УКРАЇНА ЗА ЗБРУЧЕМ (Антирадянська публіцистика Тараса Франка)

© Наталя ТИХОЛОЗ

Особливе місце у творчому доробку Тараса Франка займає аналітична антирадянська публіцистика періоду міжвоєння, яка яскраво випрозорює світогляд старшого Франкового сина, його справжні переконання, вболівання за національну окремішність України, її незалежність і самостійність. Йдеться найперше про нариси, опубліковані 1922 року у львівській газеті «Громадський вістник» і частково передруковані також у американській газеті «Свобода», у яких автор порушував складні проблеми політичного і національного буття українців у той час.

Поява нарисів «З Харкова до Львова»[1], «По той бік добра і зла (Замітки з Великої України)»[2], «Чим держаться большевики?»[3], які з’явилися почергово один за одним у львівському часописі «Громадський вісник» упродовж липня-серпня 1922 року, стала важливим документом, властиво публічним свідченням, Тараса Франка як очевидця подій, що відбувалися у 20-х роках на Великій Україні. Нагадаю, що після звільнення у серпні 1920 року з концтабору «Кожухів» (під Москвою) сина Франка скерували на роботу до Харкова, де він змушений був «добровільно-примусово» жити і працювати[4]. Повернутися додому, до Львова, Тарас Франко зміг аж на початку липня 1922 року. Проживши майже два роки в тодішній столиці радянської України, Тарас Франко мав змогу наживо побачити утілення комуністичних ідей на Великій Україні, ближче придивитися методам, якими соціалісти приходили до влади, а також відчути на собі їх партійну роботу і проповідувану «класову рівність». Усе, що він бачив з вікна поїзда, а також і те, що акумулювалося у його свідомості упродовж побуту в Харкові, він і описав у цих своїх нарисах. Описав дуже правдиво, жорстко і відверто.

Нариси «З Харкова до Львова», «По той бік добра і зла (Замітки з Великої України)», «Чим держаться большевики?» становлять такий собі тематичний цикл, об’єднаний проблемою радянського господарювання на українських землях за Збручем та потребою автора поділитися власними враженнями і спостереженнями від перебування у радянській Україні, донести до суспільства правду про реальний стан справ і водночас аналітично осмислити шляхи і перспективи національного розвитку.

У своєму тексті «З Харкова до Львова», який за жанром і стилем є класичним подорожнім нарисом, Тарас Франко докладно оповідав про свою довгу мандрівку додому: про хаос на залізничних станціях, продірявлені вагони, про «купи обдертих людей», панування убогості, дрібного хабарництва, високих цін і спекуляції, повну нівеляцію приватної власності, обкрадання України та вивіз її багатств до росії:

«Класові вагони носять на собі виразні сліди класової боротьби: вікна повибивані, скла заступлені фанерою або дошками з мікроскопічними отворами, дошки зі східців позривані, вищі класи, як і суспільні – цілковито обдерті. Але Донбас працює, видно заготовку дров і транспорт підноситься. Найкраще ходять поїзди на лініях, що ведуть на північ. Навантажені всяким добром тягарові вози відсилається звичайно ночами, аби не дуже звертати увагу сторонніх. А Україна голодує, фабрики стоять без роботи. Та що, коли північна революція важніша; там центр Комінтерну»[5].

Будучи очевидцем Голодомору 1921–1922 рр в Україні, Тарас Франко з болем у серці констатував:

 «<…> маси голодних селян з різних губерній цілої “федерації” швендяють попід вагони, простягають худорляву руку і мʼявкають жалібно. <…> І хоч Україна сама голодує, московське торбарство й досі не перевелося. Що не забрав уряд, викуповують, вимінюють і виманюють, вижебрують і прямо викрадають північні “союзники”»[6].

А далі у нарисі «По той бік добра і зла (Замітки з Великої України)» Тарас Франко конкретизував і розширив діапазон своїх свідчень і навів шокуючі факти, що розкривали реальні обставини соціалістичного «господарювання» в Україні, відверто охарактеризував умови життя українців за Збручем від державного, політичного, громадського, соціального, національного до побутового і приватного аспектів. І у своїх характеристиках радянської системи син Франка слів не добирав, показавши жахливе нутро більшовизму.

Заголовок цього нарису Тараса Франка відсилав читачів до однойменної праці Фрідріха Ніцше «По той бік добра і зла. Прелюдія до філософії майбутнього» (1886), у якій німецький філософ обстоював думку про релятивність моралі. У Тараса Франка цей заголовок ужито у трагічно-іронічних конотаціях: вихід поза межі моралі на радянському просторі став великою прелюдією до кривавого терору і беззаконня, став шляхом, що веде у прірву. Син Франка показав, як декларована «мораль» на практиці перетворилася у аморальність, у страшне пекло на теренах Великої України.

Правовий статус України, що увійшла до складу СРСР, він назвав «імітацією держави», яка «не сповняє ні одної з тих функцій, що вложені на неї і які оправдували би її існування»[7], державою, у якій національне самовизначення українців жорстко порушене, а людське існування загрожене арештами («кожної хвилі можна бути арештованим ні з сього, ні з того»), голодомором («міліони людей згинули і гинуть з голоду, хоч можна їх було врятувати»[8]) чи організованим бандитизмом і грабунками серед білого дня. Тарас Франко вказував на величезний розрив і дисбаланс між тим, що говорять і що роблять більшовики. Україна як держава не мала ніякої рівноправності у союзі радянських республік і насправді перебувала під гнітом росії. Сама державність була імітацією, а право на самовизначення – лише ілюзією. За означенням автора, Україна стала країною, де «все діється явно, нечуваним насильством і терором», а «демократичні принципи, за які людство боролося сотки літ, признано соціально несправедливими й безвартними»[9].

«Росія раз у раз вмішується в українські справи і то такі, що її безумовно не повинні обходити…, – твердить Тарас Франко. – <…> Слаба влада і сильний терор; величезне законодавство на папері і жахливе беззаконня на практиці, скасування станів і кастовість партії. <…> На папері в конституції диктатура пролєтаріату, а на ділі самоволя кліки, що захопила владу»[10].

Кожне речення Тараса Франка ставало моторошним свідченням злочинності радянського тоталітарного режиму, реального російського споживацького та загарбницького ставлення до української землі та українців, системного винищення усіх верств населення (інтелігенції, робітників, селян), руйнування економічного і громадського укладу, занепаду науки, шкільництва, книжкового руху, бібліотек, видавництв і преси, літературного, театрального, мистецького, релігійного життя та ін. Ось лише декілька промовистих цитат з нарису Франкового сина, які яскраво демонструють хворобливий стан пролетарського суспільства та окупаційної й асимілятивної політики росії стосовно України:

«Багато шкіл існує тільки на папері, всюди страшний брак підручників. Сільські вчителі місяцями не одержують платні; щоби вижити, беруть приватні лекції у богатших селян; за це на Україні влада вважає їх контрреволюціонерами і тяжко переслідує»[11];

«Страйкувати робітникам, як не одержують платні за свою працю, або щоб добитися підвишки, – не вільно, це вважається державною зрадою»[12];

Селяни «пухнуть з голоду», натомість «вищим партійним чинам виплачується справно пенсію»[13];

«Панує засада: молчать, не разсуждать!»;

«Уряд кривим оком дивиться на всяку науку, особливо, коли вона йде в розріз із комуністичними доктринами»[14];

«Держава не визнає свободи преси й не терпить конкуренції»; «Більшість газет була російська, в Донбасі всі до одної…»; «В газетах агітують проти церкви, релігії, духовенства…»;

літературу оцінюють «бувші купці – “шмайґелеси”, фризієри, шевці й кравці», а «мистецтво виявляється головно афішами в стилю хляпанини»[15] та ін.

Державою керували люди абсолютно «байдужі до потреб українства»[16]. Дволикість «совєтського» режиму Тарас Франко бачив наскрізь: «…висмівають та обпльовують визвольні змагання українського народу. Деякі кажуть навіть, що нема ніякого українського народу, ні української культури, а є лише класи й загально пролетарська культура»[17]. «Окупантське жало московського хама» поширилось і на мову, політика українізації базувалась на подвійній моралі і стала прологом до великої русифікації. «Насильно накинено Україні дивовижну “конституцію”, і в ній стоїть параграф, що на Україні державними мовами признаються українська й московська нарівні. Яким правом, коли московські зайди творять менший відсоток населення, ніж жиди?», – обурювався Тарас Франко[18].

Творчий спадок та національний вимір знакових постатей української культури – Тараса Шевченка й Івана Франка – зредуковано до вигідних радянській системі шаблонів та жорстко перекраяно в ідеологічному ключі. І водночас їх (справжніх творців національної ідеї українства!) перетворено на культових письменників-революціонерів, поборників і передвісників буцімто «справжнього» соціалізму.

«В Харкові видано “Кобзаря” Шевченка, але [вийшов він] обкроєний, самі лише твори соціально-політичного змісту, бо редактори переконалися, що в “Кобзарі” є місця з явно куркулячим світоглядом і що “Кобзаря” не можна передавати читачам у “сирім” виді. Так само й не всі його вірші можна декламувати на концертах, хоч його культ признаний державним. Святкування памʼяти І. Франка також державне, але, борони Боже, заспівати прилюдно його найславніший гімн “Не пора” або прочитати на зборах “Що таке поступ?” (курсив мій. – Н. Т.)»[19], – свідчив нарисописець.

Система доносів і шпіонажу діяла скрізь і всюди, ба більше – держава її усіляко підтримувала і заохочувала. А більшовизм насправді виявляв свою спадкоємність з самодержавним дуроломством імперської росії:

«Царизм переслідував свідомих українців, арестував, держав по вʼязницях, висилав у сибірські “курорти”, а большевики просто розстрілюють. Лад ніби змінився, а система силою безвладности залишилася стара: царська охранка переіменована на Чека, <…> шпіонів ще більше, ніж давно було»[20].

Емоційне перепроживання ситуацій, викликаних у ході написання цього нарису, вболівання за долю України, відчуття безсилля вилилися у Тараса Франка у мимовільний риторичний і логічний крик-запитання:

«І голову схопивши в руки дивуєшся і питаєшся, нащо й пощо істнує така держава і як може істнувати? І за які гріхи капосна доля об’єднала Україну з тим дурнуватим московським барахлом?»[21]

Тридцятитрьохлітній автор, ровесник Миколи Хвильового, Миколи Зерова, Леся Курбаса, Павла Тичини та Остапа Вишні, Тарас Франко, як і багато представників покоління «Розстріляного відродження», не переставав ставити собі питання: куди рухається Україна? Наскільки довгим буде окупаційне засилля північного сусіда? І чому панування більшовиків в Україні узагалі стало можливим? Відповідей на ці питання у той час шукав не лише він. Ці питання узагалі були болючим для покоління, яке брало активну участь у національно-визвольних змаганнях і яке відчувало свою відповідальність (і напевно провину) за те, що робилося в Україні і з Україною з приходом радянської влади.

У нарисі «Чим держаться большевики?», що відкривав першу шпальту газети «Громадський вістник» 1 серпня 1922 року, Тарас Франко пропонував свої відповіді на задеклароване у заголовку питання. І причин, за його спостереженнями, було кілька: як зовнішніх, так і внутрішніх.

Панування більшовиків, на думку Тараса Франка, трималося на двох «безмірно сильних» природних законах – законах реакції та інерції: «Страшний гнет царизму викликав як природну реакцію ослаблену свободу»[22] і спричинився до політичної інертності серед різних верств суспільства. Радянська влада опиралася на ослабленій попереднім імперським тиском волі народу, на терорі й знищенні мислячої і свідомої інтелігенції та усіх інакодумних, зубожінні робітничого класу та вимиранні з голоду селянства у той час, коли народ потребував фізично і психологічно відновитися після війни. Давалася взнаки також і втома від частої зміни влади та різноманіття політичних партій та симпатій. На фоні дії цих законів автор констатував також і пасивність та резиґнацію українських селян, що «большевиків кленуть, але збіже їм дають, України ждуть, але з заложеними руками», та неможливість для українців організовуватися «на національнім ґрунті»[23].

Міцно утвердитися радянській владі допоміг і ще один закон, «сильніший, як усі большевицькі закони, на купу взяті», який син Франка назвав законом «людської глупоти».

«На дурнях світ стоїть, –твердив Тарас Франко. – Царат спирався на темноті народній і большевики також. Мимо всяких бомбастичних заяв, неграмотність у Росії зовсім не зменшилася. На освіту видається дуже мало. Та й яка то освіта збудована на неправді й обмані»[24].

Тож ті внутрішні сили, які могли би спровокувати розвал більшовицької держави зсередини, були повністю нейтралізовані, бо були «знищені, стероризовані, розпорошені і здезорґанізовані»[25]. Зі зовнішного погляду «слаба й незорганізована» росія, вочевидь, була вигідною на той час великим світовим державам, які воліли не втручатися у фатальний хід її історії.

«Раз склеєна держава силою безвладності держиться і летить, як та гоголівська тройка. Инші народи відступають на бік (аби не заразитися комуною) і дають їй дорогу – в пропасть»[26], – писав Тарас Франко.

Усвідомлення того, що така держава не може існувати і що шлях її розвитку веде у прірву, для Тараса Франка був очевидним ще у 20-х роках ХХ століття. До таких висновків він доходив на підставі аналітичного розуміння історичних процесів ще свіжого минулого і тут-таки ділився і своїми футурологічними міркуваннями:

«Чи довго так триватиме? Україна є (не знати чи на жаль, чи на щастя) країною неможливих обмежень і необмежених можливостей. До часу збанок воду носить, може урватися вухо і терпеливість людям і звалять самі большевизм. Може звалить його закордонна інтервенція, або обезкровить бльокада. <…>

Чи по розпаді большевизму прийде зразу самостійна Україна, – трудно сказати. Залежатиме це не лише від внутрішньої сили українства, але й від укладу европейських державних сил, інтересів та впливів. Без чужої допомоги ще ніяка держава не повстала і без однодушної волі громадянства також ні!»[27].

Звісно, що у далекому 1922-му році ніхто не міг і подумати про те, що радянська влада протримається так довго і навіть об’єднає силою своєю узурпації українців по обидва боки Збруча. Одначе сьогодні, через понад століття від часу публікації цих думок Тараса Франка, у часі російсько-української війни за свободу України, переконуємося у справедливості його твердження про те, що наша свобода не можлива «без однодушної волі громадянства» і без врахування «укладу европейських державних сил».

Нариси «З Харкова до Львова», «Чим держаться большевики?» та «По той бік добра і зла» вражають безкомпромісною правдомовністю і гарячим патріотизмом. Причому у цих текстах Тарас Франко не просто висловив свої спостереження й емоції від побаченого й пережитого у підрадянській Україні, а зумів піднятися до рівня політичних і навіть історіософських узагальнень. Подібно, як і його батько на зламі ХІХ – ХХ століть у статтях «Що таке поступ?», «Поза межами можливого» та ін. передбачливо визначив основні «недуги», загрози та небезпеки своєї доби, так само і син у працях «З Харкова до Львова», «Чим держаться большевики?» та «По той бік добра і зла» у 20-х роках ХХ століття формулював політичні діагнози і прогнози уже власній історичній епосі. І тут погляди Тараса Франка були не вичитані з книжок, а продиктовані власним досвідом. Ці праці Франкового сина – вислід скристалізованого політичного світогляду, який за ідеологічними ознаками близький до інтегрального націоналізму, тобто правої ідеології, яка саме в той час зароджувалася в Україні і була чітко обґрунтована у праці Д. Донцова «Націоналізм» (1926) та ін.

Безперечно, Тараса Франка не можна вважати ані праворадикалом, ані ідеологом інтегрального націоналізму. Але окремі погляди, які можна експлікувати з цих статей, виразно свідчать про те, що він вірив у примат нації як колективної спільноти, а також у те, що свою політичну волю нація повинна реалізувати у формі державності.

«Кожний народ, український теж, має не тільки права, але й обовʼязок усіма засобами обороняти свою національну окремішність! – відзначав Тарас Франко. – І має обовʼязок нищити кожного, хто стає йому поперек цього шляху. Історія знає багато назв народів, що знайшли на Україні гріб або розплилися в українському морі»[28].

Нації між собою змагаються за місце під сонцем, а тому кожна нація (і українська також) має боротися, докладаючи всіх зусиль, за те, аби зреалізувати свою історичну місію. І на цьому шляху політичного і державного утвердження надважливе місце відводилося молодому, енергійному, діяльному і національно-свідому поколінню.

«Старе покоління надто м’яке, опортуністичне, до того пересякле російщиною й без ненависти до неї не здатне кермувати державним кораблем. Ті, яким мимо ударів історії й досі не вивітрів з голови федералізм (за всяку ціну!), мусять вимерти й дати місце новим свіжим силам, рухливим як жиди, підприємливим як американці, солідним як німці, твердим як сталь і безпощадним як чекісти. Мʼяка людина і м’який нарід не варта жити на світі! Закон боротьби за існування найсправедливіший, для всіх однаковий і не знає виїмків»[29].

Обовʼязковим атрибутом нації, на думку Тараса Франка, має бути національна мова: українська культура не може бути російсько- чи двомовною.

Гадаю, важливим чинником таких міркувань, що засвідчують духовний стрижень особистості Тараса Франка, опертої на національних україноцентричних цінностях, стали також і ті максими, які були закладені з дитинства через батьківську лектуру та виховання. Казки, які написав для своїх дітей Іван Франко (збірка «Коли ще звірі говорили», шедевральний «Лис Микита», якого так любив Тарас Франко!) тут відіграли, на мою думку, одну із основоположних ролей у формуванні саме такого світогляду. Певно, сам Тарас Франко не провів би подібних паралелей і, можливо, навіть не усвідомлював до кінця ролі власного батька у саме такому своєму світоглядному виборі, але ідея боротьби за виживання, розуміння життя як змагання, так чітко проартикульована у збірці Івана Франка для дітей «Коли ще звірі говорили»[30], а потім і в трактаті «Що таке поступ?», у сина перейшла у підсвідоме, органічне розуміння закономірностей розвитку суспільства і вилилася у схожих міркуваннях, у декларацію того, що «ніде й ніколи сильний не тягнеться до слабого!»[31], що «закон боротьби за існування найсправедливіший, для всіх однаковий і не знає виїмків» і що розвиток і утвердження української нації має йти шляхом зміцнення її фізичних і духовних сил.

Усі ці міркування про більшовиків і радянську владу, про їх безгосподарність і окупантське, споживацьке нутро, яке винищувало Україну фізично, духовно, економічно і культурно були вислідом глибоких переконань Тараса Франка. Саме вони і репрезентували його справжнє єство. Таких статей у творчому доробку Тараса Франка більше не з’являлося. Історія не дала йому змоги говорити про радянську систему так відверто і правдиво, публічно і безкарно, як зі сторінок газети «Громадський вістник». Думок своїх Тарас Франко упродовж свого наступного періоду життя не змінив. От тільки публічно він їх озвучувати уже не міг, хіба що у приватних розмовах та у листах до деяких своїх друзів. Натомість думки ті, такі крамольні для радянського часу, ретельно доносили до відповідних органів усякого роду агенти і сексоти, які справно документували для вічності його висловлювання у своїх агентурних доносах. І цим зробили для нас, сьогоднішніх, велику послугу, бо у такий спосіб задокументували, що Тарас Франко не змінив своїх думок про радянську владу, хоч у публічному просторі змушений був мовчати, грати вар’ята чи говорити параболами.

---

Публікацію підготовлено в рамах стипендійної програми Центру діалогу ім. Юліуша Мєрошевського

---

[1] Франко Т. З Харкова до Львова// Громадський вістник. 1922. Ч.110. Від 6.VІІ. С. 2–3; Ч. 111. Від 7. VІІ., С. 2–3; Ч. 112. Від 9. VІІ. С. 1–2.

[2] Т. Ф. [Франко Т.] По той бік добра і зла (Замітки з Великої України) // Громадський вістник. 1922. Ч. 120. Від 20. VІІ. С. 2–3; Ч. 131. Від 2. VІІІ. С.1– 2; Ч. 132. Від 3. VІІІ. С. 1–2; Ч. 133. Від 4. VІІІ. С. 1–3; Ч. 134. Від 5. VІІІ. С. 1–2; Ч. 135. Від 6. VІІІ. С. 1, 2; Ч. 138. Від 10. VІІІ. С. 2–3. Окремі розділи передруковувалися того-таки 1922 р. також у газеті «Свобода», зокрема йдеться про [VІ] розділ «Галичани на Україні» (Ч. 203. Від 1. ІХ. С. 3.) та і ІV розділ «Жиди і Україна» (Ч. 235. Від 10. ІХ. С. 3.).

[3] Франко Т. Чим держаться большевики?» // Громадський вістник». 1922. Чис. 130. Від 1. VІІІ. С. 1.

[4] Про перипетії життєвого шляху Тараса Франка див.: Тихолоз Н. Творчий феномен Тараса Франка: профілі і маски // Науковий вісник Національного музею Івана Франка. Львів, 2019. Вип. 2 (22). С. 15–59.

[5] Франко Т. З Харкова до Львова// Громадський вістник. 1922. Ч.110. Від 6.VІІ. С. 2.

[6] Франко Т. З Харкова до Львова // Громадський вістник. 1922. № 111. Від 7.VІІ. С. 2.

[7] Т. Ф. [Франко Т.] По той бік добра і зла (Замітки з Великої України) // Громадський вістник. 1922. Ч. 120. Від 20. VІІ. С. 2.

[8] Там само.

[9] Там само.

[10] Там само.

[11] Там само.

[12] Там само.

[13] Там само.

[14] Франко Т. По той бік добра і зла // Громадський вістник. 1922. № 131. Від 2. VІІІ. С. 1.

[15] Франко Т. По той бік добра і зла // Громадський вістник. 1922. № 132. Від 3. VІІІ. С. 1.

[16] Франко Т. По той бік добра і зла // Громадський вістник. 1922. Ч. 131. Від 2. VІІІ. С. 1.

[17] Франко Т. По той бік добра і зла // Громадський вістник. 1922. № 133. Від 4. VІІІ. С. 2.

[18] Там само. С. 1.

[19] Франко Т. По той бік добра і зла (Замітки з Великої України) // Громадський вістник. 1922. Ч. 132. Від 3. VІІІ. С. 1.

[20] Франко Т. По той бік добра і зла // Громадський вістник. 1922. № 133. Від 4. VІІІ. С. 2.

[21] Т. Ф. [Франко Т.] По той бік добра і зла (Замітки з Великої України) // Громадський вістник. 1922. Ч. 120. Від 20. VІІ. С. 3.

[22] Франко Т. Чим держаться большевики?» // Громадський вістник». 1922. Чис. 130. Від 1. VІІІ. С. 1

[23] Там само.

[24] Там само.

[25] Там само.

[26] Там само.

[27] Там само.

[28] Франко Т. По той бік добра і зла // Громадський вістник. 1922. Ч. 134. Від 5. VІІІ. С. 2.

[29] Франко Т. По той бік добра і зла // Громадський вістник. 1922. Ч. 135. Від 6. VІІІ. С. 1.

[30] Див. докладніше: Тихолоз Н. Боротьба за виживання, або Чому гинуть і перемагають звірі у казках Івана Франка URL: https://franko.live/2018/03/17/боротьба-за-виживання-або-чому-гинуть/; Тихолоз Н. Крутійська «одіссея» «рудого кардинала» («Лис Микита» Івана Франка: текст, підтекст, контекст, інтертекст) // Дивослово. 2005. № 2. С. 58–63.; Тихолоз Н. Казкотворчість Івана Франка (генологічні аспекти). Львів: ЛВІЛШ НАНУ, 2005. С. 105–143.

[31] Франко Т. По той бік добра і зла // Громадський вістник. 1922. Ч. 134. Від 5. VІІІ. С. 1–2.