КОНКІСТАДОР УКРАЇНСЬКОГО НЕБА (Петро Франко – піонер галицької військової авіації)

© Наталя ТИХОЛОЗ

Що за нами, хай навіки
Вкриє попіл життьовий!
Або смерть, або побіда! –
Се наш оклик бойовий!
До відважних світ належить,
К чорту боязнь навісну!
Кров і труд ось тут здвигне нам
Нову, кращу вітчину!

Іван Франко. 
«Конкістадори» (1904)

В останній рік Першої світової війни авіація (тоді часто уживали також терміни летунство, воздухоплавство, повітряна фльота) сягнула великого розвитку. Летунство стало новою і сильною зброєю у боротьбі з противником. Біля витоків української військової авіації стояв і син Івана Франка – Петро (28 червня 1890 – після 6 липня 1941), якого ще 1916 р. як старшину з технічними здібностями австрійське командування відрядило до летунської школи у Райльовац (Rajlovac) поблизу Сараєва. Окрім цього він пройшов вишкіл у Вінер-Нойштадті, де знаходилася Терезіанська військова академія – єдиний навчальний заклад Австрії з військової підготовки офіцерського складу.

Про один із своїх перших розвідувальних вильотів десь наприкінці 1916 – на початку 1917 р. Петро Франко написав аеронарис (автобіографічно-мемуарне оповідання на авіаційну тему) «В літаку»[1].ПІДКОРЕННЯ НЕБА: Аеронарис Петра Франка «У літаку» З тексту цього нарису докладно довідуємося про ті відчуття польоту, які проживав молодий летун у небі, про те, як одягалися тогочасні авіатори (штани і куртка з непромокальної шкіри, темні окуляри, щільно запнутий теплий вовняний шалик), які у них були військові доручення та технічні проблеми. Летунські завдання Петра Франка були повʼязані із розвідкою, коли він у літаку, озброєний пістолем Мавзера, крісом Манліхера, картою та фотоапаратом (який важив 8 кг!), мав відсвітлити розміщення російських ворожих позицій на лінії «Станиславів – Надвірна».

Ця летунська практика, як і вишкіл у Райльовац, не минули намарно… Щоправда, після навчання у авіашколі австрійське командування не допустило Петра Франка до летунських підрозділів[2]. Одначе у ході листопадових боїв за Львів 1918 р. (а він брав участь у боях на Високому Замку, на Кайзервальді, упевнено тримав оборону палацу Голуховського та касарень Фердинанда аж до відступу українських військ зі Львова 22 листопада) Петро Франко як командир сотні скорострілів (кулеметників) упритул стикнувся з польськими літаками.

 

4 листопада 1918 р. на базі четвертого авіаційного парку у Львові (де розміщувалися колишні авіаційні частини австро-угорської армії) почалося формування перших польських авіаційних частин, які мали у своєму розпорядженні двох польських пілотів асів Євгена Роланда та Стефана Стеца[3]. Згодом Петро Франко оповідав, що під час оборони Високого Замку він віч-на-віч зустрівся з польськими військово-повітряними силами:

«Коли моя сотня скорострілів стояла на Високім Замку, кілька разів прилітав у гості польський літак.

Але я приготовив скоростріл і чекав. Й одного гарного пополудня, низенько над нами появився той літак… Перша бомба впала далеко від нас. Моя сотня розбіглася у паніці, бо бистрі очі стрільців побачили, як із літака доглядник кинув бомбу, що мала впасти просто на нас. Я лежав під скорострілом та дивився, як бомба летіла просто на мій скоростріл, який сипав кулями. Я мірив значно перед літак, але висліду не було видно. Бомба знижувалася божевільно скоро. Очевидно, це так тільки здавалося, що вона летить просто на мене. Вона впала за обрив, яких шість кроків від скоростріла, саме там, куди в паніці кинувся мій ст. дес. Я. із кількома стрільцями. На щастя, бомба не вибухла. Маленька затримка скоростріла, мій помічник блискавично змінив набій і скоростріл узяв на ново приціл… Літак повернув і полетів на Янівське болоня. Говорили потім, що літак вернувся міцно ушкоджений, а пільот ранений.

Чи це була моя заслуга, годі сказати… ˂…˃ Якби там не було, польський літак більше не появлявся»[4].

За штурвалом цього польського апарату якраз і були пілот Євген Роланд і летун-дозорець Беаурін, які вилетіли для розвідки та бомбардування Високого Замку. «Під час виконання бойового завдання їх машину було посічено кулями та підбито українськими вояками, які влучно стріляли з землі. Літак був настільки пошкоджений, що не зміг досягти летовища, впав прямо на Левандівці й ущент розбився. Екіпаж вижив, але льотчик Роланд дістав важку контузію, Беаурін теж був контужений і мав два поранення в руку. ˂…˃…Честь збиття машини Роланда та Беауріна належить майбутньому організаторові галицької авіації поручику Петру Франкові», – так описав наслідки зіткнення польської авіації з сотнею Петра Франка сучасний дослідник летунства Ярослав Тинченко у своїй монографії «Герої українського неба»[5]. Сталося це 13 листопада 1918 р. У цілому протягом листопада 1918 р. українці «збили 5 літаків, 4 з яких точно належали до польських військово-повітряних сил»[6]. І один із цих літаків збив власноручно Петро Франко!

Зі смертельного бою на Високому Замку Петро Франко вийшов переможцем, але активне використання повітряного простору для потреб війни, що його демонструвала ворожа сторона, заставляло замислитися… А тому у листопаді 1918 р., одразу по відступі українських військ зі Львова, ініціативний і діяльний поручник Франко виступив з пропозицією утворення авіаційного відділу УГА. Начальному Команданту УГА полковнику Гнату Стефаніву ця пропозиція сподобалася. Петрові Франкові на той час було 28 років. Він мав уже він за своїми плечима вагомий військовий вишкіл, 1915 р. був навіть відзначений медаллю за хоробрість (!), мав потрібний авіаційний досвід і, що найважливіше, володів особливо цінним талантом організатора (тут варто згадати хоча б його діяльність, непересічні здібності та практичні навики як організатора пласту та спортивного руху у Галичині у довоєнний період!). Тож його кандидатура не викликала жодних заперечень. Відтак 1 грудня 1918 р. поручник Петро Франко був призначений командантом Летунського відділу УГА (до 26 березня 1919 р.) і референтом летунства при Державнім Секретаріаті Військових Справ (до 10 квітня 1919 р.).

 

Проте створення авіації УГА було не такою простою справою. Не було летовища, літаків, пального, пілотів. Не було досвіду… Усе це потрібно було надбати і організувати… Але ж молодий поручник не звик пасувати перед проблемами. Його кипучому темпераменту це навіть подобалося. Тож отримавши дозвіл та оглянувши летунські майданчики австро-угорської армії у Рогатині, Стрию, Тернополі, Станиславові (нині м. Івано-Франківськ), Петро Франко зосередив свою діяльність у м. Красному. Саме там, у Красному, були «чудовий летунський майдан, знамениті ганґари на літаки, бараки для старшин та стрільців і багаті варстати, в яких були добірні станки для точення, стругання, кування, відливання і т. д.»[7]. Красне стало важливим стратегічним пунктом ще й тому, що розташовувалося неподалік Львова (45 км), де відбувалися бої, та Тернополя, де перебував уряд ЗУНР. Окрім цього з 24 грудня 1918 р. у Красному утворено центральний осередок курʼєрської служби при Секретаріаті уряду ЗУНР[8].

Перші літаки Летунського відділу було зібрано під керівництвом конструктора гідропланів Степана Слєзака зі старих австро-угорських запчастин, які вдалося віднайти, і змонтовано на взірець літальних апаратів типу «Бранденбург» та «Альбатрос». Першорядне паливо для літаків постачали з Борислава. Про це домовився Петро Франко зі своїм колишнім студентським товаришем по Львівській політехніці інженером Ґонсьоровським. Окрім цього, він особисто стежив за тим, як монтували літаки, випробовували двигуни, усували неполадки і врешті-решт – злітали в небо пілоти, здобуваючи такий важливий військовий авіаційний досвід.

Першими летунами були колишні ветерани австро-угорської армії, згодом особовий склад поповнили авіатори з Наддіпрянської та Східної України. Для підготовки власних фахівців з різних галузей авіаційної справи та щоб усунути прогалини у знаннях і вишколі, які були сформовані досвідом праці у австрійській і російській арміях, у січні 1919 р. при Летунському відділі почали діяти вечірні курси старшин летунів-дозорців та підстаршин механіків-мотористів. Для вишколу початківців С. Слєзак навіть змонтував літак з подвійним кермом, яке контролював пілот-інструктор, навчаючи учнів-початківців мистецтва авіації.

Петро Франко співпрацював із Головним Управлінням Повітряного Флоту УНР (очолював його з 5 грудня 1918 р. до листопада 1919 р. полковник Віктор Павленко, а інспектором авіації з 25 грудня 1818 до червня 1919 р. був Олександр Наконечний), завдяки чому Летунський відділ УГА набував літаки, запчастини, амуніцію, бомби та ін[9]. У цей час Петро Франко особисто двічі літав на зустріч із головним отаманом Симоном Петлюрою до Проскурова (з лютого 1919 р. там знаходився штаб авіації УНР) та домовлявся про перенесення літаків до Красного. С. Петлюра передав також тоді «вагон летунських бомб та два прегарні літаки»[10]. Ба більше, Петро Франко пропонував С. Петлюрі перенести авіацію УНР до Проскурова, а також обʼєднати військово-повітряні сили ЗУНР та УНР[11].

1919 р з-під пера Петра Франка накладом Державного секретаріату військових справ у Станіславові виходить брошурка «Співділання літаків з гарматами». Вона мала розʼяснити, як застосовувати літаки у бойових ситуаціях. Треба відзначити, що це був той етап розвитку військової авіації, коли її завдання розглядалися у тісній взаємодії (співділанні!) з суходільними військами, тобто військове летунство чітко підпорядковувалося наземному командуванню. А тому «Співділання літаків з гарматами» – це по суті інструкція, у якій було прописано правила коригування артилерійського вогню за допомогою літаків. Покрокові дії авіаційної сотні полягали у вивченні місцевості, проведенні розвідки та фотозйомки ворожих позицій, обговоренні плану дій з гарматною батареєю. Узгодження дій відбувалося за допомогою зорових знаків та шматків тканини (узимку – чорних і червоних, а в літку – білих), які викладалися на землі або скидалися з літаків.

Освоєння летунства, як додаткового і сучасного методу боротьби, посилювало обороноздатність та військову потугу УГА, давало надію на перемогу. Літаки використовувалися з розвідувальною та бомбардувальною метою, головним чином уздовж залізничних шляхів Львів – Перемишль та Львів – Рава-Руська – Сокаль. «Тепер ми кидали бомби на Високий Замок, де стояли польські батареї, на двірець, кадетську школу, де було польське радіо та польське летовище на Янівськім болоню. ˂…˃ Польські війська до 1919 р. мали значно гірші літаки»[12], – з гордістю за тогочасну українську авіацію писав Петро Франко у своїх спогадах «Летунський відділ УГА» (повний текст спогадів див.: ПЕТРО ФРАНКО ПРО ЛЕТУНСЬКИЙ ВІДДІЛ УГА). Окрім бойових дій, Летунський відділ провадив також і розвідувальну роботу, вистежуючи позиції ворога, прикривав піхоту з повітря, перевозив надважливу кореспонденцію. За успіхи в організації Летунського відділу УГА Петро Франко 1 січня 1919 р. отримав звання сотника.

Петрові Франкові вдалося сформувати команду вправних пілотів-винищувачів та розвідників, які назавжди увійшли в історію українського війська.

За твердженням Богдана Якимовича, «впродовж усієї польсько-української війни летунство УГА переважало поляків в умінні, силі і відвазі»[13]. А сотник УГА, летун і військовий побратим Петра Франка Іван Фостаковський відзначав:

«До кінця лютого 1919 р. виконувало українське летунство свої завдання майже без перешкод з ворожої сторони, бо польське летунство було тоді далеко слабше від українського, а наші визначні мисливці, як полк. Губер, сот. Євський, сот. Алєлюхін і чет. Сєриків, нагняли своїми бравурними атаками на “Нюпорах” жах на польських летунів. Нераз траплялося, що ворожий літак випадково стрінувся із нашим, але коли побачив “Нюпора”, який звичайно ескортував бомбовика, відразу втікав або злітав на землю, бо знав, що ані скорістю, ані силою вогню не дорівняє»[14].

Сам Петро Франко здійснив близько пʼятдесяти польотів. «Часто я не міг літати (літав усього 40 до 50 разів), бо на моїй голові лежав догляд над усею орґанізацією»[15], – згадував згодом. А поза тим, як свідчив Іван Лемківський, «з летами сотника Франка є звʼязані правдиві лєґенди, які до сьогодні кружляють серед б[увших] комбатантів галицького летунства», і про які Петро Франко скромно промовчав[16].

Один із таких легендарних вильотів Петра Франка відбувся 4 січня 1919 р., коли він разом зі своїм напарником підстаршиною Василем Кавутою (24. 09. 1891 – березень 1919) втрапив у полон до поляків і опинився у таборі військовополонених у Кракові. Одначе винахідлива натура Петра Франка і тут далася в знаки. За золотий перстень він виміняв в охоронця польську форму і, переодягнушись у неї, втік із полону. Тож, як оповідала його небога Зеновія Франко, коли військові патрулі розшукували його на вокзалі, він спокійно собі пив «каву в кафе»[17]. Сам Петро Франко про ці екстремальні перипетії свого життя згадував таке:

«В 1919 р. день перед Різдвом (4. І.) полетів я із пільотом Кавутою на північ, кинув бомби на кілька двірців, але літак, мабуть, ушкоджений обстрілом із низу, упав у глибокий сніг коло с. Дубнова, недалеко від Володимира-Волинського, де ми попали в полон. Прийшлося посидіти на люблинськім замку, а потім переїхати до Кракова та Домб’я. Я на другий день утік уже з Кракова до близької чеської гряниці, а тоді через Прагу, Відень, Будапешт, Карпати, Станиславів назад до Красного. І так 21. I. я знов повнив свою службу»[18].

Випадок із П. Франком і В. Кавутою, як твердить Я. Тинченко, «на сьогодні єдиний доведений факт збиття польською стороною українського літака»[19].

Одначе, на війні – як на війні. За падіннями приходили нові злети… А літав Петро Франко не лише на військових літаках, але й на крилах кохання…

Через два тижні після повернення з полону Петро Франко одружився з донькою священика Ольгою-Марією Білевич (1896–1987), з якою познайомився ще 29 жовтня 1911 р. на відкритті памʼятника Маркіянові Шашкевичу на Білій Горі біля Підлисся. Струнка русява голубоока дівчина з лагідним поглядом виявилася рідною сестрою його гімназійного товариша Олександра Білевича (1892–1981). Ольга Білевич, яка мала таке ж замилування до руханки, як Петро Франко, терпляче чекала повернення коханого з війни. Та й Петро раз у раз подумки щоразу повертався до Буська, до своєї коханої Дзюні (так ніжно її називав). Коли у листопаді 1918 р. Петро Франко обирав м. Красне місцем формування Летунського відділу УГА, то, мабуть, до усіх раціональних аргументів, якими він керувався, треба було б додати ще і запал закоханого серця молодого поручника. Бо ж м. Красне розташоване усього 5 км від Буська….

Шлюб відбувся 4 лютого 1919 р. у с. Полонична, де мешкала родичі нареченої. У цей воєнний час дозвіл на одруження сотникові Франкові дала Начальна Команда і Секретаріат Військових справ. На весіллі були присутні старшини з Летунського відділу УГА. Перші місяці після одруження молода сімʼя жила в Красному. Тоді у Красному разом з дружинами відбували службу також і полковники Борис Губер та Джам Булат Кануков, сотники Іван Шестаків та Нікандер Залозний. Дружини летунів, як згадував Петро Франко, «поділяли з чоловіками всі їх радощі і горя»[20].

А те, що у напруженому вирі війни радощі і горе так часто сусідили між собою, виявилося уже одразу наступного дня по весіллі Петра та Ольги Франків… Коли весільні гості, згадував Петро Франко, «на другий день виїхали з Полоничної до Красного, ніяк не можна було сподіватися, що для багатьох із них це буде остання дорога»[21]. Увечері 5 лютого 1919 р. під час навчань на летунських курсах сталася трагедія. Полковник Борис Губер демонстрував устрій летунської бомби, німецького виробництва. Наповнена тринітротолюолем 10-фунтова (за спогадами І. Фостаковського) чи 5-фунтова (за даними Р. Земика[22]) бомба, вибухнула в нього в руках, забравши життя 8 пілотів Летунського відділу. Тоді у Красному від вибуху авіаційної бомби на місці загинув цвіт летунства УГА: полковник Борис Губер, поручник Орест Гумецький, хорунжі Михайло Нестор, Xаз Булат Кануков і Осип Швець. За годину-дві після вибуху від численних ран, не прийшовши до свідомості, померли поручники Василь Томенко і Олекса Басан. Двох важкопоранених – поручиків Івана Люпула та Івана Фостаковського доправлено до військового шпиталю у Золочеві, де на третій день через втрату крові помер пор. Люпул. Живим з цієї трагедії вийшов лише Іван Фостаковський, який згодом написав спогади про Летунський відділ УГА. Шістьох із них поховали у спільній могилі у Красному. Надгробну промову над своїми товаришами виголосив Петро Франко…

 

Сьогодні, гортаючи аркуші архівних документів з фонду Петра Франка (Ф. 640), що зберігаються у Центральному державному архіві України у Львові, віднаходимо чорно-білі світлини із зображеннями покалічених тіл старшин і підстаршин, що загинули від вибуху у Красному на другий день по весіллі[23]. Жахлива катастрофа, що сталася того 5 лютого 1919 р., чудом оминула Франкового сина…

У квітні 1919 року Петро Франко прибув у м. Станіславів на нараду, яку проводив військовий міністр, полковник Дмитро Вітовський. Відтак за рішенням уряду 14 квітня 1919 р. сотник Франко отримав наказ виїхати з дипломатичною місією у справі українських військовополонених до м. Білгорода (Београд, Бєлград), столиці Королівства сербів, хорватів і словенців (нині Сербія).

У звʼязку з новим призначенням Петра Франка у Сербію, командування Летунським відділом з 26 березня 1919 р. перебрав на себе сотник Джам Булат Кануков, а обов’язки референта авіаційних справ при Державному секретаріаті військових справ ЗУНР з 10 квітня 1919 р. передано сотнику Євгену Пузі.

 

На Петра Франка ж чекали нові завдання, нові пригоди і випробування, що були повʼязані уже з його дипломатичною місією до Сербії та віденським періодом життя…[24].ПЕТРО ФРАНКО: ПЕРЕРВАНИЙ ПОЛІТ

***

Повернувшись додому, 1923 р. Петро Франко написав чудові спогади, у яких оповідав про свій досвід та ті проблеми, що були повʼязані з організацією летунства в Галичині у 1918 – 1919 рр. Перший варіант цих мемуарів під назвою «Летунський відділ УГА» було опубліковано 1923 р. у «Календарі-Альманасі Червоної Калини на 1924 р.» (С. 129–131), другий варіант тих-таки спогадів, щоправда, дещо доповнений і розширений, зʼявився 1937 р. у «Літописі Червоної Калини» (Ч. 10. С. 3–5; Ч. 11. С. 9–12). Цей текст є не лише важливим причинком до розуміння біографії наймолодшого сина Івана Франка, а й посутнім документом, без якого не мислимі сучасні дослідження з військової історії та історії нашого летунства. Повний текст спогадів див.: ПЕТРО ФРАНКО ПРО ЛЕТУНСЬКИЙ ВІДДІЛ УГА

Доблесть і звитяга Петра Франка як очільника авіації УГА принесли йому славу і визнання. Його прикладом надихалися сучасники. Невипадково відома українська письменниця Уляна Кравченко (донька якої, Нюся Нєментовська, до речі, була санітаркою Летунського відділу УГА у Красному), присвятила сотникові Петрові Франкові свій цикл «З пісень летунів». Цей цикл входив до забороненої у радянський час, а відтак і забутої збірочки «Для неї – все!» (Коломия, 1931), просякнутої патріотично-громадянським пафосом та стрілецькими мотивами[25]. Цикл складався з трьох поезій: «Гей! Вина, вина дай, мила…», «З піснею на устах…», «Гей, над сонні гори, скелі…», які передавали бойовий дух українського летунства, безстрашність пілотів, відданість національній справі та віру в перемогу. З огляду на те, що збірочка «Для неї – все!» Уляни Кравченко малознана на сьогодні і належить до бібліографічних раритетів, поезію «Гей! Вина, вина дай, мила…» з присвятою Петрові Франкові наводимо повністю:

Присвята сотникові летунів Петрові Франкові

Гей! Вина, вина дай, мила,
наливай по чарці вщерть!
Зараз може жде могила,
все одно життє – чи смерть!
Летуни – бач – зводять крила,
наливай по чарці вщерть!

В нас росте завзяття сила
і манить нас слави шлях;
там, де бʼються, жде могила,
та летун не зна, що жах!
Смерти жах ми пережили…
Жар борні горить в серцях!

Годі, мила, сумувати!
Наливай нам вщерть вина,
щоб і смерть почастувати;
летунам смерть не страшна…
Летимо, щоб руйнувати
храм ненависти і зла…

Летимо – як дух заглади;
руйнувати – се наш зов!
Руйнувати без пощади,
руйнувати до основ
царство тьми… брехні… і зради…

— — — — —

Будуть будувати знов
Правда, Воля і Любов!

У поезіях мілітарного циклу «З пісень летунів» наскрізними є мотиви знищення ворогів, руйнування світу брехні, тьми, злоби і гніту. Попри кривавий вир боротьби («Море крови… сліз… під нами») та подолання жаху смерти, увесь цикл Уляни Кравченко позначений також і потужною романтикою польоту, «всесильною розкішшю лету» у «сяйво вільного простору». Боротьба за Батьківщину, за утвердження «нового раю» і сходження «дня свободи» – це та мета, за котру летуни ладні віддати життя: «щоб розбити ярмо, / хоч життє ми дамо! / Смілі наші серця: / боремось до кінця…». Така філософія бою суголосна з безкомпромісним Франковим висловом з поезії «Конкістадори» (1904):

Або смерть, або побіда! ‒
Се наш оклик бойовий!»[26].

Гідний син великого батька, Петро Франко надихався у визвольній боротьбі ідеями автора «Каменярів» та «Мойсея». У бойовому гімні «Конкістадори», сповненому духу героїчного ентузіазму, Іван Франко оспівав звитягу відчайдушних завойовників все нових і нових світів, одержимих невгамовною спрагою відкриттів і підкорення незвіданих просторів. Та чи відав він, що за якесь десятиліття його наймолодший син Петро стане в перших лавах новітніх конкістадорів – підкорювачів українського неба й оборонців української державності?..

На сторожі нашої державності стоїть він і сьогодні. Невипадково 28 березня 2008 р. 7-ма бригада тактичної авіації Військово-Повітряних Сил України указом Президента України Віктора Ющенка отримала імʼя Петра Франка.

Homo militans (лат. військова людина), Homo bellator (лат. людина-воїн), Homo volans (лат. людина, що літає) – усе це точні означення Петра Франка як ініціатора, співзасновника та організатора галицької військової авіації. Взірець мужності, винахідливості та патріотизму, військової доблесті й честі, він належить до плеяди малознаних ще (серед широких верств) українських героїв, які творили нашу історію ХХ століття. Повернення їхніх імен із затінку забуття – вимога нашої історичної памʼяті і національної самосвідомості.

---

[1] Франко П. В літаку // Стрілецький калєндар-альманах Артистичної Горстки і Пресової Кватири У. С. В. в полі на звичайний рік 1917. Львів, 1917. С. 74–75.

[2] Див. про це: Кирея В. В. Авіація Української Галицької Армії (1918 – 1920). Дисертація на здоб. наук. ступ. кандидата істор. наук. Львів, 2017. С. 59; Литвин М. Військова еліта Галичини / М. Литвин, К. Науменко. Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2004. С. 265.

[3] Тинченко Я. Герої українського неба: пілоти визвольної війни 1917 – 1920 рр. Київ: Темпора, 2010. С. 70.

[4] Франко П. Летунський відділ УГА // Літопис Червоної Калини. Львів, 1937. Ч. 10. С. 3.

[5] Тинченко Я. Герої українського неба. С. 74.

[6] Там само. С. 76.

[7] Франко П. Летунський відділ УГА // Літопис Червоної Калини. Львів, 1937. Ч. 10. С. 3–4.

[8] Див.: Кирея В. В. Авіація Української Галицької Армії (1918–1920). С. 79.

[9] Див.: Фостаковський І. Летунство // Микитюк Д. Українська Галицька Армія: у 40-річчя її участи у визвольних змаганнях. (Матеріяли до історії). Вінніпеґ, 1958. Т. 1. С. 218; Кирея В. В. Авіація Української Галицької Армії (1918 – 1920). С. 79.

[10] Франко П. Летунський відділ УГА // Літопис Червоної Калини. Львів, 1937. Ч. 10. С. 4.

[11] Див.: Тинченко Я. Герої українського неба. С. 80.

[12] Франко П. Летунський відділ УГА // Літопис Червоної Калини. Львів, 1937. Ч. 10. С. 4.

[13] Якимович Б. Збройні сили України. Львів. 1996. С. 526.

[14] Фостаковський І. Летунство. С. 227.

[15] Франко П. Летунський відділ УГА // Літопис Червоної Калини. Львів, 1937. Ч. 10. С. 4.

[16] Лемківський І. Летунство УГА // Літопис Червоної Калини. 1938. Ч. 11. С. 7.

[17] Франко З. Людина із забуття // Франко З. (1925–1991): Статті. Спогади. Матеріали / Упоряд. і наук. ред. М. А. Вальо. Львів: [ЛНБ ім. В. Стефаника НАНУ], 2003. С. 56.

[18] Франко П. Летунський відділ УГА // Літопис Червоної Калини. Львів, 1937. Ч. 11. С. 11.

[19] Тинченко Я. Герої українського неба. С. 79.

[20] Франко П. Летунський відділ УГА // Літопис Червоної Калини. Львів, 1937. Ч. 11. С. 11.

[21] Там само.

[22] Земик Р. Дещо про летунство УГА // Український скиталець. Йозефів, 1922. Ч. 13. С. 11.

[23] ЦДІАУ у м. Львові. Ф. 640. Оп. 1. Спр. 10. Арк. 36–39, 43.

[24] Про дипломатичну місію Петра Франка у Серії та наступний Віденський період його життя див.: Тихолоз Н. Петро Франко: перерваний політ. Студія третя. На руїнах старої Європи: з Білгорода до Відня URL : https://franko.live/2020/02/19/петро-франко-перерваний-політ-3/

[25] Кравченко Уляна Для неї – все! Коломия: Накладом «Загальної книгозбірні», 1931. С. 66–69.

[26] Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. К.: Наук. думка, 1976. Т. 3. С. 106.