“Лещетарська прогулька” Петра Франка у Брюховичі
«…Зима з її засипами, морозами, катарами, перестудами і медвежим півсном, має, крім теплої кімнати, свою красу, принаду й своєрідний чар. Лише треба хотіти використати це, що вона дає, себто треба заніматися зимовими спортами», – так писалося у січневому номері жіночого журналу «Нова хата» за 1926 р[1]. «Королем» зимових спортів називали наші прабабусі і прадідусі лещетарство (лижний спорт). Цей вид спорту дозволяв дістатися взимку туди, куди влітку було дістатися неможливо, і побачити у природі «ту красу, яку вона все перед всіми так скриває»[2]. Лижний спорт не тільки гартував тіло і волю, а й давав можливість подивляти красу зимового лісу, споглядати засніжені поля, на повні груди упиватися чистим повітрям та усім тілом відчувати енергетику руху.
Мода на цей спорт у Галичині (як і на інші його різновиди) прийшла на початку ХХ ст. Як твердить історик Андрій Сова, 15 лютого 1909 р. Іван Боберський перший в історії Львова об’їхав місто на лещетах [3]. За ним активно до цього долучилися і його учні, так що 8 грудня 1910 р. мандрівку довкола Львова здійснив і син Івана Франка – Петро. Про це довідуємося зі статті самого Петра Франка «На лещетах довкола Львова», що вийшла у львівському часописі «Народне Слово» (1910. 15 грудня. Ч. 451. С. 6–7). Її свого часу підготував для публікації на сайті Франко:Наживо Андрій Сова. На лещетах довкола Львова (Невідома публікація Петра Франка)
Одначе, знаючи непосидючу натуру Петра Франка, легко можна здогадатися, що таких мандрівок у його спортовому досвіді було чимало. Бо уже наступного 1911 р. Петро Франко у замітці «Лещетний спорт у Львові» (Вісти з Запорожа. 1911. 30 цьвітня. Ч. 56. С. 7) інформував спортивну спільноту, що з його будинку на вулиці Понінського, 4 (нині вул. Івана Франка, 152) якийсь недосвідчений злодій украв лещета, але «забув» прихопити при цьому палиці та ремені до лиж[4]. З властивим йому гумором Петро Франко писав:
«Дня 20. лютого хтось, що бажає занятися “королем спортів”: лещетарством “позичив” в мене без мого відома пару альпейських лещетів і то з замкнених сіний мого помешканя, де вони преспокійно стояли, не зачіпаючи нікого, та дожидаючи нової прогульки, – Лещетам я зовсім не дивуюся, що покинули мою тварду школу, а лиш спритови, з яким “від’їхали”’…, так що проти звичаю не оставили навіть слідів – Незвичайно жаль мені того недотепного спортсмена, що був ласкав позичити лещети – бідака забув взяти з собою бамбусовий дручок (а може він такий вже вправлений, що може їздити і без дручка – честь йому!) і щонайгірше, що доказує його повну безглузість отже збиває останнє допущенє, лишив всї чотири ременї, котрими припинаєся лещета. Чи він все думає держати їх в руках і так “їздити”? – се був би зовсім новий львівський систем їзди. Жалїючи єго з усего серця, бажав би я доповнити його гарнітур “ременем” і “дручком”, по котрі зволить зголоситися в котру-небудь неділю о год. 4 по полудни при ул. Понїнського ч. 4.».
Тут, мабуть, слід вказати і на те, що лещетарство було тоді (як і тепер) задоволенням не дешевим. Спортивний реманент коштував дорого і був справжньою гордістю його власника. Невипадково, приятель Петра Франка, активний спортовець того часу, пластовий і спортивний діяч, Степан Гайдучок у листі до Івана Боберського від 14 грудня 1922 року скаржився:
«Зимові спорти так дорогі, що навіть професора гімназії не стати на них. Лещета 100 тисяч, совги – 17. До того треба черевики, світер, штани. Більше як ½ міліона на особу»[5].
А поза тим це не завадило йому стати активним промоутером цього виду спорту не лише серед чоловіків, а й серед жінок. Ба більше, у згаданому уже журналі «Нова хата» 1926 р. під псевдонімом Blue boy Степан Гайдучок (до речі, Петро Франко підписувався співзвучним псевдонімом – Red boy) опублікував невеличку статтю «Жінки й зимові спорти», у якій активно переконував представниць прекрасної статі, що «зимовий спорт – не виключний привілей мущин», а «все спортове приладдя не дорожче балевої сукні, а хісна з нього куди більше»[6]. Відзначав він також і те, що 1912 р. першу пробу лещетарської мандрівки здійснила студентка М. Кульчицька зі Станіславова (нині Івано-Франківськ).
Хоч би як там було, але мода на лещетарство ширилася і серед чоловіків, і серед жінок…
Гортаючи пожовклі сторінки львівської щоденної газети «Діло», натрапляємо на низку дописів Петра Франка. У одному із них під промовистою назвою «Лещетарська прогулька» (Діло. 1913. Ч. 27. 5 лютого. С. 7), що відкривав рубрику “Зі спортового життя”, йдеться про мандрівку, яку здійснив на лещетах Петро Франко 2 лютого 1913 р.
Сімнадятикілометровий шлях лещетаря пролягав через Янівську рогачку на північний захід, попри Кортумову гору і далі до с. Брюховичі, до джерела під Лисою горою і до Замарстинова. Ця стаття не лише дає змогу сучасному читачеві відстежити лещетарські шляхи довкола Львова на поч. ХХ ст., а й знайомить нас із культурою лещетарських прогульок того часу. З неї довідуємося, що брали зі собою у мандрівку молоді спортовці, як виглядав їх лещетарський гарнітур, що їм смакувало у часі подорожі, які небезпеки на них чигали і навіть які звірята зустрічалися їм у засніженому лісі. Прикметно також, що ця замітка зʼявилася у час, коли Петро Франко активно займався організацією Першого пластового зʼїзду, що відбувся 6 квітня 1913 року.
Публікуємо її повністю мовою оригіналу.
Підготувала Наталя Тихолоз
Петро Франко
ЛЕЩЕТАРСЬКА ПРОГУЛЬКА
Шановний читач певно не знає, що то значить встати в зимі о 7 годині рано, убратися в змагову зимову одіж, позбирати инші причандали, що можуть придатися на прогульці, як хліб, пукавка[7], ніж, сірки[8], чоколяда, наплечник, масло, запасовий ремінь, склянка, мапа[9], вазеліна, компас, оловець і свиставка і т.д., забути кілька з тих конечних річей дома, і не поснідавши квапитися на другий конець Львова, щоби не спізнитися на місце сходин і помимо того спізнитися? Нема на то иншої ради як самому попробувати. Вже 10 хвиль по пів до девʼятої тягнули нас дошки від янівської рогачки на північний захід попри кортумову гору, заячі сліди, дві таблиці в густім сосновім лісі. Dynamit Mgz. і двох жовнірів, що нас згальтували[10] і такого наробили крику, що ми чим скоріше мусіли втікати, дрожачи о цілість нашої чоколяди.
Цілий час їдучи з вітром до Брухович жалували ми бідного заяця і серен, що мусять мешкати в тім негостиннім лісі, та не можуть винаймити собі вигідного, дешевого помешкання у Львові, хиба аж по своїй смерти. Понурі рефлєксиї закінчили ми знищенєм всього того, що в нас можна було знищити, сидячи на лавочках ждальнї «колєйового двірця» в Бруховичах. Коли зникла опозицийна більшість, зложена з хліба, масла, булок та чоколяди і парлямент став знов здібний до праці, гарна дорога серед ліса попровадила нас прямо на схід на Лису гору. По дорозі доходимо досвідом до того самого, до чого римляни при помочі греків дійшли аж глубокого фільозофією а іменно «plenus venter studei libenter»[11] (шановні фільозофи простять мені се маленьке відступленє від шабльону). Впрочім околиця представляєся дуже гарно: довкола величні соснові ліси, засіяні білим снігом і гостинними віллями. Ліс обгортає нас чимраз більше разом з легким злученєм, бо в полудне сніг зачинає ліпитися до дощок. Виходячи з села Брухович приманює нас дуже стрімка «гора».
Сила волі виносить нас легонько на верх, і віддихавшися добрих десять хвиль, «шнелькою» жене в низ, впрочім, от як в Галичині, без катастрофи не обійшлося. Глубокий яр серед ліса крутив нами на всі боки і тільки довірє до наших компасів і мапи завело нас перед прегарне жерело під Лисою горою, з котрого п’ють воду всі чарівниці, серни і заяці, (щодо чарівниць можна би сперечатися). Напиваємося і ми води, квітчаємося зеленим блющем, що росте коло теплої води, і вислухавши гадки селянина, що як се нам хочеся так їздити по лісах, оповідаємо йому про корисність їзди на лещетах, про Норвеґію, Фінляндию та Швецию, про безсмертного Фрітйофа Нанзена і «короля спортів» і їдемо дорогою, що веде верхом Лисої гори поміж густий ліс до Замарстинова. Дорога лісом надавала би ся знаментито до піших прогульок на самотужках. З дальших пригод (їм же ніт конца ні печали) згадаю лиш вогкий сніг, що втяв нам в очи, корчи дикої рожі, що відіграли свою ролю, новий спосіб оббиваня снігу з-під лещет, та одного заяця і цілу купу галастри, що з живим зацікавленєм приглядалася нам на Замарстинові. Трамвай докінчив решти. Дороги зроблено 17 клм. Вернули до Львова о 41/2 год. Тому, що до іспиту на пластуна треба конче опису щонайменше двомилевої прогульки і т д. Прогулька відбулася дня 2. ІІ. 1913 р.
[1] Blue boy [Гайдучок С.] Жінки й зимові спорти // Нова хата. 1926. Січень. С. 17.
[2] Там само.
[3] Сова А. На лещетах довкола Львова (Невідома публікація Петра Франка) URL https://franko.live/2018/02/07/на-лещетах-довкола-львова-невідома-пу/ Див. також: Сова А. «Інтересний відчит», або як Іван Боберський популяризував зимові види спорту в Галичині URL https://photo-lviv.in.ua/interesnyy-vidchyt-abo-iak-ivan-bobers-kyy-populiaryzuvav-zymovi-vydy-sportu-v-halychyni/?fbclid=IwAR1nDrVLd5ZBa2HU659vhDrCuP3sV–YEYYLeQZ-Qh23foh9SLqQzhjvwcI
[4] Сова А. Бережіть спортове спорядження, або як взимку 1910 року з будинку Івана Франка вкрали лещета URL https://photo-lviv.in.ua/berezhit-sportove-sporyadzhennya-abo-yak-vzymku-1910-roku-z-budynku-ivana-franka-vkraly-lescheta/
[5] ЦДІАУ у м. Львові. Ф. 366. Оп. 1. Спр. 11. Арк. 18 зв.
[6] Blue boy [Гайдучок С.] Жінки й зимові спорти // Нова хата. 1926. Січень. С. 17–18.
[7] Пукалка –хлопавка; також так називали дитячу іграшкову зброю.
[8] Сірки – сірники.
[9] Мапа – карта.
[10] Гальтувати – спиняти.
[11] Тут Петро Франко перефразовує латинську приказку «Plenus venter non studet libenter», що перекладається як «повний живіт неохоче вчиться».
Поділитися:
