Одна з «променистих сильвет» Ігоря Качуровського: «неосяжний» і «всепроникнений» Іван Франко
18 липня 2013 року в Мюнхені на 95 році життя відійшов у засвіти Ігор Качуровський, поет, прозаїк, перекладач, літературознавець, радіожурналіст, есеїст, професор Українського Вільного Університету (Мюнхен). У літературно-критичних і в теоретичних працях Ігоря Качуровського не раз натрапляємо на рефлексії про Івана Франка. Тож публікуємо причинки Ярослави Мельник, лауреатки Міжнародної премії ім. Івана Франка 2018 року в номінації «За вагомі здобутки (досягнення) у галузі україністики, «Одна з «променистих сильвет» Ігоря Качуровського: «неосяжний» і «всепроникнений» Іван Франко».
© Ярослава МЕЛЬНИК
Доктор філологічних наук, професорка кафедри філології Українського католицького університету (Львів), професорка Українського вільного університету (Мюнхен)
2002 року в одній з видавничих серій Українського Вільного Університету в Мюнхені («Монографії», ч. 59) вийшли «Променисті сильвети» Ігоря Качуровського[1]. Книжка має підзаголовок: «Лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки», але, за словами самого автора, вона «являє в основному, матеріял лекцій, читаних в різні роки в Українському Вільному Університеті в Мюнхені»[2], з яким його «лучив багаторічний зв’язок»[3]. А лектором, зазначу принагідно, Ігор Качуровський був вельми яскравим.
«Ті, кому пощастило слухати його блискучі лекції, наприклад, з історії середньовічної європейської літератури, пам’ятають його вільну, імпровізаційну манеру викладу матеріалу, вміння пояснити найскладніші речі якнайпростіше і подати літературні факти ніби “зсередини”», ― згадує Олена Бросаліна, підкреслюючи водночас і здатність Ігоря Качуровського «легко перемикатися з високих стильових регістрів на іронічно-пародійну хвилю»[4].
Легка, образна манера викладу притаманна і статті «Франко як містик», уміщеній в згаданих «Променистих сильветах» [5]. Ось початок цієї розвідки, який, зізнаюся, люблю цитувати, мовлячи словами Панька Куліша, «временно і безвременно», особливо рядки про «слона в кишені».
«Проаналізувати Франкову творчість в окремій статті, це таке саме завдання, як піти до зоопарку, взяти слона й принести його додому в кишені. Адже спільна риса таких письменників, як Ґете, Бальзак, Лев Толстой, Іван Франко, це неосяжність їхньої творчости. Тому я, щоб уникнути загальників, говоритиму сьогодні лише про одну сторону Франкового літературного доробку: про його поеми й віршовані леґенди»[6].
Одначе в одній статті виявилося немислимим увібгати вповні в дослідницьку «кишеню» навіть корпус тих Франкових текстів, про які згадував критик. Не будемо, проте, за це йому надто дорікати, це було би більше, аніж несправедливо, бо, попри лаконічність розгортання сюжету, ця невелика обсягом розвідка Ігоря Качуровського (всього 6 сторінок друку) ― одна з найцікавіших серед нечисленних і досі у франкознавстві спроб наблизитися до таїни містицизму поета. А в неповноті осягнення задекларованої теми «завинив» чи не більше сам Франко огромом свого творчого космосу, у тому числі багатством свого поемарію і легендарію.
Детальніше про статтю «Франко як містик» поговоримо перегодом, а наразі згадаймо основні тексти дослідника, у яких так чи інак присутній Франко і звернення до яких допоможе нам реконструювати портрет письменника авторства Ігоря Качуровського. Зосібна, низку розвідок про інших письменників у тих самих знаменитих «Променистих сильветах», удостоєних 2006 року Національної премії України імені Тараса Шевченка[7], габілітаційну дисертацію вченого «Основні функції літератури. Дослідження на матеріялі української поезії»[8], «піонерську в даній галузі», за словами самого автора[9], віршознавчий триптих («Строфіка», «Фоніка», «Нарис компаративної метрики»)[10], який, так само не без підстав вважав автор, заповнив «ту зяючу прогалина, яка існувала дотепер в українському віршознавстві»[11], а також ґрунтовні диптихи з ґенерики («Ґенерика і архітектоніка, кн. 1: Література европейського середньовіччя», «Ґенерика і архітектоніка, кн. 2, ч. 1: Засади наукового літературознавства, ч. 2: Жанри нового письменства»)[12] і стилістики («Основи аналізу мовних форм, ч. 1: Лексика», «Основи аналізу мовних форм, ч. 2: Фігури і тропи»)[13].
Феномен Івана Франка, «вага його творчости», місце в українській і світовій літературі, мистецькі вершини поета, його містицизм і ескапізм, внесок у сонетярство, перекладацтво, віршознавство — ось основні теми, яких торкається чи зазвичай лише згадує побіжно, але часто окреслюючи при тім обрії студій над Франком, дослідник у своїх історико-літературних і теоретичних працях.
У цій променистій сильветі Івана Франка (незважаючи на її, скажімо так, «шкіцовість» і мозаїчність) напрочуд виразно відчувається і особистість самого портретиста, його техніка письма: глибина і проникливість, енциклопедизм і літературознавча ерудиція (останнє серед іншого дозволило Ігорю Качуровському вписати Івана Франка в дуже різні контексти національного і світового письменства), уміння побачити нове в неначебто добре знайомих і вивчених темах і згадана вже образна манера викладу матеріалу.
Для Ігоря Качуровського Іван Франко ― це письменник світового рівня[14], один із трьох великих в українській літературі (обіч Тараса Шевченка і Лесі Українки)[15] та один (також із трьох) представників національного епосу в українському письменстві (два інші ― Тарас Шевченко і Юрій Клен)[16], вершинне явище української поезії[17] і української прози[18], письменник, завдяки якому українська література є «зразком повної літератури в найкращому розумінні слова»[19], «художник життя»[20]. Додаймо до цього ще й такий ряд: «всебічний Франко»[21], «всеохопний Франко»[22], «вчений ерудит»[23], «невтомний і всепроникнений Франко»[24], «неодмінний Іван Франко»[25].
А щодо мистецьких вершин Івана Франка, то, вельми прикметно, що на найвищий щабель Ігор Качуровський ставить тексти письменника, сповнені релігійною містикою (або, якщо точніше, їх найбільше на цьому щаблі). У вступному есеї до першої книги «Хрестоматії української релігійної літератури», упорядником якої він був[26], дослідник зазначає, що, незважаючи на те що ХІХ вік ― це «час занепаду містичної літератури»[27], «у творчості послідовних реалістів подеколи натрапляємо ― і то в найкращих творах ― на відхилення в бік містицизму: до таких творів належать “Мойсей”, “Іван Вишенський” Івана Франка та ніч убивства в його ж таки “Перехресних стежках”»[28]. А назагал найкращі твори Івана Франка, за Ігорем Качуровським[29], це: у прозі ― «Перехресні стежки»[30]; у драматургії («всупереч загальній опінії») ― «Сон князя Святослава», де «центральною точкою є поява ангела»[31]; у поезії, обіч згаданих вище, «Івана Вишенського»[32] і «Мойсея»[33] з «його могутнім ритмом, який вкарбовується в пам’ять, має в собі щось непідвладне розумові, підпорядковує собі людину, робить її покірною якійсь вищій волі»[34], також і такі тексти, як «В Перемишлі, де Сян пливе зелений» (це видіння, на думку критика, «одна з найгеніальніших поезій» Івана Франка[35], «На ріці вавілонській»[36], «Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє…» («шедевр Франкової особистої лірики»)[37], «Безмежнеє поле в сніжному завої» («шедевр ескапістської лірики в поета»)[38]. А серед «найулюбленіших речей» Ігоря Качуровського ― «Поему про білу сорочку»[39]. Тому, либонь, не випадково, що саме Франкові-містику критик присвятив окрему статтю.
Звернення Ігоря Качуровського до Франка-містика, очевидно, випливало також і з його глибокого переконання, що однією з головних, якщо не найголовнішою, функцією мистецтва, є «функція релігійно-містична: напоєння краси позарозумовим змістом, який провадить до потойбічних сфер ― до Абсолюту»[40]. У цьому контексті дуже промовистим є наступний фрагмент інтерпретованої статті. «Пересортувавши» поемний доробок Франка і запропонувавши, на відміну від редакторів Зібрання творів Івана Франка в п’ятдесяти томах, «свої» поеми письменника, а саме: «Панські жарти», «Іван Вишенський», «Ex nihilo», «Бідний Генріх», «Поема про білу сорочку», «Мойсей», «Терен у нозі» та лірична поему «В Перемишлі, де Сян пливе зелений»), а також назвавши, на його думку, найкращі тексти з легендової парості поета («Смерть Каїна», «Цар і Аскет», «Легенда про вічне життя», «Святий Валентій», «Легенда про святого Маріна» та «Рука Івана Дамаскіна»), дослідник зауважує: «І тут ми помічаємо, що серед Франкових поем та леґенд одна має декляративно-антирелігійний характер – це “Ex nihilo”, монолог атеїста, ще одна, “Панські жарти”, належить до творів релістичних, а велика більшість, разом дванадцять речей, це література релігійно-духовна. І ми не без здивування констатуємо, що переконаний ніби-атеїст Франко має виразну предилекцію до фантастики, до чогось надприроднього, ірреального, а, якщо ставити крапку над і, — до містичного»[41]. «Чи ж не диво, — пише далі критик, — коли Франко висловлює атеїстичні погляди, то він, як пильний учень, повторює добре завчену лекцію, а коли, навпаки, вкладає в уста персонажів християнські думки, звучить висока поезія»[42].
Наступні міркування Ігоря Качуровського про світогляд письменника, про генезу його містицизму не менш цікаві, тому, щоб не впадати в «єресь парафрази», дозволю собі знову на розлогу цитацію.
«Мені здається, що поет стояв на роздорожжі ― по один бік накреслена Драгомановим дорога у тривимірний матеріяльний світ, по другий ― уся світова культура з її таємничістю, багатовимірністю, духовою осяяністю»[43].
«Поштовх, щоб вирватись поза межі позитивістичного світу»[44], Франкові, стверджує літературознавець, давала насамперед його багата лектура, а також саме життя.
«…Франкова ерудиція була фантастична, тож, читаючи твори релігійних письменників, він усупереч наперед взятій настанові ― сприймав їх своєю підсвідомістю, куди увійшли і мітологія давніх народів, і лицарські поеми европейського Середньовіччя, наскрізь просякнені християнською містикою (нагадаю, що він працював над перекладом «Божественної Комедії» ― цього наймістичнішого й найсередньовічнішого витвору людського духу), і наше старе письменство з його таємничими апокрифами, і рідний фольклор із живими леґендами»[45].
І ще одне міркування критика, з яким мені, щоправда, складно погодитися (либонь, це одне з небагатьох дискусійних для мене місць в його рефлексіях про Івана Франка).
«Немає сумніву, ― вважає Ігор Качуровський, ― що сюжет поеми “Терен у нозі” взято з самого життя, бо ж недаремно він двічі його опрацьовує: раз у віршах, і раз ― у прозі»[46].
Можливо, сюжет повістки «Терен у нозі» та однойменної поеми письменника, справді, «взято з життя», але символічності й містицизму цьому твору надає саме звернення до «чужого», тут: апокрифічного слова[47]. І, насамкінець, резюме статті Ігоря Качуровського «Франко як містик»:
«…Спробуйте перечитати ― одна за одною ― ті дванадцять поем і леґенд, що їх тут названо. І якщо б ви нічого не знали про автора, то дійшли б висновку: це писала глибокорелігійна людина, з певним нахилом до містицизму»[48].
В історико-літературних і теоретичних працях Ігоря Качуровського чимало згадок про Івана Франка, у тому числі в контексті ширших студій, які охоплюють широкі обрії українського та світового письменства. Для прикладу, в одному з розділів «Ґенерики і архітектоніки» про новелу іспанського Середньовіччя, розгортаючи свій магістральний дослідницький сюжет, «по дорозі» Ігор Качуровський звертає увагу на паралелі між Франковими притчами у збірці «Мій Ізмарагд» («Притчею про приязнь» і «Притчею про нерозум») і текстами-«прикладами» в книжці життєвих максим, притч та новел Петруса Альфонсі (1062–1140) «Disciplina Clerikalis» («Про напівдружбу» і «Селянин і пташка»). Встановивши чимало спільного між притчами українського поета і «прикладами» Петруса Альфонсі, критик висловлює припущення:
«Не виключено, однак, що Франко користувався джерелами, котрі дійшли до нас не з Заходу, а ― через Візантію ― з півдня, але знову ж таки від тих самих арабів, які донесли до Еспанії індійську мудрість»[49].
І вже цілком у стилі Ігоря Качуровського «пояснення», чому він звернув увагу на джерела цих притч поета: «Франко у передмові до “Ізмарагду” глузує над майбутніми дослідниками, котрі шукатимуть: звідки і що він запозичив. Але я досліджую тепер не Франка, лише Петруса Альфонсі, тож до мене Франкові глузи не стосуються»[50].
Не «досліджуючи» Франка, а Лесю Українку, у розвідці «Покірна правді і красі (Леся Українка та її творчість)» критик вийшов на «стежку», що веде від поезії Лесі Українки «Як Ізраїль діставсь ворогам у полон» до «На ріці вавілонській» Івана Франка («той самий ритмічний ключ, ті самі символи»)[51], у «Загальному огляді української літератури ХХ сторіччя» ― на російського письменника Федора Достоєвського, відлуння якого відчув у Франкових «Перехресних стежках»[52], а в статті «Про деякі перегуки Шевченка із світовим письменством» ― на Бенвенуто Челліні, італійського митця епохи Ренесансу, якого Іван Франко та Іван Світличний в описі тюремного антуражу «з повним правом могли б назвати своїм попередником»[53]. Відповідно в доповіді в Українському Вільному Університеті «В’язнична лірика та баляди Володимира Янева», «відштовхнувшись» від згадки про сонети в поетичному доробку Володимира Янева і згадавши різні жанри сонетів у світовому сонетярстві, дослідник задається питанням: «А який же наш, український, внесок у світове сонетярство? Що дали ми для розвитку сонета? Який жанр витворили?»[54]. У відповіді на це запитання знову з’являється «неодмінний Франко», цього разу як «батько» тюремного або в’язничного сонету, цього єдиного сонетного жанру, що є, на думку вченого, «нашим автентично-українським явищем».
«Я припускаю, ― пише Ігор Качуровський, ― що в світовій літературі не один Франко, і не він перший, писав сонети, перебуваючи в ув’язненні, і не в одного лише Франка до чотирнадцятьох сонетних віршів пробивалася заґратована дійсність. Але я цілком певний, що лише в українському письменстві сталося жанрове закріплення ознак тюремного сонета»[55].
На висловлювання на кшталт «неодмінний Франко» натрапляємо і в тих працях Ігоря Качуровського, де згадується про переклади світового письменства української мовою. Ось декілька прикладів. «Чи ж варто казати, що поему «Муспіллі» переклав неодмінний Іван Франко»?[56]. «Невтомний і всепроникнений Франко переклав дві баляди: “Сповідь Елеонори” та “Отруєння Розамунди”»[57]. «Не маю певности, але припускаю, що перший узявся перекладати “Біду Нібелюнгам” на українську мову Іван Франко[58]. Окрім піонерськості в царині перекладу, критик підкреслював і усвідомлення з боку Івана Франка своєї місії ― донесення до українського читача скарбів світового письменства як через переклади, так і через свідоме «плекання» західних поетичних форм. Так, у студії дослідника «Український парнасизм» читаємо:
«Щодо самої української літератури, то підготовчу стадію до сприймання парнаської поезії вона пройшла ще в другій половині ХІХ ст. завдяки діяльності Панька Куліша та Івана Франко, які обидва вбачали свою місію в тому, щоб прилучити своїх земляків до світової культури, а досягти цієї мети вони намагалися як пересадженням на український ґрунт форм европейської поезії, так і невгамовною, наполегливою перекладацькою працею»[59].
І ще про піонерськість Івана Франка, яку підкреслює Ігор Качуровський. Цього разу у триптиху з віршознавства («Фоніка», «Строфіка», «Нарис компаративної метрики») і в «Основах аналізу мовних форм». Знову декілька найпромовистіших прикладів. Гекзаметр, «вперше, скільки можу судити, застосовував […] в нас Іван Франко»[60]. «Дев’ятивіршових строф серед тисяч і тисяч поезій знайшов я усього стільки, що їх можна порахувати по пальцях якщо не одної, то обох рук»[61]. Серед них дві у Франка ― у поезіях «Коли почуєш, як в тиші нічній…» і «Якби ти знав, як много важить слово…». «Коли б не перший випадок збагачення української дактилічної рими спостерігаємо у Франка, в другій строфі поезії “О розстроєна скрипка, розстроєна”»[62]. «Перший український тріолет, належить, правдоподібно, Франкові»[63] («І ти лукавила зо мною!»). Подібних прикладів можна без зусиль примножити. Так само, як і таких. «Українська поезія може пишатися астрофічними ліричними шедеврами Франка і Рильського»[64]. Або ж: «Ориґінальну українську алкеєву строфу знаходимо у Франка в “Зів’ялому листі”»[65].
Франкові тексти назагал виявилися для Качуровського дуже вдячним ілюстративним матеріалом для розгортання дослідницьких сюжетів із віршознавства і стилістика в порівняльному аспекті. Так, на синересис, який відіграє «велику ролю» у віршобудові в поетиці латинських народів, критик натрапив у «Вічному революціонері»[66], на леонін, поширений у пізньолатинській поезії, ― у “Весняних елегіях”»[67], на десятирац, найпоширеніший розмір південно-слов’янської епіки, ― у «Поемі про білу сорочку»[68], на строфи з недиференційованої клявзулою, характерні для іспаномовної поезії, ― у поезіях Івана Франка «сатиричного чи полемічного характеру, для яких естетичні вимоги чвідомо знижені», як ось «Ботокуди»[69], на терцину («улюблену строфу» Івана Франка), батьківщиною якої, як відомо, є Італія, ― у Пролозі до «Мойсея», «Притчі про піст», «З книги Кааф», «Споминах» та кількох ліричних поезіях[70].
Олександр Астаф’єв у післямові до першої книги Ігоря Качуровського «Основи аналізу мовних форм», відзначаючи її оригінальність і глибину, з-поміж іншого зазначає: «А хто з нас чув про слова-близнята, слова-привиди, слова-монстри, іллітерати? Автор подає якнайповнішу стилістичну характеристику цих слів, показує сфери вжитку…»[71]. До цього додам і свою «лепту»: а хто з нас-франкознавців знає про гаплологію[72], гапакс легоменон[73] в Івана Франка та й про безліч інших цікавих речей, про які пише Ігор Качуровський у своїх працях, творячи воістину «променисту сильвету» письменника.
У цитатах і в назвах праць збережено правопис Ігоря Качуровського.
[1] Качуровський. І. Променисті сильвети. Лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки. Мюнхен: Український Вільний Університет, 2002. (Серія: «Монографії», ч. 59).
[2] Там само. С. 5.
[3] По суті, рівно чотири десятиліття: з літа 1973 р., коли Ігор Качуровський, тоді ще магістр, прочитав студентам і слухачам літніх курсів УВУ свій перший лекційний курс «Розвиток української літератури між двома світовими війнами на підсовєтській Україні, в Західній Україні й у вільному світі» і до його відходу у вічність 18 липня 2013 р. Детальніше про це див.: Мельник. Я. «З УВУ лучить мене багаторічний зв’язок: Ігор Качуровський і Український Вільний Університет у Мюнхені // Наш український дім (Ніжин). 2018. №2. С. 29–36.
[4] Бросаліна О. Зі сторінок життя Ігоря Качуровського // Віршознавчий семінар. Ігор Васильович Качуровський (1918–2013). In memoriam: зб. наукових праць та спогадів / упор. Н.В.Костенко, О.Г.Бросаліна, Н.І.Гаврилюк, Київ 2015, с.11.
Оцю здатність Ігоря Качуровського «легко перемикатися з високих стильових регістрів на іронічно-пародійну хвилю» я також зауважила, слухаючи в липні 2008 року в Українському Вільному Університеті на Пінценауерштрассе, 15 його ювілейну доповідь (поетові тоді виповнилося 90 років) під назвою «Про верблюдів, слонів та інші етимологічні питання».
[5] Вперше стаття «Франко як містик» була надрукована в часописі «Українські вісті» (1995, 29 січня).
[6] Качуровський. І. Франко як містик // Качуровський. І. Променисті сильвети. Лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки. С. 25.
[7]«Це справді променисті сильвети, що променіють і власним світлом, ізсередини, і світлом думки одухотвореного інтерпретатора» (Дзюба І. Вірність собі // Дзюба І. На трьох континентах: У 3 кн. Кн.1. Київ, 2013. С. 547).
[8]Качуровський І. Основні функції літератури. Дослідження на матеріялі української поезії, Мюнхен 1978 // Архів Українського Вільного Університету в Мюнхені, машинопис.
[9] Там само. С. 2 (Висновки).
[10]Качуровський І. Строфіка, Мюнхен: Інститут літератури ім. Михайла Ореста, 1967. [Обкладинка Якова Гніздовського]; Качуровський І. Нарис компаративної метрики, Мюнхен: Український Вільний Університет, 1985 (Серія: Підручники, т.8); Качуровський І. Фоніка. Мюнхен: Український Вільний Університет, 1984 (Серія: Підручники. Т. 7).
[11] Качуровський І. Нарис компаративної метрики. С.7.
Цей триптих вченого з віршознавства слугував підручником не лише для студентів багатьох генерацій Українського Вільного Університету в Мюнхені. Коло його читачів і шанувальників, у тому числі в Україні, було вельми широким. Моя колегиня по кафедрі філології Українського католицького університету, доцентка Дарія Сироїд згадувала, що, ще будучи школяркою старших класів, переписала собі в окремі зошити всі три книги Ігоря Качуровського з віршознавства.
[12] Качуровський І. Ґенерика і архітектоніка. Кн. 1: Література европейського середньовіччя. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2005; І. Качуровський. Ґенерика і архітектоніка. Кн. 2. Ч. 1: Засади наукового літературознавства. Ч. 2: Жанри нового письменства, Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008.
[13]Качуровський І. Основи аналізу мовних форм. Ч. 1: Лексика. Мюнхен – Ніжин 1994; Качуровський І. Основи аналізу мовних форм. Ч. 2: Фігури і тропи, Мюнхен – Київ 1995.
[14] Качуровський І. Штрихи до портрета великого майстра (Володимир Винниченко та його прозова творчість) // Качуровський І. Променисті сильвети. Лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки. С. 137.
[15] Качуровський І. І. Основні функції літератури. Дослідження на матеріялі української поезії. Мюнхен, 1978. С. 5.
[16] «…Літературне явище, що його окреслюємо терміном “національний епос”, представлене творчістю лише трьох поетів: Шевченко, Франко, Юрій Клен. І, мабуть, не випадково епіка усіх трьох має релігійно-містичний характер. Назвімо “Неофіти” й “Марію” Шевченка, “Івана Вишенського” та “Мойсея” Івана Франка, епопею “Попіл імперій” Юрія Клена» (Качуровський І. Життя і творчість Юрія Клена // Качуровський І. Променисті сильвети. Лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки. С. 275).
[17] Качуровський І. Метрика Олександра Олеся // Там само. С.184–185.
[18] Качуровський І. Покірна правді і красі (Леся Українка і її творчість) // Там само. С. 57.
[19] «Літературознавство оперує такими категоріями, як “повна” й “неповна” література. Поясню це на прикладах. Від Котляревського до Шевченка наша література не була “повною”, бо вона обмежувалася кількома ― і то нижчими ― жанрами: бурлескна поема, байка, травестований переклад… Українська поезія стала повною завдяки Шевченкові… А Франкова творчість, з її жанровим багатством та різноманітністю, є зразком повної літератури в найкращому розумінні слова…» (Качуровський І. Критик і поет Іван Світличний // Там само. С. 683).
[20] Коли Микита Шаповал-Сріблянський у своєму поділі письменників на три групи (перша ― «не художники по своїй суті», які «йдуть у письменники виключно через свої соціяльно-громадські симпатії»; друга ― «дійсні» письменники, які, проте, всю свою творчість присвячують соціяльній тематиці, третя ― «просто художники життя»), Івана Франка відніс до другої групи, зазначивши, що той і Борис Грінченко «прибили в собі художників», «а видвигнули каменярів», це викликало заперечення критика. «… Франкова творчість не обмежується самою лише суспільно-громадською тематикою, ― відреагував він. ― Такі його речі, як “Мойсей”, “Зів’яле листя”, роман “Перехресні стежки” (де суспільна праця героя ― лише втеча від особистої драми), дають право залічити його до третьої групи» (Качуровський І. Роль «хатян» у розвиткові української літератури (До семидесятиріччя заснування журналу «Українська хата») // Там само. С. 108–109).
В іншому місці Ігор Качуровський так писав про співіснування в мистецькому світі Івана Франка творів на суспільну тематику і тих, які дають право говорити про письменника як про «художника життя» (наведу цей фрагмент повністю): «Суспільно-громадські твори Івана Франка й Лесі Українки належать до найбільш відомих, але не вони роблять їх авторів письменниками світового рівня.
Один еміґраційний критик (йдеться про Ігоря Костецького ― Я.М.), який творів Франка, крім “Каменярів” і “Вічного революціонера”, мабуть, не читав, заявив, що буцімто як явище стилю (підкреслення в тексті ― Я.М.) Франко не існує та що він нібито не володів секретами поетичної творчости.
А на протилежну шальку терезів для визначення ваги Франкової творчости покладімо той факт, що Маланюк, упорядковуючи збірку вибраних поезій Івана Франка, відкриває її малознаним (для широкого читача взагалі незнаним) шедевром Франкової особистої лірики
“Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє…”
― та що Зеров до антології “Сяйво” дав “В Перемишлі, де Сян пливе зелений” і подібні речі, а не дав натомість жодного рядка із суспільно-громадською тематикою (Вол. Державин у своїй антології, враховуючи смак замовців, зібрав усього потрошку)» (Качуровський І. Основні функції літератури. Дослідження на матеріялі української поезії. С. 131–132).
[21] Качуровський І. Загальний огляд української літератури ХХ сторіччя // Качуровський І. Променисті сильвети. Лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки. С. 755.
[22]«Українська поезія ― від Шевченкових “Яна Гуса”, “Неофітів”, “Марії”, через всеохопного Франка і до єгипетських мотивів Лесі Українки ― ніколи не була локально-обмеженою» (Качуровський І. Штрихи до портрета великого майстра (Володимир Винниченко та його прозова творчість // Там само. С. 157).
[23]Качуровський І. Покірна правді і красі (Леся Українка та її творчість) // Там само. С. 35.
[24] Качуровський І. Ґенерика і архітектоніка. Кн. 1: Література европейського середньовіччя. Київ: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія». 2005. С. 208.
[25] Там само. С. 343.
[26]До «Хрестоматії релігійної літератури» дослідник включив такі Франкові тексти: «Перший Великдень на волі» (З поеми «Панські жарти»), «Легенда про Пилата», «Рука Івана Дамаскина», «Іван Вишенський», «На ріці вавілонській ― і я там сидів», «З книги пророка Єремії», «Притча про сіяння слова Божого», «Заповіт Якова», «Мойсей» (уривок з поеми) // Хрестоматія української релігійної літератури, Кн. перша: Поезія / Упорядкування і вступний есей Ігоря Качуровського, Мюнхен – Лондон 1988. С. 109–140.
[27]Качуровський І. Містична функція літератури та українська релігійна поезія // Хрестоматія української релігійної літератури. Кн. перша: Поезія. С. 17.
[28] Качуровський І. Містична функція літератури та українська релігійна поезія. С. 15.
[29] Імператив Ігоря Качуровського ― «устійнити справжню, а не вигадану гієрархію мистецьких явищ», якого він дотримувався при розгляді мистецьких явищ, бачимо і в його критеріології художніх текстів Івана Франка.
[30] Качуровський І. Франко як містик. С. 30.
[31]Там само.
[32]Там само. С. 29.
[33] Качуровський І. Містична функція літератури та українська релігійна поезія. С. 15.
[34] Качуровський І. Франко як містик. С. 29.
[35]Качуровський І. Ґенерика і архітектоніка, кн.1: Література европейського середньовіччя. С. 38.
[36] Качуровський І. Строфіка. С. 74.
[37] Качуровський І. Основні функції літератури. Дослідження на матеріялі української поезії. С. 132.
[38]Там само. С. 156.
До слова, Ігор Качуровський вважав, що для Івана Франка, на відміну, скажімо, від Тараса Шевченка чи Лесі Українки, ескапізм «стає невід’ємною частиною творчости». Не розгортаючи ширше теми про ескапізм у Франка, критик обмежується згадками про те, що «шедеври ескапістської лірики розкидані у “Зів’ялому листі”», що «ескапістською» у Франка є «облямування книги новель» «На лоні природи», і що «традиційний мотив утечі напередодні шлюбу він використовує в поезії “Було се три дні перед моїм шлюбом”» (Качуровський І. Основні функції літератури. Дослідження на матеріялі української поезії. С. 156, 24).
[39] Качуровський І. Франко як містик. С. 28.
[40] Качуровський І. Основні функції літератури. Дослідження на матеріялі української поезії. С. 2.
[41]Качуровський І. Франко як містик. С. 26.
[42] Там само.
[43] Там само. С. 27.
[44]Там само. С. 30.
[45] Там само. С. 27.
[46]Там само. С. 30.
[47] Див.: Мельник Я. Символіка гуцульських «образків»: «Терен у нозі». «Як Юра Шикманюк брів Черемош» // Мельник Я. Апокрифічний код українського письменства, Львів: Видавництво УКУ, 2017. (Серія: «Київське християнство». Т. 7). С. 193–218.
[48] Качуровський І. Франко як містик. С. 30.
[49] Качуровський І.. Ґенерика і архітектоніка. Кн.1: Література европейського середньовіччя. С. 124.
[50]Там само.
[51] Качуровський І. Покірна правді і красі (Леся Українка та її творчість). С. 39, 41.
[52] Качуровський І. Загальний огляд української літератури ХХ сторіччя // І. Качуровський. Променисті сильвети. Лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки. С. 756.
[53] Качуровський І. Про деякі перегуки Шевченка із світовим письменством // Там само. С. 17.
[54]Качуровський І. В’язнична лірика та баляди Володимира Янева // Там само. С. 318.
[55]Там само. С. 318, 319.
[56] Качуровський І. Ґенерика і архітектоніка. Кн.1: Література европейського середньовіччя. С. 343.
[57]Там само. С. 208.
[58] Там само. С. 261.
[59] Качуровський І. Український парнасизм // Качуровський І. Променисті сильвети. Лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки. С. 215.
[60] Качуровський І. Нарис компаративної метрики. С. 93.
[61] Качуровський І. Строфіка. С. 102.
[62] Качуровський І. Фоніка. С. 72.
[63] Качуровський І. Нарис компаративної метрики. С. 202.
[64] Качуровський І. Строфіка. С. 33.
[65] Там само. С. 135.
[66] Качуровський І. Нарис компаративної метрики. С. 14.
[67]Качуровський І. Строфіка. С. 131.
[68] Качуровський І. Нарис компаративної метрики. С.109.
[69] Качуровський І. Строфіка. С. 53.
[70]Там само. С. 144.
[71] Астаф’єв О. «І будуватиму краси незримий Рим…» (Життя і творчість Ігоря Качуровського) // Качуровський І. Основи аналізу мовних форм. Ч. 1: Лексика. С. 131.
[72] Качуровський І. Основи аналізу мовних форм. Ч. 1: Лексика. С. 41.
[73]Там само. С. 50.
Поділитися:
