Тисяча й один день Абу-Касимових капців: арабська казка від Івана Франка
© Наталя ТИХОЛОЗ
«За що д[окто]р Франко не візьметься, все в нього виходить до ладу, на всьому лежить печать великого талану. От і на полі дитячої літератури: все найкраще, що надруковано нашою мовою, дав нам Франко»[1], – писав Агатангел Кримський. І справді, поруч із безсмертним «Лисом Микитою», збіркою казок «Коли ще звірі говорили» стоять чудові «арабські казки», як їх називав сам письменник, «Абу–Касимові капці» та «Коваль Бассім».
Авантюрно-сатирична поема-казка «Абу-Касимові капці» уперше була надрукована 1895 р. у львівському дитячому журналі «Дзвінок» (№ 1. 5.І. С. 13–15; № 2. 20.І. С. 21–23; № 3. 5.ІІ. С. 45–47; № 4. 20.ІІ. С. 61–63; № 5. 5.ІІІ. С. 74–75; № 6. 20.ІІІ. С. 91–93; № 8. 20.ІV. С. 125–126; № 10. 20.V. С. 158–159; № 11. 5.VІ. С. 165–167; № 12. 20.VІ. С. 186–188; № 14/15. 1.VІІІ. С. 227–229; № 18. 20.ІХ. С. 286–287; № 20. 20.Х. С. 317–318; № 23. 5.ХІІ. С. 362–363) з приміткою вкінці «Із збірки “Тисяча днів і ще один”. Вільно переробив Іван Франко». Того-таки року у Львові поема вийшла й окремою книжкою (Абу Каземові капці. Арабська казка. Переробив Іван Франко. Львів, 1895. 92 с.).
1899 р. «Абу-Касимові капці» за підписом І. Мирон перевидано у Черкасах із певними мовними змінами. Про причетність автора до черкаського видання невідомо.
1901 р. Франко згодився на пропозицію Товариства педагогічного вдруге перевидати «Абу-Касимові капці» (перевидаватися також мали «Лис Микита» та збірка «Коли ще звірі говорили»), за які просив 50 гульденів гонорару, мотивуючи таке прохання тим, що почав будувати власну хату і потребує грошей на виплату мулярам.
«Щодо поправок, то поперед усього я думаю “Абу-Касимові капці” переробити досить основно, узгляднюючи рецензію Кримського в “Зорі” [рецензія опублікована: Зоря. 1896. № 19, 20. – Н. Т.]»[2] [т. 50, с. 192], – зазначав письменник у листі від 3 грудня 1901 р. до В. Білецького.
Відтак друге видання вийшло 1902 р. у новій мовній редакції (автор усував діалектизми та застарілі форми, намагаючись наблизити мову твору до її літературного варіанту) з «Переднім словом», у якому Іван Франко вказав на джерела свого твору, зокрема переповів українською мовою «Історію пари пантофлів», яка слугувала вихідним текстом для «Абу-Касимових капців». За цим другим виданням поему-казку Івана Франка перевидано також 1914 р. у Канаді.
Основою для написання цього твору стало орієнтальне джерело, а саме – арабська казка зі збірки «Тисяча і один день», яку письменник знав у німецькому перекладі (книга зберігається в особистій бібліотеці Франка № 97: Tausend und ein Tag. Morgenländische Erzählungen / Aus dem Persischen, Türkischen und Arabischen nach Petits de la Croir, Galland, Cardonne, Chawis und Cazotte, dem Grafen Cahlus und Anderen, übersetzt von F.H. von der Hagen. 2-e wohlfeilere Ausgabe. Prenzlau: S.W.Kalbersberg, 1836. Bd. 4. S. 324–331). Хоча «Передньому слові» до поеми Іван Франко зауважував:
«… Уперве з оповіданням про Абу-Касимові капці я познайомився ще бувши учеником ІV гімназіального класу в Дрогобичі, познайомився з уст неписьменного передміщанина Жука. Замість Абу-Касима він називав героя Казоемом і замість капців говорив “сапоги”» [т. 4, с. 295].
Проте, перейнявши фабульну канву арабської казки, письменник усе-таки створив власний, цілком самостійний мистецький твір.
Прозовій казковій історії про Абу-Касима Франко надав поетичної форми. Порівняно з передтекстом, цей твір відзначається ліричними відступами, авторськими роздумами, поглибленим психологізмом.
На відміну од «Лиса Микита», якого автор цілковито українізував, в «арабській казці» Франко зберіг східний колорит. Тут згадуються різні топографічні назви – міста Багдад, Шірас та Мекка, ріка Тигріс (Тигр). Арабського couleur locale надають також власні імена (Абу-Касим, Бен-Омар, Селім, Ібрагім, Ахмет); екзотична лексика – назви посад та титулів (візир, халіф, ага), грошей (п’ястер), одягу (папучі, тюрбан) та ін.; описи різноманітних східних звичаїв та побуту («Бачте, вірять мусульмене, / Що як лиш на землю стане / Чарівник, то дідьчих сил / Набереться, напоганить, / Всіх одурить, отуманить, / Щезне, полетить без крил» [т. 4, с. 334]; «Днем народ в домах дрімає, / Доки спека донімає, / Бо там спека, що аж страх; / Аж коли повечоріє, / З Тігру холодом повіє, / Люд гуляє – по дахах» [т. 4, с. 317] та ін.). При цьому, як відзначає А. Кримський, «ми увесь час почуваємо, що перед нами переходить не просто східне життя, а східне життя, описане щирим русином, а через те Франків Багдад не є для нас чуже місто, а є в певній мірі наше рідне»[3].
Агатангел Кримський. Фото з фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка
І справді, іноземний побут і звичаї перейняті українським духом, на що вказують найперше мовні деталі. Так, до Абу-Касима слуга судді кричить: «Дядьку, дядьку, / Зупиніться! Стійте, гов!» [т. 4, с. 308]. Національного забарвлення надають поемі також українські прокляття («Ах, се ж Касимові капці! / Певно, трясця його бабці…» [т. 4, с. 308], «Щоб він висів на гілли!» [т. 4, с. 310], «Щоб її де вовк із’їв!» [т. 4, с. 325]), фразеологізми («З лазні драла дав як стій» [т. 4, с. 307], «Аж тримаєсь за боки» [т. 4, с. 334]) та діалектизми (райтак, верета, спліндрувати, обарінок, коркоші тощо). Уся ця українська стилістика в поєднанні з яскраво відтвореним арабським колоритом витворює гумористично-комічний ефект.
Авантюрність, розважальність, комізм визначають розвиток сюжету поеми. Однак, разом із тим, «арабська казка» заправлена ще й «міцною сатиричною сіллю»[4]. Зображаючи Схід, «<…> багдадських суддів, урядовців, як і представників інших суспільних прошарків, І. Франко надає своїм творам нового соціально-викривального спрямування, навіяного йому не стільки арабською казкою, скільки австро-німецькою дійсністю Галичини», – відзначала Я. Закревська[5]. Іноземні порядки, з їх хижацькою системою обману, підкупу, корупції та безправності, нічим не різнилися від своїх, «рідних» австро-угорських законів: «Мусив Касим наостатку / П’ястрів видобуть десятку / І судді ввіткнуть в кулак» [т. 4, с. 309], «Хлоп жартує – зарегочеш, / Пан жартує – плакать хочеш» [т. 4, с. 318] та ін. Тож гумористично-розважальна історія про скупаря Абу-Касима в художній інтерпретації Франка набуває цілком інших, «серйозних» обертонів. У передмові до «Абу-Касимових капців» Франко писав: «Поперед усього я не бажав зупинятися на тій дуже мілкій моралі, яку випровадив із [арабського. – Н. Т.] оповідання» [т. 4, с. 299], а відтак у свою переробку вклав своєрідний морально-філософський сенс, надавши запозиченому казковому сюжету нової, ориґінальної ідейно-смислової перспективи.
За жанром «<…> це не казка, а гарна поема», – говорив А. Кримський про «Абу-Касимові капці», очевидно, маючи на увазі не тільки віршовий спосіб викладу, а й суто генологічні прикмети[6]. Однак, «Абу-Касимові капці» – це водночас і казка, й поема, бо поєднує у собі риси обох цих жанрів. Так, на казковий лад настроює зачин, створений за взірцями народних казок: «У Багдаді славнім місті, / Тому літ не сто, не двісті, / Як халіфи ще жили, / Був вдовець…» [т. 4, с. 300]. Типово казковими є медіальні формули («Був там довго чи коротко, / Паривсь гірко чи солодко, / Сеє вже не наша річ» [т. 4, с. 307]). Події, що лежать в основі цього твору, мають виразні ознаки казкової незвичайності, типової для кумулятивних казок (наростання життєвих негараздів та збільшення хабарів за кожною спробою Абу-Касима позбутися капців; фатальне, невідворотне, майже незбагненне повернення капців до персонажа). Водночас «Абу-Касимові капці» – це досить великий за обсягом поетичний (віршований) твір з яскраво вираженою епічною канвою (розповіддю про цікаві пригоди Абу-Касима та його капців), яка супроводиться розкриттям авторських роздумів і переживань, суспільно-політичних поглядів і моральних переконань. А це, як відомо, атрибутивні прикмети поеми.
Видання поеми-казки Івана Франка “Абу-Касимові капці” (Київ: Веселка, 1984) з ілюстраціями Анатолія Базилевича
Поема-казка «Абу-Касимові капці» складається з десяти розділів, кожен із яких має назву (внутрішній заголовок), котра своєю чергою стисло інформує про події, що розгортатимуться (наприклад: «Хто такий був Абу-Касим і як виглядали його капці», «Як Абу-Касим на ліцитації купив собі біду», «Як Абу-Касим перший раз позбувся своїх капців» і т. д.). Такий процесуально-фабулярний тип заголовка (у т. ч. і внутрішнього) характерний для поетики казки (як фольклорної, так і літературної).
Композиція поеми класична, лінійна. Нарація ведеться від третьої особи. Загальна тональність викладу іронічна, насмішливо-фамільярна, яка, щоправда, у фіналі змінюється на співчутливу. Досить розлога пряма експозиція вказує на те, що події відбуваються у старовинному Багдаді в казково невизначений час («Тому літ не сто, не двісті»), та знайомить із головним героєм – старим скупиндрягою Абу-Касимом, який уже понад десять літ ходить в одних і тих самих капцях (опис персони Абу-Касима та його капців займає увесь І розділ). Твір складається з низки епізодів, кожен з яких має свою зав’язку, конфлікт та розв’язку. Причому розв’язка одного епізоду водночас стає зав’язкою для наступного. Таким чином, композиція цієї Франкової казки нагадує кумулятивний ланцюг, у якому кожна ланка становить собою окрему пригоду, а кожна наступна пригода продовжує попередню. Однак на рівні розвитку провідної багатоепізодної сюжетної лінії цілого твору головною зав’язкою є підміна в лазні старих Абу-Касимових капців на нові папучі пана судді. Перипетії, пов’язані з бажанням героя позбутися капців, складають подальший розвиток дії. Конфлікт розгортається між Абу-Касимом та суспільством, навіть світом у цілому. Хоча кожен епізод твору має свій мікроконфлікт, який локалізується у протистояннях героя-протагоніста та його конкретно-ситуативних антагоністів (судді, рибаків, баби, зрештою громади). Разом із тим головний конфлікт поеми інтерналізований, оскільки зовнішньо-подієвий сюжетний ланцюг тісно пов’язаний із напруженим внутрішньо-психологічним сюжетом, у якому конфліктуючими сторонами є Абу-Касим та його капці (не випадково казка має заголовок «Абу-Касимові капці»). Втомлено-хвороблива свідомість Абу-Касима персоніфікує капці і починає сприймати їх як свого головного і єдиного ворога, символ усіх власних нещасть. Відтак визначальним з моменту зав’язки стає саме внутрішньо-психологічний сюжет, який і програмує кожен наступний епізод. Поведінка Абу-Касима, його вчинки, події зовнішнього світу, з одного боку, є наслідком психічно нестабільного стану особистості головного персонажа, а з іншого, – тим подразником, щоразу новим, який і спричиняє такий психічний стан. Кульмінацією твору в зовнішньо-подієвій площині є арешт Абу-Касима та конфіскація усього його майна, а у внутрішньо-психологічній – прагнення смерті й глибокі ридання. Врешті розв’язка – герой стає дервішем-жебраком і доходить примирення зі своїм оточенням і самим собою. З архітектонічно не виокремленого епілогу читач довідується, що Абу-Касим «турецьким став святим», помер жебраком і похований разом зі своїми капцями.
Поемі-казці «Абу-Касимові капці» властивий горизонтальний площинний художній простір. Це простір великого східного міста (сюжетні перипетії розгортаються «у Багдаді, славнім місті» [т. 4, с. 300]), який конкретизується у низці міських локусів (базар, лазня, дім Абу-Касима, вулиця, річка, площа біля судейської палати, кладовище, озеро тощо), де відбувається дія окремих епізодів. Події відбуваються упродовж кількох діб, причому зранку, вдень і вночі.
В основі сюжету незначна, здавалося б, нічим не примітна подія – скнара Абу-Касим вирішив позбутися своїх старих, заяложених капців. Герой топить їх у річці Тигр, хоче спалити, закопує в землю, кидає в озерце, однак «кляті шлапацюги», немов бумеранґ, постійно повертаються до нього:
І чим більш він силкувався,
Наче в сіті в’юн, звивався,
Щоб їх збутись накінець,
Тим впертіш вони вертались,
За полу його хватались,
Мов заклятий в казці мрець [т. 4, с. 336].
Буденність ситуації і пов’язане з нею непомірне накопичення незвичайних подій створюють комічний контраст, властивий кумулятивним казкам. Водночас комізм Франкової казки тісно межує з трагізмом.
«Я глянув на ту комічну історію з її трагічного боку і, не вменшаючи комізму, силкувався вивести наверх її трагізм власне в психології скупаря та в устрої тої орієнтальної суспільності, серед якої відбувається подія» [т. 4, с. 299], – писав Франко.
Загальна тональність твору трагікомічна. Ситуативна буденна комічність, повторюючись раз у раз, зрештою переростає у постійну концентрацію трагічності, а відтак і породжує межові психологічні стани, у яких щораз частіше опиняється герой.
З нагромадженням подій у душі Абу-Касима безнастанно наростає страх, відчуття екзистенційної кризи. Посилюється драматизм твору. Загалом, увівши потужний драматичний і психологічний струмінь, письменник якісно модернізував жанр казки. Лише за самими змінами екзистенційно-психологічних станів героя вибудовується цікавий, напружений сюжет. Так, після пригоди в лазні, Абу-Касим, повернувшися додому, просто «розридавсь» [т. 4, с. 309]; після «повернення» капців з Тигру він їх проклинає і «лютує, аж реве» [т. 4, с. 315]. Далі злість переходить в острах, боязнь і жах:
Він стояв, мов остовпілий,
На лиці, мов крейда, білий,
Радше жовтий, наче віск;
В голові його мішалось,
Серце в груді знай стискалось,
В ухах чувся шум і тріск [т. 4, с. 324],
Рогом очі витріщає,
І на капці поглядає,
І тремтить увесь, мов тінь» [т. 4, с. 327].
М. Гайдеґґер, відмежовуючи страх од жаху, зазначав, що жах паралізує активність людини, йому «властивий якийсь заціпенілий спокій»[7]. Жах переносить Абу-Касима у цілком інший (дивний, химерний) екзистенційний вимір, кидає його у вир містики й фаталізму. Він починає ставитись до капців як до чогось неземного, тогосвітнього, загробного («В тії капці з добра-дива, / Певно, пакісна, злостива, / Грішная душа ввійшла» [т. 4, с. 327]), як до Божого знамення («Капці, скарбе мій великий! / Вами ж то нога владики / В мою душу увійшла! / Вами бог мене, сліпого, / Вивів з пітьми, із грузького / Багновища злоби й зла!» [т. 4, с. 359–351]). Згодом панічний, паралізуючий страх змінюється станом повного отупіння і відчаю. Абу-Касим уже не лютує й не сердиться, горе пройняло все його єство:
То сердега вже не плакав,
І не охав, не балакав,
І не торгав бороди,
Лиш сидів, неначе змитий,
Мов мертвець, рядном укритий,
Що не знає вже біди» [т. 4, с. 337].
Іноді стан цілковитої апатії трансформується в маніакально-депресивний синдром, і герой «<…> Все ховаєсь по кутках, / Боком ходить, озираєсь, / Всього острого лякаєсь <…>» [т. 4, с. 341]. Щоправда, ці всі кризові екзистенційно-психологічні стани, в яких, насамперед, і полягає трагізм твору, автор зображає не лише зі щирим співчуттям (бо ж він таки співчуває своєму героєві), а й із відчутною дозою доброзичливого гумору, легкої іронії, сумовитого скепсису. Трагічне, таким чином, нерозривно пов’язане з комічним в єдину естетичну цілість.
Уся означена низка психологічних трансформацій не випадкова. Франка найперше цікавить «психологія скупаря», внутрішні метаморфози людини під впливом межових екзистенційних ситуацій (нім. Grenzsituation). Жах, відчай – ось що керує Абу-Касимом і загалом визначає розвиток позірно тривіального сюжету. Дріб’язково-буденний привід (невчасна заміна старого взуття) стає причиною жаху. Тим часом ця буденність страшенно обтяжує Абу-Касима, тяжіє над ним, неначе Дамоклів меч. Будь-який дотик до неї викликає у героя важкий душевний біль. Буття-на-межі виснажує його.
Жить обридло! Надокучив
Сам собі я й вас намучив…
Видно, Бог мене прокляв» [т. 4, с. 347],
– безсило промовляє Абу-Касим.
Він глибоко усвідомлює власну екзистенційну відокремленість, відчуженість та самотність. Межова ситуація породжує в ньому пристрасне бажання стати іншим, вийти за власні межі. Трагікомічна історія з капцями раптом обертається для героя (звісно, в його суб’єктивному сприйнятті – до речі, гіперболізовано-ґротескному, а тому – дещо комічному) з фатальної життєвої трагедії на запрограмоване мудрим Божим задумом світле духове переродження й своєрідне воскресіння:
Бачте, був я зла катряга,
Безсердечний скупиндряга,
Від голодних дер я хліб,
Голих, бідних пер в болото,
Лиш у срібло та у злото
Душу всю свою загріб.
Та аллах благий та бистрий,
Знать, добра доглянув іскри
У душі моїй на дні;
Сими капцями, мов міхом,
Іскри ті роздув з успіхом
У могучії огні [т. 4, с. 350].
Сприймаючи капці тепер не як Боже прокляття, а як Божий дар, «скарб великий», Божий слід у власній душі, герой зазнає радикальної переоцінки життєвих вартостей:
Все моє добро дочасне,
Все, що я вважав за власне,
В тих огнях, мов труск, спалив,
Щоб хоч на старії літа
Вільно міг я в світ глядіти,
Всіх любив, його хвалив» [т. 4, с. 350].
Проте перехід з одного екзистенційного стану в інший – це не просто вільний вибір героя. Бо ж межова ситуація, яку переживає Абу-Касим, зумовлена не внутрішніми, а зовнішніми, найперше суспільними, чинниками.
«Деспотизм, підкупність урядників, безправ’я одиниці, – писав Франко, – виплоджує фаталістичний світогляд і нахил до містицизму. Сюди, в сей світ вірування, тікає й Абу-Касим, зруйнований матеріально через гру випадків, а властиво через урядове здирство» [т. 4, с. 299].
До психологічного, фінансового і соціального краху доводять персонажа суспільні устрої та звички корумпованих можновладців. Соціальна «справедливість» (неначе крутій Лис Микита) розставляє Абу-Касимові цілу низку пасток. Щоб виплутатись із кожної дурної халепи, герой постійно змушений давати хабарі, незважаючи на те, винен він чи ні. За принципом клімаксу (прямої ґрадації) зростають видатки старого скнари (від десяти п’ястрів до конфіскації усього майна), аж поки не призводять його до остаточного фіаско. «Горе так його присіло, / Що прибило в ньому дух» [т. 4, с. 342]. Абу-Касим вже не здатний опиратися і протистояти своєму нещастю. Збанкрутілий і доведений до відчаю, він починає вірити у свою фатально нещасливу долю і, внаслідок згаданої переоцінки цінностей, одну соціальну роль змінює на іншу (за принципом карнавалу: високе й низьке міняються місцями). Так старий скупиндряга з купця стає жебраком (чи по-східному – «дервішем») і, ніби Марко Проклятий – торбу, всюди тягає за собою свої старі «шкрабища» – немов символ своєї екзистенційної поразки і заразом духового відродження до нового, справжнього, вищого життя.
Ось, панове, так віднині
Аж до смертної години
В місті буду я ходить –
Жебраком, та богомільним,
Та від зла й спокус всіх вільним,
Буду капці ті носить» [т. 4, с. 350],
– говорить до «правителів закону» приречений на старцювання герой.
Утім, втрачаючи зовнішні, матеріальні блага, він натомість набуває тієї внутрішньої, моральної «правдивої вартості», душевної ясності й заспокоєності, що про неї Франко писав у «Притчі про правдиву вартість» зі збірки «Мій Ізмарагд»:
…ті аскети,
Ті жебраки, старці та богомільці,
Що зверхньої краси давно зреклися,
Зате з душі своєї гнів, і зависть,
І пристрасть випололи, наче хопту,
А досвідом і розмислом глибоким
Свій ум, неначе сонце, прояснили» [т. 2, с. 218].
Таким чином, несерйозний, авантюрно-потішний, побутовий, комічний кумулятивний сюжет арабського оповідання завдяки Франковій реінтерпретації трансформувався у високо гуманний твір екзистенційно-психологічної та гостро соціальної проблематики. Причому автор, як зауважував А. Кримський, у казці «Абу-Касимові капці» дуже точно і майстерно відтворив один із найхарактерніших суспільних феноменів Сходу – дервішівство, так що «орієнталіст може дати Франковій поемі заголовок: “Як люди стають дервішами?”»[8].
Адже «з дервішівських книжок (Саадія, Аттара, Джелальаддіна, Шеаранія і др.), – додавав далі учений-сходознавець, – можна побачити, що в повстанні східного аскетизму найпершу ролю грають мотиви не релігійні, а практичні, викликані поганими соціально-економічними умовами східного життя»[9].
Проте дервішівство – не просто жебрацтво. Це не тільки певний спосіб буття, а й життєва філософія, близька до реліґійної чи філософської аскези (на кшталт античних кініків, зосібна Діогена Лаертського, які проповідували бідність, що прояснює свідомість і сприяє моральному самовдосконаленню особистості). Тому дервіш, яким стає герой, – не лише жебрак, а й, певною мірою, філософ-мудрець. Щоправда, надто вже високою ціною була оплачена гірка життєва філософія героя, який «турецьким став святим». Така фінальна фраза Франкової казки, а саме обігрування вислову «турецький святий», знову-таки, виявляє постійне балансування між трагізмом та комізмом, загалом властиве цьому творові. Бо ж, з одного боку, словосполучення «турецький святий» сприймається буквально, на позначення морально чистої, бездоганної у житті й поведінці людини, яка все життя провела в служінні Богові, а після смерті визнана небесним заступником віруючих; а з іншого, – у свідомості українського читача мимоволі виникає алюзія з відомим фразеологізмом «голий, як турецький святий», тобто «дуже бідний, убогий».
Тяжко поплатився Абу-Касим за свою скупість, за те, що вчасно не поміняв старі, обдерті капці на нові. Проте «Він скупар був, не злодюга» [т. 4, с. 309], – співчутливо говорить про Абу-Касима автор. Не був він ні розбійником, ні чарівником, ні зрадником-водокрадом, у чому його несправедливо звинувачували «віддані» правозахисники. Тож, мабуть, недаремно «серце трохи в них щеміло» («“Ну ж халіф узнасть, в чім діло?” – / З страхом думали вони» [т. 4, с. 351]), коли «винуватий без вини» Абу-Касим став «щирим, дійсним жебраком» [т. 4, с. 351]. Своєрідним коментарем до такої розв’язки може бути алюзія з поеми «Лис Микита» – «Дай малих злочинців вішать, / Най великі тим ся тішать!» [т. 4, с. 98].
Образна система поеми-казки моноцентрична: в її осерді – постать Абу-Касима, а всі інші образи-персонажі (купець Бен-Омар, суддя, рибаки, баба з внучкою, загалом громада) групуються довкола нього і, залишаючись мало нюансованими, за великим рахунком, слугують лише для характеристики і розкриття внутрішніх колізій особистості головного героя. Водночас сюжетотворчу роль відіграє на перший погляд побутово-речова, та насправді глибоко символічна предметна деталь – образ Абу-Касимових капців, на що вказує і заголовок твору.
Поема написана чотиристоповим хореєм, організованим у шестивірші з римуванням «AAbCCb». Домінантний тип віршової інтонації – говірний, або розмовний, що відповідає епічній родовій природі поеми. Проте окремим фраґментам тексту притаманні риси ораторсько-декламативної інтонації (наприклад, розлогі монологи-роздуми та монологи-апострофи Абу-Касима, які передають стан внутрішнього напруження героя; виголошення довгого судового вироку арештованому Абу-Касимові та його відповідь).
Головну образотворчу роль відіграє багатий мовностилістичний арсенал поеми, особливо лексичні засоби, які за своїм походженням та семантичним забарвленням надзвичайно різнобарвні. У мовленні урядовців здебільшого трапляються іншомовні слова-канцеляризми (секвестр, реєстр, сконфіскувати, exempla, штемпель та ін.). Особливо широкий спектр екзотизмів, які вживаються головним чином у прямому значенні і слугують для передачі арабського локального колориту. Поруч зі східною (за походженням) лексикою у Франковій казці органічно співіснує і власне українська народно-розмовна стихія. Експресивно-згрубіла (сорочище, штанищі, шкаралющі, палюги, шлапацюги, мішище, скупиндряга), знижено-просторічна лексика, емоційно насичені прокляття («…йдіть до біса до води!» [т. 4, с. 311]; «Щоб йому тристенний біс, / Тому вражому падлюці…» [т. 4, с. 312]; «Щоб розбив вас божий грім!» [т. 4, с. 316]) та вигуки («Ти се, дрантавий злодюго!» [т. 4, с. 308]; «Кляті капці!» [т. 4, с. 310]; «…що за дідько!» [т. 4, с. 312]), фразеологізми («Виміркував серцем ласим» [т. 4, с. 307]; «… люд регоче, / Аж тримаєсь за боки» [т. 4, с. 334]; «хоч сядь та вовком вий» [т. 4, с. 336]) характеризують особу Абу-Касима, трагічне нагнітання психологічних станів героя, а також додають поемі струмінь живого народного гумору. Дієслівна лексика та прості синтаксичні конструкції, властиві казковій манері розповіді, забезпечують художній ефект динамічності зображуваних подій, швидку зміну епізодів та вражень. Особливо різноманітні дієслівні ампліфікації: «мажуть, правлять, місять, труть» [т. 4, с. 305]; «Що вже плакав і кланявся, / Толкувався і звинявся» [т. 4, с. 309], «Урядують, оглядають, / Щось цінують, викладають, / Риють, порпають, глядять» [т. 4, с. 348]. Активне розгортання дії супроводжують різноманітні акустичні ефекти. Зокрема, автор увів у художню канву широкий спектр ономатопоетичних слів, які безпосередньо відтворюють шум та гамір Багдадських вулиць, моделюючи звуковий образ великого міста («Здибали ось пси-багдадці / Абу-Касимові капці <…> / Далі гаркли: дзяв, дзяв, дзяв!» [т.4, с. 318]; «Втім гар-гар, гур-гур почулось / Щось страшне таке метнулось…» [т. 4, с. 320]), або зображають внутрішнє напруження героя («Абу-Касиму аж тісно, / В животі зробилось млісно, / В лівім вусі дінь-дзінь-дзінь!» [т. 4, с. 327]; «Втім – чи чорт оце чарує, / Чи направду вухо чує / Під землею: буль, буль, буль!» [т. 4, с. 339]).
Найулюбленіший поетичний засіб письменника в «Абу-Касимових капцях», на думку Я. Закревської, – «порівняння, які нерідко переходять у широкі метафоричні картини»[10]. І справді, мова автора багата на порівняння, які є важливим засобом образо- та характеротворення. За їх допомогою Франко передає деталі портрету Абу-Касима («Хоч багатий був, як рідко, / Та ходив брудний, як дідько, / І обдертий, як жебрак <…> / А штанищі, мов райтак <…> / Плащ – верета-перетика» [т. 4, с. 300]), його психологічні стани («Весь затрясся, мов трепета», «Вийшов, мов на суд злочинець» [т. 4, с. 321]). Іноді художній малюнок посилюється завдяки нанизуванню однорідних порівнянь: «Так наш Абу-Касим бідний, / Мов заклятий, мов негідний, / Мов приблуда, мов знайдух, / Вулицями повз несміло…» [т. 4, с. 341–342]. Розгорнені порівняння ефективно використовуються при яскравому описі Абу-Касимових капців, що мали стільки «цвяхів з головками, / Мов цибулі з часниками», «І обцаси тож незгірші: / Мов копита щонайширші, / Отакий лишали слід; / Пришви дубельтово шиті, / Так були латками вкриті, / Наче дуб, корявий дід. <…> А тяжкі були до ходу, / Наче проса два мішки» [т. 4, с. 301]. Відчай та екзистенційний жах головного героя передають чимало ампліфікованих риторичних окликів і запитань, як-от: «Боже! – кликнув він крізь сльози. – / Чи ж то я коли де в лози / Крадене добро таскав? / Чи в каварнях крав тюрбани? / Чи по лазнях я кармани людськії ревізував?» [т. 4, с. 309]; «Боже правий! Боже правий! / Чи то сон такий лукавий, / Чи кругом валиться світ?» [т. 4, с. 314], «Капці, капці, бузувіри! / До якої ж ви ще міри / Дійдете в завзятті злім?» [т. 4, с. 314–315] та ін.
Казка «Абу-Касимові капці» знайшла свого вдячного читача і здобула високі оцінки критики.
«Хоча ця книжка призначена видавцями для дітей, але вона належить до творів того розбору, які дуже залюбки прочитаються і дорослими людьми. Високий несумнівний Франків талант, признаний уже й поза границями нашого краю, поклав свою блискучу печать і на тім ніби дитячім писані. …ми мусимо новий твір нашого письменника поставити з усіх поглядів високо і побажати, щоб наша публіка читала його якнайбільше», – відзначив А. Кримський у рецензії на перше видання поеми[11].
Тепло відгукнулися про «Абу-Касимові капці» Б. Барвінський та С. Олеськів-Фредорчакова, які були серед перших малих реципієнтів Франкової казки[12]. Утім, у невеликій анотації другого (черкаського) видання поеми значилося:
«Видавцем, мабуть, водило тільки бажання познайомити ширшу публіку з одним (яким можна) із творів славного письменника – галичанина, бо для українського селянина така книжка, ми маємо на думці мову, а також і самий спосіб оповідання, здається, непридатна»[13].
Очевидно, рецензент мав на увазі насамперед чималу кількість діалектизмів та екзотизмів, які утруднювали сприйняття твору для наддніпрянських читачів.
А поза тим цю казку перекладали російською (В. Тушнова), англійською (В. Семенини), таджицькою мовами (Л. Сотника та Н. Табарова). Поему-казку «Абу-Касимові капці» ілюстрували А. Базилевич, В. Гавло, Н. Геркен, І. Косинін, І. Крислач, П. Лапин, Л. Левицький, Л. Рибченко, В. Цигаль.
«Абу-Касимові капці», поруч із «Лисом Микитою», – один із найкращих взірців синтетичного жанру поеми-казки не тільки у творчості Франка, а й в українській літературі загалом. На сюжетній основі східного передтексту, запозиченого з арабського казкового епосу, письменник створив ориґінальну літературну казку філософсько-сатиричного спрямування, наснажену трагікомічним пафосом, позначену глибоким психологізмом та гостроактуальною соціально-політичною й екзистенційно-антропологічною проблематикою. Екзотичний орієнтальний колорит, характерні, жваво змальовані образи-персонажі, багата мовностилістична палітра та небанальний моральний сенс забезпечили цьому творові тривале літературно-історичне життя.
Про інші казки Івана Франка див. також:
ФРАНКОВІ КАЗКИ ДЛЯ МАЛЯТ: ЕТИКА І ПОЕТИКА
БОРОТЬБА ЗА ВИЖИВАННЯ, або ЧОМУ ГИНУТЬ І ПЕРЕМАГАЮТЬ ЗВІРІ У КАЗКАХ ІВАНА ФРАНКА
НЕВМИРУЩИЙ ЛИС МИКИТА, або НАДЗВИЧАЙНІ ПРИГОДИ РУДОГО КРУТИХВОСТА
[1] Кримський А. «Лис Микита». З німецького переробив Іван Франко // Кримський А. Твори: В 5 т. – Київ: Наук. думка, 1972. – Т. 2. – С. 493.
[2] Тут і далі у квадратових дужках після цитат покликаємося на вид.: Франко І. Я. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наук. думка, 1976–1986, зазначаючи відповідний том і сторінку.
[3] Кримський А. «Абу-Касимові капці». Арабська казка. Переробив Іван Франко // Кримський А. Твори: В 5 т. – К.: Наук. думка, 1972. – Т. 2. – С. 462.
[4] Там само. – С. 463.
[5] Закревська Я. В. Казки Івана Франка: Мовно-художній аналіз. – К.: Наук. думка, 1966. – С. 76.
[6] Кримський А. «Абу-Касимові капці». Арабська казка. Переробив Іван Франко. – С. 461.
[7] Хайдеггер М. Що таке метафізика? // Читанка з історії філософії: У 6 кн. / Під ред. Г. І. Волинки. – К.: Довіра, 1993. – Кн. 6: Зарубіжна філософія ХХ ст. – С. 91.
[8] Кримський А. «Абу-Касимові капці». Арабська казка. Переробив Іван Франко. – С. 464.
[9] Там само. – С. 463.
[10] Закревська Я. Казки Івана Франка: Мовно-художній аналіз. – С. 92.
[11] Кримський А. «Абу-Касимові капці». Арабська казка. Переробив Іван Франко. – С. 456, 464.
[12] Див.: Барвінський Б. Мої спомини про д-ра Івана Франка (1890–1915) // Спогади про Івана Франка. / Упоряд., вступ. стаття і прим. М. І. Гнатюка. Львів: Каменяр, 1997. – С. 408; Олеськів-Фредорчакова С. Із спогадів про Івана Франка // Спогади про Івана Франка. – С. 435.
[13] М[ихайло] К[омаров]. Черкаські популярні видання // ЛНВ. – 1900. – Кн. 5. – С. 133.
Поділитися:
