ВІДЛУННЯ (Штрих до взаємин Івана Франка і Лесі Українки)

© Лариса БОНДАР

Кандидатка філологічних наук,
професорка кафедри української літератури
ім. акад. М. Возняка
Львівського національного університету
імені Івана Франка

1903 рік Леся Українка зустрічала, як звичайно, далеко від батьківщини – в Італії, на курорті Сан-Ремо.

Минуло вже двадцять років виснажливої «тридцятилітньої війни» з туберкульозом, який диктував свої умови – де жити, як жити і навіть з ким; писати – не писати, і що писати…

Та зараз цей демон, здається, трохи відступив. Хіба міг він хазяйнувати в такому райському закуткові, як Сан-Ремо, з його благодатним кліматом, сліпучим сонцем, ласкавим морем?.. Ось і зараз: надворі січень, а «у нас сади різним цвітом процвітають», на різдвяну вечерю подавали особливий пудинг, обкладений букетами фіалок, а наступного дня продавці з базару прислали всі продукти в супроводі квітів – м’ясо з трояндами, молоко – з геліотропами і т.д. Квітів тут так багато, що навіть на бульварах нікому не забороняють зрізати троянди, скільки хто хоче, із цих троянд тут живоплоти роблять, і вони цвітуть цілий рік… Одним словом, рай земний. До того ж тут безліч фруктів (яблука, груші, виноград, мандарини, фініки), тепло (удень двадцять градусів, а то й більше), затишна світла кімната з видом на море в будинку далеких родичів, доброзичлива атмосфера, зразковий догляд, кваліфікована медична допомога і відносно дешево – чого ще бажати? Здається, підступна хвороба якщо не назовсім пішла, то, принаймні, відступила десь геть далеко. Лікарі тимчасом милосердні (у минулому році вони були невблаганними) – дозволили працювати. І Леся жадібно накидається на книги, журнали, пише статті, драми, вірші, та найбільше часу забирає листування.

• 

• 

Вона належала до тієї рідкісної, майже вимерлої тепер породи людей, які люблять писати листи і притому довгі, над цим сама підсміювалася: «Усе на світі має кінець, навіть мої листи». Звичайно ж, любила й одержувати (тут уже, як усі ми, грішні), признавалася, що на душі в неї легко тоді, коли надворі гарна погода і є вісточки з дому, з України…

Ось прийшов лист із далекої Галичини з львівським штемпелем від того, кого Леся Українка називала і «високоповажний добродію», і «дорогий учителю», і «дорогий пане товаришу» – від Івана Франка. У листі були вірші. Письменник із європейським ім’ям, що вже відсвяткував 25-річний ювілей творчої діяльності (а в ті часи було прийнято відзначати не календарні дати, а саме творчі ювілеї), звертається до своєї молодшої колежанки з проханням оцінити його поетичні сторінки «Із дневника», відгукнутися на них. Зрозуміло, наскільки важливо це було для нього.

Леся прочитала вірші, і вони відізвалися в глибині її серця гострим болем, а далеко не кожний твір Франка викликав у неї такі відчуття, багато чого вона не сприймала, у неї був своєрідний смак, вона погоджувалася з тими, хто вважав її ліричною натурою. І тому тільки поважала, а не любила і «Пана Бальцера в Бразилії» М. Конопницької, і навіть Пушкінового «Євгенія Онєгіна», і «Панські жарти» самого Франка. Але в листі учителя була цього разу лірика, та ще й яка! Трагічно пронизлива, наскрізь пройнята гіркотою та болем.

«Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє». І ось серед цієї могильної опівнічної тиші виникає страшний привид – із болотяного дна встають утоплені і простягають до поета опухлі зеленкуваті руки, чується ледь уловне ридання, стогін, не голос, а тінь голосу, зітхання, почуте тільки серцем, і від цього так боляче:

Тату! Тату! Тату!
Се ми, твої невродженії діти!
Передчасом утоплені в багнюці!
О глянь на нас! О простягни нам руку!
Поклич до світла нас! Поклич до сонця!
Там весело – нехай ми тут не чахнем!
Там гарно так – хай тут не гинем!

Вірші – то поетові діти, його улюблені діти, це просто і зрозуміло. Згадаймо у молодого Шевченка: «діти-думи», «діти-квіти», «рожевії квіти», він їх посилає в Україну, пишається ними, а у Франка –- діти, не вроджені на світ, свідомо згублені, утоплені в брудному болоті, сам спогад про них викликає в пам’яті поета пекучий біль і сором.

Леся, як ніхто інший, могла зрозуміти і цей біль,і цей сором. Негайно сідає писати відповідь. На конверті виводить адресу – «Львів, вулиця Понінського, 4». І в пам’яті зринув образ нового, щойно збудованого дому, який відвідала торік. Він був далеко, уже за містом.Місце гарне, і сам будинок нічого собі. Франкова родина недавно сюди переселилася, тільки-тільки влаштувалася, і в кімнатах іще порожньо. Та все ж головне те, що письменник, нарешті, здобув власне пристанище, де можна, принаймні, сховатися від житейських бур, проте від докорів сумління, від скорботи за планами та задумами, що їх задушив власними руками, – навряд… І скорбота ця проривається стогоном трагічних рядків «Із дневника». Чи має право поет на цю скорботу? Чи не повинен він соромитися відверто вихлюпнутої на люди скорботи? «Ні, не повинен, – вважає Леся Українка. – Чому все має право на сльози: і туга материнська, і нещасливе кохання, і громадський жаль, а тільки душа поета, що втратила дітей своїх, повинна мовчати?.. »

Франкова душа не змогла, вона обізвалась, але не солов’їним щебетом, а голосом людської туги, і він, цей голос, проникає в серце так глибоко, як ніколи не змогли б проникнути солов’їні рулади. Коли Леся писала ці рядки, у її вухах лейтмотивом звучало біблійне: «Рахіль плаче і не хоче втішитися по дітях своїх, бо їх нема». Ці діти безсмертні, бо туга їхньої матері безсмертна, і вони вічно будуть жити в її тузі. А якщо б їхня мати втішилася, то хто б тепер пам’ятав про них? Тому Леся дякує Франкові за те, що він сказав не тільки за себе, але й за неї, і за всіх українських письменників.

Хай ніхто не думає, що топити своїх дітей для них було легко. Хай усі знають, які страшні то були часи, коли письменник повинен був стати дітовбивцею. І Лесі згадалось, як Франко давно колись, ще в її улюбленому Колодяжному, розказував план однієї драми, який видався їй надзвичайно цікавим та оригінальним. Потім деякі елементи з нього вона пізнала в п’єсі Франка під назвою «Камінна душа». Коли ж Леся прямодушно заявила авторові, що більшого, судячи з плану, чекала, він відповів, що дійсно повинен був «скрутити голову планові» через незалежні від драматурга обставини – «умови моєї праці», «умови мого життя», «умови нашої сцени». Лесі стало шкода того плану зі «скрученою головою», як чогось рідного. Така історія одного з «утоплених дітей».

А ось друга. Під час першого Лесиного перебування у Львові (1891) Франко поділився задумом більшого роману. Коли ж пізніше Леся запитала про нього, Франко тільки безнадійно махнув рукою. А в цей же час у якійсь газеті Леся прочитала звіт Франка про сільськогосподарську виставку. Згодом польська шовіністична преса огидно цькувала письменника за статтю про Міцкевича «Поет зради». Леся далі пише в листі своєму «метрові» про те, як часто думала і про «скручені голови», і про ті газетні дописи, про ту полеміку-цькування – це все умови, в яких змушений був працювати український письменник. Думала і про себе, їй також доводилося «наступати на горло власній пісні», до цього закликали її деякі сучасники-співвітчизники. Вони дорікали Лесі за те, що вона займалася ніби «чистим мистецтвом», нехтуючи реальною, конкретно-корисною роботою. І ось вона з її гарячою альтруїстичною натурою теж не одну «голову скрутила» своїм задумам, віддаючи перевагу чорновій роботі, виконуючи ніби свій громадянський обов’язок, а чи помітний був результат тієї праці? До того ж, її міг би зробити і хтось інший, не конче талановита поетеса, геніальний драматург. Сучасники Лесі Українки та Івана Франка ніяк не могли (чи не хотіли?) зрозуміти цього. Звідси гіркота і біль найголовнішого Лесиного львівського спомину, про який вона розповідає з Сан-Ремо Іванові Франкові.

…У листопаді 1901 року Леся Українка знову відвідала Львів. Це вже був шостий її приїзд, всього вона побувала у Львові вісім разів. Через наше місто Леся їхала на Захід – до Відня, Берліна, Софії, Італії. Завжди тут зупинялася – і щоб відпочити, і щоб зустрітися з друзями (а тут жило багато «друзів її ідей», найвідданіший із них – Михайло Павлик). Часто вона привозила гроші на видання українських журналів, які не могли через цензурні умови виходити в царській Росії. З цієї ж причини у Львові друкувалися майже всі художні твори Лесі Українки, тут же вийшли в світ дві поетичні збірки «На крилах пісень» (за сприяння Франка) в 1893 році та «Думи і мрії» в 1899 році. А значно раніше, у 1884 році, на сторінках львівського часопису «Зоря» був надрукований перший вірш Лариси Косач «Конвалія», підписаний «Леся Українка». Саме з нього почався шлях до світової слави. Тож до Львова багато що притягало письменницю – і громадські справи, і особистий інтерес, та все ж таки ці приїзди були, на жаль, вимушеними. Крім поїздки в Софію до Михайла Драгоманова, її рідного дядька, якому була зобов’язана своїм духовним становленням, як і декілька поколінь української, зокрема галицької, молоді. Решта поїздок Лесі пов’язані з її хворобою. Та й та софійська подорож також забарвлена трагічними тонами – Драгоманов помирає під час Лесиного перебування там, помирає на її руках…

Ще більш трагічним був для Лесі 1901 рік. На його початку вона приїхала до Мінська до найближчої тоді для неї людини – Сергія Мержинського, що помирав від туберкульозу. До останньої хвилини була з ним Леся. Як вона витримала всі муки? Переливши свої почуття в драму «Одержима». На Франків докір, що в ній (поемі) епічний тон не витриманий, Леся відповідає: «Признаюся Вам, що її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогеї». Найтяжче полягало в тому, що Леся була напродиво скритною натурою, про свої муки не розповідала нікому – ось хіба натяком у листі до вчителя та ще, трохи відвертіше, близькій приятельці Ользі Кобилянській (хай соромно буде тому, хто посмів поцілити каменем у цю високу дружбу!). Та ось іще відгук – в «Одержимій». А вірші, присвячені Мержинському, пролежали недрукованими до 1947 року, позаяк Лесина воля була такою, щоб їх ніколи не публікувати (а може, і справді – не треба було?).

Ну, і хіба після всього цього могло не похитнутися і без того слабке Лесине здоров’я? Знову рецидив, новий спалах туберкульозу. На цей раз – легені. Раніше боліли рука, нога, після найтяжчих операцій (професор Бергман, берлінське світило, казав, що в нього при таких операціях чоловіки плачуть, а тут найделікатніша жіноча істота – і ні стогону!) хвороба причаїлася, і ось знову… Щоб порятуватися, лікарі радять їй поїхати до Буркута. Там спалах буцімто вдалося загасити, але щоб закріпити успіх, медики настійно рекомендують Італію. І тому в листопаді по дорозі в Сан-Ремо Леся знову з’являється у Львові. На двірці її зустрічає Михайло Кривинюк, майбутній чоловік її улюбленої сестри Ольги, студент, виключений з Київського університету. Тепер він продовжує навчання у Львівській політехніці, не полишаючи й громадської роботи – розповсюджує заборонену літературу. Живе він на квартирі у Климентини Панкевич, дружини відомого художника. К.Панкевич працювала в книгарні НТШ і мешкала в його будинку по вул. Чарнецького, 26 (тепер Винниченка). У Кривинюка зупиняється і Леся Українка. Про цей будинок вона не забувала до останніх років життя. Листувалася з керівниками НТШ, з ученими, особливо часто з фольклористом-музикознавцем Ф.Колессою та етнографом В.Гнатюком. Пізніше, коли Леся стала дружиною Климента Квітки, так само відомого музикознавця-фольклориста, вона організувала запис мелодій кобзарських дум, щоб вони не щезли без сліду, на фонографічні валки, а згодом і друкування цих записів. Зі свого скромного бюджету виділяє засоби на цю шляхетну справу, запрошує зі Львова Ф.Колессу, який записує мелодії дум від кобзарів Полтавщини. І ось тепер уже справді – «наша дума, наша пісня не вмре, не загине».

• 

• 

Валки з записами дум збереглися до нашого часу в родині Ф.Колесси. Львівські вчені Г.Нудьга та Ю.Сливинський доклали багато зусиль до того, щоб реставрувати валки і перенести записи на платівку. Які ж були подивування й захват, коли при цьому був виявлений запис із голосом самої Лесі Українки! Фонографічні валки Леся заповідала НТШ. НТШ ж заповідала Леся і свої рукописи (де то вони зараз?). Про це вона писала в квітні 1913 року, майже перед самою смертю, у зверненні до бібліотеки НТШ, надісланому з Єгипту. Адреса була та сама – Львів, Чарнецького, 26. Будинок, з яким пов’язано стільки спогадів, певний час там на одній із стін висів портрет пензля І.Труша, визнаний найкращим із усіх Лесиних портретів. А їй було якось дивно дивитися на нього.

Хтозна, може саме тут, у цьому будинку, і відбулася Лесина суперечка про творчість Франка, про долю українського письменника взагалі, про «скручені голови» і про «втоплених дітей». «Позаторік, – згадує Леся, – по дорозі в Італію я опинилась у Львові; були мої нерви тоді дуже неслухняні, і я мала нахил до відвертих розмов. Одного разу я цілий вечір просперечалася з Трушем і Ганкевичем за Вас». Обидва Лесині приятелі, як могли, вихваляли Франка, тішилися його «універсальністю», раділи, що в нас є такий талант, який може поєднувати все – і белетристику, і науку, і поезію, і публіцистику, і громадську діяльність. Леся гаряче заперечувала, вона вважала, що не радіти треба, а журитися через те, що життя вимагає стільки різних якостей від письменника, і він уподібнюється Mädchen für alles. І ніхто не скаже: «Відпочинь, я тебе заміню». При цьому Леся згадала і опис господарської вистави, й інші дописи в газетах, а разом із тим і «скручені голови». Приятелі разом перейшли в наступ і почали докоряти своїй опонентці літературним аристократизмом. Леся блискавично перейшла в напад: «А якби вас примусили шильди малювати та вагони фарбувати для громадського добра та для хліба насущного, а пейзажам «голову скрутити»? – кинула вона виклик Трушеві. Маляр образився: «То зовсім що іншого! « – «А вам би казали пляци для мітингу замітати, «скрутивши голови» вашим промовам?» – звернулася тепер Леся у бік Ганкевича. Той мав мужність відповісти: «Що ж, якби треба…» «То мені було б вас дуже шкода», – вирвалося в Лесі. І тут супротивна сторона дружно накинулася на неї: «То се, значить, ви жалуєте на практичну роботу Франка?» І далі пішло – що сам Франко не подякував би Лесі за її оборону, що він не шкодує про те, що приходиться «замітати пляц» і що він (і це Франко!) розчищає шлях іншим, може, більшим (!!!) талантам, які розів’ються ліпше при ліпших умовах, що «замести пляц» – це честь для громадянина, і що навіть Геркулес чистив стайні, що «скручені голови» ще невідомо яку б мали вартість, може, не варт про них жалувати, і що не можна цінити речей так суб’єктивно, як Леся, для якої «Зів’яле листя» більше значить, ніж усі газетні дописи того ж автора, тоді як для нашої суспільності, для нашої епохи, може, власне описи господарських вистав далеко потрібніші, корисніші і цікавіші (хай би це вже казав адвокат, але художник?) і що Франко не потребує захисту, який для нього навіть образливий.

• 

• 

Лесю роздратували вкрай такі логічні, та які ж жорстокі міркування її співбесідників, і вона признається, що їй не вдалося витримати об’єктивного тону в тій дискусії, а це з нею траплялося дуже рідко. Та найгірша «невидержка» відбулась опісля, і її не побачили Лесині приятелі. Півночі вона проплакала (жінка!) після цієї суперечки. І не тому, що чулася ображеною чи «побитою по всіх пунктах», їй усе ввижалися оті «скручені голови», які ось тепер примарилися Франкові «утопленими дітьми» в його трагічному «Із дневника».

Франко посилав ці свої трагічні картки з поетичного щоденника саме їй, Лесі, із сумнівом, чи мають вони право на існування, але й з таємною надією на співчуття й порозуміння. Він не помилився: його адресатка зреагувала адекватно – зрозуміла, а головне, відчула: «Одна картка з такого дневника стинає кров! І нема сорому такі картки писати, нема сорому і на люди віддати». І це цілком природно, бо ж іще за два роки перед цим вона геніально передбачила усю глибину драми Франка-поета і появу на світ його «утоплених дітей» («скручених голів»). І як же ж по-жіночому тонко вона зуміла потішити старшого друга: «Ваші діти не загинули, бо ось вони вже вголос обізвались, – певне, не тим голосом, якого Ви для них бажали, не співом соловейків, але людським голосом, людською тугою, і, хто знає, може спів соловейків не так проникав би у серця, як сей стогін утоплених дітей Ваших». Хоча це голос не просто жінки. Це голос митця, що знає ціну поетичному слову. Але також і мислителя, який за злочином поета-дітовбивці вміє побачити провину всіх, хто штовхав на злочин (Труш, Ганкевич, уся українська спільнота?), а самого «злочинця» виправдовує: то були такі страшні часи, коли українські поети мусили бути infanticide. І з цього висновок: «І скажуть колись люди: коли сей народ пережив і такі часи і не згинув, то він сильний». Отож від найінтимнішого, від найсокровенніших секретів поетичної творчості, які й на люди ніяково виносити, до глобальних роздумів про долю всієї нації – така амплітуда Лесиних роздумів над Франковим циклом «Із дневника». Свого часу вона могла не погоджуватися з «метром», критикувати, полемізувати з ним; але ніхто, крім Лесі, глибше збагнути його не зміг. Величезний (вісім друкованих сторінок у 12-томнику, а скільки ж то рукописних?), написаний 13–14 листопада 1903 року в екзотичному Сан-Ремо лист є тому свідченням. Поет відчув поета, геній зрозумів генія.

Статтю проілюстровано світлинами і матеріалами з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка та з відділу рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України