«ОДІССЕЯ МОГО ЖИТТЯ» (ІІ. З Берліну до Ужгороду): невідомі мемуари Анни Франко-Ключко
Друга частина спогадів Анни Франко-Ключко «Одіссея мого життя», що має назву «[ІІ.] З Берліну до Ужгороду», була опублікована у шести номерах канадської газети «Гомін України» за 1959 р. (№24. 1.VІ. С. 3; № 25. Від13. VІ. С. 3; №26. Від 20. VІ. С. 3; №27. Від 27. VІ. С. 10; №28. 4.VІІ. С. 6; № 29. Від 11. VІІ. С.10).
* * *
Водночас у тексті спогадів є багато цікавих фактів про побут українських військовополонених у Німеччині та складні шляхи національного самоусвідомлення українців, багато з яких «про Україну довідалися тільки в часі війни». Через міжособистісні контакти, дискусії та культурні події поволі народжувалося усвідомлення власної ідентичності. «Ми також українці з України», але ««ми ніколи не думали, щоб інтелігенти говорили по-українському. Ми були переконані, що українська мова – це мова мужиків і прислуги…» – так у діалозі українців з малоросами, поставали перші питання і сумніви «хто я, якого роду і народу?». І цей процес був дуже складним, бо у той самий час ворожа «комуністична ячейка» тихо снувала сіті своєї, промосковської, пропаганди серед українців, «закриваючись братньою любовʼю».
Відтак, позбуваючись власних ілюзій, покоління Анни Франко-Ключко болюче висновувало:
«Ми всі ще думали наївно, вірили, що німці чи другі народи допоможуть нам у боротьбі проти большевицької Москви. З часом ми побачили, що тільки віра у власні сили і внутрішнє бажання цілого народу зможуть освободити Україну від грабіжників і насильників».
Підготувала Наталя ТИХОЛОЗ
Анна ФРАНКО-КЛЮЧКО
ОДІССЕЯ МОГО ЖИТТЯ
[ІІ.] З Берліну до Ужгороду
Показалося, що полонені вже давно терпіли недостачу поживи. Головною їх поживою була бруква і ще раз бруква, тож привезені Місією харчі були справді благодаттю Божою для виголоджених полонених. До кожного табору призначено лікаря й одну або дві медсестри. Вони займалися розподілом харчів, білизни, ліків і несли лікарську допомогу хворим, співпрацюючи з німецьким лікарем. Декілька членів Місії залишилися у Берліні. Вони розподіляли і розсилали до таборів визначену харчову й медичну допомоги. Я залишалася працювати в маленькій канцелярії Місії. Тут працювало кілька осіб. Цікавим типом була колишня російська аристократка з Петрограду. Ми, українці, не раз вступали з нею в суперечки, чого вона дуже не любила. Вона мала колись великі маєтки на Україні і на тій підставі твердила, що вона також українка, хоча ані не говорила по-українському, ані не симпатизувала з українським рухом.
Д-р Ключко, після мого повернення з Красного, став моїм нерозлучним другом. Моє знання німецької мови дало мені змогу бути не тільки провідником, але й перекладачем при покупках і збиранні необхідних інформацій у чужих містах.
Спільно з д-ром Ключком і д-ром Бризгуном відвідували музеї, звіринці і всі культурні та історичні місця у Відні, Будапешті, Зальцбурзі та всіх тих німецьких містах, через які ми переїздили, задержуючись у них на день або два дні.
Одного вечора, коли ми вдвійку сиділи самітні на лавочці в парку Тіргартен[1] і я розповідала історію мого життя, нашої родини, д-р Ключко зворушений не менше від мене, сказав, що бажав би докласти всіх сил і старань, щоб моє життя зробити радісним і щасливим, щоб я призабула горе і жаль мого дитинства, моєї молодости і ми подали собі руки. Він поніс мої тягарі на довгу дорогу радости і горя.
Але, як часто буває, виринули перешкоди перед нашим вінчанням. Д-р Ключко не мав з собою метрики, але священник при російському консуляті, який мав нас вінчати, вдоволився заявою двох лікарів – товаришів д-ра Ключка. Другою, не менш важливою перешкодою, був довг на 200 карб., що його д-р Ключко уважав своїм обов’язком сплатити перед вінчанням. Цим разом я помогла. Я була на той час багачкою: мала тримісячну платню з міністерства і мій перший гонорар – 10 тисяч карбованців за видання творів мого батька в Києві[2]. Довг був сплачений (опісля мій чоловік нераз сміявся, кажучи, що я купила його за 200 карб.). Вистачало на скромне весілля. Вінчання відбулося в церкві рос[ійського] консуляту. Свідками були: д-р Сімович[3] з мого боку і д-р Бризгун із сторони мого чоловіка. Моя господиня приготовила нам на той час невидану вечерю: дістали на селі шинку і спекла дуже смачний торт. Чоловікові вдалося дістати пляшку вишнівки. Це була наша весільна гостина. Трошки поезії внесла китиця орхідей – дарунок мого жениха. Під кінець гостини прийшов д-р Холодний із своїм помічником і вилаяв нас, що наше вінчання держали ми в таємниці, але на вид смачної шинки і вишнівки випогодилися його насуплені брови і він присівся до весільного стола.
Мене не смутив той факт, що моє весілля було скромне. Тільки серце боляче стиснулося на згадку про батька і маму. Їх не було разом зі мною. Мій бідний тато не дожив тієї хвилини, коли я мала вже змогу взяти його під нашу опіку і дати йому все те, чого він самітний і немічний в послідні роки свого страдницького життя потребував. Залишилася одверта і болюча рана на все життя.
По тримісячній праці в Берліні я зрезигнувала зі служби в Місії і виїхала з чоловіком до містечка Бауцен[4] в Саксонії, куди він дістав призначення на працю таборового лікаря.
Бауцен – це старинне містечко. Кругом нього росло вже нове місто з широкими вулицями, модерними домами і багатими склепами. Вузенькі вулички, низенькі домики, останки старинних мурів із стрільницями приковували до себе мою увагу. Ми любили проходжуватится тудою нічною порою при світлі місяця. Заходили в старий сад, повний цвітів і солодкого запаху, заглядали в маленькі темні вікна старинних будівель, прислуховувалися до таємної мови століть.
Місто і його околиці замешкують венди, залишки слов’ян, що віками ставили і ставлять спротив експансивності німецької культури. В них своєрідна ноша. Їхня, немов віками консервована окремішність, впадає відразу в очі. Жінки носять переважно чорне вбрання. Дуже багато з них лисі. Можливо це наслідок ношення на головах великих, тяжких кошів з яриною на торг. Венди свідомі своєї окремішности. Вони ображаються, як їх назвати німцями.
Ціле місто потопає в квітниках, населення любується в кущовнім укладі квітників, що творять візерунки найрізніших форм. Всюди рожі різних кольорів.
У вільний час ми робили прогулянки, спершу в найближчу околицю, а згодом щораз дальше. Відвідавши Дрезден, ми зайшли оглянути його славну галерію образів, засновану королем Каролем Августом[5].
Скільки насолоди, душевного захоплення і подиву ми пережили, проходячи одну залю за другою! Ми вийшли мовчки, під могутнім чаром творчости людського духа. Ще не було змоги ділитися враженнями. Із собою взяли кілька альбомів репродукцій малюнків на пам’ятку, але відчували, що й без того будемо їх пам’ятати назавжди.
Другим разом ми їхали малим пароплавом вниз ріки Лаби, любуючись прекрасними краєвидами саксонської Швайцарії.
Гори Саксонії не мають дикого маєстату швайцарських Альп – стрімких, уривчастих скалистих верхів, покритих вічним снігом і льодовиками.
Їх лагідні верхи покриті шпильковими лісами, навівають на душу лінивий спокій. Лише в самім центрі цих гір випружуються вищі шпилі. Їх форми фантастичні. Знечев’я, десь із закруту підноситься гора, немов старинний замок з кружганками і галеріями. Тут же за нею велике плято з накопиченим на ньому камінням різних форм, то знов же, немов гігантський міст, нависла понад глибокою пропастю скеля…
Звичайно ми їхали по Лабі маленьким пароплавом здовж добре урегульованих берегів. Повно веселих туристів-німців: чоловіки в коротких шкуряних штанах, прикрашених цаповою бородою; жінки обов’язково в своїх мальовничих «діридлях». Всі голосно сміялися і співали з затяжним йодлюванням, що відбивалося грімким відгомоном в лісах вздовж ріки.
Лаба котила ліниво синьо-прозорі хвилі. Гаряче повітря, насичене запахом з прибережних лісів, навівало на душу спокій і хвилеве забуття про те, що в той час там, на батьківщині, люди терплять воєнне лихоліття, голод і недостаток.
Проїхавши так дві або три години пароплавом, ми разом з іншими туристами висідали в якомусь маленькому містечку і разом пускалися в мандрівку. Мій чоловік, уродженець українських степів, непривичний був до наплечника і лаяв його щосили. З часом переконався, що це річ дуже практична, але привикнути до нього не міг ніколи.
Добре вдержана дорога зараз же за містечком підносилася вгору, а далі губилася в доріжках і стежках, що крутились і закручувались, відкриваючи перед нашими очима все нові краєвиди. Нараз те все розширялось у широкі врожайні долини з розкиненими по них домиками, немов забавочками. Висока, стрімка вежа церковці вказувала, що там середина села чи містечка. То знову відкрився вид на Лабу, що, мов широка лента, виблискувала до сонця, а смуги синенького диму значили шлях пароплавів.
Кругом густі, з приманливим холодком ліси, повні зелені, запашних цвітів. Усе залляте ярким, погідним сонцем.
На кожному закруті обов’язково красувався привітний «гастгауз»[6]. Та в післявоєнний час, крім смачного холодного пива і содової води, не можна було дістати там жодних харчів. Ось тут показали практичну послугу повні наплечники. На столах розкладали туристи свою перекуску, але їли з обчисленням, бо харчів мало вистачити на цілий день. Німці попивали пиво з скляних або глиняних «гальбів». Нас якось не тягло до пива, бо воно, замість освіжити, вливало оливʼяну тяжкість і втому в ноги. Людину огортало непереможне бажання тут же заснути.
Одного разу, піднімаючись на гору досить густим лісом, ми натрапили на дивний вияв німецької культури.
Підходячи наверх, ми побачили на закруті малу хатину й тут же таблицю з написом: «Водоспад за 20 сот.». Стали розглядатися на всі боки, але водоспаду ніде не було видно, хоч з досить стрімкої гори значився слід води. З хатини вийшов чоловік, узяв від кожного по 20 сот. і відійшов. Ми стали очікувати, що буде далі. Через кілька хвилин знечев’я, спочатку тихенько, а там із шумом поплила каскадами хвиля води. Вкінці ми побачили досить сильний гірський водоспад.
Але, на жаль, ми не вспіли ще досхочу налюбуватись ним, як вода стала меншати, а за кілька мінут перестали зовсім текти.
15 мінут пройшло, представлення закінчилось.
Німець повернувся в хату, а ми пішли далі. Таблиці з написами і численні дороговкази упрощували мандрування, але заразом позбавляли чару ненарушеної людською рукою краси гір, як у наших Карпатах.
Над вечір ми сходили вниз до якогось маленького прибережного містечка і на маленькім пароплаві поверталися назад до Дрездену, а звідтіль додому.
Коли мій чоловік мав кілька днів вільних, наші прогулянки були значно довші.
Ми навчилися проходити великі простори майже без утоми, вечером спускалися вниз на берег Лаби, де чекав на нас в чистім, маленькім готелі вигідний нічліг.
Перший готель, до якого ми зайшли з певним застереженням, але з примусу, бо корабель уже був відʼїхав, був для нас милою несподіванкою. На наше здивування вусатий німець з бакенбардами а ля Франц Йосиф[7] завів нас до розкішно влаштованої спальної кімнати і тут же розповів, що до нього постійно заїздив якийсь герцог з цісарської родини. Ми, уважливі слухачі його давніх, славетних історій, припали йому видно до вподоби, бо він не тільки дав нам гарну кімнату, але й згодом вивів нас на терасу й запропонував вечерю, що перевищила всі наші сподівання і, як на час голоду, була розкішна.
Ранком, як тільки піднялось сонце з-за гір, ми спішили до пристані, щоб повернутися до Бауцену.
У Бауцені, в таборі полонених мій чоловік перший раз стрінувся з комуністичною ячейкою. До неї належали москалі. Їх у таборі не було багато, але все-таки вони намагались робити пропаганду серед українців, закриваючись братньою любовʼю. Тут ярко зазначилася різниця між представниками двох народів. Москалі не могли дочекатися повороту домів, щоб і собі приложити рук до мордування буржуїв і «граблення награбованого». Українці знову ж тужили за Батьківщиною, за ріднею, рідною стріхою. Їх гарячим бажанням було повернутися на Україну, щоб знову працювати на рідній ниві.
Малосвідомі вояки підпадали під вплив брехливої комуністичної агітації, повної облудних лозунгів. У всіх було одне спільне бажання: «додому», а хто їх туди кличе – це для несвідомих було байдуже. Група свідомих українців при допомозі членів нашої Місії розгорнула освітньо-виховну працю серед полонених. Але, на жаль, ні Місія, ні український консулят не могли допомогти їм у сповненні їх головного бажання – повороту на вільну батьківщину.
У містечку Бауцен пробули ми понад 6 місяців. Опісля чоловік дістав призначення на працю лікарем у більшому таборі біля містечка Сольтау[8] в Гановерщині, у другому кінці Німеччини.
Переїздом через Берлін ми задержалися там два тижні і тоді мали змогу оглянути докладніше всі гідні уваги місця столиці німецької держави.
Все тут носило на собі штамп німецької акуратности: Цісарський палац, музеї, головна вулиця – алея «Унтер дер Лінден», що починалася від Тіргартену велетенською аркою перемоги з великими орлами на верху памʼятника, друга головна вулиця Ляйпцігштрассе, центр промислового життя міста з величезними «Варенгаузами»[9], передмістя – Шарльоттенбург й інші дільниці з одноманітними будинками, серед яких людина «без язика» легко могла заблудити, як і на вулицях Нью-Йорку.
Для недільної розваги німці спішили до Шарльоттенбургу, де був великий парк з каруселями, гойданками, чародійними замками-ресторанами і імітацією віденського колеса-великана.
Цікаво було заглянути до звіринця. Головний звіринець був в Тіргартені, знову ж величезне акваріюм і клітки з мавпами і птахами були на другому кінці міста.
Одного разу ми були свідками цікавої історії з життя диких качок. Качка вивела над озером у парку 8 малих каченят. Чомусь їм не подобалось жити на малому озері, можливо вона сама походила з Тіргартену і їй забажалось перейти на старе місце з цілою своєю родиною. Вона пустилась зовсім спокійнісінько в далеку дорогу, а за нею шнурочком поспішали малі каченята. Трамваї, автомобілі, візники припинили свій рух, щоб дати дорогу надзвичайним пішоходам. Тисячі людей приглядались з захопленням цій незвичайній мандрівці сміливої матері-качки і її дітей. Так вона йшла цілий день і тільки над вечір осягнула свою ціль – озеро в Тіргартені.
У звіринці ми просиджували цілими годинами, приглядаючись надзвичайно комічним і трагічним сценам з життя мавп.
Вони забавлялись, бились, піклувались своїми дітьми з такою ж запопадливістю, як і люди.
Одного разу ми зайшли туди з ранку й замітили цікаву сцену: загнана в кут ховалася маленька мавпочка, окружена сварливою громадкою мавп, що на неї грізно кричали і били її з усіх боків. Маленька дуже жалібно плакала і боронилась розпачливо, але вона була тільки одна, а ворогів десятки. Ми не могли приглядатись байдуже цій трагічній сцені. Віднайшли сторожа і просили звільнити мавпочку від її ворогів. Ідучи додому, ми запитували себе, чи мавпи наслідують людей, чи навпаки – люди мавп.
У Берліні курсували дуже скорі підземні і надземні трамваї та поїзди. Ми не раз виїздили ними далеко поза місто.
Одну таку прогулянку зробила українська колонія в Берліні над озеро Ван-Зее. Це озеро тягнеться далеко поміж сосновими лісами, окружене лицарськими замками і готелями.
Ми пливли по гарному озері малим кораблем від одної пристані до другої, висідали кілька разів, щоб оглянути чи то старовинний замок, чи мальовничу околицю. Пізно вечором верталися домів. Наша група, досить велика, сіла осторонь від німців. Співаки затягнули пісень. При сяйві місяця лунала українська пісня поверх хвиль блискучого німецького озера.
На тлі чарівних пісень линули думки. Настирливо поринало одне питання: Чому ми зараз тут – громадка людей, немов жмуток квітів, вирваний з далекої казкової країни, у якій ще недавно жили?
Ця країна щораз більше від нас віддаляється, а через те є щораз то більш чарівною, до болю принадною.
Цим разом, розглядаючи докладніше Берлін, треба було обов’язково зайти і до варенгаузу «Вертгайм»[10] – одного з атракцій Берліну, на головній промисловій вулиці Ляйпцігерштрассе.
Тоді він видався мені чимсь надзвичайним своїми розмірами, накопиченням різноманітного товару, почавши від найменших дрібниць аж до дорогоцінних тканин і меблів. Він прямо приголомшував своєю величиною, райдугою красок і тисячами людей, що снувались сюди і туди. Опісля побувавши в таких самих товарових домах в Парижі, в Цюріху і Відні, ми замітили, що перебування в них наводить безмежну втому на людину. Це була не тільки втома ніг, але це був вислід непосильного сприймання цілою істотою, всіма змислами безлічі вражінь, що мов великою хвилею цілковито придавили людину.
В той час вразила мене одна думка своїм контрастом: як би зреагувала ця тисячоголова машина – «Вертгайм», де все проходило точно за пляном щодо мінути, на хаотичні події, що відбувались там у нас на Батьківщині. Дві, як здавалося, противні речі: там війна, недостача всього, найконечнішого, непевність життя і свого посідання, – а тут упорядкованість, спокій, запевнений завтрашній день.
Імпонувала стабільність німецької держави й здисциплінованість німців, що по тяжких поразках у війні мужньо переносили недостачу, зокрема в поживі, що майже граничила з голодом. Поволі забувались поразки, нав’язувалось нормальне життя, знаходились стежки з безвихідного, як здавалось, положення.
Безумовно такий стан ділав і на нас чужинців, що перебували в Німеччині. Як показалось, крім нашої Місії, тут були ще інші місії: консулярна, військова, так що українська громада була досить велика. Віддалені сотками кілометрів від безпосередньої небезпеки, настрої поправлялись. У Німеччині ми почувались затишно і тут же виростала надія, що все ж таки перемога буде за нами. Ми всі свято вірили в це. Антанта – французи чи англійці допоможуть нам розбити страшного ворога зі Сходу.
Ми всі вірили, що виїхали на короткий тільки час – декілька місяців, може на рік-два. Ми ж не були втікачами, а члени різних місій, що репрезентували самостійну українську державу.
Ми мали свої консулярні місії в Німеччині, Італії, Франції, Австрії, Англії, Данії, навіть у Мадярщині, й були впевнені, що вони не тільки доб’ються нашої держави – нав’язання дипломатичних зв’язків, але також допомоги, що була так болюче потрібна. Здавалося нам, що вона ось-ось наспіє.
В той час приїхала із Стокгольму до Берліну Ася Шехович[11], дружина Дмитра Левицького[12]. Оповідала про гарне життя в Данії і запрошувала мене до себе в гостину. Але мені здавалося, що ще не час думати про особисті приємності і я відмовилася їхати з нею.
Німці були зацікавлені великою і багатою Україною. Привезені нашою Місією харчі, були явним доказом нашого багатства і вони приймали нас радо та дружньо.
Виявом цих дружніх відносин був величавий концерт у роковини Тараса Шевченка. Численна українська громада, що її очолював український консулят з д-ром Гончаренком у проводі, приклала старань, щоби не тільки звеличати памʼять незабутнього Кобзаря, але також задокументувати перед чужинцями, що наша держава існує, що цілий народ бореться за її самостійність. Концерт відбувся в залі найбільшого кіна в Берліні. Програма добірна, настрій піднесений, повний надій й ентузіазму. Публіка, що наповнила вщерть залю, була мішана – наша і чужинна. Програма була пристосована до цієї мішаної публіки, промови були в українській і німецькій мовах. Так само хорові й сольові співи, декламації були на обох мовах. До українського тексту було доповнення в німецькій мові. Тим, самим концерт був цікавий не тільки для українців, але й для німців.
Не тільки на сцені, але й між публікою в льожах і на партері пестріли яркими кольорами наші народні строї, якими захоплювались чужинці. Малий інцидент врізався мені в памʼять. На перерві ми вийшли з чоловіком до фойє. Недалеко від нас стояли велика група пань і панів. Побачивши мене в українському вбранні та почувши нашу мову, із здивуванням поглядали на нас. Врешті, як видно, не видержали й обступили нас, й одна пані з великою радістю і сльозами в очах заговорила до мене в українсько-московській мові: «Ми ніколи не думали, щоб інтелігенти говорили по-українському. Ми були переконані, що українська мова – це мова мужиків і прислуги. Чи ви справді українці? Ми тільки що слухали українські промови й пісні. Це для нас все таке нове і радісне, бо ми також українці з України». У великому захопленні стала вона мене цілувати й обнімати, коли від мене почула, що ми українці і таких, як ми, мільйони…
Настрій був піднесений. Ми всі ще думали наївно, вірили, що німці чи другі народи допоможуть нам у боротьбі проти большевицької Москви.
З часом ми побачили, що тільки віра у власні сили і внутрішне бажання цілого народу зможуть освободити Україну від грабіжників і насильників.
Нас запросили до нашого консуляту, і кожний з нас одержав паспорт Української Народньої Республіки з Тризубом на першій сторінці. Він остався нам вічним документом існування нашої самостійної держави.
Тим часом на Батьківщині проходили сумні події. Наша геройська армія змушена була відступати під натиском большевицьких військ. Без зброї, амуніції і ліків вояки були десятковані сипним тифом у чотирикутнику смерти.
Частина армії під проводом Петлюри подалася до Польщі і була інтернована в польських таборах, друга частина зʼєдналася з партизанськими відділами і ще довго вела партизанську війну в Україні.
Стали напливати втікачі. Вони заливали сусідні держави Західньої Европи. Творилась перша велика міграція. Треба було десь примістити людей, знайти для них працю – кусник хліба.
Наші консуляти і дипломатичні місії, на які наша молода держава покладала великі надії, почала втрачати ґрунт під ногами. Їх петицій і домагань ніхто не слухав. У найкращому випадку збували їх солодкими голослівними обіцянками без значення. Вони стали помалу ліквідовуватися, це в Україні напевно надіються, що вони ще мають силу і значення і зможуть добитися допомоги.
Ми з чоловіком властиво стояли осторонь від цієї еміграції, бо ми виїхали як члени Місії, а вона стояла під розпорядженням американської Місії і продовжувала свою працю ще півтора року.
Після двох тижнів перебування у Берліні мій чоловік дістав призначення на нове місце праці до табору недалеко містечка Сольтау коло Ганновер.
Наспіла рання зима і з приїздом до Сольтау ми відчули всю її силу. Тут приїхали під вечір. Довелося заночувати в готелю, бо їхати в ночі до табору було неможливо. Маленький готель був дуже чистий, але, на жаль, кімнати зовсім не опалювані. В кімнаті було зимно, як на дворі. Але на ліжках красувались велетенські перини. Ми спочатку поглядали на них з підозрою і недовір’ям, але не було ради – випивши по склянці гарячої кави чим скоріше полізли під перини. Лиш час-до-часу відкривали голову, висували ніс, щоб надихатись морозного повітря.
На другий день кімната і перини не були вже такими непривітними, як першого дня. Без них хіба замерзли б.
По двох днях нас повідомили, що для нас вже приготували мешкання в таборі і ми, найнявши санки, поїхали на нове житло.
Була чудова погода. Біленький сніг іскрився у сонячному промінні. У малюсіньких зірочках-сніжинках переливалися всі кольори райдуги.
Сніг покривав придорожні соснові гаї, що, немов оази, тягнулись вздовж дороги. Санки, запряжені добрими кіньми, посувались скоро і легенько по добре виїждженій дорозі, а морозний іній осідав на спинах коней, на шапці візника, на наших хутрах і волоссі. Ми проїздили великі простори ганноверської «Гайде», про яку так багато романтичних пісень співають німці. «Гайде» – це рівнинний піщаний простір з невеликими горбами і дюнами, що тягнуться широкою полосою вздовж моря. Тут і там розкинені більші і менші групи сосон. Під їхнім розлогими гіллям сховок для зайчиків. Тут і там вискакували вони з своїх криївок на залиті сонцем поляни і виправляли герці на замерзлому снігу.
Приморський клімат – лагідний і багатий в опади, пронизаний ярким соняшним промінням і насичений запахом сосон і всілякого зілля надавав сентиментальний характер природі і людям, що замешкували ці прекрасні, хоч бідні простори землі. Поміж піщаними дюнами знаходяться ниви піщаної землі. На них плекають німці велику і смачну бараболю, яка становить основну їх поживу.
Містечка і міста з чистими вулицями, привітними домиками, заселені спокійним і трудящим населенням.
За яку годину скорої їзди ми виїхали з вічнозелених і запашних соснових лісів на вільний простір, покритий полями і нивами. У малій долині, окружений високою огорожею з кільчастого дроту, розкинувся перед нашими очима табір для військовополонених.
Поставлені рівненько ряди одноманітних бараків робили серед сірої, невеселої рівнини, сумне, пригноблююче враження. В середині табору була площа, обрамована більшими бараками. У них розмістилися церква, магазин, кухня, управа табору, їдальня, шпиталь та аптека.
Сторож з рушницею на плечі отворив нам браму і ми під’їхали під барак – мешкання лікаря і сестер. Нам призначили дві кімнати з маленькою кухнею поруч. Скромні меблі були виконані самими полоненими. Немальовані ліжка, столи і шафи з соснового дерева та стіни бараку наповняли кімнати приємним запахом.
Ми раділи як діти, бо це було наше перше власне мешкання. Коли я прибрала його килимами і вишивками, то здавалося, що гарнішого мешкання не може бути. На довершення нашої вигоди нам приділили полоненого для помочі в малім господарстві. Він приносив приділ, робив покупки в кантині[13] або в містечку Солтау.
Табір був куди більший у Бауцені, а полонені були переважно українці. Управа табору була, як завжди в руках німців, але американська Місія, до якої нас зараз же прилучили, контролювала німців в господарських справах. Для обслуги хворих полонених були три лікарі: українець, американець і москаль та кілька медсестер, в тому [числі] дві з нашої Місії. Тут же був малий шпиталик, а в важливіших випадках висилали хворих до міського шпиталю у Сольтау або Люнебургу[14].
Полонені були зорганізовані в українську громаду, мали свою бібліотеку, читальню, хор і театральний гурток. Вони влаштовували концерти, мали незлих співаків, а з театральних п’єс ставили комедії, що виходили надзвичайно комічно, бо жіночі ролі грали самі полонені.
Ми познайомилися з таборовою управою, в першу чергу з американцями, які, як і в Бауцені, наділили нас приділами харчів і то в такій кількості, що опісля ми вивезли з собою здорову скриню на Закарпаття.
Комендант табору, надзвичайно ввічливий і привітний німець, запропонував нам оглянути цілий табір. Показав нам усі головніші будинки – приміщення полонених, кухні, магазини; а наприкінці – гордість табору (а може його власну!) і доказ високої німецької культури: новісінькі, чистенькі туалети для полонених, що своїм комфортом перевищали житлові бараки.
Півтора року в таборі проходило нам життя спокійно і тихо. З командою були в приязних стосунках, але держалися від усіх осторонь.
Поза його фаховою і громадською працею залишалося доволі часу на те, щоб розглянутися по околицях нашого табору. Ми робили прогулянки до містечка Сольтау, до великого лісу, що простягався на північ від табору, або проходили люнебурзьку «Гайде», зовсім іншого характеру, як «Гайде» приморська. Це були велетенські підмоклі простори з понурим, непривітним виглядом. Тут і там понад рівнину виростали громадки вільх, трепет і осик, на сухівних місцях вистрілювали вгору стрункі берези. Поміж деревами і корчами мерехтіли мертвим світлом водою залиті торфовища. Якоїсь демонічно фантастичної закраски додавали краєвидові фосфоричні огники, що нагло десь-десь займалися і зникали, немов би по цілім просторі літали таємничі примари з миготливими світельцями.
З цими торфовими полями були зв’язані різні страшні оповідання, перекази та повір’я, їх оповідали собі німці в вечірню зимову годину.
Ми звичайно виходили з дому завидна. Ішли вузькою дорогою, що перетинала торфовище, аж до маленького «гастгаузу» так само непривітного як і ціла околиця. При малім столику пили німецьку каву з цикорії і паленого ячменю, поглядаючи цікаво на присутніх. Звичайно це були дооколичні фермери з безвиразними, немов з грубого каменю тесаними обличчями. Місцеві люди сиділи за круглими столами з гальбами пива перед собою. Перекидувались час-до-часу скупими словами, потягали ковток пива. Сиділи цілими годинами, і вкінці, допивши решту пива, один по одному вставали і відходили. Немов привиди зникали в темряві.
Допивши нашу каву, ми верталися домів. Торфовища затягалися туманом. Ставало ще більше моторошно і страшно, коли ми слідкували за несамовитими огниками. Нам верзлося, що із-за дерев виринають упирі й утопленики. Найбільш відлюдне місце ми швидко пробігали, не сміючи і оглянутись зі страху. Ми обіцювали собі, що більше вже туди не підемо, але по кількох днях знову пішли.
Вістки з України доходили до нас скупо. Тільки час-до часу потрапляв до рук лист чи часопис з якоюсь новинкою. Над Україною шаліла грізна хуртовина війни. Ми не раз питались самі себе, чи це справді ми ті самі, що ще недавно були серед кипучого бурхливого моря, а нині живемо тут в закутині Німеччини. Чи маємо право на оце наше безжурне життя?
Прийшов лист від брата Петра з Відня[15]. Йому прийшлось залишити розпочате з друзями велике діло розбудови літунства коло Красного і стати одним із численних примусових еміґрантів з Галичини. Прийшов лист від мами зі Львова, де панували знов поляки. Мама і брат просили допомоги.
Якраз у пору прийшов лист від проф. Сімовича з пропозицією від видавця Оренштайна[16]. Він започаткував своє видавництво в Коломиї, опісля перенісся до Берліну й просив дозволу друкувати вибрані твори мого батька. Його пропозиція і зараз же за нею досить великий гонорар дали мені змогу післати підмогу мамі і третину гонорару братові.
Ми побували в більших містах Західної Німеччини – Ганновері, що нічим особливим не відрізнявся від інших міст, хоч на географічній карті значився як столиця Ганноверської провінції.
Кілька разів їздили до Люнебургу. Туди підвозив мій чоловік кількох умово хворих полонених з табору до великої спеціяльної лічниці.
Поїхали ми й до Гамбургу, старої приморської торговельної пристані. Гамбург не затратив ще слави й пам’яток з давніх часів, коли був одним з могутніх міст Ганзейської Ліги[17]. Через місто перепливає ріка Ельба, що у верхній своїй течії на території Чехії називається Лабою. На берегах її тягнуться безчисленні доки з велетенськими кранами для завантаження товарів і тут же великі магазини. Маєстатично пропливали рікою трансокеанські гіганти – кораблі, що, як і колись, привозили тепер дорогоцінні товари з усіх кінців світу. Їх високі комини, що покривали прибережну околицю клубами густого чорного диму, немов послушні автомати-іграшки склонялись перед кожним мостом, попід який проїжджали, а їх було безліч.
Побувавши в театрі, послухавши оперу, нам порадили пройтися підземним каналом попід Ельбу. Кожних 15 хвилин спускався вниз великий ліфт, що легко міг вмістити декілька возів і авт. Тут же поруч ішов другий ліфт для пасажирів. Хідником для пішоходів нам прийшлося йти майже годину. Хоч стеля і стіни тунелю були з солідних кам’яних плит, то ми все таки не могли позбутись мимовільного страху, що ось-ось прорветься стіна або стеля і вода заллє цілий канал, а з ним все, що там находиться. Назад ми повернулися трамваєм, що спокійнісінько курсував сюди і туди попід рікою.
Цікаво було відвідати славний на цілу Европу звіринець Гаґенбека[18], окреме звіряче місто недалеко Гамбургу. Туди ми вибрались на цілий день. Але, показалося, щоб оглянути все, не вистачило б і тижня. Цей звіринець постійно поновлювався новими представниками звіриного світу, що їх привозив із своїх спеціальних виправ по всьому світі сам директор Гаґенбек.
Ми проходили спочатку спокійно від одної клітки до другої, від одного павільйону до другого, від одної огорожі до другої, оглядаючи звірята і вичитуючи їх родовід із табличок. Під вечір ми так втомилися, що всі ці звірята, птиці, риби і гади стали мерехтіти у нас перед очима і ми були раді, коли почули сигнал, що пора кінчати візиту.
На початку 1921 року д-р Холодний заявив всім членам Місії, що діяльність Місії не протягнеться більше пів року.
В міжчасі військова місія і інші представники вели переговори про відправу полонених на Україну. Д-р Холодний побував декілька разів у Швейцарії, закуповуючи на велику суму грошей медикаменти й медичні інструменти для пересилання на Україну.
Тим часом на Україні діялись страхіття. Це вже не була війна. На Україну сунули дикі орди московських варварів. Вони нищили, грабували, палили майно, насилували жінок, мучили і вбивали невинних людей. Чи могли встоятись наші війська залишені без допомоги перед перевагою ворога? Прийшлося їм відступати на Захід. Менші з’єднання йшли в партизанку.
Лютий ворог приносив з собою руїну. Чорна намітка жалоби затягалась над Україною, закриваючи безвинні жертви, кров і попелища.
Д-р Холодний і його співпрацівники вирішили повернутися на Україну. Згідно з дорученням він готував поїзд ліків. Почував своїм обов’язком сповнити наказ – завезти ліки на Україну. В його серці горів ясний вогонь любови до Батьківщини, запалений в часи великого народнього зриву – ясного воскресіння нашої держави.
Мені прийшлось взяти ініціятиву в свої руки. У нас народився син[19] і треба було шукати для дитини спокійного й стійкого приміщення.
По довгих роздумуваннях і нарадах ми вирішили переїхати до Чехо-Словаччини й поселитися на Карпатській Україні, і хоч не повернемося на Україну, то все таки житимемо на українській землі.
Чоловік закупив великі, тривкі «чемодани» і сказав мені: «Складай туди своє барахло, це нам вповні вистачить. З чемоданами легко переїдемо на Україну».
При кінці березня д-р Холодний повідомив нас, що остаточна ліквідація Місії наступить в місяці липні. Тоді поїдемо з Берліну.
В цілій Німеччині відбувалась інтенсивна відправа полонених додому. Привезені Місією харчі і одяг для полонених вичерпувалися. Закуплені в Швайцарії ліки були готові до транспорту на Україну, адже Місія сповнила своє завдання.
Членам Місії запропоновано вільний вибір: або їхати на Україну, разом з поїздом ліків, або залишитися на власний риск, де хто хоче.
Розвідуючись про життя в Карпатській Україні, тяжко було одержати достовірні інформації. Я написала листа до п. Остапчука, давнього знайомого мого батька з часів його перебування на Карпатській Україні. Прийшла лаконічна відповідь: «На Карпатській Україні є велике запотребування на лікарів, але найкраще приїжджайте самі, тоді побачите, чи життя тут вам підходить».
Відкинувши можливість виїзду до США, нам властиво не було виходу. На Карпатську Україну рішилися переїхати товариш чоловіка д-р Бризгун, тому й ми вже більше не надумувалися.
Д-р Холодний обіцяв довести нас аж до міста, де наша дорога звертала на Карпатську Україну.
В місяці червні чоловік закінчив остаточно свою працю в таборі серед тих полонених, які рішилися не повертатися на Батьківщину. Їх було мало, бо була заряджена загальна репатріяція. Збідніла Німеччина старалася позбутися якнайскоріше тягару. Побажаними були лише ті полонені, що працювали по фермах в околичних селах. Це були майже безплатні, а до того дуже добрі робітники і «бауери» докладали старань, щоб їх у себе задержати надалі.
З початком липня всі члени Місії з’їхались до Берліну.
Тепер, по двох роках, кінчалося наше щасливе і безжурне життя. Кожний з нас мав стати на власні ноги. Одні залишились тут же в Берліні, другі роз’їздились по Німеччині, дехто їхав до Франції, інші збиралися покинути Місію по дорозі в Відні, а ми і д-р Бризгун (також з малою дитиною)[20] і ще дехто мали їхати до Братислави, щоб звідтам переїхати на Карпатську Україну.
З малим сином на руках проходили ми востаннє вулицями Берліну. Треба було поробити послідні закупки, щоб позбутися німецьких марок, які за границею майже не мали ніякої вартости. Показалось, що й в Берліні їх вартість невелика. Але це все було нам байдуже. Нині всі думки і старання були звернені на нашого маленького сина Тараса. Ми везли його на скитальщину в цілком незнані нам умовини життя. Чи зможемо дати йому забезпечення?
Ще кілька днів перебування у Берліні і ось ми, прощаючи гостинну Німеччину, вступили в довгий поїзд Місії Українського Червоного Хреста, щоб відʼїхати на нове, незнане місце поселення.
Німці дали для персоналу Місії вагони першої кляси. Це був жест вдячности за працю Місії.
Приїхавши до Відня, ми примістилися в якомусь таборі на передмістю.
В Відні був голод. Не можна дістати ані молока, ані жодних харчів. Харчові приділи були мінімальні. Остатки харчів Місії, хоч вже не дуже свіжі, були все таки великою допомогою для нас.
Залишивши чоловіка з дитиною, я пішла розшукувати знайомих і збирати інформації про Карпатську Україну. Тут зустрічала багато наших людей – втікачів. Тут був майже весь уряд з Петрушевичем[21] на чолі. Панував цілковитий хаос. Люди, що мали деякі зв’язки у Відні з минулих часів, десь приміщувались, але життя із-за недостачі харчів було для всіх дуже тяжке.
З України приходили пригноблюючі, безрадісні вістки.
На східних землях шалів терор московсько-большевицького окупанта, а в Галичині не менше жорстоко поводились поляки з українським населенням.
Після кількох тижнів перебування у Відні, коли заладовано привезені зі Швайцарії ліки, ми пустилися в дальшу дорогу. У Відні я довідалася, що до Ужгороду переїхав д-р Бірчак[22] і проф. Панкевич[23]. Д-р Сінгалевич[24], секретар президента, дав мені до них своє спрямування.
Приїхавши на чеську границю, ми з нашими паспортами української Народньої Республіки дістали зараз же дозвіл вільного проїзду до Ужгороду.
Ми щиро прощали нашого дорогого голову д-ра Холодного, що був для нас немов батько. Він вивіз нас з Батьківщини серед лютої війни і дав нам змогу під опікою Місії спокійно прожити два роки. Ми жаліли за ним, як за батьком, і гляділи на нього з подивом і безмірною пошаною. Він вертався на Україну не як приклонник окупаційної влади. Свій обов’язок і додержання слова владі УНР він ставив вище понад особисту безпеку.
Він оставив в наших серцях теплоту рідного краю, а його постать стоїть і нині нам перед очима як взір бездоганної української людини.
Ми перевантажились на поїзд ЧСР і, востаннє прощаючи д-ра Холодного, поїхали нашою власною дорогою в напрямі на Ужгород.
Далі буде…
[1] Парк Тіргартен – сьогодні відомий як Великий Тіргартен – найбільший парк у центрі Берліна, розташований у центрі району Тіргартен (округ Мітте) загальною площею 210 га.
[2] …видання творів мого батька в Києві. – Очевидно, йдеться про гонорар, який Анна Франко отримала за авторські права на видання творів батька, яке готувалася до друку У Києві, але так і не вийшло. Див. докладніше: Голяк Т. Нереалізоване і забуте: про підготовку багатотомного видання творів Івана Франка 1919 року // Науковий вісник національного музею Івана Франка. Львів, 2017. Вип. 1 (21). С. 67–76. Можливо також, що це міг бути гонорар за вид.: Франко І. Іван Вишенський. На Святоюрській горі. Поеми. Київ: Вид-во «Вернигора», 1918; Франко І. Абу-Каземові капці. Київ, 1918.
[3] Сімович Василь Іванович (1880–1944) – український мово- і літературознавець, громадський діяч. З 1923 р. дійсний член НТШ, з 1935 р. – редактор секційних видань НТШ. Досліджував творчість Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Осипа Маковея та ін.
[4] Бауцен – місто на сході Німеччини у землі Саксонія, знаходиться за 50 км від Дрездена.
[5] …галерію образів, засновану королем Каролем Августом. – Йдеться про Дрезденську картинну галерею старих майстрів, яка є однією найвідоміших колекцій живопису XV–XVIII століть. Основу колекції було сформовано при королях Августі ІІ Сильному (1670–1733) і Августі ІІІ (1696 – 1763).
[6] Гастгауз (з нім.) – гостьовий будинок.
[7] Франц Йосиф (Йозеф) І (1830–1916) – імператор Австрійської імперії і король Богемії, король Угорщини, Галичини і Володимирії, герцог Буковини, з березня 1867 р. правитель Австро-Угорської монархії. Правив 68 років.
[8] Сольтау (Soltau) – місто у Німеччині в Нижній Саксонії, що знаходиться за 70 км від міста Ганновера.
[9] Варенгауз (з нім.) – універмаг.
[10] … до варенгаузу «Вертгайм»… – Один із найбільших універмагів Европи, що був збудований між 1892 і 1906 роками у Берліні архітектором Альфредом Масселем. Площа магазину займала 26 000 квадратних метрів. Сам універмаг належав до німецької мережі магазинів «Вертгайм», засновником якої був німецький купець Георг Вертгайм (1857–1939).
[11] Шехович Ася (Іванна) (в одруженні: Левицька, 1886–1984) – українська громадська діячка, меценатка, приятелька Івана Франка. Народилася в Перемишлі в родині громадсько-культурного діяча й правника Лева Шеховича. Закінчила Львівський університет. Дружина політичного діяча доктора Дмитра Левицького. Після смерті чоловіка виїхати до Німеччини, а потім мешкала на острові Цейлон (тепер Шрі-Ланка) (1950–1959). Решту життя провела у США (спершу в Детройті, потім у Нью-Йорку). Анна Франко-Ключко написала про неї спогади «Історія однієї приязні» (1960).
[12] Левицький Дмитро (1877–1942) – український політичний діяча, посол УНР у Данії (1919–1920), голова УНДО, депутат польського сейму. Чоловік Асі Шехович. З приходом більшовиків до Західної України став жертвою комуністичних репресій і помер на засланні у Бухарі (Узбекистан).
[13] Кантина – корчма, шинок.
[14] Люнебург – місто у Німеччині (Нижня Саксонія) за 50 км від Гамбургу.
[15] …брата Петра з Відня. – Петро Франко 13 травня 1919 р. як представник уряду ЗУНР виїхав із офіційною дипломатичною місією у справі українських військовополонених до Білгорода (на той час столиця Королівства Сербів, Хорватів і Словенців). З кінця 1919-го до 21 травня 1922 р. він разом із дружиною мешкав у Відні.
[16] Оренштайн Яків (1875–1942) – книговидавець єврейського походження. Власник «Галицької накладні» в Коломиї (1903–1915 рр.) та «Української накладні» в Берліні (у 1919–1932 рр.) з філіями у Філадельфії та Катеринославі. У Коломиї деякий час видавав також польську «Загальну бібліотеку» (Biblioteka Powszechna). Співпрацював з багатьма українськими письменниками та вченим, зокрема з Іваном Франком, Олександром Барвінським, Антоном Крушельницьким, Богданом Лепким, Василем Сімовичем та ін.
[17] Ганзейська Ліга – унія вільних німецьких міст та гільдій, яка підтримувала і захищала торгівлю від феодалів і піратів у ХІV – ХVІІ ст.
[18] …звіринець Гаґенбека… – Йдеться про німецького зоолога і дресирувальника Карла Гаґенбека (1844–1913), засновника найбільшої у світі фірми, що торгувала дикими тваринами, а також засновника зоопарку Гаґенбека (Tierpark Hagenbeck) у Гамбургу (1907 р.). Зоопарк відзначався тим, що був першим зоопарком, у якому для тварин було облаштовано природні умови. перебування (дерева, скелі, водойми і т. д.).
[19] У нас народився син… – Тарас Ключко (1920 – 15.VІІІ. 1983) – старший син Анни і Петра Ключків.
[20] …д-р Бризгун (також з малою дитиною)… – У подружжя Костянтина і Людмили Бризгунів 8 квітня 1920 р. народилася дочка Леся. По дорозі до України дівчинка тяжко захворіла. 21 жовтня 1927 р. у Чехо-Словаччині в м. Гуменне у Бризгунів народилася друга дочка Оксана. (Див.: Коваль Р. Лікар Богданівського полку та його вірна дружина URL: http://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=416 )
[21] Петрушевич Євген (Евген) Омелянович (1863–1940) – український політичний діяч, правник, президент і уповноважений диктатор ЗУНР, голова УНР (1918–1919).
[22] Бірчак Володимир Іванович (1881–1952) – український письменник, літературознавець, член літературного угруповання «Молода Муза», вояк УСС, делегат Української Національної Ради ЗУНР (1918 р.). З 1920 р. переїхав до Ужгорода, де учителював у гімназії та був одним із організаторів Пласту на Закарпатті. Після окупації Карпатської України був керівником Української евакуаційної комісії (до 30 квітня 1939 р.). Потім виїхав до Праги. 1945 р. повернувся до Ужгорода, де був арештований. Автор спогадів про Івана Франка.
[23] Панкевич Іван Артемович (1887–1958) – український мовознавець, етнограф, педагог, громадський діяч. Навчався у Віденському університеті, активний учасник віденського студентського товариства «Січ». З грудня 1919 р. жив і працював в Ужгороді. Один із засновників і активних діячів товариства «Просвіта» на Закарпатті, а також засновник бібліотеки, архіву і музею товариства «Просвіта» в Ужгороді. Автор шкільних граматик та етнографічних студій.
[24] Сінгалевич Володимир-Теодор Якович (1875–1945) – український політичний і громадський діяч, правник. З вересня 1914 р. заступник голови бойової управи УСС у Відні, з квітня 1919 р. дипломатичний представник Західної Області УНР у Відні, з серпня 1920 р. уповноважений диктатора ЗУНР Є. Петрушевича у справах фінансів, торгівлі і промислу, з 1922 – уповноважений внутрішніх справ. У 1930–1939 рр. директор земельного банку у Львові.
Поділитися:
