ПЕТРО ФРАНКО: ПЕРЕРВАНИЙ ПОЛІТ

© Наталя ТИХОЛОЗ 

Студія друга

КРІЗЬ ВИР ВІЙНИ: НА ЗЕМЛІ І В ПОВІТРІ

Початок див.: Студія перша. ПОЧАТОК ЛЕТУ: ВІД РІДНОГО ГНІЗДА ДО СВІТУ ПРИГОД

28 липня 1914 р. Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. Російська імперія приступила до повної мобілізації… Відтак розпочався глобальний збройний конфлікт, у який виявилися втягнутими 38 держав світу і який увійшов в історію під назвою Першої світової війни.

 

Стрілець: шлях і чин

З початком війни учасники Чорногірського пластового табору увійшли добровольцями до Легіону Українських Січових Стрільців. Серед них був і наймолодший син Івана Франка… 20 серпня 1914 р. Петро Франко зголосився до Української Бойової Управи і у військовому званні «поручника» був призначений розвідковим старшиною (присягу прийняв 15 вересня 1914 р.)[1]. На початку війни Петро займався організацією та залученням добровольців до лав УСС. Зокрема, у листі від 1 вересня 1914 р. з с. Дземброні до батька він писав:

«Займаюся тут поки що вербованням самохітників до “Сечових стрільців”. <…> На Жабʼю завербували ми околи 50 самохітників, я уложив їм присягу, і вони заприсягнули з великою парадою на сам храм у Жабʼївській церкві. <…> В Криворівні вербував самохітників п. Гнатюк і знайшов двох. В Ясенові [Горішньому] є около 13 і небавом йдуть».

У цьому-таки листі син просив допомогти йому з військовим спорядженням: «Найтяжче о карабіни. Чи не міг би Ти справити мені карабін Мавзера малого калібру (7–7,5 мм). Коштує, здається, 150–130 к.»[2].

Загалом спілкування батька і сина періоду війни перейшло у епістолярний формат (відомо шість листів Петра Франка до батька за цей час; листи Івана Франка до сина невідомі). Проте навіть ті короткі листи, писані з місць дислокації УСС, часто не доходили до батька. У листі до доньки Анни Іван Франко від 24 березня 1915 р. скаржився: «Про Петра невідомо нічого нового» [т. 50, с. 424]. 6 квітня 1915 р. Петро Франко очолив стрілецькі стежі на Сколівщині (Рожанка – Головецько – Дубина), де відповідав за розвідувальну роботу[3]. У лавах січовиків Петро здобув собі славу умілого розвідника. Анна Франко-Ключко згадувала, що товариші брата розповідали їй «про його надзвичайну відвагу, коли він у цивільному одязі, з палицею в руках ішов на тили російського війська на розвідку. Його відвага, оригінальна дотепність і прямолінійність зробили його популярним, хоч часом і не дуже любленим серед товаришів»[4].

Іноді скупими відомостями про місцеперебування Петра ділилися друзі та знайомі поета. Так, Володимир Гнатюк у листі від 18 серпня 1915 р. з Криворівні писав: «У нас був пару раз Петро по відході москалів»[5]. У середині липня 1915 р. свою тижневу відпустку Петро Франко провів удома: потішив своєю присутністю хворого і самотнього батька, відвідав матір (Ольга Франко з 17 грудня 1914 р. перебувала у лікарні для душевно хворих на Кульпаркові). У листі до К. Бандрівського від 15 липня 1915 р. Іван Франко писав: «…Петро вже майже тиждень дома, але як не нині, то завтра має відʼїхати» [т. 50, с. 428].

У липні-серпні 1915 р. друга сотня УСС, до складу якої належав Петро Франко, дислокувалася у Коломиї. Про це сповіщав Іван Франко свого старшого сина Тараса у листі від 15 серпня 1915 р.: «…Петро при стрільцях у Коломиї (ул. Українська), був перед місяцем у Львові і писав пару разів» [т. 50, с. 431]. На це вказує також і лист Петра до батька від 27 липня 1915 р., у якому син сподівався на швидку зустріч: «Як буду міг, то приїду на вишні і на яблука»[6]. Одначе воєнна доба вносила свої корективи у плани молодого четаря. Укінці серпня 1915 р. Петро Франко у складі другого куреня «пройшов через Підгайці, Маловоди, Семиківці, Росоховатень і аж до Людвиківки. У складі цього куреня вступив у сутички з ворогом в околицях Маловод та Семиківців, а після короткого відпочинку у селі Вівся, 27 вересня уже у складі полку УСС, зайняв із своєю четою позиції під Сосновим»[7].

Укінці жовтня – на початку листопада 1915 р. у ході запеклих боїв на Тернопільщині за с. Семиківці, що на річці Стрипі, Петро Франко проявив особливу мужність і відвагу. Бій у Семиківцях був завзятий, тяжкий, напружений і кривавий. Сьогодні битву під Семиківцями історіографи називають «другим після Маківки блискучим бойовим чином УСС»[8].

Коли уночі 1 листопада, незважаючи на численні втрати, російські війська вдарили на с. Семиківці, то на бій з ними австрійське командування кинуло два курені УСС. «В другому дні бою визначився очайдушним випадом чет[ар] Петро Франко. Він, після добуття семиковецького двору, загнався за ворогом аж до ставу»[9], – свідчив колишній сотник УСС др. Б. Гнатевич. А командант першого куреня Степан Горук (згодом він стане начальником штабу Начальної команди ГА), до загону якого входила сотня Петра Франка, у своєму щоденнику зафіксував:

«Розстрільна під проводом чот. П. Франка ішла живо вперед, незважаючи на шелений вогонь артилерії і скорострілів. Вони захопили перші рови…<…> Одна сотня з чот. Франком залишалася в першій лінії і брала участь у дальшому наступі вночі і рано… Того дня в нашім семиковецькім відтинку йшов бій на життя і смерть…»[10].

Протинаступ, у якому так активно проявив себе Петро Франко, змусив ворога відступити на другу лінію оборони. За героїзм, проявлений у цьому бою, Петро Франко одержав одну з найвищих цісарських відзнак – “Срібну медаль За Хоробрість Другої Степени” (на медалі було зображення Франца Йосифа І з вусами у профіль, що дивиться управо).

8 листопада 1915 р., коли бої на цій ділянці фронту припинилися, Петро у листі до батька лаконічно і навіть з гумором писав: «Було кілька гарячих днів, але тепер усе успокоїлося. Багато москалів успокоїлося цілковито. Стрільці списалися добре, але мали важкі втрати»[12]. Хвалитися відвагою у смертельному бою було не в його природі. Не хотів хвилювати хворого батька розлогими описами кривавого бою. У наступному листі від 19 листопада 1915 р. намагався усіляко заспокоїти батька, переконував, що йому нічого не загрожує, що він живий і небезпек нема: «Наш курінь стоїть в резерві, і розриви гранат лиш звуком до нас доходять. Я відпочиваю у шпиталі, де лічуся на зуби. <…> небавом приїду, мабуть, на урльоп до Львова. Поводиться мені добре»[13].

Але батько усе-таки непокоївся. Згустком його хвилювань, емоцій і переживань за долю сина Петра став вірш-візія, вірш-пророцтво «Чи віщий сон?», датований 13 грудня 1915 р. і написаний як наслідок тяжкої, виснажливої безсонної ночі. Отож «о шестій вранці» уві сні письменникові явився син Петро, український Січовий стрілець, що «у полі служить тепер за Стрипою», «явився темний весь, мов темний дух, / В одній сорочці темній, як все тіло» і «провалився в чорну яму, мов у тісну криницю квадратову». «За ним рукою я сягнув – і не спіймав», – пише Іван Франко [т. 52, с. 295–296]. Фінал поезії моторошно фатальний:

Та тут здалось мені, що провалився він

Ще раз у глубшу яму, що сягала

До дна пивниці. Тут мигнуло щось –

“Apage discrimen!” – душа сказала» [т. 52, с. 296].

Ця поезія передає надважкий болючий духовно-фізичний стан смеркального періоду творчості поета. Написана вона у «Приюті для хворих та виздоровців Українських Січових Стрільців» (вул. Петра Скарги, 2), у якому тяжко хворий та самотній письменник перебував на лікуванні з 13 листопада 1915 р. до 15 березня 1916 р. У середовищі Січових стрільців, які проходили реабілітацію у тій-таки лікарні, Іван Франко, очевидно, чув розмови про криваві бої та втрати на фронті. І, хоч як не намагався син убезпечити батька від оповідей про жахіття війни чи про власні воєнні подвиги під с. Семиківцями, сувора реальність таки давала про себе знати. Не можна ігнорувати і того факту, що Іван Франко у цей час мав хворе тіло і не менш зболену і вразливу душу, «слух, отворений на голоси духів» та інтуїцію, вироблену усежиттєвим творчим досвідом. Тоді, наприкінці 1915 р. – на початку 1916 р., він, як ніколи, відчував на собі подих вічності. Це був початок кінця…

Оцей важкий психофізичний стан, ускладнений відчуттям власної скінченності та екзистенційної безвиході воєнного часу (тоді ніхто не знав, коли закінчиться війна, як не знав і того, що ця війна, яку згодом назвуть Першою, була лише прелюдією до великих катастроф кривавого ХХ ст.), поглиблювався також глибокою тривогою за долю рідного сина. Поезію Іван Франко назвав «Чи віщий сон?», немов сумнівався у правильності своїх видінь: не хотів вірити у те, що йому наснилося, – щиро бажав синові, «щоб і мене ще якнайдовше пережив!» [т. 52, с. 295]. Син пережив батька… Одначе передчуття невідворотності, неминучої смертельної катастрофи, що чигала над головою Петра Франка, яку так реально відчував Іван Франко, було невипадковим. Пророцтво батька таки справдилося. Справдилося з початком Другої світової війни – у червні-липні 1941 р. «чорна яма» радянської системи затягнула Петра Франка у свою криваву глибину…

У травні 1916 р. Петро Франко приїхав до Львова, отримавши двотижневу відпустку. Тоді, як він згадував, «я помітив, що з Батьком зле. Др. Кобринський не робив ніяких надій. Записав рецепту, де коло ліків дігіталіс та стрихнін було по три оклики. Коли я приніс Батькові то лікарство, Батько сказав: “Що, др. Кобринський хоче мене отруїти?” Я викинув ліки. Моя відпустка кінчилася. З Батько було дуже зле. Я пішов до команданта станиці УСС до др. Волошина з просьбою о продовження відпустки. Але др. Волошин відмовив: “Їдьте на фронт, пане товаришу, як Батько помре, то вас повідомимо”. Над Стрипою я дістав за кілька днів повідомлення»[14]. Це була страшна звістка про батькову смерть…

На похорон Івана Франка, який відбувся 31 травня 1916 р., з усіх дітей письменника зумів прибути з фронту лише його наймолодший син Петро, на той час четар УСС. Анна Франко-Ключко писала:

«Він єдиний з нас мав змогу сповнити сумний обовʼязок відпровадити покійного тата в його останню дорогу (я в той час була в Києві, а Тарас на італійському фронті). Хоч відомо було, що тато запалення легенів не переживе і що він бажав хоч когось з нас бачити перед смертю, – Петро ніяк не міг дістати відпустки, тільки аж на похорон»[15].

Провести І. Франка в останню путь разом з Петром прибули і Січові стрільці, які виносили домовину поета з хати, а також несли її на руках від брами Личаківського цвинтаря і аж до місця поховання. У телеграмі УСС, надісланій на похорон, значилося:

«Коли покійник не зміг сам посвятити своїх сил для новітнього Запорожжа, дав йому свого сина Петра. Тим-то відчуло Українське Стрілецтво глибоко втрату свого духового провідника та склонило прапори перед його безсмертним духом»[16].

Окрім цього Українське Січове Стрілецтво на смерть Івана Франка відгукнулося також некрологом у журналі «Шляхи», де вважало його і прямо називало своїм духовним попередником, батьком і лідером:

«На бойовому шляху України упав перший жовнір першого ряду першої чети каменярської сотні. Упав по боротьбі важкій, склонив сиву голову по метушні життєвій, поклався на вічний спочинок по праці виснажуючій, кервавій, упав з піснею на устах, з окликом напімненням: “Vivere memento”, із закликом: “Тільки ти придатний будь!” Не кинув Він каменярського молота. Той молот сам випав з Його колись сильної долоні». Упав він «не з крісом, а з молотом»[17].

Молот, який випав з рук батька, підняли його сини – Тарас і Петро. Їм судилося взяти в руки і кріса…

Такими словами прощалися з генієм свого народу усусуси. У той час наймолодший син Івана Франка від себе та родини покійного поета 8 червня 1916 р. до львівської газети «Діло» надіслав сердечну подяку усім, хто в часі війни старався «злагіднити останні хвилі тяжко недужого Батька, а опісля своїми заходами і присутністю причинилися до звеличення сумного свята»[18].

Після похорону батька Петро повернувся на фронт як четар другої сотні УСС під командуванням поручника Романа Сушка. Ще на початку 1916 р. його як старшину з технічними здібностями австрійське командування відрядило до летунської школи у Райльовац поблизу Сараєва. Окрім цього він пройшов вишкіл у Вінер-Нойштадті, де знаходилася Терезіанська військова академія – єдиний навчальний заклад Австрії з військової підготовки офіцерського складу. З листа від 4 вересня 1916 р. Петра Франка до його наймолодшого бойового колеги Омеляна Заклинського довідуємося, що у цей час його військова частина знаходилася поблизу Станіславова (нині м. Івано-Франківськ)[19]. А уже 24 грудня 1916 р. Петро Франко з властивим йому почуттям гумору писав до того-таки адресата з Відня: «Бавимося завзято в війну. Нападаємо, боронимося, стріляємо от, щоби сходив час»[20].

Точна хронологія військових переміщень четаря Франка від 1917 р. до листопада 1918 рр. на сьогодні ще залишає низку запитань без відповідей.  Про це див. докладніше тут: СІЧОВИКИ ПРОТИ БІЛЬШОВИКІВ: Петро Франко у боротьбі за Велику Україну

Одначе, як згадував сам Петро Франко, на його бойовому шляху «прийшли ходи й переходи: Кам’янець-Подільський, Бірзуля [нині м. Подільськ Одеської обл. – Н. Т.], Олександрівськ [нині м. Запоріжжя. – Н. Т.], Одеса, Чернівці і похід на Львів. Коротка оборона касарень Фердинанда [нині вул. Городоцька, 40. – Н. Т.], Кайзервальду [сучасна територія Шевченківського гаю. – Н. Т.], палати Ґолуховського [сьогодні Діагностичний центр лікарні Львівської залізниці, що на вул. Листопадового Чину, 16. – Н. Т.] і відступ»[21]. Останні події, що про них згадує Петро Франко у своїх споминах, відбувалися на початку листопада 1918 р. у Львові і увійшли в історію як Листопадовий Чин.

Восени 1918 р. ставало дедалі очевиднішим, що Австро-Угорщина як імперія тріщить по швах. Народи, які підневільно входили до її складу (у т. ч. і українці), були спраглі самостійності. Як наслідок цих відцентрових самостійницьких прагнень українців було утворено Українську Національну Раду, яка проголосила на теренах Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття Українську Державу (яка з 9 листопада отримала назву – Західноукраїнська Народна Республіка). 1 листопада 1918 р. українці перебрали владу у Львові, а на ратуші замайорів жовто-синій прапор. Проте у боротьбу за Львів втрутилися поляки, що спричинило довготривале польсько-українське протистояння та війну 1918–1919 рр. Тоді, упродовж трьох тижнів листопада (до 21 листопада) 1918 р., за Львів точилися запеклі вуличні бої. Обороняли український Львів загони Українських Січових Стрільців, що прибули 3 та 4 листопада з Буковини, де на той час дислокувалися. З Чернівців до рідного міста приїхав тоді і поручник Петро Франко. Як командир сотні скорострілів (кулеметників) він брав участь у боях на Високому Замку), на Кайзервальді, упевнено тримав оборону палацу Голуховського та касарень Фердинанда аж до відступу українських військ зі Львова 22 листопада[22].

Сили польських та українських вояків у боротьбі за Львів були нерівними. Українські Січові Стрільці, звиклі до боїв на полі, погано орієнтувалися у міському просторі. Окрім цього поляки у цьому бою використали свою, хоч і нечисельну ще тоді, але авіацію. На базі четвертого авіаційного парку у Львові (де розміщувалися колишні авіаційні частини австро-угорської армії) 4 листопада 1918 р. почалося формування перших польських авіаційних частин, які мали у своєму розпорядженні двох польських пілотів асів Євгена Роланда та Стефана Стеца[23]. Петро Франко свідчив, що під час оборони Високого Замку він віч-на-віч зустрівся з польськими військово-повітряними силами:

«Коли моя сотня скорострілів стояла на Високім Замку, кілька разів прилітав у гості польський літак.

Але я приготовив скоростріл і чекав. Й одного гарного полудня, низенько над нами появився той літак… Перша бомба впала далеко від нас. Моя сотня розбіглася у паніці, бо бистрі очі стрільців побачили, як із літака доглядник кинув бомбу, що мала впасти просто на нас. Я лежав під скорострілом та дивився, як бомба летіла просто на мій скоростріл, який сипав кулями. Я мірив значно перед літак, але висліду не було видно. Бомба знижувалася божевільно скоро. Очевидно, це так тільки здавалося, що вона летить просто на мене. Вона впала за обрив, яких шість кроків від скоростріла, саме там, куди в паніці кинувся мій ст. дес. Я. із кількома стрільцями. На щастя, бомба не вибухла. Маленька затримка скоростріла, мій помічник блискавично змінив набій і скоростріл узяв на ново приціл… Літак повернув і полетів на Янівське болоня. Говорили потім, що літак вернувся міцно ушкоджений, а пільот ранений.

Чи це була моя заслуга, годі сказати… ˂…˃ Якби там не було, польський літак більше не появлявся»[24].

За штурвалом цього польського апарату якраз і були пілот Євген Роланд і летун-дозорець Беаурін, які вилетіли для розвідки та бомбардування Високого Замку.

«Під час виконання бойового завдання їх машину було посічено кулями та підбито українськими вояками, які влучно стріляли з землі. Літак був настільки пошкоджений, що не зміг досягти летовища, впав прямо на Левандівці й ущент розбився. Екіпаж вижив, але льотчик Роланд дістав важку контузію, Беаурін теж був контужений і мав два поранення в руку. ˂…˃…Честь збиття машини Роланда та Беауріна належить майбутньому організаторові галицької авіації поручику Петру Франкові», – так описав наслідки зіткнення польської авіації з сотнею Петра Франка сучасний дослідник летунства Ярослав Тинченко у своїй монографії «Герої українського неба»[25].

Сталося це 13 листопада 1918 р. У цілому протягом листопада 1918 р. українці «збили 5 літаків, 4 з яких точно належали до польських військово-повітряних сил»[26]. І один із цих літаків збив власноручно Петро Франко!

Летун: у коханні і війні

Зі смертельного бою на Високому Замку Петро Франко вийшов переможцем, але активне використання повітряного простору для потреб війни, що його демонструвала ворожа сторона, заставляло замислитися… Тим паче, що авіація «в останній рік Першої світової війни у всіх арміях світу досягнула великого розвитку»[27].

Ще  1916 р. його як старшину з технічними здібностями австрійське командування відрядило до летунської школи у Райльовац поблизу Сараєва. Окрім цього він пройшов вишкіл у Вінер-Нойштадті, де знаходилася Терезіанська військова академія – єдиний навчальний заклад Австрії з військової підготовки офіцерського складу. Про свій перший летунський досвід Петро Франко оповідав у аеронарисі «В літаку» (1917). ПІДКОРЕННЯ НЕБА: Аеронарис Петра Франка «У літаку»  Летунські завдання молодого авіатора були повʼязані із розвідкою, коли він у літаку, озброєний пістолем Мавзера, крісом Манліхера, картою та фотоапаратом (який важив 8 кг!), мав відсвітлити розміщення російських ворожих позиції на лінії «Станиславів – Надвірна».

Тож ініціативний і діяльний поручник Франко одразу по відступі українських військ зі Львова, ще у листопаді 1918 р., виступив з пропозицією утворення авіаційного відділу УГА. Начальному Команданту УГА полковнику Г. Стефаніву ця пропозиція сподобалася. А вже 1 грудня 1918 р. поручник Петро Франко був призначений командантом Летунського відділу УГА (до 26 березня 1919 р.) і референтом летунства при Державнім Секретаріаті Військових Справ (до 10 квітня 1919 р.).

Проте створення авіації УГА було не такою простою справою. Не було летовища, літаків, пального, пілотів. Не було досвіду… Усе це потрібно було надбати і організувати… Але ж молодий поручник не звик пасувати перед проблемами. Його кипучому темпераменту це навіть подобалося. Тож отримавши дозвіл та оглянувши летунські майданчики австро-угорської армії у Рогатині, Стрию, Тернополі, Станиславові (нині м. Івано-Франківськ), Петро Франко зосередив свою діяльність у м. Красному. Саме там, у Красному, були «чудовий летунський майдан, знамениті ганґари на літаки, бараки для старшин та стрільців і багаті варстати, в яких були добірні станки для точення, стругання, кування, відливання і т. д.»[28]. Красне стало важливим стратегічним пунктом ще й тому, що розташовувалося неподалік Львова (45 км), де відбувалися бої, та Тернополя, де перебував уряд ЗУНР.

Перші літаки Летунського відділу було зібрано під керівництвом Степана Слєзака зі старих австро-угорських запчастин, які вдалося віднайти, і змонтовано на взірець літальних апаратів типу «Бранденбург» та «Альбатрос». Першорядне паливо для літаків постачали з Борислава. Про це домовився Петро Франко зі своїм колишнім однокашником по Львівській політехніці. Окрім цього, він особисто стежив за тим, як монтували літаки, випробовували двигуни, усували неполадки і врешті-решт – злітали в небо пілоти, здобуваючи такий важливий військовий авіаційний досвід. Першими летунами були колишні ветерани австро-угорської армії, згодом особовий склад поповнили авіатори з Наддіпрянської та Східної України. Для підготовки власних фахівців з різних галузей авіаційної справи у січні 1919 р. при Летунському відділі почали діяти курси летунів-дозорців та механіків-мотористів[29].

Петро Франко особисто двічі літав на зустріч із головним отаманом Симоном Петлюрою до Проскурова (з лютого 1919 р. там знаходився штаб авіації УНР) та домовлявся про перенесення літаків до Красного. С. Петлюра передав також тоді «вагон летунських бомб та два прегарні літаки»[30]. Окрім цього, як твердить Я. Тинченко, Петро Франко «пропонував С. Петлюрі перевезти всю авіацію УНР до Проскурова і зробити спільні з ЗУНР військово-повітряні сили»[31].

Освоєння летунства, як додаткового і сучасного методу боротьби, посилювало обороноздатність та військову потугу УГА, давало надію на перемогу. «Тепер ми кидали бомби на Високий Замок, де стояли польські батареї, на двірець, кадетську школу, де було польське радіо та польське летовище на Янівськім болоню. ˂…˃ Польські війська до 1919 р. мали значно гірші літаки»[32], – з гордістю за тогочасну українську авіацію писав Петро Франко у своїх спогадах «Летунський відділ УГА». Окрім бойових дій, Летунський відділ провадив також і розвідувальну роботу, вистежуючи позиції ворога, прикривав піхоту з повітря, перевозив надважливу кореспонденцію. За успіхи в організації Летунського відділу УГА Петро Франко 1 січня 1919 р. отримав звання сотника.

Петрові Франкові вдалося сформувати команду вправних пілотів-винищувачів та розвідників, які назавжди увійшли в історію українського війська. За твердженням Богдана Якимовича, «впродовж усієї польсько-української війни летунство УГА переважало поляків в умінні, силі і відвазі»[33]. Сам Петро Франко здійснив близько пʼятдесяти польотів. «Часто я не міг літати (літав усього 40 до 50 разів), бо на моїй голові лежав догляд над усею орґанізацією»[34], – згадував згодом.

Під час одного з таких вильотів, що відбувся 4 січня 1919 р., разом зі своїм напарником підстаршиною Василем Кавутою (24. 09. 1891 – березень 1919) Петро Франко втрапив у полон до поляків і опинився у таборі військовополонених у Кракові. Одначе винахідлива натура Петра Франка і тут далася в знаки. За золотий перстень він виміняв в охоронця польську форму і, переодягнушись у неї, втік з полону. Тож, як оповідала Зеновія Франко, коли військові патрулі розшукували його на вокзалі, він спокійно собі пив «каву в кафе»[35]. Сам Петро Франко про ці екстремальні перипетії свого життя згадував таке:

«В 1919 р. день перед Різдвом (4. І.) полетів я із пільотом Кавутою на північ, кинув бомби на кілька двірців, але літак, мабуть, ушкоджений обстрілом із низу, упав у глибокий сніг коло с. Дубнова, недалеко від Володимира-Волинського, де ми попали в полон. Прийшлося посидіти на люблинськім замку, а потім переїхати до Кракова та Домб’я. Я на другий день утік уже з Кракова до близької чеської гряниці, а тоді через Прагу, Відень, Будапешт, Карпати, Станиславів назад до Красного. І так 21. I. я знов повнив свою службу»[36].

Випадок із П. Франком і В. Кавутою, як твердить Я. Тинченко, «на сьогодні єдиний доведений факт збиття польською стороною українського літака»[37].

Одначе, на війні – як на війні. За падіннями приходили нові злети… А літав Петро Франко не лише на військових літаках, але й на крилах кохання…

Через два тижні після повернення з полону Петро Франко одружився з донькою священика Ольгою-Марією Білевич (1896–1987), з якою познайомився ще 29 жовтня 1911 р. на відкритті памʼятника Маркіянові Шашкевичу на Білій Горі біля Підлисся. Струнка русява голубоока дівчина з лагідним поглядом виявилася рідною сестрою його гімназійного товариша Олександра Білевича (1892–1981). Ольга Білевич, яка мала таке ж замилування до руханки, як Петро Франко, терпляче чекала повернення коханого з війни. Та й Петро раз у раз подумки щоразу повертався до Буська, до своєї коханої Дзюні (так ніжно її називав). Коли у листопаді 1918 р. Петро Франко обирав м. Красне місцем формування Летунського відділу УГА, то, мабуть, до усіх раціональних аргументів, якими він керувався, треба було б додати ще і запал закоханого серця молодого поручника. Бо ж м. Красне розташоване усього 5 км від Буська….

Шлюб відбувся 4 лютого 1919 р. у с. Полонична, де мешкала родина нареченої. У цей воєнний час дозвіл на одруження сотникові Франкові дала Начальна Команда і Секретаріат Військових справ. На весіллі були присутні старшини з Летунського відділу УГА. Перші місяці після одруження молода сімʼя жила в Красному. Тоді у Красному разом з дружинами відбували службу також і полковники Борис Губер та Джам Булат Кануков, сотники Іван Шестаків та Нікандер Залозний. Дружини летунів, як згадував Петро Франко, «поділяли з чоловіками всі їх радощі і горя»[38].

А те, що у напруженому вирі війни радощі і горе так часто сусідили між собою, виявилося уже одразу наступного дня по весіллі Петра та Ольги Франків… Коли весільні гості, згадував Петро Франко, «на другий день виїхали з Полоничної до Красного, ніяк не можна було сподіватися, що для багатьох із них це буде остання дорога»[39]. Увечері 5 лютого 1919 р. під час навчань на летунських курсах сталася трагедія. Полковник Борис Губер демонстрував устрій летунської бомби. Бомба вибухнула в нього в руках, забравши життя 8 пілотів Летунського відділу. Тоді у Красному від вибуху авіаційної бомби загинули: Б. Губер, Т. Томенко, О. Швець, І. Лупул, О. Басан, X. Кануков, М. Нестор, О. Гумецький. Шістьох із них поховали у спільній могилі у Красному. Надгробну промову над своїми товаришами виголосив Петро Франко…

Сьогодні, гортаючи аркуші архівних документів з фонду Петра Франка (Ф. 640), що зберігаються у Центральному державному архіві України у Львові, віднаходимо чорно-білі світлини із зображеннями покалічених тіл старшин і підстаршин, що загинули від вибуху у Красному на другий день по весіллі[40]. Жахлива катастрофа, що сталася того 5 лютого 1919 р., чудом оминула Франкового сина…

У квітні 1919 року Петро Франко прибув у м. Станіславів на нараду, яку проводив військовий міністр, полковник Дмитро Вітовський. Відтак за рішенням уряду від 14 квітня 1919 р. сотник Франко мав виїхати до Білгороду (Белграду, Београду у Сербії) як представник уряду ЗУНР з місією у Міжнародному Червоному Хресті в справах полонених колишньої австрійської армії.

У звʼязку з новим призначенням Петра Франка у Сербію, командування Летунським відділом з 26 березня 1919 р. перебрав на себе сотник Джам Булат Кануков, а обов’язки референта авіаційних справ при Державному секретаріаті військових справ ЗУНР з 10 квітня 1919 р. передано сотнику Євгену Пузі.

На Петра Франка ж чекали нові завдання, нові пригоди і випробування…

(Далі буде…)

Продовження див.: Студія третя НА РУЇНАХ СТАРОЇ ЄВРОПИ: З БІЛГОРОДА ДО ВІДНЯ

---

[1] Див.: Кучабський Ю., Франко П. М. Петро Франко (сторінки життя). Львів, 1999. С. 41.

[2] ІЛ. Ф. 3. № 1636. С. 79–80.

[3] Франко П. М. Син Великого Каменяра. Львів: Галич-Прес, 2018. С. 33.

[4] Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина. С. 94.

[5] ІЛ. Ф. 3. № 1637. С. 52.

[6] ІЛ. Ф. 3. № 1636. С. 94.

[7] Кучабський Ю., Франко П. М. Петро Франко (сторінки життя). Львів, 1999. С. 42.

[8] Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Львів: НТШ, 1995. С. 131.

[9] Гнатевич Б. Семиківці // Українські Січові Стрільці 1914–1920: ювілейне перевидання. Львів: НТШ, 2005. С. 50.

[10] Цит. за: Ріпецький С. Українське Січове Стрілецтво. Львів: НТШ, 1995. С. 130.

[12] ІЛ. Ф. 3. № 1636. С. 97.

[13] ІЛ. Ф. 3. № 1636. С. 99.

[14] Франко П. Іван Франко з близька. (Пʼять портретів). Львів, 1937. С. 32.

[15] Франко-Ключко А. Іван Франко і його родина. С. 94–95.

[16] Цит. за: Возняк М. Памʼяти Івана Франка (Опис життя, діяльности й похорону). Відень, 1916. С. 65.

[17] Стрілецька Голгофа: Спроба антології / Упоряд., авт. вступ. статті і приміт. Т. Ю. Салига. Львів: Каменяр. С. 25.

[18] По смерти Івана Франка // Діло. 1916. 14 червня.

[19] ЛННБУ ім. Стефаника. Ф. 48. Закл. 137-м, п. 21. Арк. 1.

[20] ЛННБУ ім. Стефаника. Ф. 48. Закл. 137-м, п. 21. Арк. 3.

[21] Франко П. Летунський відділ УГА // Літопис Червоної Калини. Львів, 1937. Ч. 10. С. 3.

[22] Докладніше про оборону Львова див.: Мельник Р. Битва за Львів [режим доступу:] https://photo-lviv.in.ua/bytva-za-lviv/

[23] Тинченко Я. Летунський відділ Галицької Армії [режим доступу:] https://history.wikireading.ru/373738

[24] Франко П. Летунський відділ УГА // Літопис Червоної Калини. Львів, 1937. Ч. 10. С. 3.

[25] Тинченко Я. Летунський відділ Галицької Армії [режим доступу:] https://history.wikireading.ru/373738

[26] Там само.

[27] Там само.

[28] Франко П. Летунський відділ УГА // Літопис Червоної Калини. Львів, 1937. Ч. 10. С. 3–4.

[29] Тинченко Я. Летунський відділ Галицької Армії [режим доступу:] https://history.wikireading.ru/373738

[30] Франко П. Летунський відділ УГА // Літопис Червоної Калини. Львів, 1937. Ч. 10. С. 4.

[31] Тинченко Я. Летунський відділ Галицької Армії [режим доступу:] https://history.wikireading.ru/373738

[32] Франко П. Летунський відділ УГА // Літопис Червоної Калини. Львів, 1937. Ч. 10. С. 4.

[33] Якимович Б. Збройні сили України. Львів. 1996. С. 256.

[34] Франко П. Летунський відділ УГА // Літопис Червоної Калини. Львів, 1937. Ч. 10. С. 4.

[35] Франко З. Людина із забуття // Франко З. (1925–1991): Статті. Спогади. Матеріали / Упоряд. і наук. ред. М. А. Вальо. Львів: [ЛНБ ім. В. Стефаника НАНУ], 2003. С. 56.

[36] Франко П. Летунський відділ УГА // Літопис Червоної Калини. Львів, 1937. Ч. 11. С. 11.

[37] Тинченко Я. Летунський відділ Галицької Армії [режим доступу:] https://history.wikireading.ru/373738

[38] Франко П. Летунський відділ УГА // Літопис Червоної Калини. Львів, 1937. Ч. 11. С. 11.

[39] Там само.

[40] ЦДІАУ у м. Львові. Ф. 640. Оп. 1. Спр. 10. Арк. 36–39, 43.