Світлими спогадами про шкільні роки навіяний мемуарний нарис Анни Франко-Ключко «Це була моя вчителька», написаний 1957 року з нагоди десятих роковин від часу смерті Костянтини Малицької (роки життя: 1872–1947). В історію української літератури Малицька увійшла як письменниця і перекладачка під псевдонімами Віра Лебедова, Віра Лужанська, Дністрова Чайка. Її перу належать збірки оповідань для дітей «Малі герої» (1899), п’єси «Під нову зорю» (1906) та «Вінок на могину Тараса Шевченка» (1914), нариси на педагогічні теми «Мати» (1902), «З трагедій діточих душ» (1907), вірші, які стали відомими піснями: «Чом, чом, чом, земле моя», «У Січі, у Січі гуртуймось брати» та ін. Упродовж 1906–1914 років Костянтина Малицька була редакторка дитячого журналу «Дзвінок». Одначе для Анни Франківни вона найперше запамʼяталася як вимоглива і справедлива учителька, яка прищепила їй та її подругам любов до української літератури та рідного слова. Бо ж у 1906–1914 та 1920–1937 роках К. Малицька була учителькою приватної дівочої школи ім. Т. Шевченка у Львові.
29 вересня 2009 року на будинку колишньої школи імені Шевченка на вул. Драгоманова, 12 (колишня вул. Мохнацього) у Львові, що в ній навчалась Анна Франко і у якій працювала Костянтина Малицька, встановлено меморіальну дошку. Автори меморіальної таблиці: заслужений діяч культури України Любомир Яремчук (скульптор) і професор Василь Каменщик (архітектор).
Окремої уваги заслуговує і її громадська робота. 1912 року вона спільно з М. Білецькою заснувала фонд «На потреби України», що був матеріальною допомогою для УСС 1914 р. Провідна діячка Жіночої громади в Чернівцях і Львові, ініціаторка Жіночої Служби Україні (1941), заступниця голови Світового Союзу Українок К. Малицька була непересічною жінкою, спілкування з якою залишило слід у житті Анни Франко-Ключко. У своїх мемуарах «Це була моя вчителька» та «Листи до товаришки» Анна Франко-Ключко позитивно відгукувалася про педагогічний хист Малицької, яка «одним махом поставила науку на найвищий щабель».
«Її виклади, – згадувала донька Франка, – були серйозні, з них ясніли зрозуміння і любов до всього, що рідне, і цю любов защепила вона в наші серця на все життя. Під її вмілими пальцями наші душі, немов м’який віск, набирали форми і барви. Ми дістали повне національне освідомлення. Через вивчення історії і літератури українського народу ми усвідомили собі ясно, що ми, як діти цього народу, маємо бути горді з його минувшини, його героїв та геніїв, і це був для нас найдорожчий скарб, який ми винесли зі школи завдяки таким учителям…»[1].
Костянтина Малицька (сидить третя справа) на з”їзді учителів 1926 р. З фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.
У мемуарному нарисі «Це була моя вчителька» Анна кількома штрихами передала ту атмосферу, що панувала на уроках української літератури у Костянтини Малицької. Строга, вимоглива і справедлива учителька «підходила до предмету з глибоким чуттям і розумінням», навчала своїх учениць не лише читати й аналізувати тексти, а й мислити і висловлювати власну думку, працювати над собою і бути українкою.
***
Мемуарний нарис Анни Франко-Ключко «Це була моя вчителька. Пам’яті Константини Малицької», що з’явився у журналі «Наше життя» (1957. Чис. 3 (березень). С. 5–6), публікуємо зі збереженням авторської мови.
Підготувала Наталя Тихолоз
Анна ФРАНКО-КЛЮЧКО
ЦЕ БУЛА МОЯ ВЧИТЕЛЬКА Пам’яті Константини Малицької
Це прийшло так несподівано. Кінчився третій рік науки в учительській семінарії у Львові. Приходилось багато працювати. Після нової методи, тільки що заведеної, мусіли ми при кінці року складати іспити з усіх предметів, а їх було немало, яких 24. Іспит обіймав тему предмету з самого початку року, а професори й професорки перепитували нас по черзі після альфабетичного порядку. Це було нашою дошкою рятунку, бо на його основі ми могли викомбінувати про що кожну з нас будуть питати. В ті часи нашими вчителями української літератури були звичайно або письменники або поети.
Осип Маковей.Фото з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.
Недавно був професором Осип Маковей, симпатичний з обличчя, привітний і уважливий, але, як учитель, не робив він на нас якогось особливого враження. Ми якось відчували, що наука в нас для нього була другорядним зайняттям, не дуже важним і не дуже приємним, а сповняв він його сумлінно й акуратно, але немов би з мусу. Він учив нас короткий час і йому на зміну прийшов Василь Пачовський. Високий, стрункий, аж худощавий, вродливий, мав хвилясте волосся, а чорний вус був його головною окрасою. Ми всі були зацікавлені професором. Він тільки що був видав збірку своїх поезій, а його спеціяльна широка краватка, широке чоло і той вус, вказували вже на перший погляд, що це поет. Так воно й було. Він далеко більше був зайнятий своєю творчістю, предметами своїх любовних віршів, як тим, що після пляну мав вкладати нам у голови. Викладав зовсім побіжно і питав наші лекції, навіть не дуже слідкуючи за нашими поступами. Викладав блідо й поспішно, а пройшовши обов’язкове, переходив на свою улюблену тему. Тут уже з великим захопленням і дотепом оповідав нам про ті всі героїні його любовних пригод, котрих серденька від одного його погляду і під чаром його чорного вуса падали, мов від подуву вітру, йому під ноги.
Василь Пачовський. Фото з відкритих джерел.
При тім усім, згідно з його оповіданнями, його молода й гарна дружина ставилась до його любовних пригод із розумінням. Вона носила квіти й любовні записки його любкам, а навіть попереджала любовну пару, коли грозила якась небезпека з боку заздрісного чоловіка. Це все робила зовсім без заздрощів. Вірила, що воно потрібне для розвитку генія її чоловіка, якому для його творчости треба було нових зворушень і переживань. Зате ореол його слави осяє не їх, отих проминаючих, а її – його вірну дружину. Деякі товаришки захоплювались ним і його любовними історіями. Але більшість бажала справжньої науки й критикувала його спосіб навчання. Тому вістка, що Пачовський покине нас, а ми дістанемо цим разом учительку, Константину Малицьку, викликала між нами немале зворушення, багато здогадів і міркувань. Директор, що заповів нам цю зміну, завважив: – Хто з нас має охоту до науки, зможе багато скористати. На другий день з цікавістю і напруженням чекалм ми години української мови. Константина Малицька появилась між нами цілком несподівано й тільки тоді, коли станула коло стола і стукнула олівцем по столі, ми завважали її приявність між нами. Очі всіх нас звернулись цікаво на неї. Щойно пізніше я вивчила її постать і зрозуміла її особливість. А тоді побачила дрібну, струнку жінку, в довгій, темно-сірій сукні після тодішньої моди. Одинокою окрасою був білий комірчик коло шиї. З лиця не була гарна, а волосся, хоч гладко причесане, якось вистріпалось із зачіски і спадало на чоло маленьким жмутком.
Анна Франко. Львів, червень 1911 року. Світлина з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею.
Але над усе вразили мене її сірі, розумні очі. Вона окинула нас спокійним поглядом і веліла нам сідати. Розгорнувши книжку, почала свій перший виклад. Говорила про Марка Вовчка, її життя й літературну діяльність. Уже з перших слів ми стали слухати. Згодом забули вже й про вчительку, а бачили тільки те, що вона малювала нам перед очима. І так проходили нам години з нею. Вона підходила до предмету з глибоким чуттям і розумінням. Опрацьовуючи авторів, ми читали виїмки з його творів. Одна учениця читала голосно, а вчителька вказувала на ідеї автора. При тому клала велику вагу на правильне читання, віддання думки, підкреслення опису. Дома ми мали перечитати цілий твір. Я мала те щастя, що в нас тоді вже була велика бібліотека, старанно підібрана нашим батьком для нашої лектури. Я читала не тільки твір, визначений вчителькою, але всі твори даного автора. У школі ми потім розглядали твір після законів синтези й генези, подавали характеристику дієвих осіб, а вкінці провідну думку. Дуже часто заставляла нас учителька висказувати власну критику твору. Це нововведенне завдання спершу бентежило нас. Треба ж було висказати свою власну думку, часом наївну, часом незугарну. Але ми відчули, що вчителька прислухалась уважно до неї і навіть допомагала її висловити. Це заохочувало. З часом година української літератури стала в нас улюбленим предметом. У своїх викладах учителька виказувала стільки зрозуміння й любови до нашої літератури, що й нам немов відкривались очі на її красу. В нас теж виростала охота цінити того або іншого письменника, переживати життя його героїв, захоплюватись і радіти їх удачами і страждати їх терпінням. А при цьому учителька була дуже строга. Все поважна, вона рідко усміхалась, а коли й усмішка появлялась на її лиці, все виходила якась ніякова й несміла. Не раз жарт, кинений нею знехотя, викликав у нас цілу скалю веселого сміху. І ми його довше пам’ятали, як дотепи інших учителів. Звичайно буває, що вчителі більше люблять учениць пильних і працьовитих, ніж пересічних. Пані Малицька майже не робила різниць. Може часом ласкавіший погляд чи усмішка були проявом її задоволення. Але на загал вимагала від усіх нас праці й ще раз праці. Я була несмілою й замкненою в собі дівчиною. Не була відмінницею, але й не належала до тупих і лінивих. Коли любила якийсь предмет, моментально схоплювала його суть, а знову ж коли предмет був для мене нецікавий, я давала ледве пересічну відповідь. Пам’ятаю такий випадок. З початком четвертого року, зараз по вакаціях, дала нам учителька тему для домашньої задачі «Як провела я вакації». А що ми кожного року на цю тему писали, мені вже було нудно. Я написала мляво на дві картки і віддала її. Коли прийшов час обговорювати задачі, викликала мене пані Малицька з нахмуреним чолом: – Ти не могла щось кращого написати, смаркуля ти одна! Це мене дуже вразило. Ми вже вважали себе паннами й учителі звертались до нас на «ви». Правда, пані Малицька з цього не користала, а деколи й гостре слово перепало від неї. Але до мене вона сказала так уперше. Я зрозуміла, що вона сподівалась щось кращого від мене. – Не знаю, що писати, – відповіла я спокійно. Дивлячись на мене сердито, вона кинула зшиток у мою сторону на кінець стола і сказала: – Такої задачі не приймаю. Напиши другу! Маєш тиждень часу. За кілька днів я віддала їй задачу на 20 карток. Пройшло два тижні. Вчителька принесла знов поправлені зшитки, а я, не заглядаючи до свого, всунула його під лавку. Видно, що вона слідкувала за мною, бо коли я піднесла очі, стрінула її погляд. Цим разом він не був сердитий, а лагідний і добрий. Усміхаючись, вона спитала: – Ти не цікава, яку маєш оцінку? – Ні, я не цікава, – відповіла я. – За кару візьми зшиток і будеш читати задачу. (В той час було заведено, що найкращу задачу авторка її читала на голос).
Константина Малицька. Фото з відкритих джерел.
Константина Малицька вчила нас майже два роки і за той час передала нам не тільки ґрунтовне знання української літератури. Вона вщіпила в наші душі щось багато ціннішого. Це – любов до українського слова, гордість на його літературне багатство, пошану до нашої Батьківщини. Це залишилось нам, її ученицям, на все життя. При кінці нашого навчання прощала нас пані Малицька зворушеним голосом. Її слова, повні сердечності, супроводжали нас у нове життя, а ми знали, що скінчивши школу, тратимо й її, щось дуже цінного й дорогого. Пізнішими літами я не раз зустрічалась із нею. Вона все розпитувала мене про моє життя та про батька, що вже тоді хворів. Одного разу сказала мені: – Ти, Гандзю, була велика збиточниця в школі. Але ми дивились на твої збитки крізь пальці, бо знали, яке твоє життя вдома важке… Мені сльози хлинули з очей, бо в дійсності ніхто не знав, яке воно було насправді.
Рецензія на монографію Ігоря Медведя «Пророк чи єретик? Релігійний світогляд Івана Франка та його взаємини з греко-католицьким духовенством» («Передмова» Ярослава Грицака ; Укр. католицький ун-т ; Львів. нац. літ.-меморіальний музей Івана Франка ;…
