Іван Денисюк — «чоловік-митець» у науці про літературу, «чоловік-характерник»

© Ярослава МЕЛЬНИК
Докторка філологічних наук,
професорка кафедри філології
Українського католицького університету (Львів)

На завершення публікацій конспекту лекцій Івана Овксентійовича Денисюка осмілюсь також оприлюднити інші тексти професора, які зберігаються в моєму домашньому архіві (зауваги до моєї кандидатської дисертації, рекомендацію до захисту докторської, присвяти на книжках), а також поділитися маленьким жмутком споминів про незабутнього Вчителя.

Але спершу — декілька зауваг про Івана Денисюка — «цілого чоловіка», «чоловіка-митця»у науці про літературу, «чоловіка-характерника».

Є дослідники однієї теми, і є дослідники, амплітуда творчих зацікавлень яких вельми широка. В особі Івана Овксентійовича Денисюка навдивовиж щасливо поєдналися і перший, і другий тип ученого.

За відданість Івана Денисюка одній темі більш аніж красномовно свідчать його франкознавчі студії. Про нікого він не написав стільки (навіть про улюблену Лесю Українку, свою геніальну землячку), як про Івана Франка, та й ні з ким не пов’язував стільки творчих помислів. В «епіцентрі доброго настрою» (так професор Денисюк називав Інститут франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка) ми не раз чули від нього назви його майбутніх книжок, які йому, на жаль, не судилося написати, як ось: «Десять романів і повістей Івана Франка», «Новелістика Івана Франка».

Прикметно, що і під час роботи над однією темою — франківською (а, можливо, саме їй і завдячуючи) — Іван Денисюк зумів напрочуд повно виявити розмаїті грані свого філологічного обдарування. Так, ще з аспірантських років, від праці над кандидатською дисертацією про Михайла Павлика, у нього особлива увага до першоджерел, до письменницьких архівів, звідки він (нерідко зі своїми учнями, Валерієм Корнійчуком і Іваном Остапиком зосібна) «дивнії перли виносив», наприклад, щоденник таємничого самогубця, про якого поет писав у передмові до «Зів’ялого листя», листи Ольги Рошкевич до Михайла Павлика після розлуки з поетом, матеріали про четвертий арешт письменника, про цензурну історію «Громадського друга», «Дзвона» і «Молота», невідомий лист Михайла Павлика до Івана Франка, перехоплений поліцією.

Не зупиняюся тутна такій класиці Івана Денисюка, якою є цикл його розвідок, присвячених осмисленню Франкового художнього тексту, а також над його глибинними методологічними розвідками і над його «футурологією» — окресленням розвоєвих ліній і обріїв франкознавства як науки.

У своєму осягненні «невичерпного атома» Франкового генія вчений був не раз вельми несподіваним. Так, до 100-річчя Франкової габілітації професор «на замовлення», як сам казав, написав п’єску під назвою «Профілі і маски», яку зі захватом сприйняла студентська й аспірантська молодь університету (та й поважні наукові мужі теж). Перегодом учений дотепно писав про успіх своєї вистави:

«Засоромленого автора навіть викликали на сцену, але для нього найбільшою радістю було спостерігати, як студентки-шипшини і студенти, оті будяки й кактуси, та аспіранти — ледачі песиголовці — спалахують на сцені, як цвітом папороті, артистичним талантом».

Уніс свою лепту дослідник і в створення повнометражного документального фільму «По стежках Івана Франка», знятого 1960 р. А «йдучи назустріч усім, хто цікавиться перебуванням Франка» у «зеленій казці гір» — у Криворівні, Іван Денисюк дарує їм оригінальну брошуру-метелик «Франко в Криворівні» (1962).

До слова, з Іваном Овксентійовичем і Криворівнею у мене пов’язаний теплий спогад про першу літню франкознавчу школу в Криворівні 1992 р., яку організувала Лариса Бондар. Тоді там все було прекрасне: вишукане «різновікове» товариство (серед наймолодших учасників — школярки Даруся і Оленка Сироїд і зовсім ще малий Ярослав Нахлік), довгі-предовгі (зазвичай одна в день), а проте, зовсім невтомливі доповіді, теплий Черемош, захопливі «вилазки» в гори (провідник — Микола Дзурак),прецікаві розповіді Івана Овксентійовича з неодмінною «гадєркою». А ще нежданні гості: Володимир Лучук, донька Гната Хоткевича Галина з Парижа. Пригадую, Іван Овксентійович тоді запитав пані Галину і її французьку приятельку: «А яка мода тепер у Парижі?». Всім із того було дуже смішно…

Повертаючись знову до франкознавчих студій Івана Денисюка, хочу згадати ще про один жанр, у якому наш улюблений професор був просто неперевершений, і в рамках якого експлікував не один франківський сюжет. Це усне літературознавство, яке в Інституті франкознавства, що його в 1988–1996 рр. очолював професор Іван Денисюк, вельми шанували.

Того часу в Інституті франкознавства дух Івана Франка витав особливо. Витав не тому, що де-де, а там йому таки годилося витати, а тому, що всі очільники й співробітники того інституту (Іван Денисюк, його учениця й наступниця на директорському «троні» Лариса Бондар, молоді тоді адепти науки (Микола Легкий, Тарас Пастух, Богдан Тихолоз, Роман Голод, Святослав Пилипчук), а також велика когорта симпатиків цього франкознавчого осередку (і не лишень із Франкового вузу), свого патрона любили щиро і говорили про нього повсякчас (писали, звісно, теж, хоча усне франкознавство полюбляли особливо). І на науковому семінарі «Перехресні стежки», і під час щотижневих робочих засідань у п’ятницю, і під час кави.

А ми з Іваном Овксентійовичем ще й по дорозі з університету додому, оскільки мешкали в одному районі і, дяка Богові, допотопний тролейбус №10, а згодом не менш допотопна маршрутка №31, від університету до вул. Патона, що на околиці Львова, пленталися довгенько: встигалося поговорити і про модернізм Франка, і про феномен дружби-ворожнечі (себто про Івана Франка і про Михайла Павлика), і про те, що апокрифи не «з’їли» Франка, а також пообурюватися некоректному перенесенню терміна народництво на літературні явища, і «потовктися» над моїми дисертаційними опусами (І. О. Денисюк був керівником моєї кандидатської дисертації і науковим консультантом докторської). До слова, оте керівництво в дорозі було просто чудесне. І коли згодом професор чомусь говорив, що зі всіх своїх численних учнів він мені чи не найменше прав пелюшки (так іронічно він називав своє керівництво дисертаціями), то я справедливо обурювалася й заперечувала, згадуючи передусім наше «дорожнє» усне франкознавство. А також своє зачарування його неймовірно філігранним аналізом Франкової прози — однією з багатьох граней обдарування вченого. Жодного таланту, даного йому творцем, Іван Денисюк не змарнував, а щедро примножив.

Одним словом, «цілий чоловік». До того ж «чоловік-характерник», «чоловік-митець» у науці про літературу. За «цілість», універсалізм Івана Денисюка як ученого красномовно промовляють його монографії «Михайло Павлик», «Розвиток української малої прози ХІХ – поч. ХХ ст.», «Дворянське гніздо Косачів» (у співавторстві з Тамарою Скрипкою), методологічні посібники й підручники, у тому числі посібник з української мови для польськомовних студентів (у співавторстві з польськими колегами), фольклористичні студії, численні рецензії, а також передмови і післямови до книжок багатьох авторів. А ще десятки статей про українське письменство кінця ХІХ – поч. ХХ ст., до якого в Івана Денисюка був особливий пієтет. Кажу про це не тільки як читачка текстів ученого, але і як студентка, яка слухала в нього саме цей курс.

Образність стилю Івана Денисюка особливо проявилася в його літературних портретах і мемуарах. Хтось із критиків колись мовив, що літературний портрет — більше література, більше мистецтво, ніж інші жанри літературознавчих досліджень… Більше література і більше мистецтво тому, що з-поміж іншого поєднує в собі засоби наукового і художнього стилю з його образністю, метафоричністю, асоціативністю. Отож, І. О. Денисюкові,здавалося, сам Бог велів стати літературним портретистом.

Про красу денисюківського стилю свідчать, зосібна, і метафоричні підписи-заголовки його літературних портретів і спогадів, які є вираженням глибинної сутності портретованих, водночас і віддзеркаленням індивідуальності самого автора. Ось деякі із цих заголовків. «Світло високої зорі». Це — Максим Богданович. «Талант без талану» — Ганна Барвінок. «Карбівничий чистого металу» — Василь Стефаник. «Поборниця прогресу» — Наталія Кобринська. «Дивний лад його пісень» — Марко Черемшина. «Гранослов», «Слово, мов зроблене з толу» — Дмитро Павличко. «Академік з легенди» — Михайло Возняк. «Беатріче Коцюбинського» — Олександра Аплаксіна. «Жриця доброти» — Марія Деркач. Щоправда, іноді в назви портретів вносив свою лепту і Микола Ільницький. Іван Денисюк згадував:

«То він окрилив мої статті такими редакційними назвами, як “Світло високої зорі” (про Максима Богдановича), “Очі, звернені до краси” (про Гната Хоткевича), “Сад Ірини Вільде».

Вченому був притаманний і хист портретування у буквальному сенсі цього слова, відтворення зовнішності свого героя — чи то на основі особистих спостережень чи то на підставі мемуарних свідчень. Як гарно, наприклад, змальовує він портрет Дениса Лукіяновича:

«Десь там на протилежному боці парку замітає алею своєю сніжною бородою гарний гном Денис Лукіянович».

Або Василя Стефаника:

«Не кинеться ані в любов, ані в містику, хоч на стрункого «чорнокудрана» (Катря Гриневичева), що одягається у найкращих кравців Кракова й належить до найелегантнішої молоді, чигала прекрасна половину роду людського…».

Чи Олену Телігу, образ якої закарбувався в пам’яті 14-літньому Іванкові Денисюкові під час її гостювання в родині Штулів у його рідному селі Заліси на Поліссі:

«Щось непереможно тягло дивитися на неї, вдивлятися в її обличчя. На обличчі була вона не надто вродлива, але досить висока й струнка. Одягнена в елегантний бежовий плащ, який щільно прилягав до її граціозного стану мав якісь фантастичні “кляпи”. Капелюшок, як мені тепер здається, бронзової барви. Але та її постійна усмішка! Дивовижна, сповнена таємничості, повабу й чару…».

Вчений володів особливим мистецтвом творити характери своїх героїв, показувати їх зблизька, живими людьми. До цього — до «відбронзування» класиків, зображення їх у тріаді «людина, письменник, громадянин» — він закликав і нас, своїх учнів. Навіть у дисертаціях. Так, після ознайомлення з текстом моєї кандидатської дисертації «Іван Франко в 1908–1916 рр. Проблема наукової біографії» Іван Овксентійович написав вельми оригінальний відгук-зауваження. На невеличкому клаптику паперу, вимережувавши його вздовж і впоперек своїм гарним каліграфічним почерком, давав мені з-поміж іншого й такі поради:

«Франко зблизька. Належно не окреслено характерів людей з найближчого оточення: Ольги Франко і дітей. Домашні обставини. Побут. Лист про розлучення. Терор з боку жінки. Тільки мимоволі сказано про перебування в Києві. Нічого про його присутність на похоронах Петра Косача. Плакав на похороні Косача… Як Франко «волочив крила» з сіткою в руках… Подорожі. Кав’ярні…».

До слова, Іван Овксентійович довго мене, скажімо так, не «ідентифікував». Коли я приходила до нього в Інститут франкознавства, то неодмінно починала з фрази: «Я — Ваша аспірантка». Нарешті, почула: «Та я Вас вже давно впізнаю». Могла втішатися лише тим, що не мене одну професор не впізнавав. Про «розсіяність» Івана Овксентійовича на філфаці ходило тьма розмаїтих історій. Я теж собі дозволю навести одну з моїх студентських років. Іван Овксентійович був куратором у нашій групі. На якийсь його День народження ми подарувала йому вишивану сорочку (тепер мені видається дещо незвичним вибір саме такого подарунка в ті часи). В «огромний» портфель Івана Овксентійовича пакунок із сорочкою не вмістився і він носив його в руках, притім щоразу десь його забував. Спершу в авдиторії (здається, це була 308 авд.), потім на вікні у коридорі між 308 і 311 авдиторіями, де зупинявся на розмови. Ми ж постійно доганяли Івана Овксентійовича і віддавали йому цю сорочку. До слова, я ніколи не бачила професора в цій сорочці: чи розміром ми не втрафили, чи вона йому (а, радше, його ідеальній дружині Ганні Казимирівні) не сподобалася, чи, може, ми не вгледіли, і десь в університетських коридорах Іван Овксентійович її таки загубив.

Але повертаюся до зауваг професора на мою кандидатської дисертацію. Очевидь, я ці зауваги Івана Овксентійовича врахувала. Його післямова до моєї монографії «З останнього десятиліття Івана Франка», написаної на основі кандидатської дисертації і виданої 1999 р. Інститутом франкознавства і Інститутом українознавства імені І. Крип’якевича НАН України, була для мене дуже зворушливою і надихаючою, хоча я цілком розуміла, що жанр післямови має свої правила.

«Монографія Ярослави Мельник, кандидата філологічних наук, докторанта кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського державного університету імені Івана Франка, про найменш вивчений і найскладніший для збагнення етап творчого шляху великого Каменяра. Це нове слово про І. Франка. Водночас дослідження Ярослави Мельник можна трактувати як методологічний орієнтир для написання справді наукової та об’єктивної біографії І. Франка.
Щоб писати про І. Франка, треба перш за все його глибоко знати. Ярослава Мельник поєднує в собі академізм знань і легкий стиль викладу. Її розвідки, написані талановито, на високому фаховому рівні, збуджують останнім часом всезагальний інтерес. Дослідниця спроможна розуміти всю складність Івана Франка, його велич і його трагедію, а передусім його патріотизм, бо студія про велетня нашої культури у своєму підтексті мислилася як робота, виконана для добра України.
Я впевнений, що публікація розвідки «З останнього десятиліття Івана Франка», так натхненно, з таким сердечним болем і гордістю за нашого велетня українства написаної, буде значним внеском у наше оновлене франкознавство, у нашу науку».

                                        Іван Денисюк, доктор філологічних наук,
професор Львівського державного університету імені Івана Франка.

Дуже бережно зберігаю я і рекомендацію професора до захисту моєї докторської дисертації про апокрифіку Івана Франка.

Відгук наукового консультанта на дисертаціюМельник Ярослави Іванівни «Апокрифіка Івана Франка: проблема рецепції та трансформації», подану на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук зі спеціальності 01.01.01 — українська література

Апокриф як феноменальне явище, що постало на стику біблійних і фольклорних мотивів, а відтак і літературного фольклоризму, привертав до себе увагу наукової еліти, у тому числі Івана Франка. Франкова апокрифіка знайшла поцінування у високих наукових сферах, але ґрунтовне вивчення знайшла лише у скрупульозних працях Ярослави Іванівни Мельник, яка вперше висвітлила методологічне новаторство письменника-вченого у цій галузі та художню трансформацію апокрифічних мотивів та образів у спадщині поета та белетриста. У цьому й полягає наукова новизна докторського дослідження і високий теоретичний його рівень. Солідна монографія докторантки і численні публікації з наукової теми (в авторефераті кількість їх становить 42 позиції, а в дійсності їх більше), перевидання п’яти томів Франкових публікацій апокрифічних текстів) — усе це вагомий внесок не лише у франкознавство, а й узагалі в українську науку про літературу.
Узагальнено кажучи — це подвиг ученого найвищої наукової кваліфікації. Індивідуальний стиль дослідниці характеризується поєднанням академічної скрупульозності з своєрідною «франківською» чіткістю та образністю викладу. Заслуговує високої похвали і широта ерудиції вченої, адже для дослідження такого солідного явища, як апокрифи, необхідно зокрема оволодіти методом компаративістичного зіставлення й герменевтичного мікроаналізу.
Докторське дослідження Ярослави Іванівни Мельник — яскрава, новаторська подія у культурному житті України, і я з особливою приємністю рекомендую її до захисту.

                                        І. О. Денисюк,  доктор філологічних наук,
професор кафедри української літератури
Львівського національного університету імені Івана Франка,
заслужений діяч науки і техніки.

Так само особливе місце на полицях моєї бібліотечки відведено книжкам Івана Овксентійовича Денисюка з його дарчими написами. Ці теплі дедикації — ще одне свідчення високої, шляхетної і щедрої натури професора.

Іван Денисюк. Амазонки на Поліссі. Луцьк: Надстир’я, 1993.
«Моїй найкращій аспірантці. І. Денисюк. 8 листопада 1994 р.»

Іван Денисюк. Розвиток української малої прози ХІХ – поч. ХХ ст. Львів: Науково-видавниче товариство «Академічний експрес», 1999.
«Дорогій Славці — великому світилу у франкознавстві. Сердечно І. Денисюк. 23.ХІІ. 1999 р.» 

Іван Денисюк. Тамара Скрипка. Дворянське гніздо Косачів. Львів: Науково-видавниче товариство «Академічний експрес», 1999.
«Є три ломикамені (saxifragas): квітка, Леся і Слава. Дорогій saxifra-зі — Славці з побажанням прорубатись через стіну апокрифів.                                        
З любов’ю І. Денисюк
23. ХІІ. 99».

Денисюк І. Невичерпність атома / Упорядкування та передмова Тараса Пастуха. Львів, 2001 (Серія «Франкознавчі студії», випуск другий).
«Дорогій і чудовій та мудрій Ярославі Мельник з приязню й любов’ю
                                                  І.Денисюк
29 листопада 2001 р.»

Денисюк І.О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. Львів: [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. Т.1: Літературознавчі дослідження.
«З-посеред чарівного жіноцтва найглибшій дослідниці Франка, не підвладній зубам апокрифів і втіленню Поезії Ярославі Мельник semper fidelis
І. Денисюк
17 квітня 2006 р.»

          І на завершення — про записку (доволі величеньку, два аркуші А4), якою ми перекидалися з Іваном Овксентійовичем на конференції у Львівському літературно-меморіальному музеї Івана Франка. Це був або 1994 або 1995 р. Із притаманним йому гумором професор Іван Денисюк писав про життя-буття в Інституті франкознавства, про своїх учнів, колег, про наукову тему Інституту франкознавства:

Проблема майстерності. Проблема нових кадрів. Проблема нових методів. Франко і Грушевський, Драгоманов, Павлик, Кониський, народовці. Франко і партії в Галичині. Чи можлива якась спільна тема? Яка? Вади колективної «Ріпки». Приклад: проблема національної літератури. Франківська енциклопедія.

А також про свою кандидатську дисертацію про Михайла Павлика і про перипетії з докторською.

«Я кінчав аспірантуру 20/Х, а подав надруковану начисто дисертацію 20/V».
«Згубив раз у Києві машинопис книжки про Павлика. На жаль, знайшов».
І частину докторської я написав за 2 тижні;
ІІ частину — за 2 тижні,
ІІІ частину — за 4 тижні.
Разом — за 2 місяці: 15 років її переслідували, а я погіршував».

Усі ці записки професора, так само, як і конспект його лекцій про українську літературу кінця ХІХ – поч. ХХ ст., для мене дуже дорогі (тепер, зізнаюся, значно дорожчі, аніж у час їх написання), позаяк вони теж вносять цікаві штрихи до портрета Івана Овксентійовича Денисюка — «цілого чоловіка», «чоловіка-митця» в науці про літературу, «чоловіка-характерника».