Про трьох жінок у житті Івана Франка: образок Марії Струтинської
Марія Струтинська (Навроцька) (1897–1984) ― письменниця, журналістка, громадська діячка, редакторка органу Союзу Українок «Українка» (1937–1939), співредакторка часопису «Наші дні» (1941–1942). З 1944 року жила в Філадельфії. Літературні псевдоніми: Віра Марська, М.Терен, М. С-ка, М. С. Авторка повісті «Буря над Львовом» (1944–1952), п’єси «Американка» (1977), збірки оповідань «Помилка д-ра Варецького» (1964), книжок спогадів «Далеке зблизька» (1975) і «Година в парку» (1964), численних нарисів, спогадів, есеїв, оповідань, які друкувалися в українських часописах в діаспорі.
А ще (доповнимо лаконічне енциклопедичне гасло) Марія Струтинська ― авторка низки цікавих есеївпро Івана Франка, людина, яка поруч із Петром Франком напровесні 1940 р. почала творити Музей письменника у Львові. Як згадувала перегодом сама Марія Струтинська, Музей тоді, крім директора Музею, сина Івана Франка, Петра, «мав трьох наукових робітників, двох екскурсоводів, секретарку та організатора, а потім і фотографа». «Не маючи великого, а то й ніякого досвіду в того роду праці, ми внесли туди наш піетизм до поета […]. П’ятнадцять місяців праці в будинку поета, в атмосфері його творчих зусиль і осягів, цей пієтизм тільки зміцнило й утривалило» (Марія Струтинська. Фрагменти із щоденника праці в літературно-мистецькому музеї Івана Франка у Львові (21 квітня до 27 липня 1940).
Пропонуємо нарис Марії Струтинської «Три тіні», який вперше побачив світ у часописі «Наші дні» (Краків). 1942. Травень. С. 7–8. Передрук цього есею було здійснено в «Науковому віснику Музею Івана Франка у Львові» (Львів: Апріорі, 2012, вип. 12, с. 147–153). У цьому випуску музейного збірника вміщено також низку інших матеріалів Марії Струтинської, насамперед тих, що стосуються її діяльності в Музеї Івана Франка, а також статтю Романа Горака «Марія Струтинська».
«Три тіні» Марії Струтинської ― це диптих про трьох жінок у житті Івана Франка. Перша частина диптиху ― «Бабуня Ольга» ― зворушливий спомин про Ольгу Рошкевич (Озаркевич) її внука Володимира Іванця, який, до слова, ненадовго пережив улюблену бабуню (Ольга Озаркевич відійшла в засвіти 1935 р., Володимир Іванець ― 1946 р.). Друга частина ― «Драматична зустріч» ― присвячена Целіні Журовській (Зиґмунтовській) й дружині поета Ользі Хоружинській (Франко), їхній такій несподіваній для обидвох зустрічі 1940 року в новостворюваному Музеї Івана Франка у Львові.
Нарис Марії Струтинської «Три тіні» публікуємо за першодруком. Правопис оригіналу збережено.
Публікація і коментарі Ярослави Мельник.
Марія СТРУТИНСЬКА
ТРИ ТІНІ
Значний вплив на моє життя, а, значить, також на мою літературу, мали зносини мої з жіноцтвом. Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа, Ольгу Рошкевич[1] (вона перекладала дещо з Золя і Ґонкурів[2], зібрала весільні пісні з Лолина[3], переклала роман Ланської «Обрусителі»). Наша любов тяглася 10 літ, батьки з виду були прихильні мені, надіючися, що я зроблю блискучу карієру, але по моїм процесі 1878–1879 р.[4] заборонили мені бувати в своїм домі, а 1880 р. примусили панну вийти замуж за іншого[5], попа Озаркевича[6] (брата писательки Кобринської[7], чоловіка, зрештою, дуже гарного). Це був для мене тяжкий удар; сліди його знайдете в «На дні» і в віршах «Картка любови» … З теперішньою моєю жінкою я оженився без любови, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більш освіченою курсисткою[8]. Певна річ, мій вибір не був архіблискучий і, мавши іншу жінку, я міг був розвиватися краще і доконати чогось більшого: ну, та дарма, судженої і конем не обʼїдеш. Фатальне для мене було те, що вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалека пізнав одну панночку-польку і закохався в неї[9]. Оця любов перемучила мене дальших 10 літ; її випливом були мої писання «Маніпулянтка», «Зівʼяле листя», дві пʼєски в «Ізмарагді» і недрукована повість «Лєлюм Полєлюм»[10] (із неї перша глава була друкована в «Ateneum» п.з. «Jeden dzień z życia uliczników lwowskich» і ще одна глава «Bohater mimo woli» була в календарі «Lwowianka»).
З приготованих до друку листів Івана Франка
до А. Кримського, лист з 16. VІІІ.1898.
БАБУНЯ ОЛЬГА
Як жива, стоїть перед моїми очима її невисока, випрямлена постать у довгій по кістки, чорній сукні.
Голова — наче з-під долота Праксітеля[11] — уособлення аристократизму, одуховлення, гарту духа. Під високим чолом горить двоє великих, мудрих очей. Орлиний ніс, делікатні риси обличчя, яких чітку різьбленість не зумів стерти час, вузькі затиснуті уста.
У кожному її слові та порусі, у цілій постаті — маєстатична повага та зрівноваженість римської матрони.
Восьме десятиріччя свого життя зустрічала вона з незахмареною, ясною думкою та вразливим на людське горе серцем. Не відстала від життя, намагалася бути в курсі всіх національних справ, залюбки читала мистецьку літературу, переглядала кожне число «Діла»[12]. У вільний час клала пасіянса або вистукувала пальцями по столі, наче по клявішах фортепіяна. А як вечірній присмерк розсновував своє тендітне павутиння, тоді кімнатка, в якій жила з своєю сестрою Михайлиною[13], наповнялася постатями та подіями її молодих, прогомонілих років. У вечірнім сутінку, сидячи за столом, на якому колись у Лолині писав Іван Франко[14], дві сестри-бабуні в довгих розмовах викликували постаті минулого: суворого батька о.Михайла Рошкевича[15], дотепного та веселого брата Ярослава, завжди готової на словесний дуель Кобринської, задуманої Ольги Кобилянської, поважного Павлика та багатьох інших визначних людей другої половини ХІХ ст. Та центральною постаттю в тих розмовах-спогадах був завжди Іван Франко. Щодо його побуту в Лолині, висвітлення різних деталів цілої романтично-трагічної історії кохання Івана Франка і Ольги, вирішення основної проблеми: хто властиво винен у тому, що сталося так, а не інакше? — не могли вони ніколи дійти до згоди. На цьому тлі виникали між ними жваві затяжні дискусії. Бабуня Ольга була того погляду, що вся вина на боці невблаганного батька, бабуня Михайлина обстоювала становище, що провинилася й сама таки Ольга: вона занадто легко і скоро погодилася з волею батька, вона проявила замало впертости в боротьбі за своє щастя.
Перед чужими людьми не любила Ольга розкривати завіси свого минулого, розтрясати справи взаємин з І.Франком. Тому, коли в 1934 році приїхав до Миклашева[16] ред. М. Струтинський[17], щоб зібрати матеріяли для статті про «Перший Вінок»[18], мусів вдоволитися розмовою з самою тільки Михайлиною.
Журилася про нас, своїх троє внуків. Найбільше прихильности мала до мене, хоч я нераз добре надокучив їй. Радо помагала мені при вивчанні німецької мови, яку досконало була опанувала в слові та письмі.
Весною 1935 року Бабуня Ольга захворіла і вже не встала з постелі. Похоронили її в ясний травневий день на тихому миклашівському кладовищі.
В. Іванець
____________
ДРАМАТИЧНА ЗУСТРІЧ
«Пан доктор Франко був дуже, дуже добра людина», — знову повторила стара жінка і хотіла продовжувати, однак раптом зупинилася: вона дивилася у широко розкриті двері, де на тлі розкішно-обладнаної кімнати стояла дрібна, худа постать.
Стара жінка, як заворожена, підводилася зі свого місця за столом і велика, ще завжди проста й маєстатична, йшла на зустріч тій, що наближалася.
«О! Пані Зиґмунтовська!…» — тихо промовила прибула і простягла на вітання руку. — «Якже ви постаріли!»
«Так, життя не щадило нас, пані Франкова, обидві ми не ті вже, що колись…».
Тепер вони сиділи поруч за великим столом у стилі ампір того чудового голю в будинку багатих львівських купців[19], де жив тепер директор музею Івана Франка[20] і де тимчасово примістилася робітні тієї установи. Ця драматична зустріч перебила інтервʼю, що його мали ми з Целіною Журовською-Зиґмунтовською для праці про Івана Франка.
«Що сталося з Вашою хатою в Криворівні?» — запитала Ольга Федорівна.
«В Криворівні? У мене там не було ніякої хати», — здивувалася пані Целіна.
Обличчя Ольги Федорівни прояснилося:
«А самі ви — бували в Криворівні?»
«Ні, я ніколи не була в Криворівні, це мій син, Здзіх, був там одного літа з паном доктором»[21].
Ольга Федорівна жваво схоплюється з місця.
«Я зараз угощу вас чаєм, пані Зиґмунтовська, сидіть, сидіть, я за хвилинку вернуся».
І пані Целіна зістається знову сама з нами. Вона бере в руки, нервово крутить у пальцях рисунок прекрасної жіночої голівки, що лежить тут, на столі.
«Дозвольте, ви дали нам його і ми його заберемо. Оправимо в рамці й повісимо в музеї. Тільки, ви ще не сказали нам, звідки він узявся».
«Це було після поштового іспиту, тоді випало було мені трохи волосся і я мусіла його втяти. Відсіля ці кучері…», — каже пані Целіна. — «Один знайомий нарисував мене в альбомі і я видерла цю картку».
Дивимось на цей профіль і порівнюємо його з постарілим ориґіналом: ті самі риси, той сам тонкий, злегка загнутий ніс, те саме енерґійне підборіддя. Тільки очі, хоч у тій самій оправі, помутніли вже і уста, такі прекрасно закроєні на портретику, сьогодні сухі, старечі уста.
Хотілося б ще посилкуватись відгадати цю трагічну історію кохання, що коштувала поетові стільки сердечної крови — і зродила найкращі поезії «Зівʼялого листя».
«Кажете, Іван Франко приходив на пошту, надавав при суміжному з вашим віконці поручені листи, потім став передавати у ваше віконце «пострестант» листи, адресовані до вас; ви не відповідали на них. Він увечорі, йдучи мовчки позаду, провожав вас додому цілі місяці, ви ніколи не промовили до нього слова. Чому?»
Пані Целіна дивиться на нас, збентежена, видимо, хотіла б хоч тепер сказати щось таке, що могло б направити, загладити минуле. Але правда сильніша за неї:
«У мене був тоді жених, хоч тітка й не погоджувалась на нього і таки нас розлучила. А втім, мені подобалися брюнети…».
Так, врешті, воно сказане. Ясно і просто. Все міщанство цієї жінки, усе непорозуміння поета містяться у цих коротких словах: їй подобалися… брюнети!
Але входить уже Ольга Федорівна, несучи перед собою тацю з чаєм і закускою, що їх десь там за кухонними лаштунками приготовили чиїсь владні тут руки.
«О, є вже чай, прошу, пийте! — заохочує Ольга Федорівна, кладучи перед Зиґмунтовською пахуче питво у тонкій французькій порцеляні. І зараз потім, одним віддихом:
«Мої діти дуже не любили вас, пані Зиґмунтовська. Тоді, як я була хвора, а ви управляли господарством в нашому домі, вони були цим дуже незадоволені»[22].
Срібна ложечка нервово дзвонить об порцеляну, пані Целіна благально дивиться на нас, але ми не приходимо з підмогою: пощо відбирати пані Ользі хоч таку слабку тінь переваги? Та пані Зиґмунтовська пошукала в закамарках памʼяті і питає якомога спокійним тоном:
«Правда, пані Франкова, що у вас були близнюки? Я знаю, що були, а мені це тут заперечують. Бо колись — це було в часі мого короткого подружнього періоду — пан Франко написав листа і просив мене бути кумою вашим дітям[23]. Я сподівалася тоді дитини, тому не могла прийняти запросини»[24].
Факти, чіткі на тлі того, химерними кольорами хворої уяви розмальованого мозкового сплету, факти, сто раз наново переживані впродовж цього нікому не потрібного 40-літнього життя удови, стають готові, у чергу:
«Це було 96 року. Христили ми тоді дітей, поки віддали їх у школу. Ні, це не були ніякі близнюки. Кумів було щось дві чи три пари, кумували Кобринська[25], Коцовська[26]. Прошу, чому не їсьте тістечок?»
Пані Целіна несміливо бере в пальці тістечко — і в тій самій хвилині вона чує:
«А ви забирали нам усі гроші, через вас ми дуже бідні були…».
Тістечко випадає з рук Целіни Зиґмунтовської, вона зривається з місця:
«Пані (це до нас), ніколи я не брала ніяких грошей від пана Франка, та й за що мала б брати? Як я повдовіла, він писав мені й запитував, чи не треба мені підмоги, але я ніколи не просила у нього грошей!»
Заспокоюємо її, саджаємо знову: справді, за що мала б вона брати гроші від поета, якого відкинула, бо він не був брюнетом, не мав «гарного прізвища» ані доброї посади? Від поета, що з ним ніколи не зблизилася, хоч він писав їй і кидав «на вітер» листівки, що їх зміст вивчила вона напамʼять пізніш, як знала вже ціну його славі? Маємо перед собою ту постарілу красу, що манила поета бачити за неї виплід власної уяви, — і віримо їй.
Але так само легко вірить їй і Ольга Федорівна, рада скинути з серця ще один болючий здогад, який зродився колись у Києві, де вона вперше почула від сестри, хто була для Франка ота чарівна маніпулянтка, що її показав їй колись поет за поштовою перегородкою.
Тепер вона сміється, нагадавши щось, і як-стій виявляє свою думку Целіні Зиґмунтовській:
«Памʼятаєте, як я налякалася, що ви хочете мене зарізати?»
І пані Целіна сміється тепер з полегкістю, розказуючи, як колись Ольга Федорівна прийшла до неї саме тоді, як вона оббирала картоплі довгим кухонним ножем, і як дуже Франкова тоді злякалася.
* *
З того дня Ольга Франко кожної години чекає відвідин Целіни Зиґмунтовської. Снується по кімнатах, стиха наспівуючи (часто співає «Як почуєш вночі…», і тоді каже: «Це Франю співав так Зиґмунтівській, ходив попід її вікна і плакав…»), сидить на терасі будинку, або на камʼяному підмурівку залізної огорожі — і чекає.
Одного дня, не діждавшись, просить довго, аж до зануди, її адреси — і йде її провідати. Вертається оживлена, наче помолоділа. Пані Целіна вгостила її чаєм, показала фотографії своїх дітей і вони говорили про Івана Франка.
Целіна Зиґмунтовська ще двічі заходила в музей. Директор музею, поетів син, давав їй дрібні грошеві підмоги, виєднав у влади, що їй повернули домик у Брюховичах. Потім вона зникла.
Тимчасом Ольга Федорівна щораз слабша, щораз рідше виходила з своєї кімнати нагорі музейного будинку, де її влаштували. Лежала тиха, ніхто не чув її голосу, ніхто не бачив її впродовж зими 1940/41 року. Раз тільки, несподівано, почули ми звуки піяніна, що його саме тоді винесли нагору. То останками сил грала ще раз, востаннє, колишня тендітна панночка з Києва, що приїхала у Львів ненароком зломити одне велике життя, яке рада б була аж занадто захистити.
Аж по смерті Ольги Франко довідалися ми, що Целіна Зиґмунтовська, зламана паралічем, померла ще весною 1941 року[27].
Так згасли ті жінки, що кинули свою тінь на поетове трагічне життя.
М. С.
[1] Ольга Рошкевич (1853–1935) — наречена Івана Франка.
[2] В особистому архіві Івана Франка у відділі Рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України зберігається автограф перекладу Ольги Рошкевич оповідання Е.Гонкура «Жертва філантропії (Дівчина Еліза)» (ІЛ, ф.3, №225). У видавничій серії «Дрібна бібліотека» (1879, №№ 8, 12) був надрукований переклад Ольги Рошкевич повісті Е.Золя «LʼAssommoir» під назвою «Довбня». Переклад іншого тексту Е.Золя ― роману «La Curé» («Здобич»), який також здійснила Ольга Рошкевич, залишився неопублікованим.
[3] Цей збірник весільних пісень Іван Франко опублікував 1886 р. Див.: Obrzędy i pieśni weselne ludu ruskiego we wsi Loline, powiatu Stryjskiego. Zebrala Olga Roszkiewicz, opracował Iwan Franko (Zbiór wiadomości do antropologyi krajowej. 1886. C.3–54). Цього ж року текст вийшов окремою відбиткою.
[4] Івана Франка вперше арештували 12 червня 1877 р. Вийшов поет із в’язниці в березні 1878 р.
[5] Ольга Рошкевич вийшла заміж 14 вересня 1879 р., а не в 1880 р., як зазначено в листі.
[6] Володимир Озаркевич — чоловік Ольги Рошкевич, син священика Івана Озаркевича, посла до Віденського парламенту, брат Наталі Кобринської. Помер 19 березня 1912 р. у селі Нижній Березів.
[7] Наталя Кобринська (1851–1920) ― українська письменниця, громадська діячка, організаторка жіночого руху в Галичині.
[8] З Ольгою Хоружинською І.Франко одружився 4 травня 1886 р. Ольга Хоружинська була, справді, дуже освіченою людиною. Закінчила Інститут шляхетних дівчат у Харкові, навчалася на Вищих жіночих курсах у Києві. «В інституті дістала виховання і школу, яку діставали доньки з найліпших родин. Виучила світові мови: французьку, німецьку, англійську, прекрасно грала на фортепіяно, була образована і очитана. Приїжджаючи на літні вакації до своїх сестер до Києва, зазнайомилась з новими течіями серед українського громадянства» (Франко-Ключко А. Іван Франко та його родина // Спогади про Івана Франка. Львів, 2011. С.683).
[9] Йдеться про Целіну Журовську (Зиґмунтовську).
[10] Повість Івана Франка «Lelum і Polelum» написана польською мовою. Вперше українською мовою текст Франка надрукований 1929 р. у видавництві «Рух» (Іван Франко. Твори. Харків, 1929, т.ХХХ, кн.2). Реконструкцію та переклад повісті здійснив Михайло Возняк.
[11] Пракситель ― давньогрецький скульптур 4 ст. до н.е.
[12] «Діло» — українська газета, виходила у Львові (1880–1939).
[13] Михайлина Рошкевич (Іванець) (1859–1957) — молодша сестра Ольги Рошкевич. Нарис М.Рошкевич «Кума з кумою» вміщено у збірці «Молот», публікувалася М.Рошкевич і в альманасі «Перший вінок», написала мемуари про Івана Франка. Див.: Михайлина Рошкевич (Іванець). Спогади про Івана Франка // Спогади про Івана Франка. Упорядник Михайло Гнатюк. Львів, 2011. С.169–179.
[14] Село Лолин — тепер Долинського району Івано-Франківської обл.
[15] Отець Михайло Рошкевич (1830–1856) — батько Ольги Рошкевич.
[16] Миклашев — тепер село в Пустомитівському районі Львівської обл.
[17] Михайло Струтинський (1888–1941) — журналіст і громадсько-політичний діяч, співредактор і редактор багатьох часописів («Шляхи», «Свобода», «Республіка», «Життя і Мистецтво», «Діло», «Наш Прапор», «Український Голос», «Новий Час»). Замучений НКВД у червні 1941 р. у Львові. Чоловік Марії Струтинської.
[18] «Перший Вінок» — жіночий альманах, який вийшов Львові 1887 р. з ініціативи й коштом Н.Кобринської й Олени Пчілки. Активну участь у виданні альманаху брав І.Франко. Михайлина Рошкевич була однією із авторок «Першого Вінка».
[19] Йдеться про будинок Антонія Увєрі. Зараз у цьому будинку (вул. Івана Франка, 150) — літературна експозиція та службові приміщення Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.
[20] Петро Франко — перший директор Музею Івана Франка у Львові в 1940–1941 рр.
[21] 15-річний син Целіни Зиґмунтовської Здислав був із Франком у Криворівні влітку 1914 р. Про це свідчать листи Целіни Зиґмунтовської до Івана Франка, які зберігаються зараз в архіві Івана Франка у Відділі рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (ІЛ, ф.3, №1630, арк. 269–271).
[22] Вже на старості літ, в 1915 році, запросив І.Фр[анко] Целіну Зиґмунтовську, під час гострого вибуху нервової недуги дружини, займатися його господарством. Тоді жила Ц.З. з двоїма дітьми декілька місяців у домі Франків. Примітка авторки нарису Марії Струтинської.
[23] Цей лист І.Франка до Целіни Зиґмунтовської від 28 жовтня 1896 р., у якому він запрошує її бути «хресною мамою, чи то нашого синка, чи донечки», зберігався в Д.Лукіяновича. За його словами, оригінали листів письменника до Ц.Зиґмунтовської (6 листів) він передав П. Франкові 1940 р., а собі залишив копії. Див.: Роман Дзюбан. Невідомі листи Івана Франка до Целестини Журавської-Зиґмунтовської // Україна модерна. Київ – Львів, 2006. С.183–184. Листування поета з його «паперовою любов’ю», стверджував Д.Лукіянович, йому передала сама Ц. Зиґмунтовська.
[27] Целіна Зиґмунтовська померла у Львові 18 жовтня 1940 р.
[24] «… Не можу вчинити радості Панському бажанню, бо я нездорова», ― писала Ц.Зиґмунтовська Франкові 31 жовтня 1896 р. у відповідь на його прохання. Див.: Роман Дзюбан. Невідомі листи Івана Франка до Целестини Журавської-Зиґмунтовської. С.184.
[25] Наталія Кобринська (1851–1920) ― письменниця, громадська діячка, організатор жіночого руху в Галичині.
[26] Валерія Коцовська (1866–поч.1940-х рр.) — дружина Володимира Коцовського, українського вченого, письменника, педагога. З подружжям Коцовських родину Франків єднали приятельські стосунки. У фондах Музею Івана Франка у Львові зберігається лист В.Коцовської до Петра Франка від 13.04.1940 р.
[27] Целіна Зиґмунтовська померла у Львові 18 жовтня 1940 р.
Поділитися:
