ОЛЕКСАНДР БАРВІНСЬКИЙ ТА ІВАН ФРАНКО В КОНТЕКСТІ ПОЛІТИКИ “НОВОЇ ЕРИ”

© Ігор ЧОРНОВОЛ
Доктор історичних наук

Учися, серденько, колись
З нас будуть люде, – ти сказала.
А я послухавсь, і учивсь,
І вивчився. А ти збрехала
Які з нас люде? Та дарма!
Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава – заповідь моя.
Тарас Шевченко. «Доля»

Утвердився погляд, що І. Франко ставився однозначно негативно до політики «нової ери». Ця думка знайшла ідеологічне обґрунтування особливо в радянську епоху, коли інтернаціоналіст, робітничо-селянський революціонер-демократ І.Франко протиставлявся виразникові інтересів зрадницько-полонофільської націоналістичної буржуазії О. Барвінському[1]. Насправді ж І. Франко і О. Барвінський довший час співпрацювали у галузі налагодження контактів з поляками на ґрунті знешкодження галицького москвофільства, з одного боку, та реалізації ідеї соборної України, з іншого.

Внаслідок кількалітніх досліджень вдалося встановити, що довготривалі польсько-українські угодові контакти, що завершилися проголошенням угоди на форумі Галицького сейму 1890 року, започатковано 1874 року під час археологічного з’їзду в Києві. Саме тоді духовний провідник київської «Старої Громади» Володимир Антонович зблизився з гуртом варшавських інтелектуалів, насамперед – з випускником університету св. Володимира Олександром Яблоновським. Швидше всього, до 1880 р. справа обмежувалася лише розмовами й співпрацею в галузі історичної науки. Кардинально ситуація змінилася після 1 березня ст. стилю 1881 р., коли російські народники убили Олександра II. Водночас загинули останні надії на скасування Емського указу 1876 р. Напередодні В. Антонович побував у Західній Європі, відвідав також Італію та Галичину. Елементи побутової культури й фольклору італійців змушували його проводити паралелі з Україною, а П’ємонту – з Галичиною. Імовірно, саме тоді виникло поняття «український П’ємонт». Після загибелі царя-реформатора з метою реалізації цієї ідеї В. Антонович налагодив контакти з Валеріяном Калінкою – польським істориком-клерикалом, керівником осередку монахів-змартвихвстанців й інтернату для української молоді у Львові – і знайшов у нього повне співчуття і підтримку. Водночас інтенсифіковано контакти з львівськими народовцями й польськими лібералами на предмет знешкодження москвофільства. Елементів конструктивності ці змагання набули у 1888 р., коли ними зацікавився міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Ґустав Кальнокий. Врешті, після втручання енергійного намісника Галичини графа Казимира Баденія 25 листопада 1890 р. в Галицькому сеймі була проголошена угода «Руського клубу» (тобто верхівки українського істеблішменту) з польською консервативною більшістю. Співпраця народовців з польськими політичним проводом припинилася 1894 р., коли голова «Руського клубу» Юліян Романчук інспірував перехід переважної частини народовців в опозицію, а остаточно – у 1901 р., коли О. Барвінський, який й після 1894 р. продовжував орієнтуватися на співпрацю з поляками, на знак протесту проти відкинення вимог «Руського клубу» «Польським колом» склав свій сеймовий мандат разом з майже усіма його членами[2].

• 

• 

Що стосується І. Франка, то співпрацюючи з польською лівицею, він увійшов в угодові контакти навіть швидше за О. Барвінського[3]. У 1880 р. І. Франко познайомився з В. Антоновичем[4]. Імовірно, саме В. Антонович спонукав його до знайомства з В. Калінкою, котрому І. Франко присвятив теплі спогади[5]. Вже 1886 р. «Стара Громада» сприймала І. Франка як основного провідника «п’ємонтизації» Галичини у Львові. Його шлюб з киянкою Ольгою Хоружинською мав великий резонанс, символізуючи собою соборність українських земель[6]. Того ж року І. Франко й М. Павлик написали програмні документи для гуртка студентів Вищої рільничої школи в Дублянах. Гурток цей відомий в українській історіографії як «Польсько-литовсько-українсько-білоруське братство», у польській натомість – як філіал організаційних осередків польської націонал-демократії «Союзу польської молоді «Зет» і «Ліґи польської»[7].

О. Барвінський був залучений до угодових контактів у 1885–1886 рр., тобто значно пізніше. Нічого дивного, що 1888 р. І. Франко разом з О. Барвінським були запрошені Олександром Кониським (у той час – основним провідником політики «п’ємонтизації» Галичини) до складу редакції відновленої «Правди» – часопису, що фінансував легендарний польський політик князь Адам Сапіга. Зрештою, «Ліґа польська» в перший період свого існування підтримувала інтенсивні контакти з українською лівицею. З нею пов’язані також скандальні арешти польських й українських студентів у Львові та Києві, в тому числі І. Франка й М. Павлика, у 1889 р. Схоже, І. Франко так і не довідався, що з тюрми його звільнили завдяки зусиллям В. Антоновича і товариша його студентських років Антонія Хамця, в той час – вже авторитетного галицького політика[8]. І. Франко продовжував співпрацювати з багатьма польськими лівими часописами і входив до складу редакції «Kurjera Lwowskiego» – основного рупора «Ліги польської» в Галичині – аж до 1897 р.

Тож як поєднати Франків ступінь заангажованості у польські справи з несприйняттям ним угоди 1890 р.?

Заява Ю. Романчука в сеймі 25 листопада 1890 р. мала за наслідок визнання австрійським урядом (вперше) і польським політичним табором (остаточно) ідеї окремішності й соборності української нації на офіційному рівні. В цьому й полягає основне значення угоди. Крім того, польські політики розраховували, що їм вдасться утримати українців у своєму ґравітаційному полі й у майбутньому. Покійна Річ Посполита спромоглася сформувати єдине й водночас багатоетнічне інформаційне поле, яке продовжувало функціонувати ще й у ХІХ столітті. Тому для поляків українці були не «чужими», а все ще «своїми». І значною мірою навпаки. Зрештою, немає жодного сумніву, що якби котресь з польських повстань перемогло, то Польща відродилася б у формі федерації з Литвою й Україною. Крім того, владнати «домашні справи» з українцями вимагав гіркий досвід поразок і тверезий розрахунок, який підказував, що в Галичині ліпше таки справу мати з українцями, а не з доморощеним «російським світом». В очах сучасників угода 1890–1894 рр. була черговим тріумфом концепції «органічної праці», ще одним істотним аргументом на користь «світлого майбутнього». Найпрестижніший галицький щомісячник «Przegląd Polski» писав тоді:

«Про те, що така спокійна й ввічлива поведінка є тільки спритною тактикою русинів, а не їх щирим переконанням, ми чули не раз. Авжеж! Переконання не змінюються щодня. Але тактика ввічливості й злагоди завжди має свої добрі сторони й вигоди: якщо утримається, може стати добрим звичаєм, традицією, а в практиці поступово вплинути на переконання обох сторін»[9].

Позитивістський оптимізм виразився також у назві українськими журналістами угодової акції «нової ерою» (початково – «нова доба», «нова ситуація»[10]). Варто зауважити, що ініціюючи впровадження терміну «нова доба», народовці мали на увазі передовсім розв’язання безкомпромісної боротьби з москвофілами, які досі були їхніми традиційними союзниками. У такому сенсі цей термін вперше вжив Володимир Барвінський ще 1883 р.[11] Натомість москвофіли переклали термін «нова доба» як «нова ера» і надали йому іронічного забарвлення[12]. Вже 1891 р. поняття «нова ера» повноцінно функціонувало в публіцистиці, хоча здебільшого й позбулося наданої йому іронічності. Натомість у ХХ ст. і польська і українська громадська думка схилялися до оцінки угоди 1890 р. як прояву наївності і «романтизму»[13]. Так цей термін знову набув іронічного забарвлення і увійшов до історіографії остаточно.

• 

• 

Зрештою, поняття «нова ера» взагалі було притаманне європейській ментальності тієї доби, впевненій у тому, що тверезий розрахунок забезпечать епохальні зміни на краще. Тому «нових ер» тоді не бракувало. Так називали політику прем’єр-міністра Австро-Угорщини графа Едуарда Таффе (1879–1893), німецького канцлера графа Jleo Капріві (1890–1894, яка, до речі, полягала в угоді з польськими політиками Познаньщини) і російсько-французькі угоди 1891–189 3рр. (що започаткували Антанту). І .Франко теж одного разу – задовго до угоди 1890 р. – вжив цей термін, маючи на увазі реанімацію «Союзу трьох цісарів» (австрійського, німецького, російського) в 1884 р., що в перспективі могло б вилитися в послаблення позицій польських політиків в Австро-Угорщині й підтримку урядом українців на противагу полякам в Галичині[14].

Тож світогляди І. Франка й О. Барвінського мали чимало спільних рис. Обоє закінчували філософський факультет Львівського університету, були раціоналістами, вірили в поступ й пов’язали свій життєвий шлях з просвітою. Зрештою, як чимало інших представників рухів в напрямку «відродження» інших народів Австро-Угорської монархії. На відміну від більшості своїх сучасників, в свідомому віці обоє мали сформовану національну ідентичність. Як раціоналісти в майбутнє «України-Руси» споглядали з оптимізмом. Поляків сприймали як швидше «сусідів», не ворогів. Обоє залишили, можливо, не такий вже й помітний слід в історіографії, а все ж істотний.

Звичайно, в підставах світоглядів І. Франка й О. Барвінського були закладені й цеглинки майбутніх суперечностей. Представляли два покоління народовців: О. Барвінський – «ранніх», І. Франко – «молодих» (пізніше І. Франко кваліфікує своє покоління як «Молоду Україну»). О. Барвінський цінував і гордився своїм шляхетним походженням, притому герб мав шанований: Нечуй-Вітер (Jastrzębiec)[15].

І. Франко теж по матері походив з шляхетного роду Сасів Кульчицьких, проте це була вбога шляхта і бабця спромоглася дати йому лише вищу освіту[16]. І. Франко не усвідомлював (або й не хотів усвідомлювати) своє походження і вважав його селянським. Натомість О. Барвінський з великою прикрістю споглядав тріумф в українському середовищі концепції селянської нації й неодноразово старався протидіяти цьому[17].

О. Барвінський тяжів до ліберального консерватизму, політичним ідеалом для нього були «станьчики», які мали сміливість говорити своєму народові хоча й гірку та непатріотичну, та «правду» (Леопольд Ранке: «Історію треба писати так, якою вона була насправді»). Еталоном суспільного явища вважав її утилітарний еквівалент. Як шляхтич і високоосвічена людина, був людиною толерантною. Політику вважав «змаганням компромісів» (афоризм Бісмарка). Створив українську версію «органічної праці»[18]. Як писав у спогадах:

«Успіхи, які повелося осягнути щодо поправи політично-національного положення буковинських русинів [у 1893–1897 рр. – І. Ч.], впевняли мене, що реальна і позитивна політика доведе постепенно до кращого розвитку нашого народу, до скріплення його сил, без чого опозиція, хоч би як яскрава, остане безплодною і безуспішною. Сі хоч як повільні … придбання… були для мене … заохотою до дальшої трудної праці на парламентарній ниві. В тій дальшій праці… мені припадала до мого розуміння більше політична тактика старочехів, а навіть поляків. Старочехи під проводом д-ра Ріґера постепенним виєднуванням потрібних для чеського народу придбань дійшли до високого розвитку і поступу так, що видавалися німцям небезпечним суперником, а поляки відомою тактикою «Przy Tobie, Panie, stoimy i stać chcemy!» здобули собі верховладне становище і могутній вплив у Галичині і стали важним чинником в Держ[авній] Раді і у внутрішній політиці Австрії, котрого не могли обминути ніяке правительство, з котрим була приневолена числитися також Корона. На основі прикладів тих двох народів впевнився я, що реальною, позитивною політикою і постепенними придбаннями можна довести до щораз кращого розвитку народу, до скріплення його сил, а тоді можна в потребі станути з успіхом до опозиції, котра так припала до вподоби нашій суспільності, але задля бессильности оставала пустою демонстрацією»[19].

• 

• 

Особливу відразу мав до бравурних гасел і екзальтованої агітації, що вважав проявом низької культури. Так, наприклад, поведінку Михайла Лозинського, Володимира Охримовича, Осипа Назарука, Миколи Петрицького й Лонгина Цегельського у 1906 р. характеризував так:

«Такі особняки, що тепер рвалися до діяльности на широкій і видній світові арені, були похожі на молодих лошаків, що запряжені і до воза і до упряжи підуть і віз поломлять і себе покалічать, бо не вміють ще обертатися на зовсім новім становищі. В буйній уяві, в непогамованім пориві, в переоцінюванню власних сил і здібностей, в недостачі реального, позитивного й основного знання, в недостачі не тілько парламентарного, але й взагалі політичного досвіду, гледіли вони з легковаженням, а навіть погордою на старших українських діячів»[20].

Можливо, саме тому О. Барвінський не мав популярності: адже «недержавні народи» здебільшого схильні не до тверезої політики, а бравурних маніфестацій.

Не менш толерантний, але більше, ніж О. Барвінський, відкритий на сторонні впливи, молодий І. Франко особливо цікавився еґалітарними доктринами, що поширювалися в епоху позитивізму з шаленою швидкістю.

«Пригадаймо собі добу, в якій народився і мусів формувати себе Франко, – писав Є. Маланюк. – Це всевладне, майже релігійне панування доктрини позитивізму, раціоналізму, ба й анархізму. Прудон, Маркс, Бакунін – це визначні апостоли й незахитані божища. Це віра в якийсь соціологічний дарвінізм з, мовляв, мирною еволюцією до земного раю. Це фанатичне обожнення т. зв. поступу і спровадження правдивого природного патріотизму до неприродної «класової революції». В консеквенції, як це сформулював хтось з Павликового оточення, символ віри був такий: 1) космополітизм у політиці, 2) натуралізм у штуці, 3) атеїзм у релігії (!). Так. Для нас це звучить анекдотою і навіть дотепною. Але в 70-х, 80-х роках минулого століття ця гумористика далеко не була анекдотою, навіть на Заході Європи»[21].

До речі, Є. Маланюк в даному випадку переказав програмні засади дублянського осередку «Союзу польської молоді «Зет» авторства М. Павлика[22].

Все ж притаманний І. Франкові раціоналізм не дозволив йому перетворитися на доктринера. Як свідчать спогади про В. Калінку й кн. Р. Чарторийського, опубліковані 1887 р., він виявляв нахил і до консервативної ідеології. Безумовно, у той час І. Франко потрапив під вплив Володислава Федоровича, який, запросивши його у свій маєток Вікно, витягнув його з убогости. Стосунки І. Франка й В. Федоровича вивчені недостатньо. І. Франко впорядковував архів І. Федоровича й писав монографію про його батька Івана, котра, можливо, мала продемонструвати ґенезу рішення героя польського повстання 1831 р. обрати українську ідентичність[23]. Серед листів В. Федоровича до О. Барвінського, які зберігаються у Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника НАН України, є лист з жовтня 1886 р. Цей документ демонструє абсолютну тотожність уявлень О. Барвінського й В. Федоровича про національний солідаризм. Тож В. Федорович писав:

«Патріотизм добре зрозумілий на тім і стоїть, щоб кождий після своїх сил і становища старався пожиточним бути. Ви яко чоловік науки робите пером, я яко господар маю обов’язок, щоб той кавалок землі в моїх руках не перейшов в руки чужих людей та руками русина утримуваний, живив своїх людей»[24].

Нічого дивного, що в той час І. Франко, перебуваючи під такими впливами, якнайбільше підходив для реалізації ідеї порозуміння з польськими політиками на ґрунті ідеї «українського П’ємонту».

Тим не менше І. Франко залишився в рядах лівиці. Безумовно, над ним тяжів могутній інтелект Михайла Драгоманова, що був основним каталізатором його «лівизни» й раніше. М. Драгоманов, доктринер за вдачею, все своє життя боровся проти націоналізму, в тому числі й українського. Саме йому належить, мабуть, найоб’єктивніша й найдотепніша критика останнього – «Чудацькі думки про українську національну справу». Опираючись на формулу «Радикал, котрий на Україні не признає українства, єсть не додумавшийся радикал, так само українофіл, котрий не додумавсь до радикалізму, тільки плохий українофіл», він вперше в українській історії створив струнку ідеологічну систему, в чому й полягав секрет його популярності[25]. У датованих 1884–1885 рр. листах до І. Франка він гостро картав його за співпрацю з «неуками і пустоголовими мертвецями», «песиголовцями» народовцями і раз у раз погрожував йому розірванням стосунків[26], а 21 березня 1886 р. навіть кваліфікував її так: «це гірше, ніж ренегатство, гірше, ніж проституція; це якийсь моральний маразм, дивний в такі молоді літа»[27]. Врешті, тероризований М. Драгомановим І. Франко був готовий розірвати з ним та зробити вибір на користь В. Антоновича, О. Кониського й О. Барвінського. Проте постійні конфлікти з народовцями, спонукані насправді не його вдачею (хоч І. Франко мав репутацію безмежно конфліктної натури), а нефортунною поведінкою М. Павлика, його оточення і просто фатальним збігом обставин, мали за наслідок чергову ізоляцію І. Франка. Відштовхнутий народовцями, з того часу він перетворився в слухняного послідовника М. Драгоманова і зберігав вірність його поглядам до 1895 р. (тобто до його смерті). Далося це йому нелегко: Марко Антонович зауважив, що галюцинації вже хворого І. Франка в основному пов’язані з М. Драгомановим[28]. Все ж І. Франко намагався зберігати приязні відносини й з О. Кониським, проте довго балансувати між ним і ревнивим М. Драгомановим було неможливо, тому І. Франко вийшов з редакції «Правди». Приводом став політичний огляд до квітневого 1889 р. випуску, в якому О. Кониський закинув галицькій молоді космополітизм. І. Франко відповів гострим протестом. Прикметно, що його опублікував пов’язаний з «Союзом польської молоді «Зет» орган краківського студенства «Ognisko»[29]. Так несподівано для організаторів «нової ери» І. Франко опинився в числі її ворогів.

Потрібно зауважити, що всупереч поширеним поглядам, М. Драгоманов й І. Франко критикували угодовців, словами В’ячеслава Будзиновського, «не за національну зраду, але за те, що замість зробити угоду з польськими атеїстами і польським «робучим людом», «новоеристи» погодилися з побожними католиками і з аристократією»[30]. Програма угоди Ю. Романчука була для М. Драгоманова лише «ультрамонтанською святоюрсько-рутенською програмою», а акцент нової політики народовців на ідеї соборності лише «літературно-етнографічними формулами про «gentes et nationes». М. Драгоманов не зважав на небезпеку, яку випромінювало в Галичині москвофільство. На його думку, до певної міри небезпечним було лише «аграрне москвофільство», тобто надії селян на те, що «білий цар» покращить їхню долю. З цієї ж точки зору він критикував й програму концесій народовцям з боку австро-польського істеблішменту. Для нього це була «неполітична політика», тобто він вважав, що народовці замінили політичну (вимоги виборчої реформи і ін.) на вузьку «культурницьку» діяльність (відкриття ґімназій і кафедр). У зв’язку з цим М. Драгоманов закликав до утворення «рішучо прогресивної народної партії» і до польсько-української угоди нового типу – угоди прогресистів-поступовців[31].

Так само, як М. Драгоманов, І. Франко у критиці «нової ери» був навдивовижу гострий і послідовний.

«Смішно й говорити про користи з інших здобутків народовської угоди для мужиків, – писали М. Павлик і І. Франко. – Що їм за користь з руських написів на скриньках поштових або й на самім намісництві? Чи дуже вони потовстіють від найточнішого пошанування прав руської мови і букв по ц. к. староствах або від уведення руської переписки в школах народних? Яка для них користь навіть із заведення одної руської ґімназії та семінарії учительської, коли нема мови про зміну самої системи наукової в тих школах, і коли доступ до тих шкіл для мужицьких дітей, задля високих оплат, майже неможливий?.. Одним словом можна сказати по совісти: мужики наші на угоді нічогісінько не скористають, противно, стратили дуже багато»[32].

На фоні загостреного несприйняття політики народовців сходилися дві протилежності: свідомі українці-радикали зблизилися з москвофілами. Вершиною цієї співпраці був напад студентів на Віденському двірці на митрополита Сильвестра Сембратовича в травні 1893 р. Радикали Євген Левицький, Партицький, Василь Щурат і ще кілька осіб збиралися взяти участь у цій ганебній акції, проте в останній момент здоровий глузд переміг, і вони відмовилися від цього наміру[33]. Натомість І. Франко прийняв пропозицію написати російськомовний текст маніфесту з протестом проти політики С. Сембратовича та Ватикану. Маніфест москвофіли оприлюднили після нападу на митрополита[34].

• 

• 

Альянс І. Франка з москвофілами сягнув свого апогею наступного року, коли він відіграв важливу роль у скликанні з’їзду з метою консолідації москвофілів, народовців і радикалів. З’їзд відбувся 19 березня 1894 р. Після майже одностайного засудження угодового курсу О. Барвінського наради перетворилися в безплідну суперечку про ідентичність: в Австро-Угорській монархії українці залишалися єдиним етносом, політичні провідники якого ось уже півстоліття провадили безконечні дискусії на цю тему. І. Франко так виразив абсурдність суперечок про перший пункт проекту спільної політичної програми, яка мала б з’ясувати питання «хто ми?»:

«Ми, русини-народовці, бажаючи того й того…

Ми, русини-радикали, бажаючи того й того…

Ми чорт зна хто і т.д., а за тим уже: 1) стоїмо, чи сидимо, чи лежимо і т.д.»[35]

Врешті, І. Франко запропонував найпростіше: «Ми, русини галицькі». Загал спочатку відповів сміхом, проте ідея сподобалася. З’їзд був уже готовий ухвалити пропозицію І. Франка, проте Ю. Романчук заявив, що не уявляє собі програми угоди руських партій без декларації про національність. Тому з’їзд обрав погоджувальну комісію в складі п’яти членів, в тому числі І. Франка. Цей момент був зоряним часом І. Франка як політика. Здавалося, комісія вже готова дійти згоди, проте М. Павлик наполіг на усуненні І. Франка з її складу. М. Павлика й інших не влаштовував задум створити надпартійний орган та особливий наголос на національному питанні, як теж, що запрошення для участі в з’їзді не отримав. І. Франко ж наполягав, що основне – факт угоди, а не її сенс. Проте М. Павлик вперся, і пригнічений І. Франко вийшов зі складу погоджувальної комісії. Внаслідок акція провалилася, а запланований на 15 травня другий консолідаційний з’їзд не відбувся[36].

Чи завжди критика І. Франком «нової ери» відповідала його поглядам? Підстав стверджувати протилежне немає, хоча його попередня істотна участь в угодових контактах все ж змушує сумніватися у цьому. Так само видаються нелогічними й наступні його гарячкові намагання отримати кафедру української літератури у Львівському університеті. В очах своїх колишніх союзників він був безнадійно скомпрометований співпрацею з соціалістами і москвофілами. О. Кониський заохочував О. Барвінського «доложити рук …, щоб з кафедри не йшла проповідь «объединения», хоч би й під соусом quasi радикальним; а коли се станеться, крий Боже! так легко може статися, що було за Головацького»[37]. Натомість намісник на аудієнції сказав І. Франкові в вічі, що «to trudno wprost z redakcji «Kurjera Lwowskiego» dostać się na katedrę uniwersytecką!»[38] Як виправдовувався І. Франко, точно невідомо. Згодом стверджував, що вказував на еластичність власного світогляду, готовність порвати з оточенням, самоусунутися від політики і зайнятися наукою[39]. В усякому разі, на те, що його почують і підуть назустріч, розраховував до кінця. Схоже, цього разу дійсно був щирим. Але його вважали безпринципним і не довіряли.

«Рижий, – писав О. Барвінському О. Кониський, – мене здивував вельми тим, що моє віщування про його справдилось раніше, чим я сподівався: я гадав, що його радикалізму стане ще на рік. Щодо нас, то ми не ймемо віри ні в щирість, ні в чесність перебіжчиків і не хочемо, щоб ні чорна, ні біла, ні рижа лисиця не була в нашому гурті»[40].

Відмову переживав важко. Іноді картав себе за продрагоманівську завзятість. Поступово відходив від оцінки «нової ери» очима М. Драгоманова. Його знаменита «Молода Україна» завершується поезією Генріха Ібсена про те, як ведмедя вчать танцювати на розпеченому залізі.

«Після сеї артистичної школи, – писав І.Франко, – нам прийдеться перейти твердшу школу політичної боротьби. Першу лекцію дав нам уже наш великий учитель гр. Казимир Баденій»[41].

У 1906 р. на польсько-українські стосунки вже споглядав з точки зору пересічного націоналіста. «Ми чуємо чимраз виразніше, – стверджував, – що против нас стоїть уся польська нація, всі її верстви від шляхти і магнатерії аж до репрезентації зорганізованого пролетаріату»[42]. Заздрив відносній заможності і життєвому успіхові О. Барвінського. У 1897 р. приписав йому отримання «шести чи семи платень» і слова, які той ніколи не говорив: «Бійтеся же Бога, як можна цього чоловіка пустити в університет! Подивіться тільки, в якому сурдуті він ходить!»[43]. Вважав, очевидно, що О.Барвінський таки був зобов’язаний підтримати його кандидатуру. В радянському франкознавстві ця фраза стала хрестоматійною: соціалістичний ідеал полягає в рівності у бідності, зрештою. Можливо, саме І. Франка мав на увазі М. Павлик, коли писав:

«Я ніколи не думав відмовляти д. О. Барвінському заслуг коло розвою української ідеї в Галичині. Тій ідеї служив він навіть за «нової ери», і взагалі був тут далеко консеквентніший від інших народовців, котрі мняли українську ідею, мов швець шкіру. Я не похваляю й тих, котрі послуговуються д. О. Барвінським, коли треба піти та випросити що на культурні цілі, або й так собі, на приватну чиюсь користь, але, як прийде до говірки про політику О. Барвінського, то або ховаються, або й кричать, що О. Барвінський зрадник»[44].

Останній лист І. Франка до О. Барвінського, датований 1 листопада 1901 р., стосується фрагментів якоїсь публікації, за яку І.Франко перепрошує О. Барвінського[45]. Схоже, мова йшла про Франкову статтю «З останніх десятиліть XIX віку»[46], яку О.Барвінський гостро опротестував[47]. Після цього О. Барвінський і І. Франко розійшлися остаточно. І. Франко ґравітував у напрямку до інтегрального націоналізму[48] (втім, як і чимало інших його ровесників з епохи формування «Ліґи польської»[49]), а О. Барвінський продовжив культивувати ідеали «професорської політики»[50]. Безумовно, діяльність О. Барвінського сприяла поступові українського національного руху, проте він не мав ні визнання, ні популярності. Втім, у контексті нового тріумфу нуртів ірраціоналізму у XX ст. – цього разу у версії неоромантизму – це було неможливо.

О. Барвінський й І. Франко формувалися як раціоналісти, тому прораховували собі життя далеко наперед. Обоє були розчаровані: виявилося, прагматизм не завжди провадить до успіху. Життєві невдачі провадили до стресів, депресії і психічних розладів[51]. Все ж О. Барвінському до кінця свого життя вдалося зберегти думку про себе як про врівноважену й толерантну людину. Зрештою, він мав істотну опору в особі вірної дружини й дітей. На зламі століть І. Франко нарешті отримав визнання й матеріальний достаток. За іронією долі – частково завдяки «новій ері»: традицію фінансування Наукового Товариства ім. Т.Шевченка, в якому працював І. Франко, з державного і крайового бюджетів започатковано саме тоді. Проте не мав ні душевного спокою, ні можливості лікуватися, ані опори в сім’ї. Збожеволів.

Один з параграфів відомої монографії Івана Павла Химки про соціалізм в Галичині називається «Фанатик і поет»[52].

«Дух Франка розпростер широко свої крила аж тоді, коли, – як це сам казав, – увільнився з-під впливу Драгоманова. Павлик не мав того щастя й – цілком змарнувався», – писав В. Будзиновський[53].

Цей ланцюжок можна продовжити. «Фанатик» – М. Павлик, «поет» – І. Франко, О. Барвінський – «історик». Звичайно, це метафора, не більше, і означення І. Франка як «поета» в цьому контексті – не найкраще. Але І. Франко, безумовно, стоїть посередині. Хоча й він піддався доктринерству М. Драгоманова, проте доктринером не був ніколи. Його соціалізм був радше ситуативним. Різниця між їхнім раціоналізмом полягає в тому, що О. Барвінський був реалістом, а І. Франко – релятивістом. І якби не фатальні випадковості, які ізолювали І. Франка від гурту народовців, то він би відіграв в історії Галичини ту ж роль, яку відіграв О. Барвінський. Зрештою, у 1885–1886 рр. І.Франко до неї й готувався[54].

---

[1] Бєляєв В., Рудницький М. Династія шпигунів // Бєляєв В., Рудницький М. Під чужими прапорами. – Київ, 1956. – С. 124-139.

^[2] Чорновол І. Поляки й українці у політиці Австро- Угорщини в другій половині 80-х років XIX ст. («Українська інтрига» гр. Ґ.Кальнокі) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Вип.2. – Львів, 1995. – С.71-81; Польсько-українська угода 1890-1894рр. – Львів, 2000; Українська фракція Галицького крайового сейму. 1861-1901. Нарис з історії українського парламентаризму. – Львів, 2002. Скорочений виклад концепції політики «нової ери» див.: Політичні концепції київської «Старої Громади»: від проросійського народництва до «нової ери» // Сучасність, 2000. – №12. – С.145-154 або Молода нація, 2000. – №1. – С.24-39; Політичні аспекти народницької історіографії: від М. Костомарова до М. Грушевського // Ibid. – №3. – С.132-159.

^[3]Співпраця І. Франка з польською лівицею обговорювалася неодноразово. Див напр.: Hornowa Е. Ukraiński obóz postępowy і jego współpraca z polską lewicą społeczną w Galicji. 1876-1895. – Wrocław – Warszawa – Kraków, 1968.

^[4] Франко O. Іван Франко і Володимир Антонович // Іван Франко – письменник, мислитель, громадянин. Матеріали Міжнародної наукової конференції (Львів, 25-27 грудня 1996р.). – Львів, 1998. – С.835.

[5] Чорновол І. Спогади Івана Франка про князя Романа Чарторисйського і Валеріяна Калінку // Чорновол І. Нариси з історії Галичини. – Львів, 2017. – С.292 – 307.

^[6] Возняк М. Велетень думки і праці. Шлях життя і боротьби Івана Франка. – Київ, 1958. – С.183; Трегубова А. Дещо з життя Ольги Франкової // За сто літ. Матеріали з громадського й літературного життя України XIX і початку XX століття. – Харків – Київ, 1930. – Кн. 5. – С.264-271.

^[7] Чорновол І., Чорновол П. І. Франко, М. Павлик і «Союз польської молоді «Зет» у Дублянах // Іван Франко – письменник, політик, громадянин. – С.78-83.

[8] Чорновол І. Польські та українські політичні доктрини 70-90-х років ХІХ ст.: порівняльний аналіз (ґенеза співпраці польської націонал-демократії з українцями) // Україна модерна, 1999. – №2-3. – C.103-121.

[9] Przegląd polityczny // Przegląd Polski, 1892. – T.104. – Zeszyt 311. – C.486.

[10] Нова ситуація // Діло, 1890. – №273-275; Починки нової доби в національно-політичнім життю галицьких русинів // Правда, 1890. Грудень С.270-290.

[11] [Барвінський В.] Огляд на рік 1882 // Діло, 1883. – Ч.1. «Не знаємо, – писав В. Барвінський, – як будучий історик теперішности найменує цей рік 1882, в кождім однако случаю буде він початком нової доби життя в Галичині». Внаслідок судового процесу над москвофілами 1882 р. В.Барвінський дійшов до переконання про необхідність порозуміння з польськими політиками на ґрунті боротьби з москвофільством. Чорновол І. Польсько-українська угода 1890-1894рр. – С.81-89.

[12] Номери москвофільського сатиричного часопису «Страхопуд» 22 і спарений 23-24 за 1890р. повністю заповнені жартами на тему «нової ери».

[13] Popławski J. Sprawa ruska // Popławski J. Pisma polityczne. – T. 2. – Kraków – Warszawa, 1910. – C.307; Kulczycki L. Ugoda polsko-ruska. – Lwów, 1912. – С.34-35; Rosco-Bogdanowicz М. Wspomnienia. – Т.1. – Kraków, 1959. – С.197; Longchamp de Berier В. Ochrzczony na szablach powstańczych. Wspomnienia (1884-1918). – Wrocław – Warszawa – Gdańsk – Łódź, 1983. – C.263.

[14] [Франко І.] На досвітках нової ери // Діло, 1884. – №42-46. Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника НАН України. Відділ рукописів (далі – ЛНБ). – Ф.29. – Спр.186 (Возняк М. Іван Франко у 1883-1884рр. про польське питання). – 72 арк.

[15] Левицький І. Александр Барвінський в історії культурного движеня руського народа на Прикарпатю. Біографічно-історичний очерк. – Львів, 1901. – С.3-4.

[16] Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко. – Кн. I: Рід Якова. – Львів, 2000.

[17] До цієї теми О.Барвінський неодноразово повертався на сторінках своїх мемуарів. Барвінський О. Володислав Федорович // Ілюстрований календар товариства «Просвіта». – Львів, 1919. – С.322-328.

[18] Аркуша О. Олександр Барвінський (до 150-річчя від дня народження). – Львів, 1997.

[19] Інститут літератури ім. Т.Шевченка НАН України. Відділ рукописів (далі – ІЛ) – Ф.135. – Спр.26. – С.527-528.

[20] Ibid. – Спр.51. – С.939.

[21] Маланюк Є. Франко як явище інтелекту // Маланюк Є. Книга спостережень. Проза. – Торонто, 1962. – С.120.

[22] Павлик М. Проспект діяльности «Польсько-литовсько-українсько-білоруського братства» // Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876-1895). – Т.IV (1882-1885). – Чернівці, 1911. – С.411. «Спілка – в господарстві, федерація – в політиці, позитивізм – в науці, раціоналізм – в справах віри, реалізм – в штуці і умієтности». Натомість у програмі Русько-української радикальної партії 1890р. писалося: «1) В справах суспільно-економічних змагаємо до переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму, т. є. хочемо колективного устрою праці і колективної власності средств продукційних. 2) В справах політичних хочемо повної волі особи, слова, сходин і товариств, печаті і сумління, забезпечення кождій одиниці, без ріжниці пола, якнайповнішого впливу на рішення всіх питань політичного життя; автономії громад, повітів, країв у справах, котрі тілько їх дотикають; уділення кождому народови можности якнайповнішого розвою культурного. 3) В справах культурних стоїмо на ґрунті позитивної науки, за раціоналізмом в справах віри і реалізмом в штуці, щоби всі здобутки культури і науки сталися власністю всего народу». Програма Русько-української радикальної партії // Тисяча років української суспільно-політичної думки. – Т.VІ (90-і роки XIX – 20-і роки XX ст.) / За ред. Т. Гунчака і Р. Сольчаника. – Київ, 2001. – С.11-12. І. Франко був співавтором цієї програми: Мороз М. Іван Франко. Бібліографія творів. 1874-1964. – Київ, 1966. – С.226.

[23] Франко І. Життя Івана Федоровича і його часи // Франко І. Зібр. тв. у 50-и томах. – Т.46. – Кн.1. – Київ, 1986. – С.7-298. Праця закінчена не була.

[24] ЛНБ. – Ф.11. – Спр.2606. – Арк.1.

^[25] Грицак Я. Ідейно-політична еволюція Івана Франка: спроба оцінки // Матеріали засідань Історичної й Археографічної комісій НТШ у Львові (лютий 1992 – жовтень 1993р.). – Львів, 1994. – С.64; Himka J. Socialism in Galicia. The Emergence of Polish Social Democrasy and Ukrainian Radicalism (1860-1890). – Cambridge, 1983. – C.46. У Києві 1870-х років «радикалами» називали соціалістів.

^[26] Матеріяли для культурної й громадської історії Західньої України. Листування І.Франка і М.Драгоманова. – Львів, 1928. – С.116-200.

^[27] Ibid. – С.178.

^[28] Антонович М. Михайло Грушевський у листуванні Івана Франка // Український історик, 1991-1992. – Т.28-29. – С.299.

^[29] Возняк М. Драгоманів у відновленій «Правді». З додатком його листів до Ол. Барвінського й Ол. Кониського та й останнього до нього //За сто літ. Харків – Київ, 1930. – Кн. 5. – С. 262-264; Франко І. Кому за це сором? // Франко І. Зібр. тв. у 50-и томах. – Т.45. – Київ, 1986. – С. 245-248.

^[30] Будзиновський В. Ішли діди на муки. Введеня в історію України. – Львів, 1925. – С.32.

^[31] Драгоманов М. Неполітична політика // Народ, 1890. – Ч.24. – С.373- 376; 1891. – Ч.1. – С.1-6.; Ч. 2. – С.17-20; Ч. 3. – С.41-44.

^[32] [Павлик М., Франко І.]. В справі угоди // Народ, 1890. – Ч.24. – С.388- 392; ЛНБ. – Ф.29. – Спр.121 (Возняк М. «Нова ера» в оцінці Івана Франка). – Арк.6.

^[33] Лист І.Франка до О.Франко 12-13.06.1893 // Франко І. Зібр. тв. у 50-и томах. – Т.49: Листи (1886-1894). – Київ, 1986. – С.405-406.

^[34] Мороз М. Іван Франко. Бібліографія творів. – С.255; Барвінський Б. Мої спомини про Івана Франка // Спогади про Івана Франка / За ред. М.Гнатюка. – Львів, 1997. – С.409-410. Текст маніфесту опублікований: Щурат В. Іван Франко й віденські москвофіли в 1893р. // Літературно-науковий додаток до «Нового часу», 1939. – Ч.21. – С.2-3.

^[35] Листування І.Франка і М.Драгоманова. – С.451.

[36] Ibid. – С.451-467; Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом. – T.VIII (1894-1895). – Чернівці, 1911. – С.58-79; З’їзд мужів довір’я // Діло, 1894. – Ч. 54; [Павлик] М., Франко І. Два з’їзди // Народ, 1894. – №5. – С.72-75.

[37] ЛНБ. – Ф.11. – Спр.1437. – Арк.51.

[38] ІЛ. – Спр.26. – С.640.

[39] Франко І. Історія моєї габілітації // Діло, 1912. – Ч.251, 252.

[40] ЛНБ. – Ф.11. – Спр.1439. – Арк.4.

^[41] Франко І. Молода Україна. Часть перша. Провідні ідеї й епізоди. – Львів, 1910. – С.85.

^[42] Франко І. Русько-польська згода і українсько-польське братання // Літературно-науковий вісник, 1906. – Т.33. – Кн. 1. – С. 152-166.

^[43] Франко І. Дещо про себе самого // Франко І. Зібр. тв. у 50-и томах. – Т.31. – Київ, 1981. – С.30. Згодом І.Франко приписав О.Барвінському слова «Скорше на моїй долоні виросте волосся, як Франко буде доцентом». Діло, 1912. – Ч.251, 252. Див. спростування: Барвінський О. Відповідь д-рови І.Франкови // Руслан, 1912. – Ч.254.

^[44] Павлик М. Михайло Драгоманів, «високий рівень» українства та «нова ера». – Львів, 1906. – С.23-24.

^[45] ЛНБ. – Ф.11. – Спр.2634. – Арк.6.

^[46] Літературно-науковий вісник. – Т.XV. – Львів, 1901. – С.1-19, 48-67,112- 132.

^[47] Барвінський О. З останніх десятиліть XIX віку. – Львів, 1906.

^[48] Грицак Я. Іван Франко в еволюції української політичної думки // Сучасність, 1994. – №9. – С.114-126.

^[49] Чорновол І. Польські та українські політичні доктрини 70-90-х років XIX ст. – С.118-120.

^[50] Термін Костя Левицького. Левицький К. Наші професори середніх шкіл у національній праці // Двадцятип’ятиліття товариства «Учительська громада». Ювілейний науковий збірник. – Львів, 1935. – С.224.

^[51] О.Барвінський неодноразово описував свої психічні розлади і лікування в санаторіях Німеччини та Карлових Варах на сторінках своїх спогадів.

^[52] Himka J. Op. cit. – C.56.

^[53] Будзиновський В. Смішне в поважнім // Нові шляхи, 1930. – №6. – С.67.

^[54] Див. також: Кравець О. Взаємини Олександра Барвінського з Іваном Франком // Іван Франко – письменник, політик, громадянин. – С.752-759.