ЖИТТЯ, ЯКЕ НЕ МОЖНА ЗМІНИТИ… (Спогади про мою маму, Віру Франко)
Її життя могло б стати сюжетом не одного роману чи пригодницької кінострічки. Щасливе дитинство, бурхлива юність… А далі загублена молодість, допити, концтабори, заслання, голод, холод, понаднормова невільницька праця, втрачені можливості для індивідуального розвитку, повноцінної освіти та щасливого майбутнього… Але ця жінка вижила! Попри усі ті випробування, які трапилися на її шляху, вона ніколи не втрачала свого авантюрного духу і жаги до життя. Виховала двох гарних доньок, діждала онучок. Зуміла залишитися собою. Тою, яка любила людей, добрі книжки, захопливі мандри і щасливі обличчя дітей. У часи особливої задуми (а, може, і втоми) ховалася від світу за густим димом цигарки. Це була Віра Франко. Онучка Івана і донька Петра Франків. Сьогодні їй виповнилося б 100 років!
До її ювілею ділимося з нашими читачами спогадами доньки Віри Франко пані Іванки Міліянчук.
Від редакції Наталя Тихолоз
© Іванна МІЛІЯНЧУК
Почесна голова Об’єднання асоціацій українців Іспанії,
правнучка Івана Франка,
онучка Петра і Ольги Франків
Христос шукав в кожній людині добре, а ми шукаємо зле,
Христос шукав в людях добре, бажаючи виправдати, а ми шукаємо зло, аби засудити їх.
Христос рятував людей, а ми їх губимо.
Cвятитель Микола Сербський
Так буває, що починаю думати про якусь подію, яка має стосунок до мами, і я думками йду цією стежкою, згадуючи все так чітко. Але раптом ця стежка обривається, думка крутитися в голові, але марно… Що було далі, як було? Не можу згадати, не можу знайти відповіді…
На жаль, багато чого дітям не розповідали. Нас оберігали. Боялися, бо минуле було складне. Боялися, що можуть повернутися страшні часи. Тому в хаті про заслання не говорили, це була заборонена тема. А потім – не було нагоди, а згодом – не стало батьків… Тож у кого запитаєш: як було колись? Що мама насправді пережила? За що вистраждала стільки? Чи маю право я, чи хтось інший, судити її за те, як прожила вона своє життя? Мабуть, кожна людина має свою дорогу, і змінити її не можна, треба йти нею до кінця, яка б вона не була….
31 січня 1923 року в селі Полунична Камʼянко-Бузького району в молодого подружжя Петра Франка й Ольги з Білевичів (дідо кликав її Дзюня, як і вся близька родина), народилася перша дитина – чудова дівчинка Віра-Марія, бажана і дуже любляча всіма. Петро і Дзюня (Ольга) були молоді, гарні, розумні, талановиті люди, які мріяли прожити довге і щасливе життя. Про таких людей кажуть: дібрані Богом.
Маленька Віра Франко з батьками Петром і Ольгою. 1924 р.
Оселилося молоде подружжя в гуцульському містечку, в Коломиї. Дуже всі любили і пестили Віру, як батьки, так і бабця. Безтурботні щасливі дитячі роки минали в Коломиї, де Петро Франко вчителював у державній гімназії. Моя мама росла рухливою, непосидючою дитиною. Баба Оля мусила за нею постійно наглядати, бо часто Віра робила збитки, як, зрештою, всі малі діти. Якось, коли баба робила наливки (а вона зналася на виготовленні усіляких напоїв, була чудовою господинею) і зливала з бутля наливку у пляшки, за той час мала Віра по одній витягала «пʼяні» вишні, які баба пересипала в слоїк. Мабуть, вони їй засмакували, бо дістала ще декілька, але її мама вчасно це побачила і забрала у Віри вишні…
На Великдень поїхали до Полуничної до родини. Мама дуже любила гостювати у бабці Білевич, часто згадувала, як добре було в них. Віра оббігала всю господарку, яка була досить велика і бігла до спіжарки подивитися на ковбаси, шинки, що висіли на шнурках, все це їй дуже подобалося, але найбільше любила дивитися на торти, яких, як згадувала мама, було на Великдень завжди 12 (так само, як і колись на плебанії в о. Теодора, тата моєї баби Ольги). Про свята та традиції розповідала вже пізніше мені моя баба Ольга. Привернув увагу малої Віри горіховий торт, бо на самій його середині був дуже великий горіх, і мама потягнула руку за цим горіхом. Баба, яка дивилася за малою, вдарила її по руці і поставила торт на піч. Коли баба вийшла, мама підсунула крісло, вхопилася за край печі, але цей кусок відламався, і мама впала. На цей гуркіт прийшла її бабця, яка теж називалася Ольга (Ольга Білевич), вона дістала торт і дала мамі горіх, а на його місце поклала інший. Тато теж прийшов, побачив обдертий ніс Віри, почав її пестити, а на строгий вираз обличчя своєї дружини сказав, що шкода стало обдертого носа. Тато дуже любив малу розбишаку, смішну, веселу і розумну, у всьому їй догоджав, а вона користала з цього, була щасливою, у цьому колі люблячих її людей.
Віра Франко. 1924 р.
У мами була молодша сестра Іванна, яку кликалив хаті Асею (1925–1978). На відміну від мами, її сестра була дуже спокійна, тиха і чемна. В Коломиї 1930 року Віра пішла до початкової школи. Веселе життя, повне приємних дитячих спогадів в гарному затишному містечку Коломиї, де великою подією було Перше Причастя – звичайно, гарна біла суконка, подарунки і прийняття. Любила мама згадувати цікаві прогульки горами, лісом, купання в річці Прут, шум швидкої течії, зустрічі зі знайомими і родиною. На жаль, життя в Коломиї через переслідування діда Петра польською владою закінчилося. Діда звільнили з посади викладача, треба було шукати іншу роботу. Міняли одні малі міста на інші, завжди дідо Петро шукав нову роботу, а моя мама міняла школи.
Саме в цей час в радянській Україні дуже бракувало досвідчених інженерів, і дідові запропонували підписати контракт на 5 років роботи в Харківському політехнічному інституті на посаді викладача. Вибору не було, та й робота була за спеціальністю, тож дідо погодився, і родина почала збиратися в дорогу. Найбільшою цінністю була їхня бібліотека, яка мандрувала завжди з ними. Книжки в хаті читали всі, вміли берегти їх. Перевозити бібліотеку було, мабуть, найтяжче. Баба вміла швидко все пакувати, за короткий час була готова в дорогу… В Харків приїхали в 1931 році. Баба Ольга згадувала, що через часті переїзди втрачала багато майна, особливо меблі, бо їх було дуже дорого перевозити, але завжди була готова їхати за своїм чоловіком Петром. В новому місті вони швидко обживалися. Мама дуже любила мандрувати, як і її тато. Її захоплювало нове місто, нова школа, нові знайомі. Вона швидко знаходила друзів. Жили вони в закритій зоні від Польського посольства, виїжджали до міста на машині, з якої оглядали місто і дивилися на людей, бо спілкуватися з чужими людьми було заборонено. Були вони свідками Голодомору в Україні. В 1936 р. поїхали до Львова. Знову нова хата і нове життя. Вони привикли до доброго, але без зайвих розкошів життя, ніколи не прагнули до багатства. Думаю, що повернення до рідних місць, було радістю для всіх: Львів, де стільки знайомих, Ольга Франко (мама діда Петра), яка чекала на приїзд сина і внуків, старі й нові друзі, вир нового життя.
Віра Франко. 1931 р.
Влаштувались у Львові, й життя потекло у звичному руслі. Дідо дістав роботу, а діти – Віра й Ася – продовжили навчання у Львівській гімназії сестер Василіянок. Це була одна з найкращих жіночих гімназій. Дівчата в гімназії носили форми. Були це довгі спідниці нижче колін, яких вони не любили. Коли виходили зі школи на вулицю, то підкочувалиспідниці до колін, щоб були трохи коротші. Це було заборонено, тому, коли дівчата бачили монахиню, швидко спускали спідниці. Також не любили носити берети, ховали їх до течки.
В Харківській школі не було уроків релігії, тож мама Віра попросила у батьків дозволу не ходити на ці уроки й у Львові. Але її мама Ольга, донька священника, була категорично проти, щоб пропускати уроки релігії, та тато Петро, який не вмів відмовляти мамі, бо дуже її любив, запропонував Вірі таку умову: розкажи отцеві загадку, якщо він «купиться» на неї, то не будеш ходити на його лекції. Запитай: «Бог всесильний?». Отець скаже: «Так». А ти тоді: «То чи зможе він зробити такий великий камінь, що сам не зможе його підняти?» Якщо він скаже: «Зможе», то ти запереч: «Який же він всесильний, якщо не зможе підняти камінь?».
На другий день викликав пана професора священник до себе і сміючись сказав, що виставили мене вчора на посміховище перед усіма дівчатами, коли я стояв і такав.
Віра Франко з молодшою сестричкою Асею. 1928 р.
Так тато звільнив маму від уроків релігії. У великій згоді була моя мама з бабою Ольгою (жінкою Івана Франка ). Мама Віра забігала до неї на чай і слухала спогади про її життя. Любила баба Ольга читати мамі вірші, ходити з нею до міста, щоб посидіти в каварні. Мама з великою теплотою згадувала про своїх бабць, як мамину,так і татову.
У 16 років Віра стала дуже гарною дівчиною. Була висока, струнка, з гарною фігурою, мала приємні правильні риси обличчя, сіро-зелені очі, густе з великими кучерями каштанове волосся. Колір шкіри, як згадувала її двоюрідна сестра Зеня (донька Тараса Франка), «був особливим, шкіра була дуже чиста, кольору персика, лице було, як з порцеляни, була дивної краси». Звісно, мала в кого вдатися: її батьки теж були дуже гарної вроди. Крім краси, в цій дитині батько бачив розум, сильний характер, впертість, бажання працювати. Любили родиною мандрувати, відпочивати в Карпатах, особливо в Криворівні, Підлютому, Верховині. Думаю, дідо Петро бачив у Вірі себе. Не можна сказати, що менше любив Асю, однак це була батьківська любов до ніжної доньки, яку він оберігав.
Мешкали в особняку по вул. Франка, 2. Саме на той час, а це був 1939 рік, дідо Петро працював в інституті торгівлі і директором Музею Івана Франка, а донька Віра виконувала обов’язки секретарки. Потрібно було привезти книжки з Москви для інституту торгівлі, де дідо викладав. Незважаючи на те, що Вірі тільки 16 років, він послав її у відрядження. Зустрів Віру в Москві діда приятель, показав місто, допоміг зустрітися з письменниками Павленком і Шкановим, також допоміг з книжками. З Москви мама Віра поїхала до Києва, де мала зустрітися з Петром Панчем, який став її добрим другом на все життя, з депутатами Верховної Ради, також із Студинським, Колессою, Возняком. З Петром Панчем і його донькою Наталею мама гуляла по Києву, оглядала це гарне місто, слухала історії цікавих будівель. Київ мама полюбила і часто при нагоді приїжджала. Зі Студинським, Колессою і Возняком повернулася до Львова. Була дуже задоволена й горда: побачила дуже багато нового, познайомилася з цікавими людьми і виконала доручення свого тата. Вона дуже любила мандрувати, а цього разу поїхала сама, ще й у справі свого тата, якого щиро любила, завжди мала при собі його маленьку знимку.
У травні 1940 року для Музею Франка потрібно було привезти з Відня літературні матеріали й докторський диплом письменника. Дідо Петро задумався, кого відправити у відрядження. Іще зовсім дитина Віра починає просити дозволу поїхати у це відрядження, але мама Ольга не хоче її відпускати: це далека дорога, й вона не дасть собі ради. Віра переконала всіх, що вже доросла, і після довгих вмовлянь, батько дав згоду. Вона почала виробляти візу для поїздки до Відня.
У квітні 1940-го до Львова прибула німецька комісія в справі переселення німців з території західних районів України в Німеччину. Звернулися до Петра Франка, він тоді був депутатом Верховної Ради України: чи могли б поставити в його гараж свої машини. Він дас згоду, і якийсь час машини стояли в гаражі. Віра познайомилася з німецькими офіцерами, які приходили по машини. Знала німецьку мову, спілкувалася з молодими офіцерами, прогулювалася чудовими вулицями Львова, заходила до каварні на каву, відвідувала виставки в музеях, концерти. Пізніше через ці знайомства мала багато проблем. НКВС за мамою встановило нагляд. Врешті завдяки старанням свого тата Віра дістає візу до Відня. Дідо Петро домовився із сестрою Ганною Франко-Ключко про довше перебування мами в неї. Мабуть, це такий фатальний збіг обставин, що саме люблячий тато посилає свою доньку в таку небезпечну дорогу разом з німцями, ще й в дім Петра Ключка, члена ОУН (він був чоловіком Ганни). Це була жахлива необачність мого діда.
Віра Франко. 1939 р.
У травні 1940 року німецька комісія закінчила свою роботу у Львові. І офіцери виїжджали до Німеччини, запропонували машиною підвезти маму до Кракова. Батьки погодилися. Поїхали через Краків разом. У Кракові мама залишилася на кілька днів у своєї тітки, двоюрідної сестри своєї мами. Звідти згодом поїхала в Лодзь, а потім мала їхати до Відня. Та без пригод не обійшлося. У касі, де мала продовжити квиток, їй сказали, що до Відня треба мати окремий дозвіл, який можна отримати в поліції. На дозвіл, як виявилося, треба було чекати ще якийсь час. Віру поселили в таборі для іноземців. Це був табір вільного проживання, без обмежень у виході до міста. Були там інші іноземці, які також чекали на документи для виїзду. Чекаючи тиждень на документи, мама виходила до міста, оглядала Лодзь. Нарешті проблеми були вирішені, й мама купила квиток до Відня. У Відні зустрілася з тетою Ганною, сестрою свого тата. На другий день пішла зареєструватися в поліції і також в радянському консульстві. Секретар консульства був дуже привітним, побажав приємного перебування в місті і повідомив, що може до них звертатися, якщо їй буде потрібна допомога.
У Відні почала вчити мову, бо так добре не знала, працювала в бібліотеці над справами, за якими приїхала, виписувала потрібну літературу для Музею Франка, збирала матеріали. Щоб якось жити, пішла на роботу в клініку швидкої допомоги. Зібравши потрібні книжки, документи і матеріали для музею, в січні 1941 року звернулася до радянського консульства по дозвіл повернутися з Відня до Львова. Одначе перед самим від’їздом дістала приступ апендициту і змушена була піти на операцію. Тільки в березні 1941 року змогла повернутися до Львова. Після повернення з Відня за нею, як і за її татом, стежила спецслужба СРСР.
Дідо Петро просив свого брата Тараса Франка, якщо буде така потреба, допомагати його старшій донці Вірі. Мабуть, відчував, що з нею, як і з ним, станеться лихо, що вони більше ніколи не побачаться. Тарас виконав обіцянку й до кінця свого життя допомагав Вірі у всьому, завжди підтримував свою небогу. 28 червня 1941 року, саме на день народження, діда вивозять радянські спецслужби у невідомому напрямку. Наступного дня Петро Франко подзвонив і сказав, що він в Києві. Виїхав, щоб ніколи не повернутися… Куди завезли і де знищили його, невідомо. Це була велика трагедія для всієї родини. Моя мама втратила тата і товариша, якого дуже любила й поважала. Шукала і чекала його, як і її мама, дружина Петра, до кінця життя.
Це був тяжкий рік для родини Франків: 1941 року померла свекруха моєї баби – дружина Івана Франка, Ольга, мама діда Петра. Одна біда тягнула за собою іншу…
Німецькі війська зайшли у Львів. У перші дні окупації німці вигнали нашу сім’ю з будинкуна вул.Франка, в якому вони жили, і поселили в квартиру на вул.Снопківській, 43. Баба з доньками поселилася в трикімнатній квартирі, в якій відчувалося горе тої родини, яку вигнали. У вересні цього року гестапо заарештувало Віру. Баба дізналася про це на другий день після арешту: до хати прийшли гестапівці з обшуком, вони й повідомили про арешт її доньки. На питання баби, яка причина арешту, сказали, що дізнається про все у поліцейському відділі. Наступного дня викликали на розмову. В тюрмі на Лонського, де була мама, бабі сказали, що заарештована до вияснення, з якою метою вона їздила з німецькою комісією до Відня, чи не виконувала завдання радянської розвідки, коли остаточно все вияснять, тоді повідомлять про дальшу її долю. Але цікаво, гестапівці приходили ще декілька разів, робили в хаті обшук і їх більше цікавив Петро Франко: розпитували за нього, куди поїхав, хто за ним приїжджав, куди завезли… Та баба й сама нічого не знала. Забрали родинні альбоми з фотографіями, особисті речі, листи, рукописи, фотоапарат, радіо, майже все, що належало дідові. Просили подзвонити, якщо Петро Франко повідомить, де він є. Приходили ще раз, щоб забрати інші речі діда, а також забрали мамині речі. Знову цікавилися, чи не було звістки від діда, розпитували, хто його забрав, куди вивезли. Але моя баба, як і в перші дні, сама нічого не знала і ніколи вже не мала від свого чоловіка жодної звістки, хоч чекала… Чекала, як ніхто, була готова до зустрічі з ним: в хаті було все так, як він любив, чисто, зварено і, як завжди, щось солодке, яке пекла для свого Петра…
Віра (справа) і Ася (зліва) Франки біля будинку Антонія Ув”єри. Львів, 1939.
Забрали гестапівці мою маму, якій було всього 17 років, в тюрму на Лонського. Можна собі уявити весь страх, який вона пережила. В тюрмі була майже рік. Таке складається враження, що чекали на діда Петра, але він не повертався. А в той час під тортурами і приниженням вимагали признатися в шпигунстві його доньку. Але мама заперечувала всі звинувачення, хоч її били, тягали за волосся по коридору, закривали в одиночній камері. Вона знала, якщо признається в шпигунстві, до якого не мала жодного стосунку, то її розстріляють. А мама хотіла жити, була ж така життєрадісна, молода, розпещена батьком, тільки почала своє молоде життя. В тюрмі перехворіла тифом.
Вночі на допитах їй ставили чимало запитань: хто її завербував, чи її батько Петро Франко належить до ОУН, чи є членом іншої націоналістичної партії, чому дав дозвіл на поїздку до Відня, чому їздила до Москви? Відповідала, що це були звичайні робочі поїздки, а до шпигунства немає ніякого відношення.
Баба один раз на тиждень приносила мамі чисті речі та їжу. Писати листи, спілкуватися чи бачитися з нею їй було заборонено. Баба нічого не знала про маму. Думала, що без доказів про шпигунство, яке їй вперто нав’язували, Віру відпустять. Не повідомивши родину, маму відправили в Німеччину. В липні 1942 року її вивезли разом з великою групою жінок. Спочатку до Варшавської тюрми «Пав’як». Польський комітет піклувався про в’язнів: їм давали трохи краще харчування, а ті, хто потребував медичної допомоги, діставали її. У мами була поранена рука, отож польський лікар промив і перев’язав рану. У варшавській тюрмі Віра познайомилася з Яною Мацієвською, з якою товаришувала аж до звільнення.
Через кілька днів відправили багато жінок в центральну берлінську тюрму, а звідти – в найбільший жіночий концентраційний табір смерті Равенсбрюк, який розташований на північ від Берліна. Вся територія була огороджена чотириметровою цегляною стіною, з колючим дротом, по якому йшов струм високої напруги. Перша зустріч з табором була жахлива. Спочатку – медичний огляд. Дівчатам, які прибували в табір, наказали повністю роздягнутися, і вони стояли голі на холоді, чекаючи на медогляд. Це було перше жорстоке поводження, приниження людської гідності. Жахливе ставлення наглядачок, які зістригли її чудове волосся, а це вважалося найбільшим приниженням для жінки. Потім дали форму з нашитим номером 34297 і буквою «П» (бо була з колишньої Польщі). Вони перестали бути жінками з іменами, їх кликали лише за цим номером, який закарбувався в пам’яті на все життя.
Не думаю, що можна хоч приблизно уявити той страх, приниження, біль, голод, які пережила моя мама, а тим більше про це розповідати. Мама дуже рідко розповідала про пережите нею в таборі. Розказувала, що на сніданок давали 100 грамів хліба і щось подібне до кави. Перед тим, як відправити на роботу, була перевірка. Якщо когось бракувало (деколи хтось пробував втікати), то були покарані всі: виганяли босими надвір, і, поки не знайшли втікачку, всі мерзли. Втікачку карали, а їх гнали знову на роботу, тяжку роботу на заводі Сіменса. На заводі працювали бельгійці й шведи, які вчили дівчат. Інколи підгодовували їх, підкидали трохи хліба. Коли дівчата були геть виснажені роботою, то зупиняли машини на 10 хвилин. Це був дуже короткий час, але хоч трохи можна було відпочити. Наглядачки були дуже жорстокі, за будь-яке порушення ставили в ряд і розстрілювали кожну 50-ту дівчину. А мама молилася, молилася, щоб на неї не випало. Це було дуже страшно. Також робили медичні експерименти: в надріз на шкірі (у мами було два) вводили якусь рідину, від якої діставала високу температуру. Вони ледве йшли на роботу, хто не міг іти, падав, били, а то й убивали… А мамі було тільки 17 – 18! Ще дитина, але вже стільки натерпілася. Віра була сильна духом, мужньо виносила все, терпіла, бо хотіла жити. Це, мабуть, і давало їй сили.
1943 року групу молодих жінок, а з ними і мою маму, вивезли в табір міста Цводава у Чехії. Там територія була загороджена подвійним колючим дротом, до якого був проведений струм високої напруги. Працювали на холоді, робота була надто важка для ослаблених, голодних жінок: копали фундамент для нових бараків. Хто зупинявся, того били. Одного разу, коли мама спинилася, її сильно побила наглядачка, цькувала собакою. Тож треба було швидко зібрати всі сили і знову працювати, бо буде кінець. За весь час цього каторжного життя, тільки раз дозволили написати коротку записку до своєї мами. Це не був лист, лише коротенька записка. Контролювали все, що було написано. Віра просила свою маму прислати речі, їжу і мило – більше нічого, ні єдиного слова про життя, здоров’я, коли повернеться… Баба вислала малий пакунок, в якому було все, що просила мама, але не знала, чи Віра дістала його. Про життя в таборі нічого баба не знала, мама трохи розповіла лише, коли повернулася до Львова.
У травні 1945 року їх звільнили американські військові. Був створений тимчасовий табір, де готували документи для виїзду на Батьківщину. Там їх годували, надавали медичну допомогу хворим. Чекати довелося 5 місяців, поки дали дозвіл на виїзд в Україну. Пропонували їхати до Америки. Це була велика спокуса, бо ходили чутки, що тих, хто повертається в Україну, висилають в Сибір. Але мама сама боялася пуститися в далеку дорогу. Вирішила повертатися до Львова, хоча дуже переживала, не знала, чи те, що чула про арешти, є правдою, сумнівалася, не знала, чи хтось її чекає. Тата, якому могла все розповісти, який зрозумів би її, підтримав і допоміг би забути біль душі, вже не було. Мабуть, сум за родиною, за Львовом були сильніші. Вже була на волі, хотіла швидше доїхати до рідного міста, до родини.
Тішилася волею дуже коротко. Чутки про арешти тих, хто повертається з Німеччини були правдиві. Служба НКВД Віру арештувала 12 квітня 1946 року як національно небезпечного елемента, зрадницю Радянського Союзу, яка працювала на німців. КГБ вважало, що підтримувала звʼязок з гестапівцями та офіцерами Вермахту, виконувала для них роль перекладачки. Повезли до київської тюрми. Знову нічні допити, тортури, крики… Тепер вимагали зізнатися, що їздила до Відня з німцями, щоб навести контакти для передачі секретних даних німцям. Ніяк не могли повірити, що тато послав її в справах музею. Поїздка до Москви викликала теж великі підозри.
Тарас Франко з дружиною Катериною і дітьми Роландом, Зенею і Любою.
Тепер передачі носив один раз в тиждень Тарас Франко, брат її тата, який колись пообіцяв своєму братові піклуватися про неї. В січні 1946 року була засуджена – «Приказ №2 особого совещания при МГБ СССР от 11 января 1947 г. по делу №148414 МВД СССР направить в Воркуту» на 5 років. Мою маму, дочку молодшого сина Івана Франка, вислали далеко в Заполярʼя, у Воркуту, в радянський концтабір на каторжні роботи на вугільній шахті №2. Бараки, в які посилали вʼязнів, були брудні, воду треба було діставати самому. 12-годинна робота в шахтах, які тріщали, і здавалося, що заваляться. Та й не раз були обвали в шахті, гинуло багато людей. Вивозити вугілля з шахт у вагонетках. Мороз пекучий, руки примерзали до ручки вагонетки, без теплого одягу, в подертих валянках, які відразу промокали. Годували краще, ніж в німецькому таборі: давали вівсяну або ячмінну кашу, дуже рідко картоплю, яка завжди була морожена, 350 грамів мокрого, як глина, хліба. Залежно від виконаної роботи могли давати більше їжі, але перевиконувати норму ніхто не рвався, бо від перевтоми і так вмирало безліч людей. Могил було багато на цій вічно холодній, жорстокій, непривітній, вічно покритій снігом землі. Могили, які ховали тисячі тих, хто навіки залишився замордований в сибірській землі, несправедливо засуджені і закатовані далеко від рідної України.
Від браку вітамінів почалася цинга, єдиним рятунком були пачки, які приходили з України. До Воркути один раз в три місяці можна було посилати посилку з продуктами й одягом. Наша баба Оля й Тарас Франко висилали продукти: часник, сало, сухарі, чай, тютюн, а також теплі речі. Передачі відразу ділили з кримінальними злочинцями, які були в одних бараках з політичними в’язнями. За злочинцями ніхто не стежив, і вони дуже часто були жорстокіші й страшніші за наглядачів. Чи витримала б мама довго так тяжко працювати на холоді? В шахтах стояла вода, від чого діряві валянки перемокали, одяг постійно був вологий, холодний… Тягнути важку вагонетку на поверхню було дуже складно. Віра дуже застудилася, дістала запалення легень, і це врятувало їй життя. У таборі був «стаціонар», де лікаркою була Марія Тарнавська, на яку всі в’язні буквально молилися, бо врятувала багатьох від смерті. Це була дочка прославленого генерала Мирона Тарнавського, командира УСС. Вона знала про Петра Франка і допомогла мамі: крім того що вилікувала її від запалення легень, ще й залишила працювати помічницею в лікарні. Навчила робити перев’язки, показала, як робити уколи, доглядати за хворими. Ліків особливих не було, переважно аспірин, але й це було добре. Якось привезли німецьких жінок, які проходили медогляд, і в одній з них мама впізнала старшу наглядачку з німецького концтабору, фрау Еріку. Та дуже здивувалася, побачивши маму, вона не могла повірити, що, виживши в Равенсбрюку, вона знову відбуває покарання тільки за те, що повернулася з німецької території.
1950 року 12 червня в неволі народилася моя старша сестра Надія. Як жили жінки з дітьми і як виживали в цих страшних умовах, мама ніколи не розповідала, хоча ми часто питали про це. Мама була з Надею у Воркуті до 12 липня 1951 року. З Воркути перевели їх на поселення в Усть-Кан Красноярського краю. Життя на поселенні було значно краще, жили не в бараках, а в хатах місцевих сибіряків. Мама мала одну кімнату, кухню господиня дому ділила з нею. Була у цієї жінки невелика господарка, свинка і гуси. Це була добра жінка, вона допомагала мамі, а мама ділилася з нею тим, що діставала з України.
Віра Франко з донечкою Надею. Воркута 1950 р.
Взимку, коли кололи свинку і було м’ясо, розповідала мама, вона разом з жінками робила багато пельменів, готові виносили на двір, щоб замерзли, потім їх складали в полотняні мішки, які вішала на гаках у сінях, і мали що їсти на якийсь час. Якось одна жінка запитала, як вона варить пельмені, що вони цілі й гарні, бо в неї виходить кисіль, скільки не старається, а вони все розварюються. Виявилося, що вона кидає пельмені в холодну воду – тож мама ще давала уроки кулінарії.
Незважаючи на нестачу продуктів завжди святкувала українські свята: готувала що могла на Святий Вечір і на Великдень. Мабуть, свята були сумні, але вміла себе підняти на дусі. Накривала на стіл, запрошувала господарів, розповідала їм про наші українські звичаї.
Коли дозрівали у лісі ягоди, мама з жінками ходила по клюкву, голубику, потім перетирала їх з цукром. Робота на поселенні була легша. 1952 року 22 березня народилася у мами друга дитина – Іванка.
Тарас Франко пише у всякі установи листи з проханням звільнити Віру Франко. Наголошує, що має двох доньок, вони дуже малі для такого складного життя. Але тільки після смерті Сталіна, 27 листопада 1953 року, Віру звільнено з Усть-Кану, а повністю реабілітована 14 грудня 1959-го.
Нарешті можна повернутися в Україну! Справжня воля, на яку так довго мама чекала, втративши найкращий вік – молодість, здоров’я. Але прагнення життя була дуже велике: хотіла жити, любити, бути щасливою, виховувати дітей, мати родину, догнати все, що втратила, забути все, що з нею було, почати життя спочатку. Повернулася до Львова з двома хворими, голодними дітьми – Надею та Іванкою. Приїхала на вул. Снопківську, до трикімнатного мешкання, в якому жила до арешту, де й далі жили її мама і вже заміжня сестра Ася з чоловіком Мироном (Мирославом) Галущаком і малою донькою Любою. Квартира стала для всіх дуже малою, і часто відчувалося незадоволення. Надю, яка завжди мала відчуття голоду, сварили, коли вона бігла до кухні на запах їжі, щоб вхопити щось з тареля. У Наді була анемія, і мама мала багато клопоту, щоб вилікувати її. Надя ще й дуже заїкалася, мама пояснювала, що донька перелякалася, коли впала до пивниці. Зі мною мама мала теж всякі проблеми. Віра шукала роботу, але для політичних в’язнів це було дуже складно. Крім того, довідки про реабілітацію їй не видали. Мама написала заяву, але довго не було жодної відповіді. Потім з’ясувалося, що справу запросили на перегляд. Почали знову викликати в КГБ. Це було 6 і 8 червня 1955 року, потім ще 10 і 11 вересня того ж року. Питання залишалися ті ж самі: чому їздила до Відня, чому зупинилася у Петра Ключка, хто до нього приходив, про що говорили, чи мала якісь доручення, з ким зустрічалася, чому їздила до Москви, чи дійсно не була завербована німцями, хто може поручитися, що вона говорить правду… Викликали бабу Олю, бо тільки вона могла підтвердити її слова. Її довго допитували, вияснивши все, що їх цікавило. Викликали й інших свідків, яких викликали у маминій справі ще до заслання, а також і мамину сестру Асю. Вдома всі були дуже не задоволені, між сестрами виникло напруження. Довідку не видали, треба було чекати.
1955 року бабу Олю викликали у Львівський обком КП і повідомили про смерть Петра Франка. Сказали, що він загинув 11 вересня 1941 року під час бомбардування з повітря між Києвом і Харковом при наступі радянських військ. Ніхто в хаті не повірив у це повідомлення, але осад був дуже гіркий, як і настрій.
Віра Франко у бібліотеці. Здогадно 1960-ті роки.
Серед львівської інтелігенції була домовленість допомагати всім, хто повертається із заслання, залучати до суспільної роботи, допомагати створювати нову родину… Одне слово, робили все, щоб повернути рідних до нормального життя.
1954 року зі заслання повернувся Богдан Сітницький, який відбував покарання на Далекому Сході у місцевості Совєтская Гавань. Був засуджений на 10 років за «антирадянську пропаганду». Він походив з родини відомої львівської інтелігенції. Його тато, Іван Сітницький, був професором математики, мама, Олена Заячківська – з відомої львівської родини. Це був дуже шляхетний, розумний чоловік, який пережив важкі часи заслання. За цей час померла його дружина Дарія Сторожук-Адріанович – перше кохання, втрату якого, він оплакав далеко від неї і далеко від України. Коли його познайомили з мамою, виявилося, що мають багато спільних знайомих, а найголовніше – що в гімназії його вчили сини Івана Франка, Тарас і Петро, яких він дуже добре пам’ятав і багато розповідав про них. Віра Франко і Богдан Сітницький одружилися 1956 року. Для нас, доньок Віри, дядя Богдан, як ми його називали, став справжнім ТАТОМ, добрим вчителем і товаришем. Я з сестрою дуже його полюбили, а він нас.
Мамі дали дозвіл на роботу, і вона влаштувалася на велосипедному заводі бібліотекаркою. Мешкати в одній квартирі стало тісно. У сестри моєї мами, Асі, народився син Петро, тож стало дуже тісно. Мама почала бігати по всіх можливих інстанціях, щоб отримати більшу квартиру. Мала характер свого тата Петра: як бралася за якусь справу, то завжди досягала свого. Отож вона «вибігала» гарний двоповерховий особняк з гарним садом довкола хати на вул. Запорізькій. Колись там жив польський архітектор, який і спроєктував цей будинок, а потім хтось з НКВД, а потім і ми. Переїхали в нього 1957 року. Це було на той час дуже далеко від міста: до вул. Інститутської можна було доїхати трамваєм, а потім через парк Залізні води треба було йти пішки. Щось на нову хату перевезли на машині, легкі речі я з Надею несли через парк, хоча у нас особливо нічого й не було.
Займали ми на другому поверсі дві великі, сонячні кімнати. Для дітей це було, безперечно, дуже гарне місце: сад з різноманітними фруктовими деревами, по яких ми лазили. Найбільше любили стару черешню з розлогими грубими гілками, на яку було просто вилізти й нарвати ягід. Найкраще лазила по деревах Надя, вона була серед нас, дітей, найстарша і найвища, тож баба часто просила її нарвати черешень. Ми любили бігати і бавитися в садку. А також ходили в парк, там возилися на санках. Тато навчив ходити на лещатах, мабуть, ще своїх, бо це були грубої роботи обтесані дошки, які весь час спадали з ніг.
Облаштовуватися моїм батькам треба було від початку, у них нічого не було. До наших кімнат тато з братами почав приносити меблі, які давала родина й друзі: це були масивна шафа, великі ліжка, стіл, крісла. Бракувало чогось для затишку, тож мама вишила капи (покривала) на ліжка, купила фіранки – і наша хата набула вишуканого вигляду. Ми були гарною родиною. Тато працював бухгалтером в лікарні, мама на велосипедному заводі завідувачкою бібліотеки. Було дуже тяжко звести кінці з кінцями, майже весь час бракувало грошей на найнеобхідніше. Тим, хто повертався зі заслання, добру роботу ніхто не давав, треба було дякувати і за таку, тож і зарплати були дуже малі. Ми, діти, тоді цього не відчували, були щасливі й веселі. Коли стали старші й почали порівнювати наше життя і сестер з «долини», то побачили велику різницю.
Мама була доброю господинею, чудово варила і пекла, солила в маленькій бочечці рижики, які ми збирали в лісі біля Жовкви. До речі, мама дуже любила гриби, вміла робити з них усякі страви, навіть не знаю, де навчилася. Також гарно шила, вишивала, фактично вміла все робити. Ми мали суконки, які вона нам шила й вишивала. У вихідні ходили родиною в гості, до кіна чи театру, в музеї, особливо любили природознавчий музей, де довго стояли, розглядаючи якусь тваринку. Бухгалтером тоді там працював рідний брат моєї баби Олесь (Олександр Білевич). Він завжди радів, коли ми приходили до нього, давав нам копійки на морозиво, яке ми відразу ж собі купували.
Завжди на всі святкування нас запрошували в Музей Франка. Мама з татом і ми ходили до музею, знали всіх працівників, вони мене і Надю часто запрошували на дитячі читання творів Франка, конкурси малювання, чи просто дзвонили, щоб ми прибігли по яблука і грушки, хоча в нашому саду було всього багато. Працівники частували нас чаєм з печивом і розповідали різні історії. Мама любила музей – дім, де колись жила її родина, – щоб просто поговорити про життя, згадати часи, коли приходила до своєї бабці Ольга (жінки Івана Франка). Дуже приязною до нас і моїх батьків була Марія Семенівна Кіх і Віра Лук’янівна Бонь. Віра Лук’янівна і до сьогодні радіє, коли я приходжу, а їй уже 91 (забіжу трохи вперед, бо зараз 2019-й), і вона ще працює. Вони часто нас, дітей, кликали в музей, я завжди любила ходити по кімнатах, розглядати речі чи картини, мені подобалася атмосфера, спокій, який був тут. Я і своїх дітей часто водила сюди.
Віра Франко
Щоб не бути в хаті на вихідні, батьки любили десь поїхати з нами. Десь близько, наприклад, на Чортові скелі чи в Брюховичі, чи до Жовкви. Мама не любила сидіти в хаті, їй бракувало простору, руху. Вона була енергійною жінкою. Дуже любила пересувати меблі, чим денервувала тата, бо він любив, щоб все було на своєму місці, а не «бігало» по хаті. Мамі ж виглядала хата інакше, ніби новою, коли пересувала меблі, кімнати ніби ставали більші. А може, згадувала щасливі дитячі роки, коли малою з батьками переїжджала до іншого міста. Взагалі любила зміни. Дуже багато курила, з чого теж тато був незадоволений, бо нищила собі здоров’я. Але мама говорила, що «копчене м’ясо довше тримається». Думаю, що за димом вона ховалася, ховала свої думки, пережите і переживання. Може, шкодувала за тим часом, коли був живий її тато і вона допомагала йому, були щасливі, а тут якась прірва… Чулася безпечнішою за димовою заслоною. Дуже багато читала, мабуть, не тільки тому, що любила цей процес, а за читанням не думала про минуле… Читала все, що потрапляло до рук.
Усі свята в нашій хаті стараннями мами були дуже гарні. На Різдво ми з татом прикрашали ялинку, яку він купував. Він також приніс забавки на ялинку, ще зі свого дитинства. Вони були чудові, скло було дуже тонке і гарно виблискувало різними кольорами. Татові сестри зуміли зберегти всі татові речі, книжки, все, що було його і чекало на нього довгих десять років. Він усе це приносив до нас, а ми з сестрою дивувалися, як воно так гарно виглядає і зовсім, як нове. Ми трохи заздрили двоюрідним сестрі й братові, що у них так багато забавок і всяких гарних речей. Але тато нас вчив тішитися з того, що є. Мама ніколи не прибирала з нами ялинку, вона не любила цього. Навіть не знаю, чому. Правда, за цей час вона готувалася до Святої вечері: варила борщ, вушка, узвар, кутю, пироги, голубці, пекла два торти: горіховий або маковий, які вона дуже любила, і помаранчевий. Гарно накривала стіл, завжди ставила свічку, часник, сіно, ставила на стіл тарілку з келихом для тих, кого бракує. Ми четверо сідали до святкового столу. Завжди в нас була якась особлива атмосфера теплоти й любові. А їжа святкова смакувала особливо! Ніколи з долини (першого поверху) до нас ніхто не приходив на свята. Мамина сестра Ася і її чоловік Мирон (Мирослав) з дітьми і баба святкували завжди окремо. На другий день свят ми ходили до родини мого тата, де нас дуже гарно приймали. Татова родина нас любила, завжди були дуже щирі до нас. Була ще родина з Жовкви, до якої ми теж часто їздили в гості. Потім вся велика родина мого тата приходили в гості до нас. Тата брат, вуйко Юрко був добрим фотографом і на всі свята він приносив фотоапарат і нас знимкував. Тож завдяки йому маємо згадку про наші дитячі роки. Так гарно і весело ми жили, але проблеми, про які ми діти не знали, звичайно, були.
Мама працювала в бібліотеці і хотіла вступити в педінститут, щоб мати можливість добитися кращої роботи, мріяла про цікаву роботу в літературній діяльності, до якої відчувала велике зацікавлення, мала якісь плани, але їй дуже потрібна була підтримка, допомога, якої вона, на жаль, не мала. Хата, робота, діти… Вона старалася зробити приємним наше життя, разом з татом готувала нам гарного св. Миколая. Ми дуже любили всякі свята в нашій хаті, а день св. Миколая був завжди особливий, казковий, ну і, звичайно, не обходилося без різочки, яку підкидав чортик Антипко. Бігли на долину, щоб побачити, що приніс св. Миколай двоюрідним сестрі та братові.
Була в нашій родині традиція відзначати уродини й іменини, і мама, як говорив жартома тато, могла «пописатися» (похвалитися) перед жіночою половиною родини своїми кулінарними здібностями. А тато Богдан просив нас показати, які гарні речі він зробив для наших ляльок: хатки та меблі. Це були наші забавки, бо купувати й витрачати гроші на такі речі не було з чого. Купували лише дитячі книжки, правда часто тато приносив ті, що давали йому друзі, у яких діти вже виросли.
Перша сторінка домашнього журналу “Наша хата” за вересень 1958 р. Головний редактор, автор матеріалів та художник пластун і політвʼязень Богдан Сітницький (чоловік Віри Франко). З родинного архіву Іванки Міліянчук.
Найцінніше, що зберігаємо і бережемо до цього часу, це – домашній журнал «Наша хата», який виходив один раз в місяць, його редактором був тато. Дякуючи йому, я сьогодні маю звідки брати факти про наше життя, яке він описував на сторінках цього журналу, вміючи підглянути щось смішне або просто делікатно висміюючи якусь подію. Сам малював, трохи смішно, але це прикрашало журнал. Чи думав тато, що колись мені це стане у пригоді? Як я за це вдячна йому! Це були дуже цікаві й гарні журнали, на які ми з нетерпінням чекали. Тато знав, що ми маємо мало цікавих розваг, бо на це не було грошей, тож скрашував наше життя, як умів. Озираючись у ті часи, згадуючи наше дитинство, я дуже вдячна татові, бо ми мали багато позитивних моментів, дитячої радості, любові. Тато був дуже життєрадісною людиною. Мама, навпаки, була втомлена життям. Вона часто застуджувалася, її боліла печінка, вона часто ходила до лікарів, але поліпшення не відчувала, планувала поїхати на курорт у Любінь Великий.
Незважаючи на болі, часто їздила до Києва в справі пенсії своєї мами, а також, щоб добитися реабілітації для себе і тата, щоб отримати кращу роботу. Мамі вдалося добитися персональної пенсії для баби. Тоді це були великі гроші.
31 січня 1958 року мамі виповнилося 35 років. Ще зовсім молода, але вже мріяла про пенсію, змучена, змучена від всього. Однак дуже любила гостей, увагу. Вона любила гарно, смачно, вишукано зробити свято, щоб всі її хвалили. Запросила татову родину, яка завжди до нас приходила, свою товаришку з роботи. Було дуже приємно, весело, мамі говорили всякі гарні побажання, компліменти, за звичаєм заспівали «Многая літа». Мама була дуже задоволена з уродин. Десь через місяць після цього лягла в лікарню: дістала сильний напад болю печінки, а в лютому мама отримала путівку на курорт в Любінь Великий. За місяць, який вона там була, трохи поправила здоров’я, та не на довго. Знову почалося буденне життя.
Довго сидіти на місці мама не могла, вона постійно кудись їздила. Захотіла трохи відпочити. Тато любив маму, дуже хотів бачити її щасливою, старався догодити у всьому, тож ми поїхати в Сколе. Любов до мандрів, до змін, навіть малих, приносила їй велике задоволення. Планувала поїздки і збиралася дуже швидко. Поїхали ми до Стрия, там переночували у татових родичів, і з ними поїхали в Сколе. Погода була погана, дув сильний вітер, мама не любила шуму вітру, а також боялася грому. Незважаючи на погану погоду, ми повернулися до Львова дуже задоволені.
Наприкінці року в Ленінграді відбувався з’їзд дітей письменників, на який Віра Франко також поїхала. Зустрілася там зі своїм і тата Петра старим знайомим – Петром Панчем, який був дуже радий цій зустрічі. Щиро цікавився проблемами, був уважний не тільки до мами, а й до нас, до мене і Наді. Передав в подарунок дві ляльки і щось з речей. Запросив маму до Києва, щоб допомогти вирішити її проблеми, насамперед треба було знову просити довідку про реабілітацію, яку ще досі не дали. Мама взяла Надю до Києва. Вони полетіли літаком, моя сестра була тоді дуже вражена від хмар і краси, яку побачила з висоти. Повернулася мама з поїздки з новими надіями на кращі зміни в житті.
Робота в бібліотеці їй надокучила. Знала, що без підтримки нічого не досягне, і вирішила кардинально змінити свою професію. 1959 року вступила до медичного училища. Боялася іспитів, але все склала добре. Після навчання, працювала в лікарні медсестрою, а згодом стала старшою медсестрою.
Цього року ми багато подорожували. Влітку ми четверо, а також наша баба Оля були запрошені в Підгірки біля Калуша до родини Омеляна Франка. Ми поїхали до них в гості. Родина брата Івана Франка дуже зраділа нашим відвідинам. Добре пам’ятаю великий стіл, накритий в саду, за яким зібралося дві родини Франків. Було багато частувань, але найбільше було риби і раків: усі Франки були чудовими рибалками.
У цьому ж році мама дістала путівки в Будинок творчості письменників коло Одеси. Ми вперше їхали на море. Багато вдома обговорювали цю подію, думаючи, яке ж то море, як може бути таке велике, що не видно іншого берега. Я з Надею була захоплена. Мама знала всіх письменників, які були там, знайомила нас з цими поважними людьми, яких ми навіть трохи боялися. Був там і Петро Панч, який був для неї добрим товаришем. Повернулися всі дуже щасливі, відпочили і з враженнями, якими ще довго ділилися.
Настрій у мами зіпсувався, коли 6 і 8 червня 1959 року її викликали в КДБ міста Львова знову для перегляду справи. На основі рішення мали видати довідку про реабілітацію. Знову починаються такі ж питання, що були в 1946 і 1955 роках. Згадують Москву, Відень, причини поїздок, шукають, чи мала мама відношення до ОУН. Переглядають також справу Петра Ключка, чоловіка Ганни Франко. Викликали декілька свідків, серед них і бабу. Справу закрили за відсутністю доказів про стосунок мами до німецької розвідки, а також до Організації Українських Націоналістів. Ці переслуховування вартували всім багато нервів, і, як завжди, були незадоволення «на долині». Повністю реабілітували її 3 листопада 1959 року. Нарешті Віра отримала довідку про повну реабілітацію.
Коло ми були в Одесі, мама пішли з нами в порт. Там стояв величезний теплохід «Іван Франко». Такого корабля ми ніколи не бачили, почали просити маму, щоб вона дістала дозвіл зайти і подивитися цього красеня. Але нам не дозволили зайти на палубу, бо теплохід готували до круїзу. А так хотілося побачити… Я почала її просити, щоб сказала, що ми родина Івана Франка. Це була геніальна жінка, вона вміла завжди про все домовитися! Попросила капітана, а виявилося, що їх двоє, старий капітан йшов на пенсію, віддавав свій корабель в молоді руки. За звичаєм, в останній і перший рейс іде двоє капітанів. Один прощається зі своїм кораблем, а молодий капітан приймає цей чудовий теплохід. Нам не тільки показали корабель, а й зробили подарунок – подорож по узбережжю Чорного моря, від Одеси до Новоросійська, з екскурсіями у великих портових містах. Це була, завдяки мамі, чудова екскурсія! Вражень було багато, і я була дуже вдячна мамі, а вона була щаслива і задоволена зі себе.
Усе частіше тато з мамою мріяли про власну хату. Ця була ідеальна для дітей, але не для двох родин. Вуйко Мирон Галущак, який працював в ОРГРЕСі провідним інженером, отримав на вул. Немировича-Данченка трикімнатну квартиру і запропонував мамі з татом піти туди. Батьки погодилися, і в листопаді 1959 р. ми переїхали на нову хату. Кімнати були малі, старі меблі були дуже масивні, тож зовсім не залишалося місця. Треба було багато чого купити, але бракувало грошей. З часом наша квартира стала затишною. Це була наша хата, але для мами вона була якась занадто проста, мізерна, хоча ми всі були задоволені. Ми в новій квартирі одною родиною святкували наше перше Різдво, з ялинкою, подарунками, малими дрібничками, і все було дуже святково. На другий день, як завжди, прийшла татова родина, подарували дещо до хати.
Влітку ми їздили в гори. Мама любила ходити по гриби і готувала їх з картоплею, що нам дуже смакувало. Коли ми йшли на гору, мама залишалася біля річки читати книжку, ну і, звичайно, забруднювати повітря своєю папіросою, як говорив жартома тата брат, вуйко Юрко. Може, через багато років тяжкої роботи на каторзі, чи через роботу, яка не дає ніякого задоволення, чи через все разом, мама знову спробувала оформити пенсію з інвалідності. Стала часто їздити до Києва, де зупинялася у свого стрийка Тараса Франка, дуже любила свою двоюрідну сестру Зеню, з якою багато розмовляла. Зустрічалася у Києві з Петром Панчем. Інколи брала нас з собою, робила екскурсії містом. Знала Київ чудово. Ми ходили до Києво-Печерської лаври, на Дніпро, до театру… Мабуть, показала всі найцікавіші кутки Києва. Возила мене і до Москви, яку теж добре знала. Мандрівки вона любила, почувалася в них іншою, ніж у Львові, де треба було поєднувати всі нудні, буденні роботи. Мріяла про щось цікавіше, але що? На літо також чекала з нетерпінням, бо планувала поїздку на море, де мала багато знайомих і любила цю атмосферу. Це місце захоплювало маму: зустрічі з Платоном Вороньком, Наталею Забілою, вже знайомими письменниками, цікаві розмови, літературні вечори – все створювало особливий настрій. Вона оживала, ця атмосфера була її життям, вона любила увагу людей. Любила і знала поезію, багато читала, мала про що поговорити. Мала велику бібліотеку, особливо було багато книжок польською мовою, яку добре знала, як і німецьку, чеську, грецьку, латинську мову трохи гірше. Мала дар до мов, вивчала їх дуже легко. З нею було цікаво спілкуватися. Навчила нас, дітей, читати книжки по-польськи і завжди давала щось цікаве для читання.
Біля нашого будинку почалося будівництво нових домів, будували дуже швидко і скоро забудували цілий новий район. Недалеко від нашої хати був збудований будинок для письменників, там поселилися Володимир Лучук з Оксаною Сенатович. З ними мама найбільше спілкувалася, та й з іншими радо зустрічалася. З Оксаною Сенатович разом перевидали кухарську книжку «Практична кухня» Ольги Франко.
Сторінка із домашнього журналу “Наша хата”. Головний редактор, автор матеріалів та художник пластун і політвʼязень Богдан Сітницький (чоловік Віри Франко). З родинного архіву Іванки Міліянчук.
До нас мама була доволі сухою. Її більше захоплювали подорожі, знайомства з людьми, хотіла відчувати себе потрібною, а ми були дещо на другому плані. Власне завдяки татові ми чулися щасливими. Наприкінці 1963 року мама домовилася про роботу на кораблі бібліотекарем і поїхала дуже далеко – на Камчатку. Яка дивна доля – на цей раз так далеко поїхала добровільно! Працювала там більше ніж два роки. Для нас і для тата це була велика трагедія. Тато був чудовою людиною, він умів давати собі раду. Старався, щоб на уродини, Різдво чи Миколая ми не чулися без уваги. Йому допомагала в цьому його сестра. Вони вчили нас усіх родинних традицій. Татова родина була велика, і ми завжди разом збиралися на всі свята. Літом їздили відпочивати в село Дору, біля Яремча. Ходили по гриби, в гори на короткі прогульки. Ми були завжди їм вдячні за те, що опікувалися і любили нас, як рідних.
Я з Надею часто згадувала ці часи, як і взагалі наші дитячі роки. Було багато цікавого, повчального, але було й доста тяжких переживань. Надя вступила на українську філологію в університет. Мама була дуже горда за Надю. До нас почали приходити в гості студенти, товаришки Наді, які полюбили маму, радо слухали про її сестру Зеню Франко, доньку Тараса Франка, розпитували про рух шістдесятників, про те, як виступали на захист мови, культури, свободи художньої творчості. Коли приїжджала тета Зеня Франко, то захопленню не було меж. Студенти слухали про українських патріотів, про цькування їх. Тета Зеня була чудовим співрозмовником, а вони були молодими патріотами, які цікавилися історією України, прислуховувалися до всього, що говорилося в нашій хаті. Мама аж молоділа серед студентів, Надиних друзів, майбутніх художників з Косова, які жили в гуртожитку художнього інституту. Мама завжди їх годувала, бо знала, які у них малі стипендії. Вона була дуже щедра й уважна жінка. Хлопці, Олег Соломченко, Катрушенко, Стаф’юк, Мігоцькій, були частими гостями. Мама запрошувала студентів на свята, знаючи, що їм немає де святкувати, вони радо погоджувалися і приходили колядувати до нас. Вони вже пізніше згадували мамину помідорову зупу і її цікаві розмови. Мама часто позичала книжки, які привозила з Києва. Хлопці любили слухати вірші і часто просили Віру щось прочитати з поезії. Бачили в ній розумну, горду, відважну й дуже щедру жінку. Вони стали нашими друзями. Влітку, коли їздили до Косова, то заходили до них в гості.
1967 року мама влаштувалася екскурсоводом і часто возила польські і німецькі групи по Україні. Завжди з поїздок привозила хлопцям фарби і пензлі, які вони замовляли. Крім екскурсій, пробувала перекладати з польської, щось друкувати, але якось не дуже добре виходило, а може, як завжди, бракувало заохочення з боку рідних. Тато був надзвичайно шляхетний, добрий і уважний до мами, був її вірним другом, але цього було мамі замало. Він прагнув спокою, а мама хотіла жити цікавим, повним нових вражень життям, яке вона знала колись, а тато такого життя дати їй не міг. Були вони зовсім різні за характером.
Повернувшись із заслання, тато Богдан Сітницький, на відміну від мами, дуже скоро зумів відновити старі знайомства. Щоправда, він був старший від мами і мав добрих товаришів з пласту і гімназії, з якими часто зустрічався. Організовував зустрічі однокласників. Так цікаво і з гумором згадував про гімназійні часи. Маму ці зустрічі не захоплювали, так як тата, хоча він завжди згадував і своїх викладачів Франків.
Створив із сестрами і братами підпільне туристичне товариство «Плай», метою якого було навчити дітей львівської інтелігенції правдивої історії нашого краю. Товариство мало автобус, яким ми їздили щонеділі, а то й на кілька днів у подорожі. Я дуже любила мандрувати з татом горами, часто була наймолодшою туристкою в товаристві, йшла і слухала всі розповіді про те, що відбувалося колись саме в цьому місці. Одного разу, мандруючи горами, ми зайшли до Русова. Зайшли в музей Стефаника – це була одна із запланованих поїздок. Нас зустрів знайомий тата, Кирило Стефаник, який знав і мою маму. Подивилися музей, тато почав згадувати старі часи. Пан Кирило згадав про маму: яка це була гарна і розумна дівчина, але дуже непосидюча. Це була правда. Її часті поїздки навчили нас бути самостійними. Коли вже я стала студенткою, щоб мати свої гроші, попросила тата влаштувати мене на тимчасову роботу. Я дуже не любила бути від когось залежною і просити на якісь дрібниці гроші, а зароблені гроші мала на свої потреби. Ми зі сестрою швидко стали дорослими. Ми часто згадували наше життя, згадували сміючись, бо з часом багато речей здаються кумедними. Ми почали влаштовувати своє життя, вийшли заміж й інколи не особливо звертали увагу на маму. Мабуть, чулася нікому не потрібною, самотньою.
Віра Франко листувалася з Юрієм Косачем, племінником Лесі Українки, відомим письменником, який дуже скромно жив в Америці, був вороже налаштований до радянської влади. В 1972 році він став об’єктом уваги КГБ. Органи перечитували його переписку, яку він посилав в Україну, і все, що надсилали йому. Тож не дивно, що листи мами теж були прочитані. КГБ знало, що і мама, і пан Юрій не мали за що любити радянську владу і мали для цього багато підстав. Знали і про плани на одруження пана Юрія з моєю мамою. Була вказівка зірвати цей шлюб. Мама планувала зустрітися з Косачем у Варшаві, але п. Юрій хотів приїхати до Києва, щоб одружитися. Мама пішла на зустріч, відчувала, що за нею стежать. Тоді з її рук виривали торбинку, в якій був паспорт. У пана Юрія закінчилася віза, і він змушений був повертатися в Америку. Як на мене, вони були дуже подібні духом люди, мали багато спільного, враховуючи захоплення літературою, зустрічі з цікавими людьми, любов до подорожей, якоюсь мірою обоє авантюристи. Вони були б чудовою парою: вона була б для нього доброю помічницею, може, нарешті двоє прожили б щасливе життя разом. Не через багатство, як писалося в пресі, бо його не було, а саме щастя бракувало і їй, і йому. Однак не судилося…
Пан Юрій написав мамі короткого листа, в якому просив пробачення, що не в силі щось змінити. Мамине життя знищило гестапо, КДБ і погані люди.
1972 року в мене народилася перша дитина, яку мама пропонувала назвати, за старим звичаєм, Ольгою – як називалася її мама і баба. Тож перша моя донька, а мамина і татова внучка, була Ольга, Олька-фасолька, як ми її називали. Мама і, звичайно, тато, який приходив до нас щодня, дуже зраділи появі маленької дитини. Мама відразу почала мені допомагати, особливо любила купати, до води додавала м’яту, любисток, ще якісь пахучі трави. Я, щоправда, була трохи проти тих «чар», але мама казала, що так треба, так завжди купають дітей. Ну то треба, то треба. Мама доглядала за малою в хаті, а тато любив забирати її на прохід, а також розповідати казки. Я сміялася з того, бо Олі було лише кілька днів, але тато відповідав, що це нічого. Мама на якийсь час стала зовсім іншою: ніби повернулися до хати старі часи, забула про все, була тільки при Олі. Але дуже скоро їй набридло бути доброю бабцею і піклуватися внучкою. Вона поїхала в Німеччину на зустріч з в’язнями Равенсбрюку, де зустріла свою знайому Яну Мацієвську, з якою відбувала весь шлях за колючим дротом концтабору. Відвідала її у Варшаві. Мабуть, у них було про що згадати… По приїзді мама написала статтю про своє життя в засланні. Це була перша її розповідь про табір смерті.
Віра Франко тримає на руках онучку Олю, поруч з нею її чоловік Богдан.
Час біжить швидко. Моїй Олі виповнився рочок і мама поїхала з нею в Крим. Для неї ніколи не було жодних перешкод, любила мандрувати навіть з внучкою. Після повернення працювала перекладачем, нарікала на тяжку роботу… Але зустрічі з людьми, поїздки – це було її життя.
У 1977 році у мене і Наді народилися діти. У мене друга дівчинка Наталка, а в Наді – Мар’яна (Марія Майкут). Мама знову на якийсь час забула про все: вона доглядала Мар’янку, ходила з нею до парку, готувала кашки, сочки. Доглядала і за Надею, бо її треба було оперувати. Мама зробила все, щоб Надя швидко одужала. Знала багато лікарів і завжди знаходила найкращого спеціаліста. Допомагала не лише рідним. Наприклад, повезла в Одесу сусідського хлопчика на операцію ока, бо його мама нічого не могла добитися. Сиділа біля чужої дитини до одужання. Сусідка була дуже вдячна, сама б ніколи не дісталася до таких спеціалістів. Віра радо допомагала знайомим.
У травні 1978 року померла мамина сестра Ася (Іванна). Це була велика трагедія. За багато років зібралася разом велика родина, а також товариші і працівники Музею Франка. Ася була ще зовсім молодою, усього 52 роки. Мама дуже переживала за бабу, яка жила тільки любов’ю до молодшої доньки. Ця смерть дорогої дитини забрала багато сил, баба постарілася, горе зробило її байдужою до всього. Вона й далі робила все в хаті, але без радості. Мама Віра частіше почала відвідувати свою маму.
У вересні 1978 року в мене народилася третя донька – Марта. Мама з татом поїхали з Олею в Одесу, хотіли, щоб мені було легше. Я була вдячна їм, бо малі діти, між якими рік і місяць різниці, потребували багато уваги. Оля добре відпочила, а я мала більше часу для малих дітей.
Час біжить швидко, але особливо нічого не змінилося. Я з дітьми час від часу заходилав до мами в гості, то на чийсь день народження чи на якісь свята. Мама, як завжди, чудово готуала. Надя мала багато часу для Мар’яни і для себе. Мама інколи кудись їздила, але це були короткі поїздки. По приїзді любила розповісти про враження від подорожі. Їздила в Бельгію, Польщу, де зустрічалася зі знайомими, привозила з поїздок невеличкі подарунки для всіх внуків. Отримувала велике задоволення, коли дивилася на щасливі обличчя дітей.
Коли надходили Франкові дні, ми ходили в Музей. Запрошували нас і в Нагуєвичі. На святкування їздили всією родиною. Приїжджала і тета Зеня Франко. Баба Ольга також їздила. Мама дуже нею опікувалася. 24 липня 1986 року нашій бабі виповнилося 90 років. Це, безперечно, поважний вік, і не часто буваєш гостем на такому святі. Мама з великим задоволенням допомагала бабі накрити гарний, святковий стіл, пекла і варила. Прийшла родина нашої баби і добрі знайомі. Було приємно святкувати, хоч наша баба не була дуже весела, без свого чоловіка, без молодшої доньки… 1987 року баби не стало. Мама сумувала за своєю мамою, стала більше займатися хатою і внуками. Літом їздила в Криворівню, в музей Франка, розповідала про родину, вела екскурсії, любила сидіти коло річки.
1990 року мама і Надя з родиною переїхали в чотирикімнатну квартиру на вул. Партизанській. Це була гарна квартира на першому поверсі, зі садом. Це помешкання дуже імпонувало мамі. Вона відразу відчула себе, ну, як би правильно сказати, господинею, гордою, впевненою в собі. От я завжди наголошую, що вона не мріяла про багатство, але і не хотіла почуватися бідною. Хата давала їй сили, впевненості у собі. Відчувала себе справді щасливою. Це видно було по тому, як вона відчиняла двері, як з гордістю запрошувала до хати, в якій вона почала наводити лад. Вона стала Господинею, про це мріяла давно.
Любила землю. Я б ніколи не повірила, що мама може так захоплюватися порпанням в садку: садила квіти, кущі, сіяла гарну травичку. Роботи у неї стало багато, і це захоплювало її. Я вже говорила, що мама вміла робити все: шила, вишивала, ремонтувала, варила, пекла, ще й зналася на роботі в городі. Де і коли вона все це навчилася?
Віра Франко
Маму запрошували на телебачення, щоб записати кілька передач для молодих господинь, де вона вчила готувати, давала переписи страв і поради, як приготуватися до свят. До цих програм готувалася і підбирала відповідні страви. Для телебачення записалася у передачах про Великдень і Різдво. Для програми про Різдво допомагали всі, навіть внуки. Внуки прибрали ялинку, бо, як я вже згадувала, мама не любила прикрашати ялинку, накрили великий стіл, а мама зустрічала гостей. Виглядала дуже велично, урочисто і навіть розчулилася в момент побажань. А гостей прийшло дуже багато: приїхали родичі з Нагуєвичів, а з ними й селяни, які шанувалив пам’ять про Франка, заколядувати родині. Привезли зі собою страви, які готували в Нагуєвичах з давнiх давен. Колядував гурт Стахова. Все відбулося урочисто і дуже гарно.
Всі згадувалив про Віру Франко: запрошували на акції, на які вона радо ходила, пластуни кликали розповісти про Петра Франка. Мій тато, Богдан Сітницький, пластун, ходив з мамою і при цій нагоді розповідав про створення Пласту. Таких лекцій стало багато. Діти із захопленням слухали всі розповіді і дуже дякували їм. Приходили з телебачення записати відеофільм про Великдень у маминій хаті. Мама багато напекла, гарно накрила стіл. Було урочисто й дуже вишукано. Це був час, коли мама чулася дуже щасливою.
Її обрали почесним членом «Меморіалу» та товариства політичних в’язнів і репресованих. В Українському комітеті взаєморозуміння і примирення допомагала в оформленні документів політв’язнів, їздила до Києва і Москви, щоб дістати для людей допомогу. Віру Франко запрошували до Відня, до Німеччини на зустрічі з політв’язнями. Вона радо вела світське життя, життя, на яке так давно заслуговувала.
Працювала, жила насиченим життям. І тоді, коли нарешті стала щасливою, захворіла, на цей раз дуже поважно. Від тяжкої хвороби померла 31 січня 1996 року, саме на свій день народження. Похована на Личаківському цвинтарі.
У некролозі Товариства політичних в’язнів написано: «В особі Віри Франко ми втратили славну посестру незалежного борця за волю української нації».
Життєва дорога цієї безумовно колоритної жінки була надто складною, надто жорстокою і довго довелося йти до щасливого життя, на яке вона заслуговувала. На жаль, щастя було дуже коротке…
19 .07. 2019. Мадрид
Поділитися:
