«…Більшість слів моїх — не надруковані»: конспект лекцій проф. Івана Денисюка про українську літературу кін. 19 – поч. 20 ст. (Ольга Кобилянська)

Кожна із наступних публікацій проф. Ярослави Мельник неухильно наближає нас до 100-літнього ювілею від Дня народження професора Львівського університету Івана Денисюка. Сьогодні до вашої уваги лекція про Ольгу Кобилянську, яку супроводять унікальні світлини з колекції Інституту франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка. На цих світлинах бачимо проф. Івана Денисюка у колі студентів та колег.

Від редакції Наталя Тихолоз

---

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА

Її називали «верховинською красою», «царівною української літератури», «сонячною верховиною нашого письменства», «буковинською, гірською орлицею». Ця традиція йде ще від Лесі Українки, яка пошукувала належного слова, яке би виразило красу Ольги Кобилянської. «Якби на світі існував цвіт папороті, то Вас би можна назвати ним». Леся Українка називала Ольгу Кобилянську «цвітом лотосу», «цвітом папороті». У цих словах — любов Лесі Українки до Ольги Кобилянської, захоплення витонченістю її творів.
Ольга Кобилянська — феноменальне явище в історії української літератури. Оригінальними були її творчі пошуки. Творчий шлях Ольги Кобилянської був нерівний, сповнений тих низин і вершин, як ті гірські плаї, по яких вона ходила. Незвичайним був її прихід у літературу. Десь із глибини гір приходить у літературу ця дівчина з офіційним багажем 4-х класів. І ця попелюшка тріумфально входить у дві великі літератури: Ґете і Шевченка. Ольга Кобилянська друкувалася одночасно в українських і німецьких журналах.
Невже сталося якесь чудо? За тим тріумфальним дебютом — довгий, тернистий і вибоїстий шлях. «Читачу! я не розуміла слова “література”, не вчилась жодної “літератури”». Кобилянська починала свою творчість молодою, романтичною дівчиною, задивленою в гущавину лісу. «Тільки одна праця зробила мене тим, чим я є — робітницею свого народу». Труднощі були в тих обставинах, у яких виростала Ольга Кобилянська, у підневільному становищі жінки взагалі.
Народилася Ольга Кобилянська 27 листопада 1863 р. у містечку Гурра-Гумора на Буковині в сім’ї урядовця. Не можна сказати, що батьки були незаможними. Але така вже була традиція, що на дівчину дивилися, як на нуль. Для дівчини приділялися чотири К: Kleider, Kinder, Küche, Kirchen. І тому в родині Кобилянських вважали, що тих двох дівчат треба скоріше віддати заміж. Хлопці (дітей було семеро) вчилися в університеті. А Ольга змушена була шити, варити… «Читачу, я була така голодна на книжку». 4 класи німецької школи, 6 місяців навчалася приватно української мови, щоб стати української письменницею, а решту здобула сама. Наскільки величезною була її жадоба до науки, до знання, що накидалася на книжки, конспекти братів, і в кожного щось вчилася. Від брата-офіцера навчилася їздити на коні й володіти шаблею. Їздила конем по горах, щодня здобувала нову вершину. Одного разу брати насміхалися з одного свого професора, який дав їм завдання на канікули: знайти йому жінку. Ольга написала листа професорові, що згодна стати його жінкою, аби лише читати його книжки. Цей лист наведено у повісті «Через кладку». Брати подбали, щоб лист до адресата не дійшов. Хотіла піти на сцену. Написала листа до директора львівського театру. На це треба було згоди батька.

Була приречена на домашнє рабство, падала від перевтоми, щоденщини, а на літературу залишалися ночі, ніхто не чув скарги від неї, лише в листі до великого друга Осипа Маковея виражала зойки. Читала багато й безсистемно: все, що можна було знайти в Кімполунзі, у бібліотеках своїх знайомих, у Миколи Устияновича, у малярки Софії Кохановської, в Окуневських.
У родині, як у Вавилоні, говорили різними мовами. Ольга знала румунську. Знання мов допомогло їй ознайомитися зі світовою літературою. Особливо багато читала німецькою мовою. Серед ранніх захоплень — сентиментальна письменниця Едіт Марліт. Спочатку Ольга Кобилянська пише вірші: польською і німецькою мовами. Видумує, фантазує, веде щоденник.
Перший твір — у формі щоденника. З Ольгою Кобилянською відбулося, власне, те, що з Мартином Іденом Джека Лондона. Посилала свої твори в різні редакції, спочатку в німецькі, але марно. Нарешті, пише до редактора з проханням сказати, чи має іскру таланту чи ні. Відповідь: писати, писати, будь-якою мовою і в будь-яких обставинах.
Писала, виливала тугу за резонатором своєї душі. А такого не знаходила. Коли стала письменницею, мала багато поклонників (Устиянович). Найбільше симпатизувала Осипові Маковею, призналася йому в коханні. Маковей —насмішливий, скептичний, нечутливий на дівочі приязні (в дружньому колі його називали «поліном», Леся Українка — «ведмедем»). Реакція Осипа Маковея на твори Василя Стефаника: «А най його качка копне, як то файно». Ольга Кобилянська була занадто витонченою і була лише матеріалом для кохання, яких не беруть за жінок.
Всі лілії своєї душі Ольга Кобилянська поклала у свої твори. Навіть Іван Франко не схотів друкувати її перші тексти. Це досить складна історія. Остап Луцький. Пасквіль «Іван Хранко». «Знищу, знищу Кобилянську». Франко обурився з цього. Вважав, що перший твір молодої письменниці сентиментальний, і не вартий друку. Пізніші твори Кобилянської наповнили його подивом і захопленням до її незвичайного таланту.
Українські жінки, дуже голосні імена (Олена Пчілка, Наталя Кобринська) задумали видати суто жіночий альманах. Однак та редколегія почала так запекло сваритися, що стало ясно, що жодного альманаху не вийде. Тому звернулися до Франка, щоб він зредагував «Перший вінок». Франко натрапив на оповідання Ольги Кобилянської «Вона вийшла заміж». Франко: «Тхнуло від нього сентиментальними оповіданнями Марліт». Ірина Вільде у статті «Ольга Кобилянська здалека і зблизька» писала про Ольгу Кобилянську: «Горде і цікаве дівча, з модним капелюхом і сукнею — так вона виглядала в ці роки». Чи так було чи ні, Франко не був байдужий до жіночої краси. Ольга далі працювала над собою. Переробила це оповідання в повість «Людина» («Зоря», 1894).
І з цього року не мала клопоту з друкуванням своїх творів. Велика поклонниця Кобилянської Леся Українка. Перші твори Кобилянської здобули велику популярність серед критиків. Щоправда, поважне мистецтво Кобилянської не відразу й не всіма було сприйняте й оцінене. 1902–1904 рр. у журналі «Киевская Старина» були надруковані статті Сергія Єфремова «В поисках новой красоты», «На мертвой точке». Критик зарахував письменницю до декадентської течії. Леся обурилася, вона виступає в обороні Кобилянської, пише полемічну статтю С. Єфремову, в якій доводить, що повість письменниці реалістична, і що Єфремов нічого не розуміє в літературі. Тези цієї одповіді Леся Українка висловила в листі до матері. Однак ця стаття не була надрукована і десь загубилася. Брат Лесі Українки — Михайло Обачний — потішав Кобилянську: «За спиною дурня Єфремова стоїть буржуазна верства українського суспільства». Молодомузівці оголошують Лесю Українку своєю письменницею. Франко: «Панна Кобилянська має право виправити у вас, аби ви її не ідентифікували зі собою». У Чернівцях Ольга Кобилянська мала культурного товариша в особі Маковея, товаришувала з Лесею Українкою, зустрічалася з Іваном Франком — все це сприяє розвиткові її таланту. Рання творчість — найвищі вершини, далі — спад.
Несприятливі роки імперіалістичної війни, коли Ольга Кобилянська голодувала, лежала в паралічі в підвалі, рятувала її Христя Алчевська. Становище покращилося в 20-ті роки, коли на Радянській Україні виходять 9 томів її творів. Одержала великий гонорар, пенсію (75 доларів), письменниці обіцяють віллу, дають путівку на курорт. Румунська влада не дозволила їй виїхати. Кобилянській судилося дожити до возз’єднання Буковини з Радянською Україною і стати членом Спілки радянських письменників… Похована в родинному склепі у Чернівцях.
У музеї Ольги Кобилянської в Чернівцях збереглися всі родинні речі. У кімнаті — пляшка морської води. «Хвиля, замкнена в пляшку» — може бути символом умов її існування. Не мала навіть змоги поїхати на море […].
За своїм переконанням Ольга Кобилянська — інтернаціоналіст: «Сліпа ненависть до чужини — се лиш доказ інтелектуальної немочи» […]. У ранньому періоді захоплювалася дещо філософією Ніцше, але швидко його переборола. Ніцше тоді був модний. Головний твір «Так мовив Заратустра». Рекламується надлюдина. Леся тактовно оберігала Кобилянську від захоплення Ніцше. Зрештою потім письменниця сама зрозуміла реакційність його філософії. В одній зі своїх повістей вона пише, що світ Толстого переміг світ Ніцше. Ольга Кобилянська захоплювалася ідеєю емансипації жінки. А Ніцше був ворогом емансипації жінки.
Ольга Кобилянська захоплювалася не тільки західноєвропейською літературою, але й російською. Леся Українка радила їй познайомитися з російською літературою і читати Тургенєва в оригіналі. Пізніше Кобилянська напише, що коли вона працювала над своїми повістями, то думала, що про неї сказали б Якобсен і Тургенєв. Захоплювалася скандинавською літературою. Знала і любила Толстого і Достоєвського. Про Толстого навіть писала статті німецькою мовою.
У світогляді Ольги Кобилянської можемо побачити певні елементи містики. Був час, коли вона захоплювалася спіритизмом. Леся застерігала її, щоб не захоплювалася цими духами, шо все це шарлатанство. В автобіографії Кобилянська напише, що Леся була дуже освічена, вона їй вірила, Леся багато її навчила. Кобилянська їздила до Лесі Українки. Відвідувала Канів. Їздила на човні. Леся була два рази в Чернівцях. Вони з Ольгою Кобилянською були найщирішими приятельками, це були друзі ідей. Леся Українка: «Я не люблю друзів моїх друзів, я люблю друзів моїх ідей». Це були письменниці-посестри.

8 повістей та романів Ольги Кобилянської: «Людина», «Царівна», «Земля», «Ніоба», «За ситуаціями», «Через кладку», «У неділю рано зілля копала», «Апостол черні».
Дві великі теми :
·тема інтелігенції, зокрема проблема емансипації жінки;
·проблема землі, селянства, філософія землі.
Ольга Кобилянська починає свій молодечий бунт гострою критикою філістерства, міщанства, на тлі якого виводить молодих людей, переважно емансипованих дівчат. Затавровує ницих міщанських людей без мрії про велике. Викриття філістерської філософії наживи, пристосуванства, аполітичности. Цісарсько-королівські урядовці з педантичною точністю щодня приходять до свого бюра і не зроблять нерозважних кроків, що не ведуть до корита. Вони аполітичні. «Я в романи та в ідеї не бавлюся. Єдина моя ціль — багатство», — каже один. «Найкраща хвилина — прожита в спокою». Це вірнопіддані сірі міщани. Погляди на жінку. Мужчина — то все. Жінка — ніщо. Дочки цісарського урядовця чекають тої хвилі, коли якийсь пан одружиться з ними. «Я не хорувала на тоту поетичну хворобу ні разу» (про кохання). На тіл цього філістерського вегетування з’являються нові люди, які кажуть: «Подружжя без любови — це брудні відносини».
У своїх повістях, у рефераті «Дещо про ідею жіночого руху» Ольга Кобилянська створює модель позитивної героїні. Письменник повинен виховувати громадянина, дати непересічні типи. Вбачала в літературі суспільно-виховну функцію. Жінка, за уявленням письменниці, повинна брати участь у громадському житті, мати ґрунтовну освіту. Жінки Ольги Кобилянської здорові, вони займаються спортом, забираються на найвищі вершини. Вони не позбавлені жіночности. «Жінка без тонких зворушень — то арфа без струни». Вони красиві й витончені. Надзвичайно делікатні. Це ніжні мімози у почуттях. Творчість Ольги Кобилянської виграє на тлі деяких літератур, у яких писали, що жінка — середнє між мужчиною і дитиною, напів звір, а то і звір, вона не здатна до інтенсивного розвитку. Леся Українка безмежно кепкує з тієї літератури, осуджує звичаї в Галичині, де на жінку дивилися згори або знизу. Ідеали Ольги Кобилянської дещо застарілі, але в умовах Буковини вони були прогресивними.

«Людина»
Людина з великої літери — під таким девізом йде творчість Ольги Кобилянської. У повісті накреслено образ жінки, яка стає на прю зі своїм оточенням, яке вона переросла. Героїня повісті Олена. Освічена жінка. Помирає коханий дівчини. Родина змушує її вийти заміж. Олена мусить продати себе для добра родини. Мусить зламати в собі людину. Протестом проти рабства, жалем за зламану гордість закінчується цей твір.

«Царівна»
«Царівна» постала з «Людини». Ольга Кобилянська працювала над повістю 8 років. «У “Царівну” я вклала сонце своєї душі». Написана у формі щоденника. Новаторський інтелектуальний твір. Побудована на дискусіях, на дослідженні історії, на тонких почуваннях героїні, перенесених на папір. Перед нами постає мисляча дівчина.
«Царівна» зробила враження. Ходила в рукописах. Повістю захоплювалася Леся Українка, висловлювала свої коректні зауваження щодо форми. Похвалили Агатангел Кримський, Іван Франко. Негативно оцінив Михайло Грушевський. Ольга Кобилянська обурювалася оцінкою Грушевського, який писав, що “Царівна” — цеісторія про «царівну»-сирітку, що, нарешті, знайшла своє щастя. «Це книга не для пустих розваг, це книга для думання»,— каже натомість Ольга Кобилянська. Наталка Верковичівна — це тип інтелігентки. Наталка має незвичайну зовнішність, у неї зелені очі, крейдяно-біле лице, гарні уста, жмут золотистого волосся. Її називають Лореляй. Наталка захоплена творчістю Гайне. Читаючи його, захоплюється образом пальми, яка пробиває скляне склепіння у теплиці. Це символічний образ, так буде і з самою героїнею. Наталка Верковичівна: «Я не каліка, щоб приймати ласку без любови». Вона працює над собою, пише. Нарешті, стає письменницею. Пропаганда самовдосконалення. «Кожна людина повинна досягти свого полудня». Несподівано Наталка Верковичівна виходить заміж за хорвата, передову людину, д-ра Марка. Тим письменниця змазує загальне високе враження про цей твір. Наталка не показана як громадянка. Проте у порівнянні з першим твором, це твір досконалий, пересипаний афоризмами про дружбу, кохання і подружжя. Високолетний, витончений, не втрачає свого значення й актуальний донині.
Тема емансипації жінки реалізується не тільки в повістях, але і в новелах Ольги Кобилянської.

«Природа»
Ольга Кобилянська творить пейзажну, а також музичну новелу. Письменниця використовує пейзаж не тільки як психологічний складник твору, вона ставить таку проблему, як людина і природа.
Новела «Природа» була дуже сміливою. Вона скандалізувала буковинських і галицьких філістерів. Жоден редактор не наважувався друкувати цей текст, навіть О. Маковей. Своїм коштом його надрукував Устиянович, але аж тоді, коли твір з’явився в німецькому перекладі.
Молода дівчина, молодий хлопець і природа — герої цієї новели. Природа — це не тільки пейзаж, але й людська природа. Проблема: людина, природа, суспільство. Розкладається новела на дві частини: перша — портрет дівчини, друга — портрет юнака, психологічний портрет.
Перед нами постає незвичайна дівчина — аристократка. Її характеристика дається від автора. Ця аристократка не знала темних сторін життя, була лінивою, закоханою у красу. Знала напам’ять Шевченка. Над усе любила природу, Карпати, особливо осінь, гірські потоки, самотність, любила збиратися на найвищі верхи і слідити бистрим оком політ орла. Вона прагне побачити море, бурі у своєму житті, вирватися зі свого середовища на волю. Любить сильних і мужніх людей.
Друга частина — це показ внутрішніх переживань юнака. Ось він сидить на пні смереки і переживає, хто ж була вона, та дівчина. Хлопець пригадує незвичайну пригоду — зустріч із дівчиною в лісі. Він саме повертався зі суду, де пани деякий час тримали його в арешті. Бачить, як піднімається до нього якась панночка, вона іде в ліс, і він поруч із нею. Кобилянська дуже тонко, майстерно зображує, як починається розмова, як наростають почуття. Ніби така банальна розмова. Але вона сповнена глибокого змісту, навіть філософська. Хлопець подобається дівчині. Дівчина спалахує непереборним бажанням бути обнятою дужою рукою.
Чи, справді, природа непоборна? — неначе запитує у своєї панночки автор. І, виявляється, що так. І вона, і юнак зазнають щастя на «мент». Дівчина більше не приходить, а юнак шаленіє. Один із критиків (Томащук) хоче знайти тут позитивних, і негативних героїв. Вона — негативна, лінива аристократка, розбещена. Хлопець — позитивний. Це абсолютно не в дусі Кобилянської. Коли вже на то пішло, то хлопець — багач, зарозумілий. Кобилянська не засуджує ані панночки, ані гуцула. Вона поділяє їхні почуття, хоче сказати, що багата аристократка досі такого щастя не могла купити і гуцул не зустрів його. Виявляється, що ці люди могли би бути щасливими. Ольга Кобилянська ставить проблему в соціальному плані. Як люди вони щаслива закохана пара. Але їх розділяють соціальні умови, між ними безодня. Ольга Кобилянська чудово змальовує не тільки внутрішню природу людини, але й гірські пейзажі, гори.

«Valse melancolique»
Це граціозна новела, яку критики називали поемою дівочих сердець. Старицький розчулено поцілував Ольгу Кобилянську в лоб. Новелою захоплювалися Леся Українка, Іван Франко. Це музична новела. Музична новела включає в себе музичні образи, переживання, які служать засобом характеристики героїв. Це якийсь симбіоз музики і літератури. Музика і література — це часові мистецтва, розвиваються не в просторі, а в часі. Можуть бути спільними деякі композиційні прийоми, музичні фрагменти. Образ меланхолійного вальсу — це не тільки наскрізний образ. Ольга Кобилянська намагається наслідувати вальс Шопена. Письменниця вміє віртуозно словом передати музику, описати гру, як ніхто в українській літературі. Настрій новели такий, як і вальсу. Кобилянська надзвичайно вміє будувати композицію новели, вміє знайти сюжет.
Дві студентки живуть на квартирі. Приймають до себе третю. Кожна з них — неповторна квітка у граціозному букеті. Оповідачка Марта — весела енергійна дівчина. Досить практична, у потребі й дров нарубає. З неї буде добра дружина і мати. Розуміє музику. Розуміє мистецтво, але це споживач мистецтва, а не творець. Малярка Ганнуся. Жрекиня мистецтва. У всьому шукає гармонії і краси. Ганнуся — добра, горда, з аристократичними замашками, ніколи не приймає грошей, якщо комусь позичала. Кобилянська захоплює мистецтвом ліпити образи… Софія. Душа в неї була, наче музика.
 Кожна з дівчат розповідає історію свого кохання. Як хто кохає — це найкраща характеристика людини. У Марти звичайне, земне кохання, з ревнощами, сльозами, вона заручиться, вийде заміж. Малярка Ганнуся проповідує вільне кохання. Вона не визнає шлюбу, сім’ї, буде кохати того, кого захоче. «Музико, ти любила?» Софія розповідає історію свого кохання. Воно було незвичайне, несамовите, як і вона сама. Образ отих лілій, які зів’яли і ніколи не оживуть у воді, — це образ самої Софії, яка не може вижити у світі збруталізованих відносин. «Музика позбавила її життя», — так розказує оповідачка. Справа в тих несприятливих умовах для розвитку таланту, в яких так делікатно організовані натури не могли вижити.
Близька до попередніх повість

 «За ситуаціями»
Це повість із університетського життя. Героїня закохується в одного викладача, у великого пана, професора Чорного. Це обдарована, музикальна дівчина.

«Ніоба»
Про долю дітей однієї матері, які йдуть різними шляхами. Проблема морального самовдосконалення, боротьба проти «кінського копита прози». Темі морального самовдосконалення присвячена також повість

«Через кладку»
Через кладку людського життя. У повісті велику композиційну роль відіграє колір білого, чистоти. Описується чистота білих пахощів рожі. З нею асоціюється образ Мані, яка покохала свого сусіда. Одного разу вони зійшлися на кладці (ні одно не схотіло уступити). Чудові картини місячної білої ночі у снігах. Герої пройдуть багато перипетій, і все їм здавалося, що один із них ще недосконалий, щоб зійтися з ним. Цікавий чоловічий образ. Сильна, вольова людина.

 «Апостол черні»
Твір ідейно суперечливий і не написаний на такій висоті, як інші. Головний герой — священник. Дмитро Павличко: Творчий шлях Кобилянської можна порівняти до гори. Один освітлений сонцем, інший — у тіні. На сонячній стороні — ранні твори. На затемненій — пізні.

Тема селянства, народу
Друга велика тема Ольги Кобилянської. У повісті «Ніоба» мама навчає доньку шанувати народ. Кобилянська вміла придивлятися життю в долах. Дружила з гуцулами. Бачила, що гуцулки давно вже вирішили питання емансипації.

 «Некультурна»
Дуже цінила Леся Українка. На тлі чудової української природи побудувала собі хатину сестра смерек гуцулка Параска. Має свою концепцію щастя, життя, вважає себе щасливою і задоволеною, бо сама кує собі щастя. Живе, як хоче, незалежна ні від кого. Постать Параски малюється на фоні прекрасних буковинських Карпат.

 «Земля»
Епохальна річ. Генезис цього твору такий: у селі Димка на полонині Сава убиває свого брата за землю. Кобилянська знала цю сім’ю, то були її сусіди. Казали, що Кобилянська вигороджує Саву, розуміючи, що це ідіотизм сільського життя. Сава емігрує в Канаду. Кобилянська збиралася написати другу частину про його поневіряння в Канаді.Письменник повинен осмислювати життєві факти. Головна проблема роману Ольги Кобилянської — проблема влади землі. І. Франко. Стаття «Сила землі в сучасному романі». Критик розглядає твір Е. Золя «Земля». Золя подивився на селян очима міщан. Селяни — це дикі звірі, брутальна, незрозуміла сила. Золя не побачив великої духовної і моральної сили села. Г. Успенський подивився на селян очима народника, він ідеалізує селян. О. Кобилянська не ідеалізує сільського життя. Побачила ідіотизм сільського життя, а разом із тим дуже тепло змалювала хлібодарів, велику трагедію на тій землі, яку вони так щедро полили потом і кров’ю.
Починається «Земля» описом дороги, яка йде через ліс. Біля лісу — табличка. «Приватна власність» — хоче заакцентувати О. Кобилянська. Письменниця веде нас у першу хату села. Тут віддають прекрасну дівчину за найгіршого хлопця в селі, підтоптаного парубка, але він багач, але головне, їх поля разом. По суті, цей рожевий пуп’янок продають, бо так диктує земля. На селі все відбувається з розрахунку мати землю.
Сім’я Федорчуків. Важко працюють, самовідречені, голодуванням здобувають право на клаптик землі. Вони тепер під владою землі, бо її мало. Особливою проблемою сім’ї стає майбутнє дітей. Альтернатива батьків: або земля або кохання. Сини мусять обов’язково одружитися з багатими дівчатами. Це дуже правдиво, реалістично для капіталістичного села. До хлопця дівчина мусила йти не з порожніми руками. Вона повинна була мати посаг. Обидва хлопці покохали безземельних дівчат. Сава — злодійку, циганку Рахіру. Михайло — наймичку, чудесну дівчину Анну. Кохання Михайла з Анною відбувається десь там на полях. Чудова сцена, коли вони обоє йдуть стежкою в житті. Сава альтернативу батьків вирішує по-своєму: і Рахіра, і земля. Для цього треба вбити Михайла, і він це робить. Сцена вбивства в творі не показана. Надзвичайна сцена похоронів. Показано, як кожен із персонажів сприймає смерть Михайла. Анна. Ніхто в селі не знав про їх кохання. Анна зціплює зуби, а ось почали виносити труну. Анна простягає руки і несамовито кричить. Падає зомліла. Мати підносить руку до удару і лає дочку. Інтуїція жінки-матері, вона зрозуміла доньку. Батьки дуже любили лагідного, ніжного сина. Він удався в батька. Батько справляє якнайпишніший похорон. Тепер він нічого не жаліє. Простеляє найкращий килим, що був у хаті. Загребущий піп зриває його. Це страшенно обурює селян і батьків. Трагедія і в тому, що батьки втратили обох синів. Лагідна Марія Федорчук мовчки веде Саву за хату і б’є його в лице. Постать матері найбільш трагічна.
Анна мала двох близнят. Після смерти Михайла прийшла прохати матір Михайла, аби та взяла одну дитину на виховання, але її проганяють. Ці діти помирають. Анна виходить заміж за Петра. Живуть мирно, у них є хлопчик. Він завжди нагадує Марії Федорчук цих двох близнят, і вона безмежно мучиться все життя.
Батьки, хоч і не виказали Саву, проте викреслили його зі свого серця. Івоніка Федорчук переживає страшну трагедію, зневірюється у землі. Спрагло шукає виходу. Ось він продасть землю і частину грошей віддасть хлопчикові Анни, щоб він жив щасливо.
Кобилянська говорить, що писала свою повість з інстинктом на будучність. Ця проблема землі мусить бути колись вирішена. Глибоко і тепло опоетизована земля, разом із тим так далі жити не можна. Повість глибоко поетична, хвилями трагічна. Кобилянська проявила себе як великий художник слова. Ця музика землі напрочуд тонко і гармонійно зливається з настроями персонажів. Надзвичайно сильний у повісті момент підсвідомости. Селяни вірять у забобони, ворожку, яка завжди права. Кобилянська вірно зображає психологію селян.
«Земля» була високо оцінена. Леся Українка пише Ользі Кобилянській, що «Землю» треба перекласти на німецьку мову, бо «з таким романом нам не соромно і перед людьми показатися». Захоплювався Михайло Коцюбинський. «Ніщо мене так не схвилювало, як “Земля”. Усе в ній: і природа, і люди прекрасні». Надзвичайно високо ставив «Землю» Іван Франко. «Це важливий документ про часи лихоліття українського села».

«У неділю рано зілля копала»
Ольга Кобилянськаобробляє фольклорний мотив одночасного закохання в дві особи. Обробляє пісню «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці». Цей мотив обробляв Шаховський. Михайло Старицький написав драму. Писав поему Володимир Самійленко. Це твори романтичні за своїм характером. Ольга Кобилянська обробила цей мотив незалежно від Старицького, хоч і знала його твір. Леся Українка захоплювалася цією повістю і мала переробити її в драму для постановки на сцені. Леся вважала, що Ольга Кобилянська тонше, ніж інші, переробила цей мотив. «У неділю рано зілля копала» є свідченням новаторського оброблення фольклорного мотиву. Українська література завжди була зв’язана з фольклором. Проте використання фольклору не завжди здійснюється за одним принципом. Ольга Кобилянська поглибила філософське і психологічне оброблення цих сюжетів. У центрі твору той самий Гриць, який покохав водночас двох дівчат. Кобилянська прагне мотивувати це почасти спадковістю, почасти соціальним станом Гриця. Гриць — син циганки Маври і пана. Циганка покохала пана, була вигнана з табору, живе як чарівниця, ворожка в колибі. Гриць, не знаючи, хто його батько, виростає в багацькій сім’ї. Він одинак. Добре показана психологія людського роздвоєння. Гордий Гриць зустрів покірну, тиху, ніжну Настку. Його приваблює її добрість, м’якість, ніжність. Але ось він зустрів горду Тетяну. Це заінтригувало Гриця. Він покохав Тетяну. Гриць вагається між двома почуттями. Психологія людини буває химерна. Із одного боку, йому добре з Насткою, бо вона його обожнює, з другого, тягне до Тетяни, бо вона горда і неприступна, бо не хоче покоритися йому. Тетяна тим несвідомо утримує Гриця.
Авторка зі співчуттям ставиться до селян, бачить розшарування на селі. Дикі картини — тло для дії. Повість у дечому абстрактна, не зв’язана виразно з часом. Не дорівнює «Лісовій пісні» і «Тіням забутих предків». Незвичність подій, екзотичність сюжету, декораційність, драматична напруга — все це дало змогу поставити на сцені.

«Битва»
Це симфонічно-пейзажна новела. Це пишна новаторська ораторія, соковитий пейзаж бентежних карпатських вершин. На тлі них відбувається битва, битва символічна: рубають ліс. Кобилянська спостерігала саме таку картину. Ліс, неначе жива істота, яка бореться перед наступом загарбників, які нещадно плюндрують ліс. Показує героїзм робітників, їх натхненну працю, їх протест проти знищення лісу.
Ольга Кобилянська — неперевершений пейзажист української літератури. Леся Українка дуже цінувала її за це. Буковинські Карпати. Кобилянська вміє малювати, послуговується звукописом, малює музику лісу, всі ті лісові звуки, тишу, на якій відчувається найменший звук. Оригінальний художник слова. Леся Українка: «Від Ваших творів видно широку Верховину». Леся Українка цінила Кобилянську за високу культуру творів світового рівня.
Недалеко від Чернівців проживав сусід Ольги Кобилянської, який зробив на неї враження сторожкого птаха. З ним Кобилянська перекидалася білими ліліями своїх листів, дарувала квіти зі свого города. Наказувала спалити ті листи, але він не міг, бо вони такі делікатні, такі ніжні. Той сусід був Василь Стефаник.

Список творів:
«Царівна»
«Природа»
«Некультурна»
«Valse melancolique»
«За готар»
«Битва»
«Банк рустикальний»
«Земля»
«У неділю рано зілля копала»
«Автобіографія»
«Листи».

Публікація Ярослави МЕЛЬНИК