Тарас Франко про олімпійський рух

Багатогранність родини Франків виявлялася у різних сферах суспільного життя. Іван Франко – видатна постать в історії України кінця XIX – початку XX століття. Його діяльність вражає своїм розмаїттям. Також багатогранною діяльністю вирізнялися його сини Андрій, Тарас та Петро. Зокрема, Тарас та Петро Франки значну увагу приділяли питанням тіловиховання та спорту, тож залишили багату спадщину з цієї проблематики.

Важливо, що свої теоретичні знання Тарас і Петро Франки втілювали у життя на практиці. Кожен з них був керівником руханки в різних навчальних закладах (у Львівській академічній гімназії, українському товаристві «Сокіл», жіночих школах Українського педагогічного товариства у Львові та гімназії сестер Василіянок). Знаковим був внесок братів Франків у поширення сокільських, пластових ідей, розвиток різних видів спорту, а відтак – у національне пробудження українців Галичини.

У контексті цієї проблематики важливе місце посідає тема залучення українців до міжнародного олімпійського руху. Їй присвячено статтю Тараса Франка «Міжнародня олімпіяда й Українці», вперше опубліковану у львівському часописі «Діло» за 1925 рік у числі 90 від 26 квітня (С. 4) у рубриці «Зі спорту».

Подаємо її текст за першодруком.

Підготував Олексій Лях-Породько

Тарас Франко

МІЖНАРОДНЯ ОЛІМПІЯДА Й УКРАЇНЦІ

Згідно з постановою найвищого олімпійського комітету, найближча міжнародня Олімпіяда мала би відбутися в Голяндії 1928 р. правдоподібно в Амстердамі. Але доходять відомости, що голяндський уряд не хоче признати кредитів на будову стадіону та инших уладжень, потрібних до міжнародніх змагань. На випадок, коли би Голяндія дефінітивно відмовилася, Олімпіяда відбулабися в Льос Анджельос (Півн[ічна] Каліфорнія Зєд[иненої] Держави Півн[ічної] Америки).

Неодного з українських змагунів цікавить питання, коли наш нарід зможе брати участь на міжнар[одних] олімпіадах. Малою є для нас потіхою, що на 1030 народів світа лише 45 брало участь у минулорічних змаганнях і що не записані у ній такі чисельні і державні народи як Китайці, Москалі, Індуси. Але в тім річ, що ті народи мало хто вважає високо культурними. Щоправда сама участь в Олімпіяді не дає ще патенту на культурність, але з другої сторони не треба пропускати ніякої нагоди, щоби виявити свою національну зрілість і здатність перед ширшим світом.

Але чи є з чим їхати?

Першою умовою приняття якогось народу до олімпійських змагань є Національний Олімпійський Комітет. Такий комітет ми могли би заснувати тільки в Галичині, бо Рад[янська] Україна зі своїми спартакіядами оминає взаємини із буржуазним заходом і сама без Московщини на них участи брати не буде. У Львові маємо статутове Тов[ариств]о прихильників спорту, яке можна би перетворити в Олімпійський Комітет. Приклад Чехії показує, що й недержавні народи бували допущені до Олімпіяд, а Фінляндці показали, що й мало чисельний народ (3 міл.) може заняти високе місце серед переможців під умовою, що руханка і спорт є масово поширені в краю.

На жаль, у нас і руханка, і спорт досі ще мало популярні. Поки що зроблені в нас початки. А саме Український Спортовий Союз розвиває дуже успішну діяльність та ставить собі головною метою зорганізувати союзи для окремих галузей атлєтики і спорту.

Перш усього всі наші змагуни повинні бути зорганізовані, себто бути діяльними членами своїх клюбів, а через них повинні бути зареєстровані у фаховім Союзі. Клюби мусять мати тренерів, бо без того поступ у спортовім ділі неможливий. Український спорт[овий] Союз має тренера до атлєтики, але він може вишколювати лише сяк-так підготованих змагунів.

Найкращою підготовкою до спортів є руханка й атлєтика. Щоправда, на Заході Европи дається завважити досить гостра ривалізація[1] між руханкою і змагом, але в нас вона ще не назріла. Фактом є, що руховики є звичайно також добрими змагунами.

Спорт давно вже перестав бути розвагою заможніх людей. Він проникає вже у всі верстви народу, вже є робітничі і селянські спортові дружини. Спорт є злукою і могутнім чинником національного виховання. Кожний спорт має свої правила і приписи, нераз дуже дрібничкові, які зглубша мусить знати змагун, коли не хоче бути дилєтантом. Дальше модерний спорт вимагає певного способу життя, дієти, масажів. Справжній змагун мусить зректися всяких наркотиків та нічних гулянок.

Ба що більше: визначні успіхи можливі тільки при спеціялізації. Нема чоловіка, що опанував би рівно добре бодай половину спортів. За те є вже спеціялісти самого маратонського бігу або бігу з плітками або скоку в даль, тенісу, футболю.

Тут переходжу до важного питання професійности змагунів, особливо грачів, яке досі олімпійськими приписами не вирішене. Чистий спорт признає лише аматорство, але, з другого боку, є фактом, що на останну олімпіяду допущені були професійні дружини копунів Італії й Еспанії. По великих клюбах майже всюди футболісти є платні. Український копаний мяч (у Галичині) стоїть так низько головно тому, що не маємо чим оплатити грачів за їх «працю», бо чейже змагання годі назвати розрявкою, коли грач кладе на карту не лише здоровля, але часто й життя.

Другою причиною слабого розвитку українського спорту є брак міжнародніх стріч. За всяку ціну мусимо знайти звязок бодай з копунами инших українських земель, переділених кордонами. Знаємо певно, що є українські дружини, сильнійші від «України». Уже тепер грали би з нами литовські, німецькі і чеські дружини. Але спроваджувати заграничні дружини на те, щоби грати при порожній площі – сором і не оплатиться. Моральна користь була би, бо від них наші змагуни могли би багато дечого навчитися.

Для початкової науки вистачив би поки-що спортовий курс, улаштований Українським Спортовим Союзом та обісланий всіми українськими клюбами зах[ідної] України. Дальшу працю повинні вести тренери на місцях.

Ідею спорту треба всіми способами поширювати в громадянстві, стягати і вишколювати надійні сили, не лякаючись видатків.