«…Більшість слів моїх — не надруковані»: конспект лекцій проф. Івана Денисюка про українську літературу кін. 19 – поч. 20 ст. (Василь Стефаник)

Продовжуємо публікацію лекцій проф. Івана Денисюка у записах проф. Ярослави Мельник. Сьогодні до вашої уваги лекція про Василя Стефаника, яку супроводять унікальні світлини з колекції Інституту франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка та з фонду Івана Денисюка, що зберігається у Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка (Домі Франка). На цих світлинах бачимо проф. Івана Денисюка у колі студентів, друзів та родини.

Від редакції Наталя Тихолоз

---

ВАСИЛЬ СТЕФАНИК

«Може, найбільший артист зору, який появився в нас після Шевченка» (Іван Франко). Феноменальний митець слова, карбівничий новели. Вже з перших тріумфальних кроків Василя Стефаника ставало ясно, що появився незвичайний талант. Славу про письменника роздзвонювали такі столиці, як Київ, Петербург, Берлін і особливо Краків. Появу перших двох збірок Стефаника Іван Труш назвав кроками велетня.

Дивовижним був прихід Василя Стефаника в літературу. Слава його була тріумфальна і блискавична. Вона могла закрутити голову молодому письменникові. Коли ж Стефаникові, молодому студентові, казали, що він —великий письменник, той відповідав: «Не знаю». Писав мало. Писав так добре, що вже краще не можна було. Чисте, добірне, золоте зерно. Не кидався «ні в любов, ні в містику» (Павло Тичина).

Молодий Стефаник був елегантний, одягався в найкращих кравців Кракова, пив-гуляв по кав’ярнях з найбільшими артистами, письменниками Кракова. Батько Стефаника був багатий селянин (150 га землі), щоправда, був скупий на гроші. Мати посилала цьому безжурному студентові гроші в секреті перед батьком.

Стефаник — син землі. Батько віддав його до сільської школи, потім до гімназії в Коломиї. У Коломиї вчився разом із Лесем Мартовичем і Марком Черемшиною. У школі Стефаник вперше відчув зіткнення світу селянського зі світом панським. Запікся у його серці біль, хлопська кривда.

У гімназії верховодою був Лесь Мартович. Стефаник називав його своїм молодим сміхом. Мартович користується великим авторитетом, пише антирелігійні вірші, свариться з вчителями, кидає чорнильницю у вчителя. Але він не хуліган, а ідейний провідник молоді. Стефаник і Мартович не закінчують коломийську гімназію, через те що беруть велику участь у громадській роботі. Переходять до дрогобицької гімназії.

Дрогобич — місто нафти, робітників, місто Івана Франка. Стефаник дуже цікавився Франком. Одного разу питався на базарі в нагуєвицьких селян, чи є Франко в селі. Вирушив разом із ними пішки до Нагуєвич. Там Стефаник спитав вже у дітей, чи є Франко вдома. Йому відповіли: «Ясьо рибу ловить». Франко відразу дав носити Стефаникові торбу, запросив до хати, наварив юшки. Почалася розмова і дружба на все життя. Стефаник: «Я безконечно радий, що Франко мене за руку провадив і по голові гладив». Франко був весільним старостою Стефаника. Це весілля відбувалося в ресторані «Ванда» у Львові. Мартович, як завжди, був дуже дотепний, понапихав всім у кишені торт, і говорив: «Я ж казав не красти».

У Кракові в перші роки Стефаник намагався вчитися тієї немилої науки, медицини, але більше віддавався літературі. Краків — дуже цікаве місто. Там Стефаник знайомиться з письменниками різних напрямків. Уміє з тої хащі напрямів вийти на сонячне узлісся… Польські письменники надзвичайно високо цінували Стефаника і друкували його. Сенкевич роками мріяв, але марно, надрукуватися в «Химері». Але його не друкують, Стефаника друкують радо.

Стефаник оригінальний як письменник, так і в житті. 18 років провчився в університеті, але не закінчив його. Наприкінці студій Стефаник напише в одному зі своїх листів: «Я ще подумаю, чи зроблю екзамен і стану професором чи поверну на мужика». Перемогло останнє. Це має коріння і у вразливій вдачі письменника і в суспільно-політичних обставинах. Міг сказати про себе: «Світ ловив мене, але не зловив». Перебував все життя на позвах зі світом панським. Він ненавидів буржуазну інтеліґенцію, називав її «паршивством в рукавичках». Справжній інтеліґентом для Стефаника був Франко, який із чесним фанатизмом служив своїй справі та своєму класові.

Стефаник — це моноліт без жодної тріщини криводушництва. Вирішив відкрити у своєму серці кузню, аби виливати в ній чистий метал слова.

Після Кракова Стефаник повернув на село, але батьки не прийняли блудного сина, який розтратив гроші, а доктором не став. Він оселяється в домі свого приятеля, в якого було багато дочок, закохався в одну з них, але одружився з її сестрою. Пізніше помирився з батьком. Живе на селі, господарює, зразковий господар. Потім був вибраний послом до Віденського парламенту.

Їздив на Велику Україну на відкриття пам’ятника Іванові Котляревському, познайомився з Михайлом Коцюбинським і Лесею Українкою… У 20-ті роки нав’язав зв’язки з радянськими видавництвами… Помер 1936 року.

Творчість Василя Стефаника

Василь Стефаник написав один томик новел, один — листів, один — публіцистики. Залишились також і деякі незакінчені твори. Повне видання його творів — три томи. «Вся моя література в листах», — писав Стефаник. Листи Стефаника — це шедеври епістолярного жанру. Надзвичайно витончені, дзвінкі, мелодійні. Слугували первинними начерками, підготовчими етюдами творів. Писав до свого приятеля: «Ці листи — перші редакції творів». Свої твори Стефаник виношував довго, теми брав із життя.

Писав в якомусь творчому екстазі. Звичайно замикався на ніч. Вранці знаходили його вимученим, ледве чи не конаючим, вся підлога була вкрита порваним папером, а на столі — дві–три сторінки списаного паперу. Казав, що пише кров’ю серця. Франко трохи скептично ставився до написання таким способом. Франко — універсальний геній. Стефаник — мінітюарист, золотар, котрий робив мистецькі мініатюри з дорогого металу. Стефаник відкрив і ту золотайну жилу, з котрої черпав. Джерелом було рідне село, говірка Русова. Стефаник був певен, що кожен письменник мусить знайти свою велику мову. Любив нестерте, бриласте, нове слово. Характеризується величезним лаконізмом, сконцентрованістю на якомусь переломному моменті життя.

Риси творчости Василя Стефаника:

• лаконізм, лапідарність, сконцентрованість

Стефаник: «Щоб дати пів аркуша друку, я мушу написати тисячу аркушів». Обирає найбільш відповідний йому жанр — новелу (жанр сконцентрованої малої прози).

• трагізм
• психологізм
• ліризм.

Стефаник належить до тих письменників, які не люблять декламацій, пустослів’я, до тих, які не хочуть вразити своїх читачів. Він хотів потрясати душі. Трагічними були події, які діялися серед селян. Письменник фіксував свою увагу на внутрішніх, психологічних конфліктах. Новели Стефаника — це пісня людської душі. Не описував багато персонажів. Здебільшого персонаж у нього один. Леся Українка: «Стефаник змальовує селян, які опинилися на порозі до повної пролетаризації, або вже переступили цей поріг».

Збірки Василя Стефаника:

«Синя книжечка» (перша збірка), «Дорога», «Моє слово», «Земля».

У збірці «Синя книжечка» є і новела з такою назвою.

«Синя книжечка»

Ця новела — етюд психологічної драми селянина, який стає пролетарем. Стефаника, як письменника нової генерації, не цікавить, як селянин дійшов до такого стану, його цікавить, як селянин переживає цей момент, його цікавлять страждання селянина. Антін прощається з хатою. Поцілував поріг хати. «Ой легко мені, як каміння гризти…». Персоніфікація речей. Антін хоче стати, піти, а призьба його не пускає, вікна в плач, ліс говорить йому: «Вернися, Антоне, до хати, вернися…».

Леся Українка говорила, що Стефаник двома-трьома штрихами надзвичайно яскраво зображує цілі драми. Марко Черемшина писав: «Серед мужиків усього світу наш мужик у найгіршім положенню, з якого не може знайти виходу». Цей трагізм знайшов свій вислів у творах Стефаника.

«Новина»

            Побудована на прийомі композиційної інверсії. Починається з розвитку, з повідомлення про трагічний фінал. Уся новелістична подія в кількох словах. Стефаник подає нам психологію злочину, причини цього злочину. Новела перетворюється в акт оскарження несправедливого ладу. Документалізм новели. Стефаник поїхав на місце трагедії, розмовляв з меншою дочкою. Все пережив. Написав мистецький шедевр. Намагається дати образ голоду. Робить це, наче скульптор. Стефаник взагалі має нахил до монументального скульптурного бачення і мислення. Психологізм: переживання Гриця. Обігрує такий образ, як камінь. «Камінь» — це образ мук душі героя. Грицеві так важко, наче він носить камінь на серці. Новелістичний несподіваний поворот полягає ось у чому: досі ми думали, що Гриць — людоїд, дітовбивця, звір, раптом письменник показує ніжність батька, який вважає, що так дітям буде краще. Вчинок Гриця — це оскарження тому ладові, який призводить до таких злочинів.

«Катруся»

Батько клене свою дочку, що не вмирає. Водночас бачимо любов батька до своєї дитини. 

«Осінь»

Помирає на печі стара. Але смерти нема. Але і смерть — це великі видатки. Зачароване коло трагічного світу селянина, селянських злиднів.

«Сама самісінька»

Архітвором в мініатюрі називав цю новелу Іван Труш. Богдан Лепкийзакидав Стефаникові песимізм. Павло Тичина називав його поетом розпуки. В обороні Стефаника став Іван Франко: «Я не бачу у Стефаника ані сліду песимізму». Трагізм стефаниківської творчости походить від трагізму життя.

Криком болю були новели письменника. Стефаник хотів, щоб його новели були музикою Бетховена. Стефаниківський герой не лише страждає, він любить свою землю, працює, його герої скупані в росі, загартовані в праці. Постаті героїв Стефаника — це монументальні постаті. Це образи тих, які перекидають скибу «ід сонцю». Поважне місце займає естетика праці. Стефаник-новеліст — найвищий вицвіт української новелістики. Стефаника можна порівняти з Хемінгуеєм. Новела Стефаника — це сестра драми. Надзвичайно любить послуговуватися діалогом, який іде від неістотного до істотного. Ця новела насправді базована на такій траєкторії мислення: від банального, звичайного до надзвичайного. У цьому подібний до Хемінгуея. Правда, Хемінгуей більш екзотичний. Стефаник відкрив копальні сюжетів у своєму селі. Виробив прийом концентрованого, ущільненого письма.

Франко, характеризуючи манеру письменників молодої ґенерації, порівнював своє оповідання «Хлопська комісія» і «Злодія» Стефаника. Франкове оповідання написано у старій манері. Стефаника — у новій. Франко дуже докладним, епічним тоном розповідає всю історію. Стефаник сміливо обрубує все неістотне. Стефаник відразу впадає в серце подій. Починається діалог між хазяїном і злодієм. Той діалог у Стефаника — це завжди певна філософія. Філософія землі. Надзвичайні складні відносини між двома людьми. Стефаник володіє несхибним артистичним даром. Філософія вини і кари. Суцільний кульмінаційний момент. Немає обрамлень. Епічний момент редуковано до мінімалізму.

Епіка — це ланцюг подій, нанизування подій. Епічний час — Perfekt. Ліричний — Präsens. У Стефаника все в теперішньому часі. Це душевна студія, пульсація мислі й почуття, виражена в діалозі. Стефаник надзвичайно безпосередній. Дуже наближений до свого героя. На своєму ювілеї Стефаник говорив: «Я так наблизився до вас [селян], що наблизитись ще ближче, значить, себе спалити». Стефаник володів дивним секретом підслуховувати селянські розмови — діалоги…

На перший погляд може здатися, що Стефаник одноманітний. Його не можна читати зразу. Письменник сам не любив багато читати. Стефаник надзвичайно багатогранний. Кожна його річ обрамлена інакше. Леся Українка: «Його новели, як листки на дереві». У житті Стефаник був веселий, а ось Черемшина був похмурий, песиміст у житті, але його твори веселіші, аніж твори Стефаника. Але відчуваємо і гумористичний тембр творів Стефаника. Одні твори більш гумористично забарвлені, інші — менше.

«Лесишина фамілія»

Трагікомічна сцена. У жінки є своя філософія. Діти б’ють батька. Він збентежений, йому навіть шкода тих дітей, бо винен. Зображено глибинні процеси на селі, руйнування моралі. Стефаник надзвичайно любить дітей. У нього прекрасні образи дітей: ніжні, але не сентиментальні. Показова селянська любов до дітей.

«Мамин синок»

Найцікавіший образ Андрійка. Опуклий образ того бахура. Його світогляд. Через призму дитячого сприйняття показано тему еміґрації до Канади. Найгуманніша новела.

«Побожна»

Спрямована на викриття релігійних забобонів. Побудована на фразеологізмах. Герої: Семен та Семениха. «Висока» образність сварки.

За своїм характером Стефаник глибоко ліричний. Найкраще отой ліризм Стефаника проявляється в листах. Листи Стефаника — це поезія в прозі. Особливо цікаве, глибоко емоційне листування письменника з Ольгою Кобилянською, подружжям Морачевських. Дуже добре ліризм письменника проявляється в «Кленових листках».

«Кленові листки»

Новела сповнена осіннього смутку, вона погідна і смутна, ясна і тривожна. Це своєрідний триптих. Кожна сцена має свого героя, свій настрій. Перша сцена. Хрестини у селянській хаті. Монолог веде Іван-батько. Стефаниківський батько завжди сповнений внутрішнього ліризму. Ззовні грубий, іноді брутальний. Але тим більше проявляється його любов. Друга частина — це своєрідне ліричне інтермеццо. Настрій погідніший. Стефаник веде нас у казковий дитячий світ, у його настрій. Дитина має свій інтерес, почуття обов’язку у неї ще невелике. Діти безпосередні: для них немає великої різниці між людиною і твариною. Показ трагізму через сприймання дитини. На цьому контрасті дитячого спокою і внутрішнього неспокою дитини будується оте глибоко зворушливе, стефаниківське. Дитина спокійно говорить матері страшні речі. Остання сцена сповнена глибокого драматизму й ліризму. Це фільм — режисура штрихами. Смерть селянки. Мати співає пісню про кленові листки. Це пісенний символ бездонного сирітського блукання по всьому світу. Леся Українка: «Всі начерки Стефаника пройняті животворним співчуттям автора своїм героям».

«Вечірня година»

Наскрізь лірична новела Ця новела виконана в м’яких пастелевих барвах, у барвах і тонах заходу сонця. Це напів мрія, спогад про дитячі літа, про те, що ніколи не повернеться, але яке особливо привабливе. Настрій дитинства створює також пісенність. Як контраст — відвідування героєм могили сестри. Тчеться з павутиння настрій, радісне і сумне, над усім превалює вишневий цвіт, матеріальний символ скоропостижности життя.

«Камінний хрест»

            Стефаник, коли збирався писати цю річ, писав приятелю, що він журиться, що розорення матеріальне веде до розорення духовного. Є ще, проте, селяни, які носять повну пазуху ідеалізму. Це сердечна робота Стефаника, пам’ятник українському селянинові, його високій духовності. Твір багатопроблемний. Стефаник хотів показати незвичайно багатий світ селян. Є і тема еміграції. Але Стефаник завжди бере для показу душі своїх героїв якийсь переломний момент, якийсь катаклізм. Наступає момент, коли Іван випрямляється духовно. Постав перед нами на увесь зріст. Селянин любить працю, землю, своє село, народ. Не спроможний жити на чужині, за океаном. Перш за все показує образ праці селянства. Праця селян дорівнює праці кінській. Затрачується сила, неймовірна енергія… Але водночас виявляється, що селянин безмежно любить свою землю. Страшенно тужить, банує за тим горбом. Не хоче їхати, то сини його підбивають. Розмови селян — ціла філософія землі. Вони глибинні, вистраждані, не банальні. Стефаник показує психологічний образ неймовірного збентеження, потрясіння Івана.

Камінний хрест — символічний образ, багатогранний. Це: 1) символ страждання селян; 2) символ великої любови селянина до своєї землі. Селянин всього себе хоче виразити тим хрестом. Ставить пам’ятку собі. Це вияв його високої душі, його високих поривів. Ця новела переростає у величну метафору, величний пам’ятник своєму народові. Стефаникові герої якісь міцні, залізні, дарма, що живуть у страшенних злиднях.

«Палій»

Новела про класову боротьбу на селі. Звів два антиподи села: пролетаря і багатія. У новелі вже перша фраза розкриває зажерливість куркуля. У цій новелі Стефаник показав обурення селянства проти класових ворогів. Селяни усвідомлюють, яка то велика несправедливість у капіталістичному селі. Скрізь бідняк у погорді, скрізь він принижений. Сцена класової боротьби. «Намнєцкаємо».

            Проблема стефаниківського стилю. Діалектизми. Стефаник шукав нового, нестертого слова, бо слова стираються, як монети в обігу, треба їх поповнювати. Отой незвичайний сільський колорит. Стефаника не можна перекладати на літературну мову. Кожний новий образ — це зародження думки.

Стефаник видав три збірки новел і на 10 років замовк. Критики ламають пера, щоб вияснити, у чому полягає причина тої перерви. Вона пояснюється цілим рядом причин: психологічними, суспільно-політичними. Основний матеріал Стефаник черпав зі свого села, а коли той вичерпався, то не хотів повторюватися. Такого такту, може, бракувало Ользі Кобилянській, яка повторювалася в своїх пізніших творах. Леся Українка завжди боялася, щоб не втратити того моменту, коли «ум кончен», а письменник ще пише.

Письменник творив про село в місті, коли мав мистецьке, артистичне середовище. Воно спонукало трохи ледачого за характером Стефаника. Три перші збірки Стефаник написав у Кракові. За 10 років письменник знову береться за перо. Він — посол австрійського парламенту. Опинився у Відні, вибухла імперіалістична війна. Стефаник не міг повернутися додому.

Нова новела Стефаника — це новела про війну. Не тільки не пише гірше. Пише на найвищому регістрі. Пише трагічні твори, закривавлені пульсуючою думкою, мислею: «Сини», «Марія».

«Діточа пригода»

Її не можна перекладати на іншу мову. Це новаторська форма викладу. Стефаник пише не то монологом, не то діалогом, важко сказати як, це зовсім новаторська форма. Це односторонній діалог. Це щось таке, якби хтось записав вашу розмову по телефону. Ліричний герой Стефаника з кимось розмовляє. Але той інший не відповідає. Маємо репліки без відповіді. Ситуація допомагає нам створити драматичну напругу. Конфлікт виникає з конкретики того, що персонаж говорить, із цієї ситуації, яка є.

«Діточа пригода» — новела про жах і страхіття війни. Ситуація трагічна. Мати, переходячи лінію вогню, упала. Біля трупа матері двоє дітей. Між ними точиться розмова. Власне, говорить старший хлопець. Цей діалог ступеневий, досягає високої напруги. Психологія малої дитини. Війна очима дитини. З одного боку, наївність дитини, з другого — трагізм ситуації створюють надзвичайний художній ефект. Малий Василько схоплює зовнішній ефект війни. Трагічна, жахлива сцена, яка морозить кров у жилах.

«Сини»

Одна з найкращих повістей про війну взагалі. Один герой— старий дід. Від великого психічного напруження, душевного болю люди часто розмовляють зі собою. Вся новела неначе кардіограма батьківського болю, це пульсація больового центру. Цей селянин піднімається до богоборства. Це один великий символ страждаючого батька, алегорія великого болю.

«Марія»

Біль матери за своїх синів. Ідея дещо глибша. Мати солідаризується зі своїми синами… Обидві твори художньо сильні […].

«Morituri»

Morituri латинською — ті, що йдуть на смерть, тобто смертники. У Стефаника заголовки часто іронічні. Це твір про молодь, сприйняту очима старших. Життя людей, окрилених надіями на краще життя. Оригінальна композиція твору. Немає ніяких подій. Ідуть якісь розмови, жарти, іноді навіть грубі. Але ці розмова — тільки тло. Вони не творять цієї ідеї, до якої прямує Стефаник. Новела побудована на траєкторії мислі від банального до істотного. Селяни переходять до теми розмови про сільську молодь. Селяни не хочуть Польщі. Молодь хоче розділити панський ґрунт. Все це свідчить про нові політичні віяння на селі.

«Дурні баби»

Ця назва теж символічна. Улюблений Стефаником діалог розмови, яка набуває політичного змісту. Селяни пройняті політичним духом, вони горді за політичних в’язнів, солідаризуються з ними. Новела — свідчення політичного прозріння жінок …

Василь Стефаник — один із найкращих новелістів дожовтневої доби. Письменник із оригінальною архітектурою новели. Це сувора і красива в своїй суворости архітектура, позбавлена цяцьок, мережок, мінімалістична, а за своїм смислом — монументальна.

Публікація Ярослави МЕЛЬНИК