ПЕТРО ФРАНКО: ПЕРЕРВАНИЙ ПОЛІТ

© Наталя ТИХОЛОЗ

Студія третя

НА РУЇНАХ СТАРОЇ ЄВРОПИ: З БІЛГОРОДА ДО ВІДНЯ

Початок див.: Студія перша ПОЧАТОК ЛЕТУ: ВІД РІДНОГО ГНІЗДА ДО СВІТУ ПРИГОД

Студія друга КРІЗЬ ВИР ВІЙНИ: НА ЗЕМЛІ І В ПОВІТРІ

13 травня 1919 р. Петро Франко як представник уряду ЗУНР вирушив з офіційною дипломатичною місією у справі українських військовополонених до м. Білгорода (Београд, Бєлград), на той час столиці Королівства сербів, хорватів і словенців (КСХС) (з 1929 р. Югославія). Очолював Українську Військово-Санітарну місію член НТШ, лікар, доктор Володимир Вербенець; до складу її входив, окрім сотника Петра Франка, також юний хорунжий, студент-медик Володимир Ганьківський. Завдання цієї місії полягало у налагодженні шляхів репатріації полонених і поворотців через Білгород і Румунію в Україну.

Українські полонені, що приїжджали з Німеччини, Австрії, Чехії, зупинялися у Білгороді, де представники військово-санітарної місії допомагали їм повернутися додому, в Україну, клопоталися за візи, дбали про одяг та їжу, надавали невелику грошову допомогу. Робота була складною. Бо ж фактично дипломатичне представництво ЗУНР мало напівлегальний статус. Влада КСХС де-юре не визнавала української місії, хоча і дозволяла їй діяти. Серби дуже неприхильно ставилися до військово-санітарної місії, негативно оцінювали український національно-визвольний рух (вважаючи його сепаратистським), а відтак не визнавали експозитури ні ЗУНР, ні УНР. Окрім цього дратувала їх і постать самого доктора Вербенця, який перебував у Сербії у час війни як військовий лікар австрійської окупаційної армії[1]. Оливи в огонь доливали і росіяни, які підʼюджували і нацьковували сербів проти українців, так що «серби дивились на українство очима росіян».

Дмитро Дорошенко, який у вересні 1919 р. прибув до Білгорода як делегат Місії Українського Товариства Червоного Хреста на Балканах, відзначав у своїх мемуарах, що росіяни твердили сербам, що «українці – “вороги словʼянства, германофіли, сепаратисти”, що вони разом з большевиками зруйнували Росію, ту Росію, яка подала сербам руку помочі, яка задля них устрянула у війну і потім загинула, то не диво, що сербське громадянство так і дивилось на українців, як на своїх власних ворогів. Самі вони про дійсний стан речей на Україні не мали поняття і вірили на слово своїм російським інформаторам»[2].

Вислідом такого опосередкованого ставлення сербів до українців, зокрема до представників військово-санітарної місії, у складі якої перебував Петро Франко, став і той факт, що коли на початку літа 1919 р. у Білгороді засновувалося «Товариство словʼянської взаємності» («Друштво Словенске Узайамности»)[3], то д-ра Володимира Вербенця, сотника Петра Франка та хорунжого Володимира Ганьківського до цього товариства не прийняли. При чому не прийняли зі скандалом! Заяву на вступ до «Друштва…» за підписами В. Вербенця, П. Франка і В. Ганьківського було заслухано на зборах товариства, після чого розгорнулася бурхливо-жорстка дискусія про «українське питання» загалом.

«Д-р Вербенець узяв, як то кажуть, бика за роги і в своїй промові висипав шановній громаді все, що вплинуло на неї, як на індика червона хустка: і про повну відрубність українців від великоросів з антропологічного погляду, і про те, що стара Київська Русь служить початком нашої української, а не московської історії, і про економічний визиск України Росією, і про державну самостійність України, – усе те, про що зібрана на зборах громада не могла навіть слухати спокійно. Ну, й посипалось же на д-ра Вербенця!»[4] А далі дуже різко виступили його опоненти – Ф. Родичев, граф В. Бобринський, М. Спалайковіч (колишній посол сербів у Петербурзі), С. Лавров (директор Петербурзької гімназії) та ін., так що «після цих промов слухачі могли винести враження, що від д-ра Вербенця та його аргументації не залишилось каменя на камені»[5]. Українцям закидали зраду словʼянства, а відтак прийняли резолюцію, що стала директивою для уряду КСХС у ставленні до України. В резолюції йшлося про те, що «так само як серби, хорвати та словінці зєдинились в одну державу, так і велико- біло- і малоруси повинні та мусять утворити наново одну російську державу»[6].

Щоб якось загладити гострі кути у взаєминах українців з сербами і продовжити справу транспортування репатріантів через Білгород було прийнято рішення відкликати д-ра Вербенця, а саму місію перетворити з військово-санітарної на червонохресну, яка буде продовжувати ту-таки роботу. Тож з 1 вересня 1919 р. головою місії ЗУНР[7] у Білгороді було призначено шкільного товариша Петра Франка Григорія Микитея (Микетея) (місія проіснувала до травня 1920 р., після чого її було згорнуто)[8], а на чолі місії Українського Червоного Хреста на Балканах став дипломат та публіцист Дмитро Дорошенко.

Відтак на початку вересня 1919 р. д-р В. Вербенець та сотник Петро Франко виїхали до Відня, у Білгороді залишився лише хорунжий В. Ганьківський. У цей час Відень був тим осередком, куди зʼїжджались члени усіх дипломатичих місій та комісій. Девʼять з десяти українців (а були тут як наддніпрянці, так і наддністрянці), що перебували у Відні 1919 р., за свідченням Дмитра Дорошенка, мали дипломатичні паспорти[9].

У середині вересня (орієнтовно після 18 вересня) 1919 р. Петро Франко на зустрічі з Григорієм Микитеєм у Відні інформував, що у Білгороді «терен для пропаґанди української справи дуже тяжкий, з огляду на страшне русофільство сербів і їх ненависть до українців»[10]. Зважаючи на те, що військово-санітарна місія, до складу якої входив Петро Франко, здійснювалася у складних історично-політичних обставинах і «не змогла позбирати усіх розкиданих по Сербії та по всьому Балкану українських полонених», вона усе ж встигла зареєструвати великі групи репатріантів у загальному числі до тисячі осіб (головним чином галичан)[11].

Вересень 1919 р. Петро Франко провів у Відні. Одначе уже 4 жовтня 1919 р. він як сотник української армії отримав паспорт УНР, що мав забезпечити йому вільний і безперешкодний проїзд (а «в разі потреби також охорону і поміч») до Любляни та Загреба і назад[12]. Подорож була недовгою (8 жовтня він був у Любляні, 11 жовтня у Загребі), а вже 13 жовтня 1919 р. Петро Франко через залізничну станцію Шпільє повернувся до Відня. Невдовзі, на початку листопада 1919 р. він знову вирушає до Любляни, Загреба, Београда і Марібора (10 листопада був у Београді, 14 листопада у Любляні). Повернувся до Відня також через Шпільє та Україну. Яка була мета цих поїздок, сьогодні напевне сказати не можемо. Очевидно, ці подорожі Петра Франка були повʼязані із тією-таки військово-санітарною місією.

Хоч би як там було, але вислідом цих мандрівок стала поезія Петра Франка «Блєд на єзеру», датована 7–9 жовтня 1919 р.. Авторський коментар після тексту свідчить про те, що молодий сотник побував на Бледському озері (55 км від Любляни). Велике озеро серед мальовничих гір та лісів з острівцем посередині, на якому стоїть готична церква Вознесіння Діви Марії, а поруч відкривається вид на середньовічний Бледський замок, справили неймовірне враження на Петра Франка. «Біля церкви на острівці находиться дзвін, про який йде легенда, що коли в нього позвонити та щось при цім побажати, то воно сповниться. Автор [тобто Петро Франко. – Н. Т.] дзвонив», – оповідав Петро Франко у примітці до своєї неопублікованої романтичної балади «Блєд на єзеру»[13].

Кінець 1919 р. ознаменувався чітким усвідомленням того, що надходить новий етап. Вісті з України були невтішними. Поразка національно-визвольних змагань українців ставала дедалі очевиднішою.

Це, як згадував січовий стрілець Гриць Гладкий, «був час останніх судорогів Армії УНР, яка мов у клітці кидалась у ріжні сторони замкненого простору частини Волині й Поділлля. Остаточно знеможена переважаючими силами ворога, а доконана холодом, голодом і пошестями – перестала існувати. Дня 6 грудня 1919 р. вийшли в Новій Чорториї при залізничній лінії Козятин – Рівне останні накази по армії… ˂…˃ Січові Стрільці дістали вільний вибір, що зі собою робити, а пращаючись дістали всі неписаний наказ: Зійтися знову, коли надійде їх час. І розійшлися СС на чотири сторони світу. Але всюди понесли витиснений у своїй душі стрілецький знак»[14].

Відтак з 1919 і аж до 21 травня 1922 р. Петро Франко осів у Відні, а точніше, місцем його мешкання стало курортне містечко Баден (26 км від Відня; вілла “Флора”, що на вул. Marchetstrasse, 35). З 1 січня по 1 листопада 1920 р. працював службовцем у генеральному торговому агентстві УНР у Відні[15]. 1920 року до Відня перебирається і його дружина Ольга Франко з Білевичів, яка записується на дворічні курси кулінарії при Вищій школі сільського господарства (відділ кулінарії). З віденського побуту подружжя Петра та Ольги Франків збереглася і перша їхня спільна світлина.

Попри те, що Перша світова війна внесла корективи у фешенебельне життя австрійської столиці, Відень усе ж залишався тим містом, де галичани почували себе комфортно, «як вдома»[16]. А поза тим у національно-свідомого українства у цей час було сильне відчуття втрати раю. Україна після Першої світової війни та поразки національно-визвольних змагань уже не могла бути такою, як до війни. А тому виникало закономірне бажання зберегти, законсервувати релікти попереднього довоєнного життя, зафіксувати здобутки того «втраченого світу», відновити тяглість традицій, штучно перерваних війною. А відтак – закласти підґрунтя для майбутнього відродження нації. І цей «дух часу» дуже добре відчував Петро Франко, акумулюючи усю свою творчу енергію у видавничу справу та громадську роботу.

У Відні Петро Франко входив до «Союзу українських старшин». Головою організації був сотник Сава Крилач, а до її членів належали Володимир Старосольський, Володимир Ганьківський та ін. Збори «Союзу» у лютому – березні 1921 р. проводилися у Відні у кафе «City».

10 червня 1921 року «Український Союз Старшин» організовував концерт, у якому взяли участь хор «Трембіта» під керівництвом диригента І. Охримовича, оперні співачки Софія Коренець (у заміжжі Стаховичева), Анда Остапчук та ін. 

Захід відбувся у залі ресторану «Зелені ворота» («Grünes Tor»). Вступне слово до цього концерту виголошував Петро Франко[17].

А поза тим у Відні Петро Франко заклав видавниче товариство «Франко Син і Спілка», у якому продовжив видання своєї серії «Пластовий книгозбір» (перше число із цієї серії «Пластові гри і забави», вийшло ще 1913 р. у Львові), а також започаткував нову книжкову серію «Малий книгозбір». У видавництві «Франко Син і Спілка» було опубліковано низку науково-популярних книжечок. Серед них і праці самого Петра Франка, що вийшли 1921 р.: «Як закладати пластові дружини?» («Пластовий книгозбір», ч. 2), «Огляд теріторії України. (Після Є. Рудницького)» («Пластовий книгозбір», ч. 3), «Відмолодження. (Після Др. Е. Штайнаха)» («Малий книгозбір», ч. 1), «Теорія зглядности. (Після А. Айнштайна)» («Малий книгозбір», ч. 2), «Що кождий повинен знати про змінок?» («Малий книгозбір», ч. 3).

Серія «Пластовий книгозбір» мала складатися з 15 чисел (окремих книжечок). Принаймні так анонсувався план видання цієї серії на останній сторінці перших випусків:

1. Петро Франко Пластові гри і забави. Львів, 1913. 52 с.
2. Петро Франко Як закладати пластові дружини? Відень: Франко Син і Спілка, 1921. 30 с.
3. Петро Франко Огляд теріторії України (Після С. Рудницького). Відень: Франко Син і Спілка, 1921. 34 с.
4. О. М. Франко Кухня в таборі.
5. Петро Франко В природі.
6. Петро Франко Ориєнтування.
7. Петро Франко Сиґналізування.
8. Петро Франко Спостерігання
9. Петро Франко Слідкування.
10. Петро Франко Перша допомога.
11. Петро Франко В здоровому тілі здоровий дух!
12. Петро Франко Поземелля.
13. Петро Франко Ручні праці.
14. Петро Франко Приміри з історії.
15. Петро Франко Таборування.

Сьогодні видання цієї серії належать до унікальних раритетів. З текстами трьох перших випусків нам вдалося ознайомитися de visu. Рукопис праці Петра Франка «Поземелля» зберігається у ЦДІАУ у Львові[18]. Одначе чи був він підготований до друку і чи вийшов як окрема 12 книжечка у цій серії (як, зрештою, й інші випуски), сьогодні сказати напевно не можемо. Гадаємо, що не всі анонсовані випуски «Пластового книгозбору» побачили світ.

Проспект видання серії «Малий книгозбір» також зазнав змін. Спершу планувалося видати 14 чисел науково-популярного змісту:

1. Петро Франко Відмолодження. Після Др. Е. Штайнаха.
2. Петро Франко Теорія зглядности. Після А. Айнштайна.
3. Петро Франко Що кождий повинен знати про змінок?
4. Сергій Шелухін Назва України.
5. Л. Гримайло-Сідлецький Тютюн і його культура для власного вжитку.
6. Л. Гримайло-Сідлецький Зелена паша та переховування її на зиму (квашеня).
7. Л. Гримайло-Сідлецький Мотилькові (стручкові) рослини та їх благодійний вплив на ріллю.
8. Л. Гримайло-Сідлецький Погній натуральний.
9. Петро Франко Штучні погної.
10. Л. Гримайло-Сідлецький Плодозмін
11. Л. Гримайло-Сідлецький Біла конюшина та її продукція на зерно.
12. Л. Гримайло-Сідлецький Як сіяти сахарні буряки.
13. Л. Гримайло-Сідлецький Плекання сахарного буряка в полі.
14. Л. Гримайло-Сідлецький Викопка й доставка буряків до сахарні.

 

Одначе, із запланованих 14 випусків, вийшло перших чотири. Праці Л. Гримайла-Сідлецького опубліковані не були. Натомість з пʼятого числа у цій серії почали виходити художні тести Петра Франка. Змінилася також і локація видання: замість Відня зʼявилися міста Львів і Коломия – це було повʼязано із поверненням Петра Франка в Україну. Відтак у своєму опублікованому вигляді серія «Малий книгозбір» виглядала так:

1. Петро Франко Відмолодження. Після Др. Е. Штайнаха. Відень: Франко Син і Спілка, 1921. 20 с.
2. Петро Франко Теорія зглядности. Після А. Айнштайна. Відень: Франко Син і Спілка, 1921. 24 с.
3. Петро Франко Що кождий повинен знати про змінок? Відень: Франко Син і Спілка, 1921. 14 с.
4. Сергій Шелухін Назва України. Відень: Франко Син і Спілка, 1921. 30 с.
5. Петро Франко Семенко. Івась та Ганнуся. Історичні оповідання. Львів-Відень: Франко Син і Спілка, 1922. 16 с.
6. Петро Франко Почесна особа. Перша сповідь (Гумористичні оповідання). Львів: Франко Син і Спілка, 1923. 16 с.
7. Петро Франко На самітнім острові: (оповідання для молоді) (пластове оповідання). Львів; Коломия: Власним накладом, 1923. 20 с.
8. Петро Франко У Херсоні (Із записок подорожника) Львів: Власним накладом, 1923. 19 с.
9. Петро Франко Сон маєвої ночі. Фантазія на І дію дитячого театру. Львів-Коломия: Власним накладом, 1923. 12 с.

Життя вносило свої корективи у видавничі плани Петра Франка. Тому, гадаємо, книжкові серії «Пластовий книгозбір» та «Малий книгозбір» так і залишилися не завершеними.

Характерно, що тексти саме тих перших трьох випусків серії «Малий книгозбір» та двох випусків серії «Пластовий книгозбір», що вийшли у Відні 1921 р. як окремі брошурки, було уміщено наступного року усі разом (під однією обкладинкою) із наскрізною нумерацією у дещо скороченому варіанті у виданні «Віденський альманах “Української мистецької накладні”» (Відень, 1922. 110 с.). Так що зміст цього видання виглядав так:

Історичний калєндар. (С. 3–8)

Відмолодження. Після Др. Е. Штайнаха. (С. 9–23 )

Теорія зглядности. Після А. Айнштайна. (С. 24–41)

Що кождий повинен знати про змінок? (С.42–52)

Шелухін С. Назва України у стародавніх ґеоґрафів. (С. 53–69)

Як закладати пластові дружини? (С. 70–83)

Огляд теріторії України (Після нових обчислень проф. С. Рудницького). (С. 83–110).

Прикметно, що прізвище упорядника цього «Віденського альманаху» (1922) ніде не зазначалося, як і ніде не було вказано прізвища Петра Франка під опублікованими текстами з його книжкових серій. На обкладинці альманаху містилася також інформація про те, що на складі «УМНИ» (тобто «Української Мистецької Накладні» у Відні) є також з-поміж інших книжок таке видання Петра Франка, як «Словник. Анґлійсько-Український і Українсько-Анґлійський».

Таке текстове наповнення «Віденського альманаху», вочевидь, було зумовлено видавничою політикою «УМНИ», яка запрошувала особисто зголошуватися до видавництва (що містилося за адресою: Wien VІІІ, Lederergasse, 20, Tür 5) і передавати до друку твори уже опубліковані[19]. Саме так найімовірніше і зробив Петро Франко (що ще раз підводить нас до думки про те, що із серійних видань «Пластового книгозбору» та «Малого книгозбору» вийшли лише ті, що були згодом продубльовані у «Віденському альманасі» 1922 р.!)

Водночас, можна припустити, що Петро Франко був причетний і до видання «Віденського калєндаря “Української Мистецької Накладні” на рік 1921» (Відень, 1921. 132 с.), що зʼявився за редакцією Модеста Гриневецького[20]. У ньому зокрема містилася гарна підбірка цитат «Золоті слова з творів Т. Шевченка» (С. 92–99) та мемуарна стаття «Іван Боберський», опублікована за підписом «Співробітник» (с. 65–71).

1921 р. у Відні у видавництві «Франко Син і Спілка» вийшли ноти до слів Івана Франка та восьме (хоча на обкладинці значилося як «шосте») видання поеми-казки «Лис Микита». Це було на той час єдине видання «Лиса Микити», що мало кольорову обкладинку[21] (автором обкладинки був художник Микола Івасюк). У коротенькому слові «Від Видавництва» (пера Петра Франка), датованому 1 березня 1921 р., значилося:

«Хай пригоди цього хитруна бавлять наново нашу суспільність. ˂…˃ У новій шкурі зуміє Лис Микита дібратися до кожньої хати та до кожньої оселі, де тільки живуть українці – а тоді сповнить свою почесну задачу: викличе усміх на устах наших малих Читачів. Старші знову у звірях нераз пізнають своїх добрих знакомих»[22].

У планах видавництва була також публікація повісті «Захар Беркут», поеми «Мойсей» та «Пригоди Дон Кіхота» Івана Франка. У листі до матері Ольги Франко з Відня від 18 липня 1921 р. Петро Франко порушував питання необхідності «переписання батькових творів з рукописів»[23], які зберігалися у Товаристві імени Шевченка, зокрема йшлося про переклади драм Шекспіра та белетристичні тексти, які ще не були друковані. Задумувався і над необхідністю видання повного зібрання творів свого батька. Водночас попри те, що фінансові справи видавництва були досить добрі, син у листі до матері від 23 червня 1921 р., реалістично оцінюючи ситуацію, констатував:

«Справи з виданням творів батька ніяк не можна довести до кінця. ˂…˃ Про повне видання нема навіть що мріяти. На це треба би 20-30 мільйонів! Я мрію про те, щоб видати їх у власнім накладі. Прохав до спілки Анну [Рідна сестра Петра Франка. – Н. Т.], але Анна не дуже квапиться, бо занята увесь час домашніми справами»[24].

Очевидно, видавничі плани та погодження справ з авторськими правами на видання творів Івана Франка і стали причиною поїздки Петра Франка у березні 1922 р. до с. Довгого (тодішня Чехословаччина; нині Іршавський район Закарпатської області), у якому упродовж 1921 – 1939 рр.. мешкала його сестра Анна Франко-Ключко з чоловіком Петром та синами Тарасом і Мироном. 26 лютого 1922 р. у Анни та Петра Ключків якраз народився другий син, якого назвали Мироном. Тож Петро Франко мав змогу не лише відвідати сестру, обговорити видавничі проекти, а й привітати новонародженого небожа та ближче зазнайомитися зі своїм швагром, лікарем Петром Ключком. Прикметно, що у Довгому 20 березня 1922 р. він написав навіть оповідання «Лікар», яке присвятив Петрові Ключкові. Уся подорож тривала з 11 до 23 березня 1922 р. через Бржецлав (місто на південному сході Чехії) та Зебжидовіце до Полоничної, до с. Довгого на Закарпатті та назад до Відня[25].

У віденський період Петро Франко пробує себе і як письменник-прозаїк. У Бадені 1922 р. він пише історичні оповідання «Семенко», «Івась та Ганнуся», «Полковник Абазин» (датоване 15 лютого 1922 р.), новели з сучасного життя «Пачкар Демко» (1 квітня 1922 р.), «Борба і побіда Юрка Оковитого» (16 квітня 1922 р.).

22 травня 1922 р. Петро Франко разом з дружиною повернулися у Галичину. Щоправда, у «Автобіографії», написаній 1940 р., Петро Франко вказував, що проживав у Відні до 30 червня 1922 р.[26]. Одначе печатка у паспорті свідчить, що 21 травня 1922 р. Петро Франко виїхав з Відня і через м. Бржецлав та м. Петровіце вирушив додому. Тож 22 травня 1922 р. він прибув до с. Полонична[27], де і замешкав разом зі своєю дружиною деякий час.

Ольга Франко з Білевичів була при надії…

(Далі буде…)

---

 

[1] Див про це: Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920 роки). К.: Темпора, 2007. С. 463.

[2] Там само. С. 473.

[3] Про засновників цього товариства Д. Дорошенко писав: «Вже з того, що до фундаторів товариства належали, окрім сербів, ще такі росіяни та наші земляки, як граф В. Бобринський, Д. Вергун, проф. Д. Кишенський (ректор Одеського університету), сенатор В. Смолянінов, брати Михайло й Федір Челнокови та ін. особи, можна було збагнути, що для українців в цім товаристві “словʼянської взаємности” місця не буде». (Там само. С. 473).

[4] Там само. С. 474.

[5] Там само.

[6] Микетей Г. У місії до Югославії // Історичний Калєндар-Альманах Червоної Калини на 1939 рік. Львів, 1938. С. 151.

[7] Сам Григорій Микитей свідчив, що «виїжджаючи в місії до Югославії, мав подвійні повновласти: одні від уряду УРН, …від мін[істра] Андрія Лівицького], …і другі від диктатора ЗУНР Петрушевича. Диктаторові лежала на серці передусім доля Галичини і він побоювався, щоб уряд УНР не зробив поза його плечима якогось некорисного ходу» (Там само. С. 145–146.)

[8] Левицький К. Дипльоматична діяльність ЗУНР (1918–1923) // Літопис Червоної Калини. 1938. Ч. 11. С. 3.

[9] Див. : Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920 роки). К.: Темпора, 2007. С. 459.

[10] Микетей Г. У місії до Югославії // Історичний Калєндар-Альманах Червоної Калини на 1939 рік. Львів, 1938. С. 145–146.

[11] Дорошенко Д. Звіт про діяльність Української Місії Червоного Хреста на Балканах від 10 вересня 1919 року до 3 падолиста 1919 року / Публ. В. Власенка // Памʼятки: археографічний щорічник / Держ. Арх. Служба України, УНДІАСД; редкол.: С. Г. Кулешов (гол. ред.) [та ін.]. К., 2013. Т. 14. С. 86. Див. також: Власенко В. До історії української еміграції у південно-східній Європі (Український Червоний Хрест на Балканах) // Там само. С. 75–85; Власенко В. М. Формування міжвоєнної української політичної еміграції в Югославії (перша хвиля) // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. 2014. Вип. ХХХІХ. С. 119–125.

[12] ЦДІАУ у м. Львові. Ф. 640. Оп. 1. Од. зб. 3. Арк. 40.

[13] ЦДІАУ у м. Львові. Ф. 640. Оп. 1. Од. зб. 7. Арк. 2–5.

[14] Гладкий Гриць Січові Стрільці (С.С.) // Літопис Червоної Калини. 1935. Ч. 6. С. 6.

[15] ЦДІАУ у м. Львові. Ф. 640. Оп. 1. Од. зб. 3. Арк. 68.

[16] Про Відень цього періоду Дмитро Дорошенко згадував: «На вулицях впадало у вічі велике чисто жебраків, особливо інвалідів. Попід костьолами і просто на вулиці попід муром сиділи молоді інваліди, безрукі та безногі, й просили милостиню. По рестораціях годовано дуже скупо, і щоб зʼїсти добрий обід, треба було заплатити великі гроші. По крамницях ніде не видно було їстівних продуктів, таких як ковбаси, сир, хліб; за масло або за сало й згадувати не доводилось. Каву давали скрізь лише чорну, з червоним, нерафінованим цукром. Одинокий порівнюючи дешевий продукт був – вино. Поза тим скрізь панував “Ersatz” і по каварнях непідроблену та нефальсифіковану подавали саму лишень воду, котра, як звісно, у Відні дуже добра й здорова. Але все-таки Відень бавився, як звичайно; театри, концерти, кіно, каварні були повні, тільки що тон задавали тепер не автохтони, а чужинці» (Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914–1920 роки). К.: Темпора, 2007. С.457–458).

[17] ЦДІАУ у м. Львові. Ф. 360. Оп. 1. Спр. 22. Арк. 33, 34.

[18] ЦДІАУ у м. Львові. Ф. 640. Оп. 1. Спр. 11.

[19] У «Віденському калєндарі “Української Мистецької Накладні” на рік 1921» (Відень, 1921) на останній рекламній сторінці значилося: «Рефлєктуємо тільки на твори вже виготовлені».

[20] Окрім того, що Модест Гриневецький був «начальним діловодцем» «УМНИ» (так значилося на останній сторінці календаря), його особу докладніше встановити не вдалося. Можливо, був він родичем лікаря, громадського діяча і видавця Степана-Костянтина Гриневецького (1877–1942), що 1906 р. виїхав на постійне мешкання до США (до слова, реклама його лікарської практики у Чикаґо знаходилася на передостанній сторінці «Віденського калєндаря…»). А можливо, було це і прибране імʼя когось із українських військово-політичних емігрантів, які опинилися після поразки національно-визвольних змагань у Відні.

[21] Докладніше про це див.: Франко Т. Лис Микита. Критичний розбір поеми Івана Франка // Франко Т. Вибране: У 2-х тт. / упоряд. Є. Баран, Н. Тихолоз. Івано-Франківськ, 2015. Т. 1. С. 378.

[22] [Франко П.] Від видавництва // Франко І. Лис Микита. Відень: Накладом видавничої спілки «Франко Син і Спілка», 1921. С. 3.

[23] Лист Петра Франка до матері / Публ. Бонь В. // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів, 2008. Вип. 8. С. 143.

[24] Там само. С. 142.

[25] ЦДІАУ у м. Львові. Ф. 640. Оп. 1. Од зб. 3. Арк. 32–39. Загалом з початком 1920 року у паспорті Петра Франка зʼявляються штампи Паспортного відділу Посольства ЗУНР у Відні, що дозволяють йому виїздити не лише до Югославії, а й до Чехословаччини. Останній штамп вказує на дію візи до 31 грудня 1922 р. (ЦДІАУ у м. Львові. Ф. 640. Оп. 1. Од. зб. 3. Арк. 48).

[26] ЦДІАУ у м. Львові. Ф. 640. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 1–2.

[27] ЦДІАУ у м. Львові. Ф. 640. Оп. 1. Од. зб. 3. Арк. 39.