Свобода під львівським соусом (за рецептом Ольги Франко)

©Ігор Медвідь,
заступник директора з наукової роботи Дому Франка

Вельми знаково, що через місяць після виходу фільму про Петра Франка «Інший Франко» з’явився фільм «Смак свободи», інспірований книгою його дружини Ольги-Марії Франко «Перша українська загально-практична кухня». «Смак свободи» – це романтична комедія про дівчину Варвару Рудик (Ірина Кудашова), яка втікає з провінційного містечка, де ніхто не здатен оцінити її кулінарні таланти, до Львова, аби втілити свою мрію – готувати високу кухню. У старому, недешевому, але з жахливими умовами, помешканні, яке за останні заощадження винаймає дівчина, вона випадково знаходить книгу рецептів знаної кулінарки Ольги Франко. Раптом Варя зустрічає старшу елегантну незнайомку (Ірма Вітовська), яка розкриває їй премудрості кулінарної справи, а заразом навчає її найважливішого – у погоні за мрією не загубити справжню себе і не соромитися свого рідного.

І хоч кінострічка не про Ольгу Франко, яка за словами Ірми Вітовської, заслуговує на окрему екранізацію, але вона чудово передає саму життєву філософію Ольги Франко, втілену в її кулінарних книгах. Слід визнати, що автори та команда стрічки справді прониклися історією Ольги Франко, а не просто використали її як привід, на якому можна пропіаритися та отримати трохи грошей на зйомки чергової кінокартини. Це фільм, на якому можна сміливо ставити печатку «Зроблено з любов’ю!» або гасло батька Івана Франка – коваля Якова «З людьми і для людей».

Взагалі, фільм дуже цілісний – ідея, сценарій, діалоги й гумор, підбір акторів, декорації, саундтреки. Складається враження, що консультанти фільму були не статистами, за допомогою яких хотіли закрити «галочку», а справді допомогли відтворити атмосферу гастрономічного світу, меланхолійного шарму Львова та кулінарних традиції Франкової родини. Слід відзначити, що у фільмі та однойменній книзі Олени Моренцової (співавторки сценарію) використано, з-поміж іншого, й справжні рецепти з книги рецептів Ольги Франко. А нащадки Ольги – родина Гуменецьких, навіть зіграли епізодичну роль. Окремо хочеться відзначити операторську роботу – гру світла і тіней, атмосферні вулички старого Львова, панорамні краєвиди, деталі інтер’єрів. Це є тими соусом, який гармонійно допомагає розкрити смак страви.

Це стрічка розрахована на широку авдиторію. І хоч в ній Ви не знайдете складних філософських підтекстів, карколомних поворотів сюжету чи інших кіношних «премудростей» (дехто навіть скаже, що це наївний фільм), однак він не позбавлений глибини. Попри наївність, зрештою, характерну для будь-якої казки (а «Смак свободи», свого роду, доросла казка) – він не банальний. Він – простий, але не примітивний. Це не інтелектуальне кіно, але діалоги фільму – не пусті, а змушують задумуватися.  У ньому чимало важливих смислів та «меседжів». Зрештою, попри те, як би скептично ми не ставилися до «простих істин», мовляв ми й так то все знаємо, ми однаково потребуємо їх собі нагадувати. Як би ми не іронізували з приводу кіношних «історій успіху», нам потрібно, щоб хтось нам сказав: «так, ти – можеш». Особливо в складних обставинах.

Хочеться звернути увагу на фразу «вибір є завжди», яку каже Ольга Франко до Варі. Вона є наче перегуком-дискусією з однією з ключових фраз із «Іншого Франка»: «У нікого з нас більше не лишилось вибору». «Вибір є завжди» – це гімн свободи, адже свобода – це і є про вибір та відповідальність за нього. Вибір вчинити за совістю, вчинити всупереч обставинам, а подекуди навіть наперекір здоровому глузду. Адже «у мене не було вибору» – поширена «відмазка» нашому небажанню боротися проти власних немочей. «Найгірший вид брехні – коли брешеш самому собі» – фраза, яка продовжує цю тему вірності людини собі. Фільм демонструє як маленькі «компроміси зі злом» здатні поневолити людину, яка замість задоволення від власної справи, стає заручником суспільної опінії й поступово втрачає справжню себе.

Окремо вартує відзначити, що фільм допомагає українцям долати власну меншовартість, спричинену довгою історією колоніального гніту, де нам відводилася роль, хай навіть колоритного, але примітивного, аборигена, кухня якого, може навіть і смачна, але нічого особливого у ній нема. Головна героїня в певний момент фільму видає українську страву з книги Ольги Франко за британську, бо негласне правило ресторану, в якому вона працює каже, що українська кухня занадто проста і нею нікого не здивуєш. Однак згодом дівчина розуміє, що не варто соромитися своєї рідної традиції, нове відкривання якої може бути не менш цікавим і захопливим, аніж знайомство з екзотичними смаками чужих культур. Коли Твій народ довго жив у рабстві, шлях до свободи потребує часу. Фільм привертає увагу до забороненої радянською владою, відтак забутої, багатої української кулінарної традиції, яку репрезентували книги Ольги Франко. Трактування їжі як палива, характерне для радянської гастрономічної філософії, йшло всупереч філософії цієї української кулінарки, для якої їжа була одним зі способів подарувати іншій людині свою любов. Тішить, що поступово ми повертаємося до цієї людиноцентричності, притаманної нашим предкам, яку так нещадно старалися (і досі стараються) знищити наші північно-східні сусіди.

Я пишу цей текст 8 березня, і тому не можу не згадати ще одного важливого аспекту фільму – це жіноча історія. Історія про самореалізацію сучасної дівчини, так би мовити, історію сучасної Попелюшки, в якої є своя чарівна фея. Втім, ця чарівна фея не робить всієї роботи за дівчину, яка досягає своєї мети працею, вірою та наполегливістю. Водночас, це частково й історія про реалізацію Ольги Франко – жінки минулого століття, яка через всі труднощі епохи, в якій їй довелося жити, не змогла розкрити увесь свій потенціал, але залишала по собі цінний спадок, який досі надихає нащадків. І, що важливо, в цій історії жіноче не протиставляється чоловічому, як це є в деяких феміністичних дискурсах, а навпаки доповнюється. Головна героїня реалізовує свою мрію, водночас знаходячи кохання. І це кохання не є бажанням когось домінувати над кимось, а є взаємодоповненням, грою з позитивною сумою. Важливо, що дівчина йде на шлях до своєї мрії не лише через особисті зусилля, і не лише через допомогу коханого, а завдяки певній спільноті, яку вона формує навколо своєї ідеї, і яка готова їй підтримати в різний спосіб. Це ідея підриємництва, яке ґрунтується на довірі як головному соціальному капіталі. Це ідея, яка протиставляється ідеї, що головне – це гроші – якщо їх нема, то можна навіть і не пробувати.

Не буду більше переповідати, щоб не спойлерити, а закликаю до перегляду «Смаку свободи» й відкриття для себе забутих сторінок української кулінарної історії. Зокрема загляньте на блог «Практична кухня: забуте і нове», яку ведуть нащадки Ольги Франко. Там Ви ближче познайомитеся з цією жінкою, про яку українцям варто знати.

  P.S. Тільки поїжте перед кіносеансом, бо вигляд страв у кадрах фільму навіває добрячий апетит!