«ЖИВІ ПАМ’ЯТНИКИ ІВАНУ ФРАНКУ»: традиція вшанування генія у Дрогобичі (1913 – 1935 рр.)
© Богдан ЛАЗОРАК
кандидат історичних наук, директор
Державного історико-культурного заповідника “Нагуєвичі”
© Тетяна ЛАЗОРАК
магістр педагогічної освіти, старший науковий співробітник
Державного історико-культурного заповідника “Нагуєвичі”
Термін «Живий пам’ятник Івану Франку» у франкознавстві є маловідомим і малодослідженим, позаяк, за нашими спостереженнями, він виникає у мовному просторі середовища української національної громади Галичини і особливо Львова та Дрогобича після смерті письменника 28 травня 1916 р. Вважаємо, що фактично з першої річниці смерті Івана Франка українці намагалися саме таким терміном окреслити цілу низку програмних культурно-мистецьких та громадсько-політичних заходів, які безпосередньо спрямовувалися на вшановування спадщини та постаті українського національного генія.
Відзначати день пам’яті Івана Франка почали одразу з першої річниці його смерті, коли 28 травня став Франковим днем[1] і триває до нашого часу. При цьому у термін «Живий пам’ятник Івану Франку», на нашу думку, вкладався не безпосередній зміст українського терміну «пам’ятник», як мистецький монумент виготовлений із неживого матеріалу, а скоріше властиво поєднання двох термінів «живий» і «пам’ятник», які у сумі позначали щось культурно-мистецьки нове і реалістичне, тривале і духовне. Фактично шанобливий термін «Живий пам’ятник Івану Франку» позначав спосіб довготривалого вшанування Івана Франка через конкретну діяльність живих людей, які її виражали у своїй участі в конкретному товаристві, установі, культурно-освітньому чи громадсько-політичному товаристві, які носили ім’я Івана Франка. Вже у першу річницю вшанування дня смерті письменника 30 травня 1917 р. газета «Діло» опублікувала звернення, у якому публічно запропонувала усім українцям щороку «…вшановувати в цей день пам’ять великого українського письменника і громадянина святочною маніфестацією перед його могилою»[2], адже «…український нарід могтиме величаннями його пам’яті дати йому за його життя і його діла безсмертя»[3]. Цікаво, що саме в цей час традиція вшанування національної пам’яті про І. Франка стає поруч із традиціями вшанування Т. Шевченка, М. Драгоманова та ін. Невипадково, Товариство ім. І. Франка у Фрайштадті 2 червня 1917 р. опублікувало статтю Костя Пархоменка у якій наголошувалося на тому, що памʼять про І. Франка «…житиме серед українського народу так довго, аж поки світить з неба сонце»[4]. Наприклад, у термін «Живий пам’ятник Івану Франку» українська національна громада Дрогобиччини вкладала і назву вулиці Івана Франка на якій проживали і працювали мешканці, назву благодійних організацій, комітетів та фінансових фондів, які засновувалися під іменем Івана Франка аби втілити просвітянську функцію серед молоді і громади, що властиво й заповідав сам письменник. Таким чином термін «живий пам’ятник» фактично позначав – форму довготривалого вшанування спадщини Івана Франка з виховною та просвітницькою проекцією на майбутні покоління українців, які б наживо продовжували пам’ятати про свого національного генія та його багатогранну творчу спадщину спрямовану на «дерево волі» українського народу. Більше того зародження традиції вшанування Івана Франка у найрізноманітніших формах «живої пам’яті» 22 травня 1917 р. особисто підтвердив молитовно панахидою у костьолі Св. Олександра в Києві – Митрополит Андрей Шептицький, який з приводу вшанування роковини смерті письменника наголосив на тому, що «…що за таких людей ми повинні молитися»[5].
***
Нещодавно на одному із сайтів Дрогобиччини ми опублікували сенсаційні матеріали про витоки музейної справи в Нагуєвичах, на підставі яких аргументували актуальність потреби відмови від радянської традиції ведення історії музею Івана Франка в Нагуєвичах, яка офіційно велася від 1946 р. Врешті у франкознавстві ця версія і була побутуючою про час створення першого музею[6]. Натомість сьогодні вкрай важливо відмовитися від радянської вигадки про час створення самої ідеї музею в Нагуєвичах і перейти нарешті до вивчення та впровадження в науковий дискурс тези про історичну правду створення «Дитячої оселі, захисту та музею пам’яток Івана Франка» в Нагуєвичах, які впродовж 1934 – 1939 рр. створювала українська національна громада.
Розвиток музейної справи в Нагуєвичах завдячує передовсім постаті українського генія Іван Франка, який народився у батьківській садибі Якова Франка 27 серпня 1856 р. і у якій розпочав свою багатогранну творчу діяльність, яка в майбутньому стала для багатьох поколінь українців стимулом для розвитку власної Незалежності. Припускаємо, що саме в контексті зародження традиції щорічного вшанування літературної діяльності письменника, а пізніше роковин від дня смерті та дня народження Івана Франка на теренах Дрогобиччини і зароджувалася ідея створення повноцінного музейного комплексу, який на ґрунті творчої і меморіальної спадщини українського генія не тільки мав би за мету зберігати історичну памʼять про національного генія, але й розвинути програму національно-патріотичного виховання української молоді. Таким чином «Країна Франкіана», яка зародилася ще напередодні першої Світової війни на теренах «Галицької Каліфорнії» консолідувала українську інтелігенцію до ідеї створення постійно діючої установи, яка б популяризувала спадщину Івана Франка у рідному селі.
Врешті після кривавих виборів 1911 р. українці залишалися у політичній меншості на території Дрогобицького повіту, адже надії пов’язані з епохою дрогобицького бургомістра Ксенофонта Охримовича та епохою «програних виборів» Івана Франка не виправдалися. Водночас польська адміністрація магістрату Дрогобича, який тоді очолював доволі таки шовіністичний уряд Раймонда Яроша вдалася до заборони «мовного топосу Франка». Так, напередодні дня народження Івана Франка – 13 серпня 1913 р., австрійський проте пропольський магістрат міста Дрогобича вдався до ствердження спеціального параграфу (регуляміну) № 55 про заборону розмовляти в магістраті міста Дрогобича «революційною мовою Івана Франка», і переведення офіційної документації та політичної дискусії виключно на німецьку і польську мови, при цьому українські тексти заяв, листів-прохань тощо могли видаватися в українському варіанті виключно після супроводу іншомовного перекладу. Дослівно у параграфі було записано:
«§55. opiewa: «Językiem urządowym Rady miejskiej, Magistratu i Komisyi jest język polski. Wolno jednak radnemu poslugiwać się przy obradach takte językiem ruskim. Nie wolno zatem poslugiwać się językiem korespondenta «N. Fr. Pr.» ani «Tagblattu» ani językiem Iwana Franki, lecz tylko polskim i jemu na równi stojącym językiem Grafa Bobrinskiego. Stanowczo zatem nie wolno wnosić podań budowlanych w języku niemieckim ani ukraińskim…»[7].
Невипадково дрогобицька газета «Дрогобицький тижневик» розтиражувала цей параграф у спеціальному випуску. Цей зовсім новий «топос мови Франка» важливий тим, що вперше в історіографії простежується неприязнь нафтових олігархів міста щодо революційних промов Івана Франка в принципі. Тобто після ери Ксенофонта Охримовича (посла до Віденського парламенту, вчителя І. Франка) та більш-менш ліберального уряду Яна Нєвядомського на політичну арену міста виходять представники польської партії котрі розпочали відверту політичну боротьбу із страйками українських робітників та інтелігенції. Щоправда даний факт не може свідчити про те, що цієї думки притримувалася уся польська громада, адже інформацію про І. Франка постійно публікували польські газети, при цьому навіть у надто похвальних інтерпретаціях. Відтак творчість Івана Франка цілком могла відповідати баченням і польського робітництва.
Ключовими постатями, які продовжували розвивати справу національно-патріотичного вшанування постаті письменника були редактор польськомовної газети «Дрогобицький тиждень» Гіполит Созанський[8], д-р Іван Кобилецький, д-р В. Бірчак та ін.
Наприклад, перед 23 серпня 1913 р. адвокат І. Кобилецький, який пізніше стоятиме біля витоків музейної справи в Нагуєвичах, вперше організував в Дрогобичі масштабні народні фестини і академію на честь 40-х роковин літературної праці Івана Франка. Незважаючи на суперечки з «магістратською клікою противників Франка» від імені Народного дому в Дрогобичі І. Кобилецький організовує саме в цей час українську «Народну бібліотеку ім. Івана Франка»[9]. Це була перша публічна акція на вшанування творчого ювілею письменника, яка, щоправда, в окремих газетах позиціонувалася, як соціалістична через політичні амбіції адвоката І. Кобилецького, які до певної міри станом на 1913 р. ще були загадкою[10]. Врешті саме під час цієї «франкіани» І. Кобилецький декларує захід на честь творчого ювілею І. Франка, як «…створення живого пам’ятника в його честь»[11].
Малося на увазі, що бібліотека ім. І. Франка заснована в часі його вшанування мала стати постійно діючою культурно-освітньою організацією, яка популяризувала б спадщину письменника на постійній основі. Саме ця ідея побудови «Живого пам’ятника Івану Франку», як узагальнююча назва пізніше розшириться і до створення «Музею пам’яток Івана Франка в Нагуєвичах». Станом на 1913 р. Товариство «Бібліотека Івана Франка» в Дрогобичі було, за словами І. Кобилецького, «першим організаційним виявом українського робітництва Дрогобиччини. Воно в короткому часі своєю всесторонною діяльностю та активністю стало вогнищем національної свідомости та школою оріганізаційного життя»[12]. Фактично «Товариство Бібліотека Івана Франка» після смерті письменника 28 травня 1916 р. автоматично перетворилося на постійно діючий перший «Живий пам’ятник Івана Франка», який об’єднав жителів Дрогобича та передмість в усесторонній діяльності спрямованої на закупівлю книжок для загального користування усіх хто був його членом. Водночас Бібліотека чимало долучилася до популяризації національної свідомості серед мешканців повіту, схиляючи представників української національної громади до глибшого зацікавлення справами загальнонаціонального характеру.
На своїх засідання Бібліотека обговорювала щоденні клопоти громади відстоюючи серед іншого і права робітників, через що організацію часто вважали соціалістичною. Цікаво, що саме завдячуючи «Бібліотеці ім. І. Франка в Дрогобичі» та її численним зверненням до Профспілкового союзу Відня у Дрогобичі було дозволено сформувати «платничі стації» при кожні із фахових трудових організацій, які мали за мету друкувати україномовну фахову пресу та українські друки потрібні для потреб тої чи іншої української організації.
Представник більш ліберальної політичної лінії української громадськості краю Володимир Бірчак згадував, що фактично уся Україна і особливо Дрогобиччина вшановували 40-й творчий ювілей письменника, який символічно розпочався відомим франковим сонетом «Народна пісня» написаним у Дрогобичі у 1873 р. Таке ставлення було закономірним до Франка, адже значна частина громадян повіту вважала його «дитиною Дрогобицького повіту», невипадково назвавши одну з вулиць його іменем саме у ювілейному 1913 р.[13] Врешті саме у цій ювілейній статті на честь творчого 40-ччя І. Франка, В. Бірчак назвав його українським «Моясеєм», який популяризував мудре слово різними мовами світу[14].
28 вересня 1913 р. громада Дрогобиччини демонстративно і масово запрезентувала серед інших національних громад своє ставлення до постаті Івана Франка. Святкування ювілею творчої діяльності в Дрогобичі розпочалося 28 вересня 1913 р. із урочистої ходи та маніфестації ,яка супроводжувалася колонами із хоругвами товариств «Січ» та «Сокіл». Преса зауважила, що під час урочистої академії замість доктора Ярослава Олесницького виступив посол Лонгин Цегельський, який з невідомих причин поводився так «нібито спішив на потяг», а тому значного враження його доповідь не викликала у публіки», після чого він попросту покинув засідання. Певний час на трибуні нікого не було. Натомість ввечері у приміщенні каси Народного дому Дрогобича кілька українських академіків зі Львова організували святковий концерт про який, як виявилося узагалі мало хто здогадувався, адже не було розповсюджено афіш. Врешті громадськість дивувалася, чому не можна було запросити на диригування відомих музикантів д-ра Пацлавського або ж о. Рудницького, які на вищому рівні могли вшанувати Івана Франка. Невипадково, почуваючись ображеними при «Об’єднаному комітеті українських товариств», такі відомі постаті, як д-р Терлецький, д-р Кузів, д-р Кобилецький, усі катехити і урядники переважно не відвідали цього концерту. Щоправда під час концерту власну доповідь присвячену геніальній творчій спадщині Івана Франка виголосив Володимир Бірчак покликаючись на цитати творів письменника[15].
Дещо пізніше поряд із Дрогобичем відбулося одне із перших і водночас найбільших загальнонаціональних свят у Нагуєвичах. Так, у вересні 1913 р. на честь 40-х роковин літературної праці доктора Івана Франка масовий мітинг зібрав українську національну громаду з усього повіту, а серед присутніх тоді були представники усіх відділів Товариства «Січ». Святкування вперше в історії «Країни Франкіани» розпочалося на пагорбі, де свого часу стояла хата Франків, а станом на 1913 р. знаходилося господарство брата письменника Захара Франка. Із привітальним словом виступив кошовий отаман доктор Степан Витвицький, після чого відбулася урочиста хода до центральної частини села на центральну площу, де відбувалися показові виступи та змагання січовиків. Ввечері відбувся концерт та відкриття нового будинку читальні «Просвіта», окремі виступи презентувала делегація із Самбора[16].
Повертаючись до теми «Бібліотеки Івана Франка в Дрогобичі» варто зауважити, що одним із напрямків діяльності цього «живого пам’ятника» була популяризація творів Івана Франка на теренах Дрогобиччини, щоправда із вибухом Першої світової війни більшість молодих членів записалися в УСС, а під час російської окупації Бібліотека була знищена[17]. Після закінчення польсько-української війни провід робітництва Дрогобиччини вирішив відновити діяльність «Бібліотеки ім. І. Франка». Так, завдячуючи приязні багатьох артистів київських театрів, які втікаючи від більшовицької окупації оселялися на початку 1920-х рр. у Дрогобичі, при «Бібліотеці ім. І. Франка» було засновано «Театр ім. Івана Франка», який став другим живим пам’ятником Івана Франка на теренах Дрогобиччини організованим на честь письменника силами робітничого руху. Цей театр ставив відомі п’єси, зокрема і за мотивами творів І. Франка, Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого та інших відомих драматургів. При цьому такого мистецького рівня, що публіка повіту, як писала преса, досі ніколи не бачила[18].
У 1921 р. до 5-ї річниці смерті Івана Франка[19] силами товариства «Бібліотека ім. І. Франка» в Дрогобичі було організовано третій «живий пам’ятник Івану Франку» шляхом заснування повітового кооперативу «Паперовий базар ім. І. Франка» основним завданням котрого було розповсюдження серед молоді Дрогобиччини тисячі примірників дитячої літератури, а також всебічній підтримці діяльності українського кооперативного руху на теренах повіту. В планах членів Товариства «Бібліотека І. Франка» було й побудувати «Робітничий дім І. Франка» у зв’язку із чим було розпочато збір коштів на так званий «четвертий пам’ятник письменнику», щоправда в часі девальвації польського злотого сума складала лише 600 злотих, які у 1935 р. буде витрачено не на «Народний дім у Дрогобичі», а на викуп родинного подвір’я Франків у Нагуєвичах від брата письменника Захара Франка, позаяк сума була занадто мала. Це була одна із небагатьох причин чому увага «Бібліотеки Івана Франка» в Дрогобичі на чолі із І. Кобилецьким передислокувалася на сусідні Нагуєвичі, де властиво й народився письменник[20].
Варто пам’ятати також, що ще у 1924 р. польська адміністрація Дрогобиччини закрила усі робітничі організації, і серед них «Бібліотеку ім. І. Франка», яка не вписувалася у політику пацифікації краю[21]. Відтак у січні 1926 р. українська національна громада об’єднала зусилля на відкритті кружка «Робітнича громада ім. І. Франка», який фактично був так званим «п’ятим живим пам’ятником Івану Франку» на теренах Дрогобиччини, який у середині 1930-х рр. став ключовою організацією, яка зосередить увагу на ідеї створенні «Дитячої оселі, захисті та музею пам’яток Івана Франка в Нагуєвичах». Саме завдяки зусиллям філії кружка «Робітнича громада ім. І. Франка» в Дрогобичі все ж було відроджено ідею 1913 р., і вулицю Лішнянську було перейменовано на вулицю Івана Франка, як символ вшанування 10-ї річниці від дня смерті письменника[22]. Під час урочистої академії та святкових літургій на парафіях Дрогобича, а також з головної трибуни було оголошено, що перейменування вулиці є фактично «шостим живим пам’ятником Івану Франку», адже ця назва поширювала культ І. Франка не тільки серед жителів Лішнянського передмістя Дрогобича, але й серед усіх хто це передмістя будь-коли би відвідували[23]. Це були перші в історії Галичини місця, названі іменем Івана Франка. Також це є один із небагатьох «живих пам’ятників» на Дрогобиччині, який зберігся поряд із музеєм в Нагуєвичах до наших днів.
Цікаво, що саме у 1926 р. маємо першу згадку про зародження спортивної туристичної традиції вело-мандрівок з Дрогобича до Нагуєвич, які у такий спосіб були покликані вшановувати національну пам’ять про українського генія. Наприклад, 29 липня 1926 р. у газеті «Діло» було опубліковано опис вело-мандрівки з Дрогобич, через Нагуєвичі, яку організували українська молодь під назвою «Наколесник»[24]. Мандрівка розпочиналася о 5.00 год ранку і передбачала маршрут з Дрогобича, через Лішню, Унятичі до Нагуєвич.
Описуючи мальовничі пейзажі цих сіл, мандрівники зафіксували топоніми Нагуєвич «Гостинець», а також «Яр» перед в’їздом на «Слободу», нафтовий шиб «Маруся», що стояв по лівій стороні в центрі села, церкву та ін. Сере іншого було згадано цікавий факт, що поблизу дороги, на розі колишнього подвір’я Франків стояла пам’ятна таблиця із кротким написом: «Тут народився І. Франко». Вочевидь це була перша таблиця встановлена із дерева напередодні виникнення ідеї побудови «Живого пам’ятника Івану Франку в Нагуєвичах». Зупинившись на цьому місці, мандрівники оглянули місце, де колись стояла хата, натомість тут стояла якась стодола, а за нею мала площина, на якій у 1926 р. святкувалася 10-ті річниця смерті письменника.
Після цього вело-туристи рушили до церкви Св. Миколая долішньої, біля якої їх застав дощ і вони змушені були перечекати у хаті-плебанії. Мандрівників прийняв парох Єднакий з родиною і запросив на нічліг. Родина привітно прийняла молодь пригостивши їх бараболями, курятиною, мізерією, квасним молоком і чаєм. Вранці команду мандрівників пригостили кавою і вони вирушили до кінцевої сторони села, де по лівій стороні їх збентежила україномовна таблиця із написом «Копальня ропи «Маруся». Як виявилося, власниками і робітниками були українці, які на своїй же землі добували сировицю. Далі вело-туристи рушили у кількаденну мандрівку до сіл Уріж, Пібуж, Підмонастирок, Залокоть, Опаку, Мражницю, Борислав, Губичі і назад до Дрогобича[25].
Вшанування Івана Франка та його спадщини на теренах Дрогобиччини в міжвоєнний період могло відбуватися виключно із дозволу польської адміністрації при цьому під ретельним наглядом цензури. Невипадково українська національна громада Дрогобича і повіту присвоювала своїм громадським організаціями імʼя Івана Франка, для того аби популяризувати тим самим свого національного генія: «Бібліотека, театр, паперовий базар, робітничий дім, вулицю, філію кружка «Робітничої громади» (з 1938 р. часто записували, як «Робітнича громада імені Івана Франка»[26]) та ін. Властиво в середовищі членів цих організацій і зароджувалася ідея заснування постійно діючої станови, яка б мала за мету популяризувати спадщину письменника.
Напередодні зародження ідеї створення культурно-освітньої установи імені Івана Франка в Нагуєвичах, громада рідного села письменника завжди активно долучалася до вшанування його ювілеїв чи річниць. Наприклад, в період роботи Комітету із побудови надгробника на могилі Івана Франка на Личаківському кладовищі у 1928 – 1933 рр. розповсюджуючи мідну пам’ятну медаль на теренах краю викарбовано із спеціальним текстом «Нагробник І. Франка 1928 – 1933», який по колу оточував барельєф зображення каменяра, який і був ключовим символом нового пам’ятника на цвинтарі.
Також у 1933 р. на честь відкриття надгробка громада Нагуєвич на чолі із «Робітничою громадою ім. І. Франка» виготовили срібну чашу у якій помістила землю із рідних Нагуєвич та передали молодіжною делегацією до Львова (сьогодні чаша зберігається у Домі Франка у Львові[27]). Землю урочисто висипав на могилі І. Франка український громадсько-політичний діяч Василь Мудрий. Одночасно робітники Борислава та Дрогобича виготовили вінок, покладений на могилу І. Франка з написом, вилитим в залізі «Каменяреві соціалізму робітники Борислав Дрогобич 1933» [28].
Срібна чаша із землею з Нагуєвич привезена делегацією селян на відкриття надгробного пам’ятника Івана Франка на Личакові 1933 р. Фотокопія із фондів ЛММІФ КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі». Оригінал зберігається у фондах Львівського національного літературно-меморіального музею І. Франка.
Цікаво, що до 20-ї річниці від Дня смерті та 80-ї річниці від дня народження «Робітнича громада» Дрогобиччини, а за версією членів цього товариства Івана Губицького (1901 р. н.) силами УНДО Дрогобиччини[29] викарбувала спеціальний значок-відзнаку для вшанування письменника, який також був призначений для пожертв у період збору коштів на «Живий пам’ятник Івану Франку». На лицевій стороні знака було зображено портрет Івана Франка в українській вишиванці, а по обох боках голови викарбувано напис «Дрогобицька земля – І. Франкові», при цьому до одягу значок прикріплювався шпилькою[30].
Врешті саме 1933 р. польська адміністрація дозволила українській національній громаді с. Нагуєвичі побудувати 7-класну школу, яка, хоч і не мала імені І. Франка, та все ж була приурочена до ювілейних днів. Очолив школу Михайло Максимович Дрогобицький, який попри серйозну полонізацію все ж домігся викладання української мови. Загалом у школі навчалося 507 українських та 8 польських дітей. При цьому більшість учителів належали до польських педагогічних товариств та так званої організації «Отшельц»[32].
Цікаво, що фактично польська національна громада та інтелігенція міста Дрогобича оголосила свою ідею створення Дрогобицького музею та Наукової бібліотеки в єдиній умовній та філософській назві «Живий пам’ятник маршалку Йосифу Пілсудському»[33] незважаючи на те, що українська національна громада Дрогобиччини зі свого боку починаючи від 1913 р. задекларувала цю ідею у «Живому пам’ятнику Івану Франку» у вигляді бібліотеки, театру, робітничого дому, паперового базару, а пізніше і музею пам’яток у Нагуєвичах. Припускаємо, що польська влада в Дрогобичі вирішила не забаритися за починанням українців, і мабуть, на противагу, музею імені Івана Франка в Нагуєвичах, ініціювати власний музей на честь «маршалка Йозефа Пілсудського» при цьому виключно для популяризування історичної спадщини на теренах так званих «кресів».
До недавнього часу хроніка музею Івана Франка в Нагуєвичах традиційно велася з 1946 р., коли у Нагуєвичах було організовано офіційний державний музей. Натомість маловідомим залишається факт, що ідея створення першого музею Івана Франка в Нагуєвичах виникла не після так званого «другого визволення» Дрогобиччини радянською армією, а значно раніше, і виключно в середовищі української національної громади Дрогобиччини. Невипадково із появою нових джерельних матеріалів у 2019 р. Державний історико-культурний заповідник «Нагуєвичі» змінив часові рамки своїх музейних витоків не з 1946 р., а з 1934 – 1939 рр. р., коли українці вперше оголосили про початок реалізації ідеї створення «Дитячої оселі, захисту та музею пам’яток Івана Франка в Нагуєвичах». Фактично музей памʼяток І. Франка був запланований органічною частиною при дитячій оселі. Починаючи від вересня 2017 р. спільно із науковими співробітниками та науковими консультантами ДІКЗ «Нагуєвичі» ми почали шукати відповіді на питання: Чи справді «музейні освободителі» у 1946 р. самотужки придумали ідею створення музею, а згодом і садиби Івана Франка в Нагуєвичах? Мовляв – «визволили і почали відкривати університети, театри, музеї…». Спочатку так і виглядає, зокрема, коли читаєш у фондах Літературно-меморіального музею Івана Франка ДІКЗ «Нагуєвичі» книгу відвідувачів музею за 27 вересня 1949 року, де містяться підписи дрогобицьких військових та працівників спецслужб, які їдучи у села Підбуж та Сторона розстрілювати бійців УПА, по дорозі зупинилися в Нагуєвичах аби відвідати його Батьківщину і музей. Де й записали свої «унікальні підписи та враження», що підтверджують їхній статус «визволителів українського народу». Врешті навіть в історіографії, особливо, львівських музейних хранителів (Віри Бонь, Романа Горака тощо), досі популярною залишається теза, що створення музею і садиби-музею Івана Франка, як ідея, належить виключно радянській добі, й властиво львівській академічній громаді 40-х, 70-х та 90-х років минулого століття. До того ж у паспорті нагуєвицького музею українські музейники радянського часу до 1989 року включно популяризували те, що музей створено 1946 року, а ідею садиби реалізовано лише у 1981 році[34]. Саме тому, у теперішній час Незалежної Української держави, у час війни із Російською федерацією, а тим більше у часі відродження історичної пам’яті про Івана Франка, та врешті-решт, процес декомунізації, ДІКЗ «Нагуєвичі» вирішив провести глибоке історичне дослідження з приводу своїх музейних витоків, адже до останнього не вірилося, що музей в Нагуєвичах придумали «ті чи інші визволителі».
Як виявилося, витоки ідеї створення музею Івана Франка в Нагуєвичах безумовно зародилися на ґрунті вшанування ювілеїв на честь святкування дня народження та смерті письменника, які щорічно почали організовуватися у 20-х – 30-х рр. ХХ ст.
За різними даними на весні 1933 р. на розі колишнього подвір’я Франків при центральній дорозі, яка вела до центру Нагуєвич, на дерев’яному стовпі було змонтовано пам’ятну таблицю із написом: «Місце, де уродився Іван Франко. Тут стане роб. дитяча оселя ім. Івана Франка». Пам’ятну таблицю була урочисто прикрашено тріумфальним вінком та стрічкою. Пам’ятний знак був дерев’яним, а тому мав тимчасове призначення, адже громада села фактично від 1933 р. задумувала побудувати новий «живий пам’ятник Івану Франку» у рідному селі письменника, який би складався із трьох комплексних складових: оселі, захисту (захоронки) та музею пам’яток Івана Франка. Збереглося єдине фото, на котрому Григорій Франко ознайомлює дітей та громаду села із щойно встановленою пам’ятною таблицею.
Таким чином, саме у міжвоєнний період, у 1933–1939 р. з метою увіковічення пам’яті Івана Франка до 20-х роковин з дня смерті у Нагуєвичах зароджується триєдиний культурно-освітній проект «Живого пам’ятника Івану Франку» збудувати силами української національної громади краю «Дитячу оселю, захист і музей пам’яток Івана Франка».
Ключовим виразником проекту звичайно була дрогобицька філія кружка «Робітнича громада імені Івана Франка» на чолі із І. Кобилецьким, який вважав, що саме 20-ті роковини від дня смерті письменника, які припали на травень 1936 р. провід вирішив відсвяткувати створенням «більшого і тривалішого живого памʼятника»[35].
У 1934 р. мешканці Нагуєвич самотужки створюють перший «Комітет побудови пам’ятника Івана Франка»[36], який розпочав програму збору коштів для реалізації цього масштабного освітнього і культурно-просвітницького проекту на місці колишньої садиби Франків. Було юридично оформлено статут Комітету, а також його овальну печатку із символічним зображенням вежі, яка складалася із «Таблиць Мойсея», по контуру печатки містився напис «Комітет Будови Пам’ятника ім. І. Франка в Нагуєвичах».
Щоправда власними силами нагуєвичани так і не змогли добитися поступу у відкритті памʼятника через переслідування з боку польської адміністрації[37]. Власне через заполітизованість задуму польська адміністрація та поліція вирішили серйозніше зайнятися справою і розпочали організований контроль за усіма причетними мешканцями Нагуєвич. Через це справа тимчасово призупинилася. У липні 1935 р. було утворено спеціальний Комітет «З побудови дитячої оселі, захисту та музею памʼяток Івана Франка», до якого увійшло Товариство «Робітнича громада в Дрогобичі», а також представники кружків Львова, Борислава, Східниці, Стебника, Добрівлян, Калуша і Стрия[38].
Ще в грудні 1934 р. під час крайового зʼїзду культурно-освітніх Товариств українських робітників «Робітничих громад», в якому взяли участь професійні спілки, було ухвалено заснувати першу українську робітничу дитячу оселю[39].
Цього ж 1935 році силами Комітету було викарбовано спеціальні латунні пам’ятні значки з метою популяризації справи будівництва дитячої оселі в Нагуєвичах, з якої фактично все й мало розпочатися. У верхньому правому серпоподібному полі значка було зображено портрет Івана Франка з якого сяє 8-м променів на хлопчика та дівчинку, яка простягає праву руку вгору до письменника. Хлопчик одягнений в скаутський однострій, а дівчинка в національний однострій із вінком на голові. З правого боку контура значка іменний напис української робітничої дитячої оселя ім. Франка в Нагуєвичах. Врешті ці мідні значки не тільки ідентифікували прихильників відкриття дитячої оселі в Нагуєвичах, але й розширювали коло фундаторів коштів на її відкриття. Після її відкриття ці значки використовувалися для персоналу та дітей оселі ще й у період німецької окупації, адже оселя все ж діяла в Нагуєвичах принаймні до 1944 р.
Центром реалізації цієї ідеї також стало культурно-освітнє товариство (часто кружок) «Робітнича громада імені Івана Франка» в Дрогобичі, яке у радянські часи із зрозумілих причин колишній член КПЗУ О. Сивохіп позиціонував виключно, як організацію, яка перебувала під впливом «буржуазної української соціал-демократичної партії»[40]. Щоправда одним із ключових ініціаторів «Робітничої громади», яка постала в Дрогобичі 4 листопада 1925 р. був приятель і довірена особа Івана Франка – доктор Іван Кобилецький. Саме він заклав в її основу всебічний духовний і фізичний розвиток українського робітництва, поширення серед нього культури і освіти та надання йому матеріальної допомоги. Серед керівного складу були також голова – д-р Рудольф Скибінський, заступник голови – Нестор Шкода, секретар – Іван Яхно, бібліотекар – Євген Вельґуш, заступник бібліотекара – Мирослав Колодрубець, ксир – Іван Катрич, заступник касира – Осип Тимків, господар – Антін Мудрик, заступник господаря – Іванна Дашківна, а також Іван Губицький. Заступниками відділів: Дмитро Іванишин та Олена Довжанська, а до складу ревізійної комісії входили – Євстахій Лоєк, Осип Фурик, Володимир Дуб[41].
Саме «Робітнича громада імені Івана Франка» зорганізувала Комітет підготовки до урочистого вшанування пам’яті письменника. Так, у травні 1934 р. Товариство, разом із українським робітництвом та селянством опублікували 3 000 відозв-звернень до українського громадянства краю з метою збору коштів на реалізацію усіх проектів на честь вшанування І. Франка. У зверненні наголошувалося, що на місці, де стояла хата Івана Франка і пройшло його дитинство було вирішено збудувати «живий пам’ятник, гідний найбільшого сина України, великого Каменяра Поступу і Волі», адже ця ідея була пов’язана передовсім із розповсюдженим шанобливого культу письменника серед громадськості краю[42]. Окремо було зорганізовано Комітет із придбання подвір’я Франків, яке знаходилося у підпорядкуванні сина Захара Франка – Григорія і його родини[43]. Адвокат і друг І. Франка Р. Скибінський пізніше зазначав, що 12 жовтня 1935 р. було завершено про публічну акцію збору додаткових коштів, які було перераховано на справу закупівлі від Родини Григорія Франка в Нагуєвичах площу з будинками, на місці котрих стояла хата в якій народився Іван Франко. Фактично з ініціативи «Робітничої громади» в Дрогобичі та Головної управи «Робітничої громади» у Львові 2 листопада 1935 р. у Нагуєвичах в хаті Захара Франка[44] було укладено і юридично введено в дію контракт на придбання цієї маєтності в грошовому вимірі 1950 злотих. З цього приводу голова комітету Р. Скибінський писав:
«Таким чином у Нагуєвичах, родинному селі Ів. Франка, який змалював прегарно у своїх творах життя й визиск бориславських робітників та злидні селянства минулого віку, повстане дитяча оселя, захист і музей пам’яток. Це буде живий пам’ятник великого сина України»[45].
Натомість І. Кобилецький подав інформацію, що родинний маєток Франків було закуплено за суму 8 500 злотих, з яких 600 злотих – складали кошти зібрані добровільними пожертвами ще в 1921 р. і позика у сумі 3 000 злотих, яка була сплачена за короткий час за рахунок доходів від різних вистав та імпрез організованих українцями та добровільних пожертв[46]. Щоправда подальша робота Комітету одразу опинилася заручником серйозних труднощів, адже на підставі контракту залишився борг перед родиною, при цьому сам проект побудови оселі, захисту та музею передбачав значно більші витрати[47].
Також надходили численні пожертви від найрізноманітніших кооперативних організацій і установ, щоправда видатки на друкування відозв та податки на їх друк перевищили даровані суми. Врешті добре відомо, що саме за часів урядування Р. Яроша представник його уряду в магістраті Герман Кріґель запропонував прийняти статут, згідно з яким оподаткуванню підлягали такі види розваг: ігри, театральні вистави i виступи вищої художньої вартості, концерти не пов’язані з іншими атракціями, музейні експозиції, відчити і презентації, катання на ковзанах, публічні розваги і спектаклі, які не мають прибуткової мети і керуються виключно на основі права діючих товариств і клубів, кінні забіги, сатиричні вистави, танцювальні та дитячі ігри, циркові вистави, вар’єте і кабаре, спортивні імпрези[48]. Цікаво, що чимало кооперативних товариств Дрогобицького повіту, а серед них і польські, негативно реагували на друковані заклики та відозви з проханням філії «Робітничої громади» створити в Нагуєвичах музей пам’яток Івана Франка, при цьому дуже часто ці письмові відповіді мали «некультурний характер»[49]. Згідно з проектно-кошторисним планом «Комітет з побудови дитячої оселі, захисту та музею пам’яток Івана Франка в Нагуєвичах» прагнули на території родинного подвір’я Франків побудувати більший будинок в задній частині території (від саду), який мав слугувати за «оселю для робітничих і селянських дітей та одночасно для музею пам’яток по Івану Франку»[50].
Саме з цією метою філія кружка «Робітнича громада» окремо заснувала Товариство під назвою «Діточа оселя для робітничих і селянських дітей ім. Івана Франка»[51]. Це фактично був сьомий «живий пам’ятник Івану Франку» в Дрогобицькому повіті, який безпосередньо знаходився на місці, де народився і виріс український геній. З метою кращої реалізації будівництва оселі та музею керівництво Товариства розробило і підготувало статут, згідно з яким його ціллю стало заснування подібних «дитячих осель і музеїв пам’яток Івана Франка» у різних територіях Польщі. Два роки у Львові тривав процес ствердження статуту «Дитячої оселі, захисту та музею пам’яток Івана Франка» в Нагуєвичах, який завершився у 1939 р. Щоправда дозвіл на проведення організаційних робіт та заснування подібних осель було надано лише в межах Львівського і тернопільського воєводств, позбавивши розвивати дану справу в інших територіях, зокрема в гірських. На підставі цього статуту фінансово-господарську роботу було розпочато, адже «Дитячу оселю, захист і музей пам’яток Івана Франка в Нагуєвичах» було юридично відкрито[52]. Насамкінець, що довгий час у франкознавстві існувала помилкова версія, що польська адміністрація узагалі не дозволила побудувати дитячу оселю[53].
Далі буде…
[1] Стець З. Живий у пам’яті народній. Відзначення перших річниць смерті Івана Франка // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 7. – Львів: Каменяр, 2007. – С. 323–341.
[2] Там само. – С. 323.
[3] Там само.
[4] Там само.
[5] Там само. – С. 324.
[6] Оркуш М. Перший музей у Нагуєвичах // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 10 (155-річчю від дня народження Івана Франка). – Львів: Ініціатива, 2011. – С. 194.
[7] Uwagi poświęcone regulaminowi Rady miejskiej, jednoglośnie uchwalonemu 13. sierpnia 1913 // Tygodnik Drohobyczki: organ niezawisły-wychodzi każdej soboty. – № 44. – Drohobycz, 1913. – S. 1.
[8] Див., наприклад, численні дописи і редакторські рубрики Г. Созанського на тему вшанування І. Франка в Народному домі Дрогобича та повіті на сторінках газети «Дрогобицький тиждень» за 1912 р. (Tygodnik Drohobycki: organ niezawisły, polityczno-społeczny i literacki, 1912).
[9] Dr. Kobyłecki / Personalia // Tygodnik Drohobycki: organ niezawisły, polityczno-społeczny i literacki. – № 34. – Drohobycz, 1913. – S. 2.
[10] Obchód jubileuszowy ku czci Iwana Franki / Z powiatu // Tygodnik Drohobycki: organ niezawisły, polityczno-społeczny i literacki. – № 40. – Drohobycz, 1913. – S. 2.
[11] Кобилецький І. Культ Івана Франка серед робітництва Дрогобича // Вільне слово. – № 3-4. – Дрогобич, 1942. – С. 4.
[12] Там само.
[13] Birczak W. Dr. Iwan Franko // Tygodnik Drohobycki: organ niezawisły, polityczno-społeczny i literacki. – № 38. – Drohobycz, 1913. – S. 1.
[14] Там само.
[15] Obchód jubileuszowy ku czci Iwana Franki / Z powiatu // Tygodnik Drohobycki: organ niezawisły, polityczno-społeczny i literacki. – № 40. – Drohobycz, 1913. – S. 2.
[16] Дрогобиччина. Письма з краю // Діло. – Львів, 1913. – Рік XXXIV. – Ч. 226. – С. 3.
[17] Кобилецький І. Культ Івана Франка серед робітництва Дрогобича // Вільне слово. – № 3-4. – Дрогобич, 1942. – С. 4.
[18] Там само.
[19] Дрогобиччини відзначила 5-річчя смерті свого славного земляка багатотисячним зібранням. Українці, поляки та євреї прийшли на площу Смолки коло «Народного дому» із невеликими портретами Івана Франка з його прізвищем і датами життя, які тримали на грудях, а також власнимим національними відзнаками, спеціально випущеними до цієї дати. Балкони і вікна домів прикрашали портрети письменника у вишитих рушниках. Перед громадою виступив друг письменника і народний вчитель Василь Ратальський, а після нього чолоічий хор під керівництвом о. Антона Рудницького відспівав січову пісню «Ой зацвіла черемха». На завершення декламувалися вірші письменника, мешканці виступали із спогадами про нього та ін. Закінчилося святкування виконням гімну «Вічний революціонер». Див.: Стець З. Живий у пам’яті народній. Відзначення перших річниць смерті Івана Франка // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 7. – Львів: Каменяр, 2007. – С. 330.
[20] Кобилецький І. Культ Івана Франка серед робітництва Дрогобича // Вільне слово. – № 3-4. – Дрогобич, 1942. – С. 4.
[21] Верган В. Пацифікація Дрогобицького повіту // Дрогобиччина – земля Івана Франка: Зб. географічних, історичних, етнографічно-побутових і мемуарних матеріалів. – Т. II. – С. 24-25.
[22] 19 червня 1926 р. понад 300 земляків Івана Франка, переважно з числа українців, зібралися на урочисті збори в читальні «Просвіта». З промовою виступив друг Івана Франка, художник Іван Труш. Наступного дня в церкві пресвятої Тройці в Дрогобичі відбулася церковна панахида по Франкові, а потім урочсита хода на чолі із «пластом» із Дрогобича і Стрия (близько 5 000 осіб) рушила на вулицю Сніжну, де якраз зводилася будівля української гімназії ім. І. Франка. Але також через сильний дощ свято довелося закрити. Тоді ж магістрат Дрогобича перейменував вулицю Лішнянську на вулицю Івана Франка. Див. у: Стець З. Живий у пам’яті народній. Відзначення перших річниць смерті Івана Франка // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 7. – Львів: Каменяр, 2007. – С. 338.
[23] Кобилецький І. Культ Івана Франка серед робітництва Дрогобича // Вільне слово. – № 3-4. – Дрогобич, 1942. – С. 4.
[24] 60 км. на колесі. З вакаційних вражінь // Діло. – № 168. – 29 липня. – Львів, 1926. – С. 3.
[25] Там само.
[26] Чава І. Українські громадські організації та товариства міжвоєнного Дрогобича // Гуманітарний журнал. – 2014. – № 1-2. – С. 89.
[27] Список музейних експонатів на 1 листопада 1940 року // Документи і матеріали // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові: Перші кроки (документи про створення музею Івана Франка у Львові). – Вип. 12 / Відповідальний за випуск Петро Зозуляк. – Львів: Апріорі, 2012. – С. 78–79.
[28] Там само.
[29] Сов’як П. Значок мого батька // Дрогобицький колекціонер. – Число 2. – Дрогобич, 1993.
[30] Там само.
[31] З колекції краєзнавця Петра Сов’яка. Оригінал свого часу належав його батькові мешканцю с. Лішня Володимиру Сов’яку, який був учасником вшанування 20-го ювілею від Дня смерті І. Франка в Нагуєвичах у 1936 р. Даний оригінал придбаний колекціонером та краєзнавцем Анатолієм Задерецьким. Окремий оригінал значка-відзнаки також експонується в експозиції ЛММІФ КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі». Див. також: Сов’як П. Значок мого батька // Дрогобицький колекціонер. – Число 2. – Дрогобич, 1993.
[32] Козланюк П., Днєпров К. В рідному селі Івана франка // Вільна Україна. – 12 липня. – Львів, 1940. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://zbruc.eu/node/38911
[33] Pietryczka E. Ex re Muzeum i Biblioteki im. Marszałka Józefa Piłsudskiego w Drohobyczu. 5.XII.1867 – 5.XII.1937 // Przegląd Podkarpacia: Drohobycz-Borysław-Truskawiec. – R.5. – Drohobycz, 1938. – № 75-76. – S. 2.
[34] Лазорак Б. ДІКЗ “Нагуєвичі» офіційно змінює витоки своєї появи (1935/1940 – 2019 рр.) // Інтернет-газета «Майдан». –18 травня. – Дрогобич, 2019 р. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://maydan.drohobych.net/?p=68547
[35] Кобилецький І. Культ Івана Франка серед робітництва Дрогобича // Вільне слово. – № 3-4. – Дрогобич, 1942. – С. 4.
[36] Бонь В., Оркуш М. До історії музею-садиби Івана Франка // // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 10 (155-річчю від дня народження Івана Франка). – Львів: Ініціатива, 2011. – С. 200.
[37] Там само.
[38] Там само.
[39] Там само.
[40] Сивохіп О. В травні 1936-го. Спогади колишнього учасника вшанування 20-річчя з днясмерті І .Я. Франка // Радянське слово. – 27 серпня. – Дрогобич, 1958. – С. 4.
[41] Чава І. Українські громадські організації та товариства міжвоєнного Дрогобича // Гуманітарний журнал. – 2014. – № 1-2. – С. 89.
[42] Копія з експозиції ЛММ КЗ ЛОР «АДІКЗ «Нагуєвичі».
[43] У 1903 р. після судовог орозподілу спадщини Якова Франка між синами і Григорієм Гавриликом та продажу батьківського майна, в Нагуєвичах на своїй частці землі побудувався Захар Франко зі своєю сімєю. Відтак Григорій Захарович Франко володів поправу землею свого батька, а тому продавав на законній основі. Див., наприклад: Бонь В., Оркуш М. До історії музею-садиби Івана Франка // // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 10 (155-річчю від дня народження Івана Франка). – Львів: Ініціатива, 2011. – С. 200.
[44] Після укладення контракту Захар Франко разом із сімєю переїхав господарювати на інше місце в селі, а сама хата збереглася до сьогодні. Див.: Бонь В., Оркуш М. До історії музею-садиби Івана Франка // // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 10 (155-річчю від дня народження Івана Франка). – Львів: Ініціатива, 2011. – С. 200.
[45] Скибінський Р. Дитяча оселя. Захист і музей памяток Ів. Франка у Нагуєвичах / Відозви і комунікати // Діло. – № 15. – 22 січня. – Львів, 1936. – С. 6.
[46] Кобилецький І. Культ Івана Франка серед робітництва Дрогобича // Вільне слово. – № 3-4. – Дрогобич, 1942. – С. 4.
[47] Бонь В., Оркуш М. До історії музею-садиби Івана Франка // // Науковий вісник музею Івана Франка у Львові. – Вип. 10 (155-річчю від дня народження Івана Франка). – Львів: Ініціатива, 2011. – С. 200.
[48] Чава І. Міжвоєнний Дрогобич: до характеристики діяльності органів влади та управління // Дрогобицький краєзнавчий збірник. – 2014. – Вип. 17-18. – С. 279.
[49] Кобилецький І. Культ Івана Франка серед робітництва Дрогобича // Вільне слово. – № 3-4. – Дрогобич, 1942. – С. 4.
[50] Там само.
[51] Там само.
[52] Там само.
[53] Наконечна Є. Іван Франко і його родинне село Нагуєвичі. – Хмельницький: Видавець Ф-П Стасюк Л. С., 2018. – С. 125.
Поділитися:
