Три жіночі силуети у мемуарній візії Анни Франко-Ключко
© Наталя ТИХОЛОЗ
Тексти Франкової доньки розпорошені у канадській та американській періодиці. Удоступнення їх широкій громадськості утруднює відсутність бібліографічного покажчика праць Анни Франко-Ключко. Тому щоразу, коли трапляється щаслива нагода віднайти ту чи іншу статтю, чи то мемуарний нарис, чи есе цієї авторки – це стає гарною нагодою пізнати щось нове про тих людей, яких знала і пам’ятала Анна Франко-Ключко.
Властиво сьогодні започатковуємо серію публікацій Анни Франко-Ключко про відомих українок – письменниць, учительок, громадсько-культурних діячок, серед яких Наталія Кобринська, Уляна Кравченко, Євгенія Бохенська, Костянтина Малицька, Ася Шехович, Марійка Підгірянка та ін. Тексти Анни Франко-Ключко про цих жінок залишаються малознаними у сучасному літературознавстві і якось стоять ніби на маргінесі. А поза тим вони є свідченням жіночих контактів, підтримки у скрутну хвилину, глибокої симпатії чи й навіть дружби, виявом вдячності чи емоційним спомином з дитинства. Цікаво, що, розповідаючи про кожну із жінок, Анна щоразу шукала і якусь нову форму викладу. Одначе, усі її тексти можна кваліфікувати як его-документи, бо через них проглядає й життєва історія самої авторки, її досвід буття на чужині.
Взаємини Анни Франко-Ключко з українськими жіночими організаціями в Канаді та США – тема окремого дослідження. Адже донька Франка часто співпрацювала із Об’єднанням жінок Ліги визволення України (ОЖ ЛВУ), із Союзом українок Америки, Лігою українських католицьких жінок (ЛУКЖ), Організацією українок Канади (ОУК), Світовою федерацією українських жіночих організацій (СФУЖО). Вона легко відгукувалася на запрошення лідерок жіночого руху, читала лекції, приходила на зустрічі з жіноцтвом, ділилася власним досвідом, допомагала в організації благочинних заходів. Зокрема, 18 листопада 1956 року Анна Франко-Ключко на запрошення Об’єднання жінок Ліги визволення України з нагоди ювілею свого батька та з нагоди 5-річчя діяльності цієї організації виступила з доповіддю «Три силюети», у якій з «літературним хистом змалювала відношення Івана Франка до українського жіночого руху»[1]. Невдовзі, 3 грудня, на запрошення Ліги українських католицьких жінок та Організації українок Канади донька письменника виступила на концерті і зустрічі з жіноцтвом у Монреалі, де прочитала дві доповіді: про взаємини Івана Франка з Наталею Кобринською, Уляною Кравченко і Євгенією Бохенською та нарисом «Таємниця вишивки». Вислідом цієї творчої і громадської взаємодії Анни Франко-Ключко стала публікація «Три силюети», яка з’явилася у канадській газеті «Гомін України» 1957 року (№1–2. Від. 7. І. С. 11–12), яку публікуємо нижче.
У мемуарному нарисі «Три силюети» Анна Франко у легкій і доступній формі викладу, властивій її стилю, кількома штрихами змалювала силуети трьох жінок – Наталі Кобринської, Уляни Кравченко (Юлії Шнайдер) і Євгенії Бохенської, – на формування творчих доль яких мав вплив Іван Франко. Водночас історії цих жінок вона розповіла не лише у їх взаєминах з Іваном Франком, а й із його сім’єю. Зокрема, малюючи портрет Наталії Кобринської, авторка відзначала не лише її лідерські здібності в організації жіночого руху, а й особливі приятельські взаємини зі своєю мамою, Ольгою Франко:
«Н. Кобринська з’єднала собі серце і досмертну приязнь моєї мами. При її появі в нашім домі, мама вітала її якнайсердечніше. Поцілункам не було кінця. Це була її Натальця, її сердечна подруга. Уже те, що вона держала до христу першого сина Андрія, говорить про те, що Кобринська вважалась немов членом нашої родини і кожна її поява в нашому домі була для мами чимось святочним і радісним, немов ясне сонце входило [в] її журливе, повне клопотів, життя».
Щедра на спогадові фрагменти і розповідь про непросте сімейне життя народної учительки і красуні поетки Уляни Кравченко, у домі якої Франки гостилися на Великдень шинкою з ведмедя, збирали у лісі фіалки і пристрасно дискутували.
Дуже тепло, ніжно і вдячно Анна Ключко змалювала міжособистісні стосунки скромної, лагідної і непомітної Євгенії Бохенської з письменником і малими Франчатами:
«Приїзд п[ан]і Бохенської в нашу хату був завжди великою радістю, зокрема для нас – дітей. Вона залишалася у нас щонайменше на тиждень. П[ан]і Бохенська закочувала рукави і бралась до роботи. Мама була хоровита й слабосила й тяжко собі давала раду з 4 дітьми. П[ан]і Ґєня доглядала нас усіх: мила-купала, чесала, прибирала, піклувалася нами з доброю, лагідною усмішкою, навіть з більшою любов’ю як сама мама. Тато, коли приходив до дому і заставав її при праці, вітав її, мов спасительку. Він бачив, що її праця не є на показ, що і там – в своєму селі, вона подає без вагання помічну руку всім, хто тільки того потребує. ˂…˃ А вже ніяк ми, діти, не могли забути чудернацьких горішків, що росли в глибоких багнах біля Болехова. Їх п[ан]і Ґєня ніколи не забувала привезти нам, як бажаного гостинця».
Саме такі мемуарні епізоди, які, окрім творчих взаємин, акцентують увагу також і на живому людському спілкуванні, взаємній допомозі та підтримці у скрутних хвилинах, дають змогу сьогодні ближче пізнати класиків нашої літератури. Прикметно також, що для цієї своєї статті (і виступу, який їй передував) Анна обрала саме цих трьох жінок, дуже різних між собою, не схожих одна на одну ні зовні, ні характерами. Одначе саме вони, як вона вважала, були для Івана Франка «сестрами, істотами духовно близькими» і навіть рідними, які дарували йому радість, «силу будувати любов і пошану до жінки громадянки, до жінки поетки і до жінки тихої незамінної працівниці». Наталія Кобринська, Уляна Кравченко, Євгенія Бохенська стали тими жінками, через яких письменник «осягнув рівновагу духа і охоту до дальшої праці». Натомість жінки, у яких він був закоханий і яким «посвятив свої найгарячіші почування, для яких писав незрівняної краси й глибини поезії» були, на думку Анни Ключко, типами «пересічними». Прикметно, що в оцінці цих жіночих постатей проглядає також і ставлення до них не лише самої авторки, а й Ольги Франко, думка якої була для донька завжди дуже важливою. А тому у цьому нарисі доньки приховано звучить і тихий голос її матері.
Анна ФРАНКО-КЛЮЧКО
ТРИ СИЛЮЕТИ
У мене перед очима стоять три жіночі постаті, що відіграли велику ролю в житті І. Франка і безперечно мали немалий вплив на його поетичну творчість і суспільну діяльність.
Це постаті, по званні учительки, ідейні і віддані співробітниці І. Франка: Наталія Кобринська, Юлія Німентовська – Уляна Кравченко та Євгенія Бохенська.
На першім місці стоїть Наталія Кобринська. Бачу її, як нині: струнка постать, гарне обличчя. Черти аристократичні, горді, енергійні, помимо того, повні жіночого чару і принади. Буйне, пушисте волосся укладалося в природні кучері кругом білого чола. Очі чорні, великі, виразисті. Кругом гарно закроєних уст привітна усмішка. Завжди убрана за смаком і скромною елєґанцією, що додавало її постаті чогось теплого, а заразом своєрідного, притаманного тільки їй. Стративши ще замолоду мужа[2], вона одягалася по його смерті в чорне одіння. При цьому її постать прибирала ще більш серйозний і суворий вигляд. Лише серпанкова накидка на голові злагіднювала цю суворість, а обличчя зберігало свій м’який і сердечний вираз.
Вона цілою своєю душею бажала працювати для українського жіноцтва. Це поле стояло облогом, тут треба було сердець повних посвяти.
Перші її кроки на тому полі, яке вона піднялася орати, були несміливі і хиткі. Був запал і сила волі, та треба було когось, хто б показав їй стежку. Такою людиною, що подав їй помічну руку, що в кожній хвилині він був готовий піддержати її й заохотити та дати пораду-вказівку, як розв’язати тяжку проблему, був Іван Франко. Наталія Кобринська не була політичною діячкою, як Анна Павли
Праця Н. Кобринської була наскрізь гуманна і національна. Вона бажала допомогти українській жінці визволитися з тяжкого ярма темноти, неграмотности, пониження і біди – нужди, що виривали з уст української жінки стільки пісень безмірно сумовитих.
Початки були тяжкі, часом, здавалося, непереможні перешкоди виростали на шляху, але за прикладом Н. Кобринської з усіх сторін ставали до праці інтелігентні жінки, навіяні великою ідеєю – вони ставали до спільної праці.
Коли приходили хвилини сумніву, чи, як в першій хвилині здавалося, безвихідне положення, Н. Кобринська сідала на поїзд і спішила до Львова – до І. Франка. Він завжди вмів знайти правильний шлях, дати добру раду, вияснити неясне, допомогти вказівками. Він слідкував за розвитком жіночого руху і радів з великої праці піонерок.
Праця ідейних жінок ширшала у всіх ділянках, сила організованого жіночого руху міцніла. Н. Кобринська бачила, що її змагання недаремні, що вони находять відгук і розуміння серед загалу жіноцтва.
Н. Кобринська з’єднала собі серце і досмертну приязнь моєї мами[4]. При її появі в нашім домі, мама вітала її якнайсердечніше. Поцілункам не було кінця. Це була її Натальця, її сердечна подруга. Уже те, що вона держала до христу першого сина Андрія[5], говорить про те, що Кобринська вважалась немов членом нашої родини і кожна її поява в нашому домі була для мами чимось святочним. І радісним, немов ясне сонце входило її журливе, повне клопотів, життя.
Скора смерть Н. Кобринської[6] була тяжким ударом для мами. Вона довго ходила з червоними від плачу очима, сумувала за щирою подругою її самітнього життя.
Другою постаттю, що на її духовний розвиток мав великий вплив І. Франко, була народня учителька Юлія Шнайдер-Німентовська, родом з Трускавця[7].
Красуня, високої стрункої постави, з буйним попелястим волоссям, з великими темними, немов фіялка, очима. Вона мала вигляд і вдачу ніжної фіялки й сміло могла служити за модель мадонни для мистця.
Німентовська вийшла заміж за учителя поляка[8], грубої, насильної вдачі, що любивполювання і горілку. Він обернув життя молодої, ніжної дівчини в одне страждання, повне сліз і відчаю. Супружжя мало троє дітей[9]. Син, вихований батьком-шовіністом в польських школах на такого ж шовініста, погиб у польсько-українській війні, воюючи по стороні поляків.
Доні пішли слідами мами, яка їх виховувала, ведучи постійну війну з чоловіком.
Оці родинні незгоди підірвали тяжне здоров’я молодої жінки.
Розраду й піддержку знаходила вона в І. Франка. Він розумів її горе й порадив їй писати, і то писати поезії. Перші її поезії були несмілі і слабенькі, немов проліски на весні, але все далі вони набирали сили. І в скорому часі вона могла вже видати збірку поезій під заголовком «Пріма Вера». Дальша поетична творчість Німентовської розвинулась буйним цвітом, здобуваючи їй ім’я і визнання серед громадянства.
Вона часто бувала в нас, шукаючи заохоти і підтримки у тата. Мама, хоч шептала мені на ухо, що тато залюблений у Юльці, то сама була полонена її ніжністю і небуденною красою молодої поетки і в її заувазі не було й тіні заздрости. Противно, в її словах звучала радість, бо ж хто бачив і пізнав Юльцю, той мусів її любити.
Ми також відвідували дім Німентовських на селі[10]. Пам’ятаю одну таку поїздку на Великодні свята.
Весна розцвітала в своїй чарівній красі, повна запаху цвітів, сонця і молодої зелені. Поки тато ділився з панею дому своїми спостереженнями з літературного світу, я з мамою пішли збирати фіялки, що ніжним запахом наповняли садки і левади. Ми збирали довго, мама хотіла назбирати якнайбільше, щоб прикрасити і звеселити скромну хатину нашої красуні.
Ми розставили фіялки по всіх кімнатах і вони чарували так, як чарували очі-фіялки красуні Юльці.
Пан Німентовський гостив нас шинкою з ведмедя. Ми провели свята радісно і весело. Та малий інцидент наприкінці попсував гарний настрій. Німентовський і мама завели розмову про польсько-українські відносини, розмова перейшла на спір. Німентовський назвав маму «москалькою», а мама його «заядлим поляком». Хоч тато і пані дому стали по стороні мами, то мама не захотіла залишатися на довше під стріхою шовініста поляка.
На другий день ми від’їхали додому. Я бачила біль в очах пані Юлії, а тато жартами та веселими оповіданнями старався затерти немилий інцидент. Він добре розумів горе Німентовської і співчував їй глибоко.
Третьою, найменш замітною, найбільш скромної поверховности, та не менш гарячого і повного посвяти серця була Євгенія Бохенська, учителька з Болехова. Вона не мала таких здібностей, ані краси пахучої фіялки, що Уляна Кравченко. Дрібної, незамітної постаті жінка, убрана аж надто скромно. Вона часто приїздила до нас, часто своїм тихим, лагідним голосом ділилась з татом вислідами своєї праці на селі. Як вона сама, так і її праця була незамітня. Та батько цінив її дуже високо, знав, що під сірою поверхнею крилось багато любови до народу, до замурзаних селянських дітей. Своєю працею у тихій сільській закутині вона клала тривкі підвалини під оздоровлення і відродження цілого народу.
Приїзд п[ан]і Бохенської в нашу хату був завжди був великою радістю, зокрема для нас – дітей. Вона залишалася у нас щонайменше на тиждень. П[ан]і Бохенська закочувала рукави і бралась до роботи. Мама була хоровита й слабосила й тяжко собі давала раду з 4 дітьми. П[ан]і Ґєня доглядала нас усіх: мила-купала, чесала, прибирала, піклувалася нами з доброю, лагідною усмішкою, навіть з більшою любов’ю як сама мама. Тато, коли приходив до дому і заставав її при праці, вітав її, мов спасительку. Він бачив, що її праця не є на показ, що і там – в своєму селі, вона подає без вагання помічну руку всім, хто тільки того потребує.
Я, маленька дівчинка, любила її всім своїм серцем. І коли вона від’їжджала, я чіпалась її сукні і плакала гіркими сльозами.
Її обличчя майже затерлося в моїй пам’яті, та на все залишилося тепло й ніжність, що промінювали від неї. А вже ніяк ми, діти, не могли забути чудернацьких горішків, що росли в глибоких багнах біля Болехова. Їх п[ан]і Ґєня ніколи не забувала привезти нам, як бажаного гостинця.
Оці три жінки, так відмінні одна від другої своїм зверхнім виглядом і своїми характерами стояли в своєму духовному розвитку під впливом – І. Франка. Вони набирали заохоти й сили, одна до громадської праці, друга до поетичної творчости, а третя до глибокої і безкорисної праці для слабших і покривджених.
В житті І. Франка ці три жінки були для нього сестрами, істотами духовно близькими – рідними, Вони брали багато від нього, але ж і йому давали багато світлого і радісного в його самотній дорозі життя. Допомогли йому перемогти в серці пекло болю заведеної любови до жінки. Поруч його матері, вони заставили його, давали йому силу будувати любов і пошану до жінки громадянки, до жінки поетки і до жінки тихої незамінної працівниці. Цей набуток був сливе чи не цінніший і більш замітний в дальшому його життю. Через них він осягнув рівновагу духа і охоту до дальшої праці.
Бо хто ж були ті, яким він посвятив свої найгарячіші почування, для яких писав незрівняної краси й глибини поезії? Це були пересічні типи жінок. Ольга Рошкевич, коли І. Франко, по перебутих страхіттях тюрми, звернувся до неї за піддержкою в своєму горю, то вона на перше місце ставить своє тяжке положення вдома і виходить заміж за іншого, залишаючи свого любого Івася самотнім, зневіреним лютим горем у серці. О. Рошкевич не визначалася великою любов’ю до ближніх. І любов її була дуже поверховна.
Про польку Целіну Зиґмунтовську нема що й говорити. Вона виносилася із своєю польськістю. Подружжя з нею було б відіграло тільки від’ємну ролю в житті І. Франка.
Публікацію проілюстровано світлинами з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.
[1] Кравців-Барабаш М. З життя ОЖ ЛВУ // Гомін України 1957. №1-2. Від 7. І. С. 12. Див. також анонс про виступ: Гомін України 1956. № 47. Від 17.ХІ. С. 7; звіт з події: Відмічено 5-річчя діяльності ОЖ ЛВУ в Торонто // Гомін України 1956. № 48. Від 24.ХІ. С. 6.
[2] Чоловіком Наталії Кобринської був греко-католицький священник Теофіл Кобринський (1848–1882). Пара одружилася 31 серпня 1871 р. Помер Теофіл Кобринський на 34-му році життя від туберкульозу. Втрата чоловіка стала для Наталії Кобринської дуже великим стресом. На знак свого смутку за ним молода вдова обрізала свою косу і одягалася у темні кольори.
[3] Павлик Анна Іванівна (1855–1928) – українська громадсько-культурна діячка, письменниця, учасниця жіночого руху в Галичині. Сестра Михайла Павлика. Авторка статей «Мої і людські гріхи, а панська і попівська правда» (1881), «Образок хлопа-рільника від Косова», нарису «Зарібниця» (1887), низки поезій. Іван Франко присвятив їй поезію «Анні П.» (1880). За свою громадську діяльність неодноразово була арештована (у 1877, 1879, 1880 роках).
[4] Франко Ольга Федорівна (дівоче прізвище Хоружинська; 1864–1941) – мама Анни Франко-Ключко, дружина Івана Франка, українська громадська діячка, видавчиня, перекладачка.
[5] Наталія Кобринська разом зі Сергієм Дегеном тримали до хресту старшого сина Івана і Ольги Франків – Андрія (1887–1913). Обряд хрещення відбувся 15/27 жовтня 1889 р. у православній Свято-Троїцькій церкві у Львов.і
[6] Наталія Кобринська померла 22 січня 1920 року.
[7] Насправді Уляна Кравченко (Юлія Шнайдер) походила не з Трускавця, а з м. Миколаєва Львівської обл., де народилася і прожила перші сімнадцять років свого життя (1860–1877).
[8] Чоловіком Уляни Кравченко був Ян Амбросій Побуг Нєментовський. Шлюб з ним відбувся 21 листопада 1886 р.
[9] Мала троє дітей. Двох доньок: Теодору-Юлію (1887 р.н) та Юлію-Валерію (Нусю; 1899–1982) і сина Єжи-Богуслава (1889–1918). Доньки були охрещені у вірі матері у греко-католицькій церкві, а син у римо-католицькому костелі. Це визначило і їхні життєві і національні цінності у період Першої світової війни. https://ukralmanac.univ.kiev.ua/index.php/ua/article/viewFile/71/77
[10] Йдеться про с. Солець, у якому у 1888–1920 роках (з невеликими перервами) мешкала Уляна Кравченко з родиною. Нині це частина м. Стебник.
Поділитися:
2 коментаря