. Ломання душ: (З літературної критики). – Львів: Добра книжка, 1923. – С. 63–64.
[10] Див.: Денисюк І., Корнійчук В. Подвійне коло таємниць (Нові матеріали до історії «Зів’ялого листя») // Дзвін. – 1990. – № 8. – С. 126–133; Денисюк І., Корнійчук В. Невідомі матеріали до історії ліричної драми Івана Франка «Зів’яле листя» // Записки Наукового Товариства імені Т. Шевченка. Праці філологічної секції. – Львів, 1990. – Т. ССХХІ. – С. 265–282.
[11]Щурат В. Тоді це було ще маревом… // Спогади про Івана Франка… – С. 367.
[12]Мочульський М. З останніх десятиліть життя Івана Франка (1896 – 1916) // Спогади про Івана Франка… – С. 523–524.
[13] У збірці «З вершин і низин» 1893 р. – «Народна пісня».
[14] Іван Франко: Документи і матеріали (1856–1965) … – С. 340.
[15] Див.: Денисюк І., Корнійчук В. Подвійне коло таємниць (Нові матеріали до історії «Зів’ялого листя») … – С. 132.
[16] У вірші «Гімн»: «Ні тюремні царські мури, / Ані війська муштровані, ні гармати лаштовані, ні шпіонське ремесло / В гріб його ще не звело».
[17] Див.: Тихолоз Н. Згасла свічка Андрія Франка // Андрій Франко. Найдорожчий помічник: творчий доробок. – Львів: Дім Франка, 2017. – С. 50.
[18] У Франка: «Ой ти, дівчино, з горіха зерня, / Чом твоє серденько – колюче терня?».
[19] Див.: Денисюк І., Остапик І. Іван Франко та Ольга Рошкевич після розлуки // Денисюк І. Літературознавчі та фольклористичні праці: у 3т., 4 кн. – Львів, 2005. – Т. 2: Франкознавчі праці. – С. 440–460.
[20]Єфремов С. Іван Франко: Критико-біографічний нарис. – К.: Слово, 1926. – С. 42–43.
[21] Див.: Грицак Я. Пророк у своїй Вітчизні: Франко та його спільнота (1856 – 1886). – К.: Критика, 2006. – С. 178 – 189.
[22]Деркач М. Архів Івана Франка // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин. – Львів: Світ, 1998. – С. 629.
[23]Франко Т. Вибране: У 2-х томах / упоряд. Є. Баран, Н. Тихолоз. – Івано-Франківськ: Сеньків М. Я., 2015.– Т. 1. – С. 719.
[24]Маковей О. Любить чи не любить? (громи на д-ра Івана Франка) // Semper magister et semper tiro: Іван Франко та Осип Маковей / Упоряд., передм., комент. та поясн. слів Н. Тихолоз. – Львів, 2007. – С. 81.
