«ОДІССЕЯ МОГО ЖИТТЯ» (І. З Києва до Берліну): невідомі мемуари Анни Франко-Ключко

Продовжуємо публікацію мемуарів Анни Франко-Ключко «Одіссея мого життя». Сьогодні наші читачі мають змогу прочитати першу частину споминів під назвою «З Києва до Берліну». Вони були опубліковані у шести номерах газети «Гомін України» за 1959 (№16. Від. 11.ІV. С. 3; №17. Від 18.ІV. С.3; № 18. Від 25.ІV. С.3; №21. Від 16.V. С.3; № 22. Від 23.V. С.3; №23. Від 30.V. C.3.).

 * * *

Події, про які йдеться у розділі «З Києва до Берліну», розповідають про обставини виїзду Анни Франко у лютому 1919 року з Києва до Берліна.

З початком 1919 року ставало очевидним, що залишатися у Києві небезпечно. Вісті були тривожними. Більшовики підступали усе ближче. Міністерство внутрішніх справ, у якому працювала Анна Франко, згортало свою роботу.

Анна з тривогою згадувала: «Київ помалу пустів. Хто мав змогу, відступав з військом, хто міг – виїздив на село до родини, до знайомих. Під вечір на місто налягала тривога. Входи до домів замикались ще завидна, ставилась озброєна сторожа, бо ночами снувались по місті озброєні банди, вривались до домів, щоб грабити й вбивати».

Випадково побачивши оголошення про комплектування складу Місії Українського Червоного Хреста для допомоги українським полоненим у Німеччині, вона вирішила зголоситися. Обовʼязковою умовою прийняття на роботу було знання німецької мови. А німецьку Франківна знала перфектно. Відтак 19 лютого 1919 року Анна Франко як урядничка при Місії Червоного Хреста виїхала до Берліна.

Дорога до Берліна виявилася довгою. Санітарний поїзд на 60 товарних вагонів, які везли харчі, одяг і ліки для військовополонених, замість планованих трьох тижнів їхав до свого місця призначення три місяці. «Київ покинули ми зимою під завиванням вітру і свисту куль, а приїхали до Берліну, коли розцвітала там весна», – згадувала Анна. Через непрості воєнно-політичні, економічні та епідемічні обставини поїзд робив чимало вимушених зупинок. Під час однієї із таких зупинок Анна ще встигла побачитися у Красному зі своїм братом Петром та його дружиною Ольгою з Білевичів. Тоді-таки на пропозицію Франкової доньки до Місії Червоного Хреста долучилася і Юлія-Валерія (Нюся) Нементовська (донька письменниці Уляни Кравченко), яка працювала на той час медсестрою у Летунському відділі УГА у Красному.

Завдання Місії Українського Червоного Хреста полягало в організації матеріальної, харчової і лікарської допомоги полоненим та українським поворотцям на Батьківщину. Фінансували Місію Головна Управа Українського Червоного Хреста і український уряд через Посольство УНР у Відні. Місія тривала з лютого 1919-го до серпня 1920 року (офіційна адреса канцелярії: Berlin, W. Eisenacherstr., 10; адреса станиці: Berlin, Neue Königstr., 21 біля Alexanderplatz-у) під головуванням доктора Іллі Холодного. До складу Місії входило 49 осіб (лікарі, сестри-жалібниці, правники та ін.)[I], серед яких був і лікар Петро Ключко (роки життя: 28.V. 1891–22.ХІІ. 1948). Саме він і став обранцем долі Франкової доньки[II].

Уперше молоді люди зустрілися у поїзді. Познайомилися, коли у Анни розболівся зуб і вона звернулася за допомогою до голубоокого лікаря. А далі було багато милих розмов та пісень під стукіт коліс санітарного поїзда. Бо ж попри свій фах лікаря Петро Ключко, як виявилося, мав також і замилування до музики. Анна розповідала, що «своїм м’яким баритоном співав він мені пісень з України таких, яких я у нас ніколи не чула. Він знав їх, здається, невичерпну кількість». Випадкова зустріч швидко переросла у глибоке почуття, так що невдовзі після приїзду до Берліна у одному з найкрасивіших місць – у парку Тіргартен – Петро Ключко запропонував Анні руку і серце.

Одначе попри цей автобіографічний аспект споминів, розділ «З Києва до Берліну» передає емоційний стан тих українців, які під наступом ворога змушені були покидати рідну землю. Великий біль від страшних картин сплюндрованої України, від «безконечних кривавих жертв і безіменних могил, які виростали по безмежних полях, містах і селах України». Тяжке усвідомлення необхідності виїзду і водночас страх перед непевним майбутнім. Щодня «…гинули неповинні люди – жінки і діти, тільки тому, що це були діти українського народу». Довга дорога товарним поїздом через міста і села України під свист куль і гул гармат зовні та з великими ризиками заразитися інфекційними хворобами усередині вагонів-«теплушок».

Водночас авторка розповідає і про те, як люди у цих складних воєнних обставинах віднаходили душевну рівновагу у простих буденних речах: у спілкуванні один з одним, у готуванні спільних сніданків та обідів, у скромному сервіруванні «на імпровізованім столику, закритім гарною вишиваною скатертю». Усе це вносило хоч дрібку родинного тепла та домашніх звичок у тривожний час. Ліком від неспокійних звісток і напружених нервів ставали вечірні дебати. А ще – пісні, в яких українці знаходили розраду і силу до життя. Усі ці «дрібнички» дозволяли вижити, додавали сили рухатися далі і боротися…

Підготувала Наталя ТИХОЛОЗ

---

Анна ФРАНКО-КЛЮЧКО

ОДІССЕЯ МОГО ЖИТТЯ

[І.] З Києва до Берліну

Властиво не знаю звідки починати чи з Києва, Берліну, чи з Ужгороду. Краще, мабуть, як то кажуть, починати таки з кінця.

Київ. Кінець, чи радше початок кінця. Кінець великих подій, змагань, геройських боїв, безконечних кривавих жертв і безіменних могил, які виростали по безмежних полях, містах і селах України, а потім так само зникали безслідно, згладжені вітрами дощами і – ворожими руками.

Війська Директорії уступали в геройських боях все далі і далі на захід, маркуючи п’ядь за п’яддю нашу рідну землю трупами ворогів і оборонців рідної батьківщини. Не було кому ховати, товариство не мало часу, щоб зібратись на чесні похорони, не йшли за домовиною рідна ненька, дружина, сестра, родина і сусіди. Там, де впав стрілець за рідну землю, віддаючи їй останню каплю крови, лежав без жодних похоронів. Лиш трави схилились жалібно над ним, закриваючи бліде його лице, ранні роси тихою прохолодою падали на зболіле тіло, а тихий вітер колисав до останнього сну.

Київ помалу пустів. Хто мав змогу, відступав з військом, хто міг – виїздив на село до родини, до знайомих. Під вечір на місто налягала тривога. Входи до домів замикались ще завидна, ставилась озброєна сторожа, бо ночами снувались по місті озброєні банди, вривались до домів, щоб грабити й вбивати.

Я ходила ще на працю до міністерства внутрішніх справ. Та праці було мало. Найчастіше приходили селяни з поблизьких сіл з проханням охорони і допомоги перед бандами, що нападали на села, грабили й палили. Яку поміч можна було дати? Усі уряди були в ліквідації.

Ми дістали доручення знищити сліди урядування, зокрема спалили списки урядовців, що працювали в міністерствах.

З поспіхом зносили папери, документи, списки, книги. У печах без упину горів вогонь. Печі були малі й не вільно було їх переладовувати.

Вечоріло. Висмаровані сажею і завуджені димом паленого паперу, стояли ми перед піччю, у ній догоряли списки та акти міністерства. У попіл перемінилися надлюдські змагання цілої нації, внівець падали хвилі народного зростання, що мов ураган піднялися високо, але не мали сили встоятись…

Погасав вогонь, ставало моторошно в великих залях колись Царського палацу, а сьогодні будинку Міністерства внутрішніх справ[1].

З тяжким болем розходимось ми домів. Чи зійдемося ще завтра? Чи може це вже послідній день?

Неспокійні вісті кружляли по місті. Большевики надходили, наші війська, хоч ставили геройський спротив, не могли встоятись силі окупанта.

Хоч я мала згідно з домовленням відступити з частиною війська київських Січових Стрільців[2], то незалежно від того я шукала й за іншою можливістю виїхати з Києва. Одного дня, повертаючись зі служби додому, я звернула увагу на оголошення приліплене до одного з будинків на вул. св. Володимира[3]. Це було оголошення Українського Червоного Хреста, що приймається сестер і урядовців до Місії для допомоги українським полоненим в Німеччині. Як обов’язкове вимагалось знання німецької мови.

Я зайшла до мешкання, де урядував голова місії д-р Ілля Холодний. Він зразу ж погодився приймити мене в характері уряднички Місії, і я тут же складала іспит (треба було перекласти з німецького на українське і навпаки невеликий уступ з німецької газети). Я вийшла з будинку вже на новій службі, зареєстрована на виїзд до Німеччини.

Ще залишалося дістати розрахунок в міністерстві, скласти свої речі і чекати доручення. Тут велися постійні розрахунки. Саме касир привіз з міністерства фінансів гроші і всім урядникам виплачував на прощання тримісячну платню разом із звільненням з праці. Я станула в черзі. Передо мною стояв брат Петлюри, мій товариш по урядуванні в міністерстві. Ми стояли мовчки і лише деколи перекинулись тривожними вістками. У всіх лиця неначе з каменя. Ми відчували, що це посліднє побачення.

Ще один сумний погляд, ще стиск руки і ми розійшлися з пусткою в серцях.

Я пішла додому і стала поспішно складати речі. Їх будо багато, зокрема книжок, що ніяк з ними не хотіла розстатися. Під вечір наспіла вістка, щоб на другий день приїхати на товаровий двірець[4], де вже приготовано поїзд. Я ще вспіла забігти до тітки[5] попрощатися з родиною і скоро треба було вертатись домів, бо западав вечір. А на другий день, 19 лютого 1919 року, з трудом підшукавши візника, – ми в товаристві моєї подруги, подалися на товаровий дверець. Була люта зима, дикі вітри навіяли кучугури снігу. Впродовж дня сяк-так проїжджали санки. Трамваї майже не ходили і горожани, закутані в тепле аж по очі, поспішали, щоб роздобути їжу, а інші на якусь службу чи працю. Водопроводи в більшості потріскали від морозу або позамерзали. Повз нас проходили жінки з відрами води на коромислах.

Ми пробирались поволі і тільки коло полудня під’їхали до станції. Там прийшлось ще переїздити безліч рейків, поки добились до самого поїзду.

Сніг не переставав падати, а на вільнім просторі, мов зі шпильками, засліплював очі. Далеко – в напрямі головної залізничної станції чути було гарматні постріли. Це большевики почали знову обстрілювати місто.

При помочі приятельки і візника я позносила свої речі до вагону, попрощалась з милою подругою, розплатилась з візником і пішла зголоситись до д-ра Холодного. Він трохи здивовано запитав мене: «То ви справді їдете з нами?». Опісля вказав, де приміститися. Ми ждали ще кількох службовців, а тимчасом д-р Х[олодний] знайомив нас із ситуацією. Наші війська стараються удержати в своїх руках якнайдовше головну залізничну станцію, щоб якнайбільше пропустити поїздів з військом й утікачами. Бої ведуться завзяті із змінним щастям. Позиції переходять з рук до рук. Мусимо вичекати до ранку, поки постріли притихнуть. Тоді постараємось проскочити головну станцію.

Була темна, тривожна ніч, повна непевности і страху. Ніхто не клався спати. Ми всі сиділи в холодних вагонах, натягнувши на себе хто що мав. Властиво холоду не відчували, бо всіх непокоїла одна думка: чи проскочимо?

Вітер вив поза стінами вагонів, з провола бухали гарматні постріли. Біля другої години ночі гарматні і кулеметні постріли затихли. Наступила павза. Її треба було використати негайно. Загуділи льокомотиви. Пішов по вагонах наказ: полягати на підлоги вагонів. Заряджено поготівля.

Поволі зближаємося до головної станції. Світел не було, тільки на паротягах. Як лиш поїзд в’їхав на станцію, засипали його кулеметні стріли. Кулі свистіли, пробиваючи стіни вагонів. Дехто стогнав поранений. Але наші машиністи, додавши пари, приспішили ходу і промчали станцію шаленим темпом. Так спасли наш поїзд. Ми деякий час лежали на підлогах, не вірячи, що небезпека вже минула. Колеса стукотіли, земля утікала з-під вагонів, а на дворі шаліла хуртовина. Вітер завивав свою злорадну пісню.

Вкінці, знеможені пережитим, ми полягали відпочити.

Так почалася подорож, що тривала поверх три місяці, подорож з Києва до Берліна поїздом Місії Українського Червоного Хреста.

Нам приходилось стояти на малих станціях цілими днями, бо в першу чергу пропускали військові частини, амуніцію і харчі для війська. Дуже часто нас відсували на бічні запасні рейки і здавалось, що звідсіль вже не виїдемо. Але проходив день-два і нас пропускали знову, щоб на наступній станції або прямо на полі знову зупинити.

А тимчасом в поїзді життя почало укладатися в певну систему. Люди знайомились, підбирали собі друзів. Бажалось утворити хоч ілюзію домашнього життя.

Був час розглянутися по поїзді. Наш поїзд Місії Українського Червоного Хреста, сформований з наказу Директорії під керівництвом д-ра Іллі Холодного для допомоги українським полоненим в Німеччині, складався з 60 вагонів і двох льокомотив. Вагони, здебільша товарові, були наладовані різним добром – харчами і білизною.

Під опікою голови Місії находилась залізом кована скриня, наладована українськими грішми і долярами. Про її величину і обсяг ходили фантастичні слухи поміж нами, але в дійсності ніхто цієї скрині не бачив. Більша частина грошей призначалась на закуплення ліків для України. Їх згідно з домовленням д-р Х[олодний] мав завести після закінчення праці Місії до Києва.

Персонал поїзду – в числі понад 90 осіб – переважно лікарі і медсестри, службовці й допоміжна служба. На жаль, були й «малороси», що під покришкою Української місії рятували свою продажну шкуру.

Для охорони д-р Х[олодний] визначив постійну сторожу. Цю службу мусіли виконувати всі – від лікарів до службовців, зокрема на станціях, де була найбільша небезпека нападу і грабунку.

З Києва ми виїздили на поспіх в товарових вагонах, пристосованих для перевозу вояків, тобто в т. зв. «теплушках». Це були великі вагони. У три поверхи стояли ліжка, а по середині стояла досить велика піч. ЇЇ треба було пильнувати день і ніч, що ми й робили по черзі. Кожного ранку приносили кип’яток. Коли це було в дорозі, то прямо з льокомотиви. На сніданок і вечерю – сухі харчі, видавані нам з магазину поїзду пайками, а на полудне – звичайний смачний борщ, приправлений сушеною яриною.

Перебування в вагонах, донедавна замешканих вояками, скривало небезпеку зараження сипним тифом, що вже в той час став забирати численні жертви з-поміж війська і цивільного населення. Ліків проти нього не було.

І на це не прийшлось нам довго ждати. Одного ранку захворіло двоє людей: з мого вагону і один службовець. Треба було негайно примістити їх в шпиталі, а цілий поїзд дезінфікувати. З тяжким трудом удалося нам помістити хворих у переповненім шпиталі на найближчій станції. Д-р Холодний став робити заходи, щоб дістати для пасажирів особові вагони. По довгих розшуках і стараннях він добився цього. В одному вагоні заряджено польову купіль. Не зважаючи на тріскучий мороз, довелося перебігати по купелі з одного вагону до другого по зимнім проході.

Особові вагони після теплушок здавались нам великим люксусом. У них були окремі купе з широкими лавками в три поверхи. В одному з них мені прийшлося жити цілі три місяці.

Мої речі, а було їх чимало, виладували з теплушки. Я стояла біля них, дожидаючи своєї черги. До мене підступив молодий лікар, з яким я познайомилася, коли зверталася за каплями на мій болячий зуб. Він запропонував мені свою допомогу. Я прийняла її радо, бо пакунки були тяжкі і їх треба було підносити високо. З вдячністю поглянула я тоді на цій малій станції в Україні в добрі сині очі молодого вояка. Чи могла я думати й гадати, що доля вже тоді призначила мені його на миле і вірне подружжя, а його судьбою буде носити мої клунки ціле життя?

В купе, куди перенесли мої речі, примістились д-р П. Ключко і д-р Криницький на горішніх лавках, д-р Бризгун з дружиною[6] – на середніх, а я і ще одна сестра – на самих долішніх.

Люди, призначені судьбою спати разом тижні, а може й місяці, знайомились, лучились в групи, менш-більш відповідно до поглядів та характерів. Українці відразу відділились від малоросів. Нераз кидали в їх сторону ворожі погляди, зазначаючи, що їм не місце між нами. Але поки що в’язала всіх нас одна доля, на відкрите ворогування не могло бути місця.

В першу чергу створилась співацька група, бо як же, щоб українці обійшлися без цієї розваги. Кожний мав гарний голос і любов до рідної пісні. Показалося, що д-р Криницький забрав із собою гітару, а д-р Іскра знав багато пісень. Слухати й співати сходилися всі, хто тільки міг вміститись в малім купе.

Жіноцтво взяло на себе обов’язок господинь. Мені особливо було приємно готовити сніданки, чи холодні закуски для вечері. На імпровізованім столику, закритім гарною вишиваною скатертю, розкладали їжу, подавали чай, стараючись у життя, повне тривоги й непевности, внести хоч трохи домашнього тепла і вигоди.

А час був тривожний. На кожній станції ми жадібно ловили новини про події. Зібрані відомості були темою наших розмов, а часто й спорів між людьми з більш гарячими головами.

Ми посувалися черепашиним кроком вперед. Щораз частіше треба було уступати місце воєнним поїздам, панцерникам, поїздам з раненими. Врешті ми добились до Жмеринки, великого залізничного пункту.

Тут ми довідались, що подальше на рейках стоїть головний штаб Січових Стрільців і Петлюри[7]. У Жмеринці був передбачений довший постій. Треба було дістати папери і пропуски від військової влади на дальшу дорогу, розвідатись про воєнну ситуацію і можливість нашої дальшої подорожі. Ми мали їхати прямо на північний захід через Польщу, зайняту тоді відступаючими німецькими військами, до Берліну. Вістки були непевні, провірити їх не було можливо.

Ще одне, дуже важливе й трудне, завдання мав на своїх плечах наш провідник: знайти для наших 2-ох льокомотив і поїзду нову групу машиністів.

Машиністи, що вивезли нас з Києва і довезли до Жмеринки, рішуче відмовились везти дальше. Обіцянки більшої платні і пайків не мали успіхів, а найти нових машиністів було не легко.

Користуючись з довшого постою, я рішила пройтись до військових штабів Коновальця[8] і Петлюри, щоб може в останнє побачитись із знайомими, з якими ще так недавно стрічалась у Києві в хвилинах безжурних розваг після праці, а згодом у тривожні дні боїв за Київ.

У супроводі залізничника, що обіцяв показати дорогу, я вирушила наступного ранку залізничним шляхом. Безмежний простів, покритий безліччю рейок, що бігли рівнобіжно або пересікались. Сильний, пронизливий вітер пік морозом лице або дув завзято в спину, заставляючи нас прискорювати ходу. Де тільки находив у своїм розгоні хоч маленьку перешкоду, там навівав високі кучугури. Їх треба було або перескакувати, або обходити, ступаючи осторожно, щоб не посовгнутись на льодом покритих рейках.

Прийшлось іти кілька годин у боротьбі з вітром, поки ми добились до поїздів полк. Коновальця й отамана Петлюри, що стояли майже поруч себе.

По дорозі службовець ділився зі мною нерадісними новинами. Орди большевиків нагально натискають з північного сходу, а то й вже з полудня, – виставивши звідсіль білогвардійців. Київ окупований. Наші війська ведуть запеклі бої за кожну п’ядь рідної землі. Страти великі, а ще до того тиф десяткує виморену голодом армію. Голодний тиф. Довіз харчів щораз тяжчий. Військо і уряд докладають усіх зусиль, щоб вдержати фронт та прогнати ворога.

Проходжу здовж вагонів, шукаючи знайомих лиць. На одну мить через отворені двері бачу полк. Є. Коновальця, нахиленого над мапами при столі. Обличчя сіре від утоми, немов закам’яніле в незламній волі. Іду дальше.

Стільним кроком проходить попри мене от. С. Петлюра зі своїм штабом, прямуючи до вагону Коновальця.

Стрічаю знайомих. Не розпитую, тільки вітаюсь. Їх лиця й очі говорять самі за себе. Задержуюсь на розмові з братами Дідушками, д-ром Рихлом.

Надходить полк. А. Мельник[9]. Як завжди, веселий, привітний. Його слова повні віри в нашу перемогу. Питає – куди їду. Розказую.

«Ми властиво самі потребуємо харчів і лікарської допомоги – зауважує. – Та потребують її і полонені».

Прощаюсь із знайомими, може назавжди. З великим смутком, поволі повертаюся до свого поїзду. Серце стискається з болю. Наше військо, наша гордість і надія загнані на роздоріжжя в Жмеринці.

***

Ждемо ще кілька днів. Врешті д-р Холодний одужав і роздобув пропуск на дальшу дорогу. Знайшли і машиністів.

Виїздимо зі Жмеринки. Почав падати знову сніг, небо затягнулось сірими, низько навислими хмарами. Коли виїхали на безмежні простори Волині, то сніговія розгулялась на добре. Нераз паротяги застрявали в снігових кучугурах. Приходилось всім виходити з вагонів і прочищувати дорогу сперед машини. Машини рушили, а ми бігли назад до вагонів погрітися.

Коли западав вечір, починалась вальпургієва ніч. Під завивання вітру гриміли колеса своє одноманітне та-та, та-та. Не вспієш задрімати, як шарпнуть машини, із горішніх лежанок летять вниз мужчини, жінки, а за ними їхні клунки. Поїзд не зупинявся. Він біг вперед, незважаючи ні на станції, ні на залізнодорожні знаки.

Але згодом наші машиністи не хотіли рушати з місця, поки не дістали випивки.

У день ще можна було їх переконати (завжди хтось з Місії сидів в льокомотиві), але як тільки приходила ніч, зникали їхні обіцянки й запевнення їхати безупину далі. Напившись, їм море було по коліна. Осідлавши залізного коня, піднімали його до шаленого галопу, то знову нагло задержували.

Як ми всі вийшли живими при тих перегонах із смертю, я й до нині не розумію.

Можливо, що в нашій частині, на наше щастя, в той час майже не було жодного залізничного руху і це було наше спасіння.

Коли поїзд застановлено на якійсь зупинці, усі чоловіки з рушницями в руках обходили поїзд, вартуючи без перерви. Чим дальше ми від’їздили від Жмеринки, тим більша була небезпека нападу і грабунку.

А тимчасом в поїзді все життя йшло своєю чергою. Ми всі відчували певну і сильну руку голови Місії д-ра Холодного. Розумний зумів удержати дисципліну і порядок між всіма нами, і тут же ми почувались забезпечені немов малі писклята під крилом матері.

Незалежно від кожноденного зайняття, які ми виконували по черзі, нам оставалось багато вільного часу. Перервані вечірні сходини знову відновилися. Гуртки чоловіків гаряче обговорювали наспіваючі вістки, а що властиво жодних певних відомостей не було, то всі розмови зводились до припущень і здогадів. Нерви у всіх були напружені, а на їх заспокоєння велись довгі балачки і гарячі спори. Потім, коли всі були достатньо втомлені, хтось зачинав пісню, спершу одинцем, а там гуртом.

Д-р Іскра, поборник в дебатах певного українофільства, під звуки гітари затягав сумовиті циганські романси (як випадково вияснилося – власного перекладу), завертаючи при тому сильно очима.

Співали всі одинцем і хором, бо властиво іншої розради не було. В нашій Місії здебільша були молоді люди, правда, більшість одружені, але тут і там красувався козацьким чубом молодий юнак або десь при родині тулилась молода дівчина. Вони і в такій незвичайній обстанові не забували про свої права, кокетні погляди, а їхні срібні сміхи красили і оживляли тривожні будні.

Я любила виходити на долівку останнього вагону, щоб подихати свіжим морозним повітрям, вдивлятись з тугою в зникаючу далечінь.

Кругом простяглись поля, покриті білою пеленою. Життя мов вимерло. Десь у далині маячіли села, хатки напівзасипані снігом, часом виднілась тільки церква. Там жили люди у тривозі і непевності як ми, незнайомі, але рідні і близькі. То знову за хвилину наступав ліс густий і непривітний. Нераз він підходив аж до самого полотна і заступав краєвид. Може в нім скривались люди, може їх гнала туди лиха судьба, немов тих диких звірів.

А як наступала ніч, як западало сонце за білий обрій, прозорим, чистим повітрям доносились далекі зриви і вибухали вогні. Червоними язиками врізувались вони в чорне небо. Це горіли села. Пожари нищили безпощадно квітучі оселі села і міста, гинули неповинні люди – жінки і діти, тільки тому, що це були діти українського народу.

Одного вечора зо мною вийшов д-р Ключко і відтоді ми стали туди приходити кожного вечора. Своїм м’яким баритоном співав він мені пісень з України таких, яких я у нас ніколи не чула. Він знав їх, здається, невичерпну кількість.

Поміж піснями він став мені розповідати про себе. Дід його був заможним селянином на Полтавщині. Сім’я була велика. Батько його[10], скінчивши середню школу, захотів станути на власні ноги. Спершу був прикажчиком в дооколичних панів, а згодом, доробившись, купив собі невеликий маєток. Оженився з донькою місцевого священника[11]. Була це дуже огрядна жінка, горда на своє священниче походження, а бідного батька держала в загоні, покрикуючи на нього і командуючи цілим домом.

Сім’ї стало прибувати, народилося два сини і п’ять дочок[12]. Але батько гаряче бажав дати своїм дітям високу освіту, чого йому самому не досталось.

Він продав маєток і перенісся до Києва. Обняв посаду касира в більшій установі, а за гроші, що їх дістав за маєток, купив великий пустир на Солом’янці, на передмістю Києва. Поділивши його на участки, перепродав половину за подвійну ціну. На залишеній для себе землі, з досить гарною хатою, поставив він артезійський колодязь, через що підвищив ціну своїх частин знову вдвоє. Залишив собі половину, а решту продав. На своїй землі засадив великий сад і побудував нову хату.

Так доробившись, мав змогу сповнити своє сердечне бажання.

Найстарший син на вимогу матері пішов учитися на священника (з ним я познайомилась на університеті в Києві на правничім факультеті). Він скінчив семінарію і став дияконом десь на селі. Всі сестри скінчили гімназію і стали вчилися на лікарів, студіюючи медицину.

Петро Ключко поступив на науку до гімназії недалеко від їхнього дому. Була це «босяцька» гімназія. До неї ходили діти незаможних родичів з передмістя. В старших класах улюбленою розрадою учеників були бійки з учениками з «панських» гімназій, витівки і різні бешкети.

Щоб вилучити свого сина з під цього непристойного впливу, батько купив повіз і коня, і оба сини в вільний час вечорами возили пасажирів, чистили коня і повіз і заробляли гроші на власні видатки. Скінчивши гімназію, Петро вступив на медицину так само, як і сестри.

Ледве вспів скінчити університет, почалась війна і його післали на фронт військовим лікарем. Мав добрий голос і замилування до музики. Попри лікарську службу перебрав на себе постачання грамофонних плит для полкових клюбів. Розумівся найліпше зі всіх і через це діставав часті доручення їхати до Києва.

Ще в гімназії, разом з деякими товаришами, цікавився українським відродженням, читав українські книжки, а вже студентом зголосився до таємної студентської громади. ЇЇ зовнішнім об’явом було ходити в свитці, вишиваній сорочці, смушковій шапці, співати українських пісень і відвідувати українські театри. Це все в той час було найвищим виявом приналежности до української нації.

З вибухом революції перенісся до Києва, проголосився на лікаря до українського воєнного шпиталю і там пробув аж до виїзду.

На доручення влади їздив з представництвом Директорії до Станиславова підписувати акт злуки всіх земель українських.

Ці його оповідання були для мене надзвичайно цікаві. Вони показували ясно, як у нас з майже національно несвідомого селянства, самотужки творились кадри свідомого студентства, що масово станули до боротьби за самостійність з вибухом революції.

Товариші, книжки і театр давали їм національне освідомлення. Багато з них підпадало під вплив московських студентів, що занаджували їх до своїх соціялістичних, демократичних а навіть анархістичних підпільних організацій. Галичанам національне освідомлення давали родина і школа, і вічне відкрите ворогування з поляками. На Україні такого загального освідомлення не було, до того москалі вживали всіх засобів, щоб обмосковщити нашу інтелігенцію.

На заклик товариша зі шпиталю, д-ра Бризгуна, не попрощавшись з родиною, з легкою валізою, з наміром за три місяці повернутись назад до Києва, д-р Ключко зголосився до Місії Червоного Хреста, вскочив в поїзд і тепер без документів, не знаючи добре німецької мови, їхав до Німеччини.

***

Коливаючись між життям і смертю, ми раз скоро, раз дуже повільно зближались до польської границі.

Туди доїхати нам не пощастило.

Німецькі війська скорим темпом покидали Україну, забравши все, що попало під руки: гуси, кури, яйця і – чорну землю. Їм услід гналися українські частини з бажанням, хоч ще в посліднє дати їм прочухана за їх фальшиву приязнь.

Далеко не прийшлось гнати за ними. На польській границі стрінулись наші частини вже з польським військом, що ласо споглядали на українські землі. Прийшло до пограничних боїв і ми з нашим поїздом в’їхали в середину тих боїв.

З обох боків поїзду вскакували до нас вояки, голодні, померзлі і обідрані, щоб дістати теплої поживи і віддихнути. Від них ми довідалися, що німців вже нема. Наша дальша їзда неможлива, бо границя вже обсаджена поляками.

Інші вояки – це були поранені. Їм треба було робити перев’язки, дати лікарську допомогу. Д-р Холодний наказав звільнити один вагон і там приміщено ранених під опікою лікарів і сестер. Пізніше їх передано до шпиталю в найближчім містечку.

Ми доїхали до якоїсь малої станції і звідсіля завернули в напрямі Жмеринки. Нам прийшлось там чекати, аж доки нас не переправили на другі рейки. Невже ж вертаємось назад? Чи будуть там ще наші війська, чи просто попадемо в руки ворогам? Ми мовчки проходжувались вздовж вагонів, ні у кого не було охоти на розмову.

Сніг падав все густіший і густіший, заліплюючи вікна, а ми в нашім подвижнім[13] палацу гнали кудись, у невідоме.

І знову завивала буря, сильний вітер шарпав і свистав за тонкими стінами, а ми всі спали в захисті, хоч кілька годин, знеможені журбою і заколисані ритмом їзди.

Відворот сумний і майже безнадійний.

Але, коли ми приїхали назад до Жмеринки, буря ущухла, небо стало випогоджуватися, сонце усміхалося, привітало нас через тріскучий мороз, немов хотіло замазати тяжкий спомин їзди двох тижнів до польської границі.

В Жмеринці ми майже не задержувались, зближались знову до польської границі, до Волочиськ.

У Жмеринці ніхто не мав для нас часу. Воєнний терен звужувався. З усіх боків бої, бої криваві, виснажуючі, непосильні. До того ще вишкірював свої зуби невмолимий тиф. По хатах, шпиталях, на полі – хворі.

У Волочиськах ми були змушені задержатися довше. Треба було перекласти наш поїзд на вузькі рейки европейських залізниць та дістати дальші пропуски через Галичину.

Як показалося, це не був кінець клопотам. Пограничний комендант рішуче відмовився дати пропуски. Домагався, щоб ціле добро Місії віддати УГА, яка стояла в боротьбі. Знову ж д-р Холодний настоював на тому, що він мусить виконувати доручення влади – відвезти поїзд на поміч голодуючим полоненим по таборах Німеччини.

Проходили дні на переговорах…

Була чудова погода. Сонце розсипало золоте проміння по засніжених ланах. На полях боїв пестило і цілувало струджені лиця синів України, що віддавали своє життя в нерівнім бою за волю рідного краю.

* * *

Я і д-р Ключко, користаючи з прекрасної, хоч дуже морозної погоди, вийшли з поїзду, щоб подихати свіжим повітрям.

Був наказ не відходити далеко від поїзда. Ми йшли залізничним трактом, маючи постійно на очах наш поїзд.

Біленький незайманий сніг поскрипував під ногами, легені набирали чистого повітря. Ноги легко несли нас все дальше і дальше від поїзда. Хотілось іти без стриму, назад до рідного міста – Києва, привітати золотоверхі храми Божі, ступати добре знаними вулицями, вітати любих, незабутніх друзів…

Та Київ не наш, насильно вирваний відвічним ворогом – москвином.

Сувора дійсність стояла перед очима: пожари, насильство, трупи…

Щоб приспішити переїзд, д-р Холодний рішився їхати до Тернополя, тимчасового осідку ЗУНР.

Я просила взяти мене з собою. Хотіла, поки наш голова дістане дозвіл їхати далі, відвідати мого брата Петра[14], що був на той час у літунській школі біля Красного.

Я одержала дозвіл і ми мали від’їхати наступного дня ранком санками до Підволочиськ.

Вечером я пішла з д-ром Ключком нашою залізничною дорогою. Був тихий, погідний зимовий вечір. Далеко за обрієм заходило сонце. Над нами вже западали тіні сумерків. Тільки на сході прояснилось. Спершу, немов забутий промінь сонця, заяснів краєчок неба, а там ярким сяйвом займався все більший і більший простір небозводу. Нараз, немов вирвавшись звідкись, виплив місяць і залляв своїм таємним світлом цілий виднокруг.

Ми дійшли до нашої звичайної межі. Ішли мовчки, відчуваючи, що це останній прохід. Гірке й боляче прочуття стискало серце. Ми припали до рідної землі, цілували її холодні, замерзлі скиби. Такими ж холодними, мов камінь, був наш біль і розпука.

О, рідна земле, яка ти сьогодні льодово-зимна, непривітна. Але прийде час, зацвітеш розмаєм весни, висока тирса закриє ласкаво могилки стрільців, а може тільки незакриті землею кістки. Розкішний запах цвітів розвіє запах крови і пожарів. Ніжною зеленню степів і ланів зцілить заподіяні війною рани.

Кохана Україно, хто ж буде любуватися твоєю відновленою красою, хто буде зривати волошки з-поміж золотистої пшениці? На чиї молоді голови посипляться ніжні пелюстки вишень і яблунь?

Чи ж нам до віку прийдеться тільки згадувати і тужити?

* * *

На другий день, ще за темна, ми від’їхали санками до Підволочиськ. Їхало нас четверо: голова Місії з помічником і секретаркою та я. Я сиділа з д-ром Холодним в одних санках. Ми вели розмову про воєнне положення і наше майбутнє. Він не був песимістом. Вірив, що наша боротьба і досягнення не пропадуть марно. Я приглядалась йому. Обличчя з енергійними рисами. Він, нащадок козацького роду, належав до тих небагатьох, що обов’язок праці для свого народу ставлять понад усе. Це був для нього закон. Ні хитань, ні сумнівів не було в нього. Я із здивуванням і пошаною слухала його тверді слова.

Опісля він став співати старовинні українські пісні, що заховались поміж небагатьма людьми, як найдорожчий скарб.

Пізно вночі, мимо теплих одягів і кожухів, ми перемерзли до костей. Приїхали до одного села під Тернополем. Насправді це були тільки залишки села. При дорозі видніло кілька хат, а решта тільки недопаленими коминами стирчали до темного неба. Здалека вили голодні пси. Було непривітно і примарно. Ми задержались біля однієї хати, щоб покормити коні. Поки погонич розпрягав їх, ми зайшли в хату погрітися. Хата була переповнена сплячими постатями. Нас примістили на лаві. Господиня, передчасно постаріла ще не стара жінка, засуєтилася. Вона дуже раділа гостям з України і аж заплакала, що не може погостити так, як хотіла б.

Конче просила, що постарається для нас хоч теплого молока.

Сама вона корови не має, але побіжить до сусіда. Я стала просити її, щоб не трудилась. Хай молоко лишить дітям. Але вона не хотіла слухати й вибігла з хати. За деякий час повернулася. Застелила стіл білою скатертю і готувала гостину. Їжа не йшла нам в рот. З думки не сходили діти, які не матимуть може молока.

І нині я бачу цю жіночу постать прибиту важким горем, бачу її сумовиті, але ласкаві й щирі очі. Кусник хліба і ложка страви, подані нею зі щирим серцем, вартісніші за найвибагливішу гостину, за найбільш вишукану страву.

Ми вийшли з хати, як ранок займався на сході. Господарі прощали нас із сльозами в очах. Заплати ні за сіно, ні за їжу не хотіли брати. Я притиснула до грудей господиню як рідну, обняла й поцілувала. Вона довго ще стояла на порозі й кивала рукою на прощання.

Коло полудня ми приїхали до Тернополя і зараз пішли до комендатури. Там виявилося, що д-р Холодний мусить їхати до Станиславова[15], куди перенісся уряд. Я стрінула в комендатурі знайомих старшин, питаючи за братом Петром. Мене трохи здивувало, що вони давали якісь неясні, виминаючі відповіді: не знають напевно, чи він є у Краснім. Я дістала дозвіл їхати з ешелоном українського війська, що відходив на допомогу під Львів. Я була під опікою старшини із східних областей, що був комендантом поїзду.

Щоб поїзд не від’їхав без мене, я поспішно зайняла місце в вагоні. У маленькому переділі сиділи кілька цивільних мужчин і жінок, а далі вояки.

Я стала прислухатись до розмов вояків. Деякі з них говорили ламаною українсько-російською мовою. Нарікали на те, що мусять їхати на фронт, казали, що вже досить мають війни. Деякі висловлювали негодування, що мусять воювати для «галічан», що в їх поняттю були більш поляками, ніж українцями.

Холод відчаю стиснув мені серце: і це мали бути ті, на яких допомогу надіялися наші брати, що стояли в нерівній війні з поляками.

Коли начальник поїзда віднайшов мене і повів до свого купе, я стала розказувати йому те, що чула в вагоні.

Він сказав: це повоєнна реакція, з нею боротися дуже важко. Вояки мають війни досить, хочуть додому. Не тільки справа Галичини, але й цілої України їм чужа. Багато з них про Україну довідалися тільки в часі війни. Чи був час усвідомити їх національно? І нині такі підуть за комуністичними агітаторами, що будуть обіцяти їм більше, ніж може їм дати українська влада.

Ми довго ще сиділи і спорили. Я не хотіла і не могла погодитися з думкою, що наші армії в безвихіднім положенню, хоча сама бачила, як круг звужується все більше і більше.

Над ранком ми приїхали до Красного. Я попрощала ввічливо коменданта поїзда і пішла шукати візника, щоб поїхати до літунської школи.

Як пізніше я довідалася, поляки із східних областей збунтувалися і домоглися повороту. Лише старшини залишилися, і я ще раз стрінула сотника Н. вже в Українській Галицькій Армії.

В Краснім очікувала мене несподіванка. Недоговорені натяки старшин у Тернополі тепер вияснилися. Петро полетів на розвідку над Львів. Але літак, що належав до забракованих літаків колишньої австрійської армії, не надавався до польоту, а ще до того для воєнної розвідки. Мотор відмовив послуху, а сильний вітер відніс літак майже під саму Варшаву. Брат був змушений приземлитися. Його арештували[16]. Знайшовши на літаку сліди бомб, брата відставили до табору, де мав відбутися над ним військовий суд. На його щастя один з вартових, товариш з політехніки, пізнав брата. Він дав йому свою шапку «рогатівку» і сказав втікати. Петро довго не надумувався, з шапкою на голові подався на станцію, сів до поїзду, що їхав до Кракова. Насунув шапку на лице і, вдаючи сплячого, проїхав щасливо на горішній полиці границю. Так щасливо дістався до Відня.

Його наречена п-а Б[ілевич][17], що вагалася між трьома женихами, тепер з радости, що він повернувся, рішилася віддати йому свою руку і вони звінчалися. Петро виконував далі свою службу при літунській школі. Тут перед моїм приїздом нещасливий випадок[18] потряс і пригнобив усіх в школі. Показуючи стрільцям бомбу, старшина не відбезпечив її. Бомба розірвалася, вбиваючи на місці старшину і кількох стрільців. Декілька було ранених.

Брат обурювався на таку непростиму необачність, що не повинна б мати місце в школі. Але школа була організована на поспіху, самі старшини-інструктори не мали достаточного досвіду.

Петро провів мене оглядати літаки. Цих кілька десятків літаків – говорив він – це весь наш маєток, що дістався нам як спадок по Австро-Угорщині. Що ліпше – забрали поляки, нам лишилися тільки вибраковані літаки. Треба мати відвагу сісти на такий «літак». Справді це були малі, із слабими машинами літаки, але наші стрільці і на них вміли доказувати чудес відваги.

Я задержалася в Краснім два тижні, приглядаючись до життя літунської школи. Хоч це була тільки початкова школа, але була наша власна. Я захоплювалась всім, що бачила і чула. Мені було ясне, що якби була воля, то наше літунство розвинулось би так само величава як і в других народів.

Ми пильно слідкували за воєнними подіями під Львовом і в самім Львові.

Запеклі бої. Наші стрільці боронили кожну п’ядь рідної землі, рідного міста. Але і тут перевага була по стороні поляків, які брехливими інформаціями зуміли з’єднати собі симпатії французів і дістали матеріяльну допомогу. Чи могли встоятися геройські стрільці без зброї та амуніції?

У міжчасі наспіла вістка, що Місія дістала дозвіл проїзду через Галичину і виїхала в напрямі Стрия. Я взяла з собою дочку Уляни Кравченко – Нусю[19]. Хотіла примістити медсестрою в Місії та забрати з собою до Німеччини.

Ми приїхали до Стрия вечором, а Місія мала приїхати на другий день. Ми пішли разом до ресторану на вечерю.

Тут були переважно військові, між ними і знайомі старшини. До нашого столу підійшов Гриць Коссак[20], знайомий Нусі. Ми познайомилися і почалася розмова. Я знала його вже з оповідань. Це був один з кращих старшин УГА, по професії народний вчитель. Він розказував, що його дружина полька, але зукраїнізувалася, говорить тільки українською мовою, дітей виховує в українському дусі.

На закінчення сказав: «Я пішов за зовом вашого батька і хотів бути Богданом» і, немов з докором, додав: «але Богданом не вдалось стати».

Це мене вразило і заболіло. І я йому на це відповіла: «Ви, здається, взяли собі за провідну думку тільки кінець з вірша мого батька. Батько закликав увесь народ до змагання і боротьби, а сумою тих змагань в майбутньому буде Богдан, але не той Богдан, що хватає за булаву, не поклавши своєї праці у спільне змагання». На тому, наша розмова закінчилася.

Чи Коссак збагнув глибоку думку татових слів, не знаю.

Він відвернувся і протягнув руку за чаркою, і в тімрусі я добачила щось гірше за відчай. Пропав порив і запал… З-під Львова приходили сумні і тривожні вістки.

* * *

Хоча тяжко кидати рідну землю, але який же інший вихід? Мама у Львові[21]. Дістатись до неї не можливо. Петро в Краснім на військовій службі. Тарас десь в Одесі[22] з австрійським військом окружений большевиками, немов в полоні.

Поїзд Української Місії Червоного Хреста став для мене немов рідним домом. Коли він приїхав до Стрия, то я з полегшою відітхнула, новий світ відкрився передо мною, світ Західньої Европи: спершу Мадярщина, Австрія, а вкінці Німеччина.

Мене привітав д-р Холодний словами:

 – Я думав, що ви залишитесь в Галичині і до Місії не повернетесь.

Я не тільки повернулася, але й привезла з собою Н[усю] Н[єментовську], яку д-р Х[олодний] радо прийняв на службу як медсестру.

Через Самбір наш поїзд зближався до Сколього, а там до Сянок на границі з Мадярщиною.

Ще раз ми вийшли з поїзда, щоб попрощати рідну землю. Чи надовго?…

Невеличка наша група вийшла з купе, прямуючи на невисоку гору, де стояла церковця.

Вже відчувався подих весни. Сонечко пригрівало. На горбах несміло зеленіла трава, хоч в галявинах виднів ще поволі таючий брудний сніг. Земля тільки що звільнилася від снігу. Місцями була розмокла і грузька. Було замітно, що ми вже звернули на південь, але наші погляди зверталися на північ і схід – до рідних людей, до рідних піль.

У Сянках, коли проходили через напів жидівське містечко, приступив до нас, почувши нашу українську мову, вже не молодий гуцул. Він розповів нам, що сам походить з Ясіня, а тепер повертається із Станиславова, куди їздив як представник Підкарпаття підписувати документ злучення всіх земель українських в одну неподільну державу.

Він жив недавно пережитими подіями. Гордо і впевнено говорив: «Ми злучали всі українські землі в одно, у нас тепер велика держава від Сяну по Кавказ, тепер нас ніхто не роз’єднає».

Скільки віри, скільки національної гордости ясніло в цьому опаленому сонцем і вітром повному зморщок лиці! Скільки відваги і впевненості в тих чорних, мов вугілля, очах? Він бачив на власні очі силу і великий змаг народу і вірив і нього свято.

* * *

А там чотирокутник смерти, відступ зі Львова… Гриць Коссак…

* * *

Мадяри пропустили нас через границю, але тут же арештували, підозріваючи, що наша Місія це шпигунська большевицька експедиція. З замкненими вагонами, під арештом доставили наш поїзд до Будапешту.

Второпному д-рові Холодному вдалося одержати для нас дозвіл виходити хоч на кілька годин до міста малими групами. У той час, коли д-р Холодний робив дальші старання, щоб дістати дозвіл на вільний проїзд через Мадярщину, ми по черзі оглядали перше чужинне місто – Будапешт. Спершу відвідали люксусові купальні місця, а там робили покупки. Невидані різні приватні речі для жіноцтва, а й для чоловіків захоплювали всіх. Покупки робились напоспіх. Як побут нам затягався, пішли оглядати місто. Визначні будинки, пам’ятники, сади і парки, а вкінці великий звіринець[23] в Буді[24], стали метою наших прогулянок. Вразило нас те, що звірята не були за високими залізними решітками, а відділялись від публіки глибокими ровами. Здавалось, що звірята на свободі серед свого оточення і мимоволі поза шкуру проходив мороз, коли тигр або лев з грізним ревом зближався до самого краю рова. Але перескочити його не міг.

На великій залізничній станції в Буді ми побачили французькі окупаційні війська, зуавські полки. Поглядали на них з заздрістю. Дипломатичними інтригами і брехнями поляків та москалів представники західнього світу дались переконатись, що Україна це складова частина двох держав і тільки вони в праві рішати про її долю.

Молода українська держава була залишена на власні сили. Її сини кривавились у нерівному бою з московською червоною навалою і польськими захватчиками. У той самий час, коли ми проходжувались безпечно по вулицях Будапешту, там далеко в Києві ганялись дикі орди по вулицях за новими жертвами.

Вся принада і краса мадярських міст показалися нам тим більш чужими, бо ми бачили в уяві наші міста і села, руйновані, палені, безчещені…

В Будапешті застали ми ще консуля української держави. При його знанні мадярської мови і знайомствах удалось по довгих зусиллях д-рові Холодному переконати мадярську владу, що наша Місія – це не агенти комуністів. Вкінці, заплативши досить великий «викуп», ми одержали пропуск. Проїхали попри грізну фортецю-тюрму Пожонь[25], а там зблизилися до австрійської границі. Знову контролі, задержки і знову пропуск до Відня.

Бідні австрійці, рознюхавши, що в поїзді везено харчі, ходили день і ніч попри вагони, випрошуючи щось для себе. Зраділи, коли дістали дозвіл на дальший проїзд.

Приїхавши до Зальцбургу, почалися знову пограничні контролі, вже послідні. Німці були попереджені про приїзд Місії і прийняли нас ввічливо. У Німеччині панував тоді повоєнний голод і сильна недостача всього. Тому допомога для полонених була необхідна.

Нам не стало часу, щоб розглянути Зальцбург. Стрімкі і дикі Альпи, покриті снігом, не мали ані того лагідного чару наших карпатських гір, ані принади рідної землі.

Розкішна і могутня краса, але чужої землі.

Для членів Місії німці дали вагони другої кляси з м’якими фотелями. Цей прояв німецької куртуазії прийняли ми як запоруку, що і надалі їхнє відношення до нас буде зичливе і толерантне.

Наша дорога йшла прямо на Берлін з короткими зупинками в більших містах.

Ми вже були в Европі. Правда, міста збідовані війною, але безпечні перед дикими бандами російських большевиків.

Наша подорож до Берліну тривала три місяці замість три тижні, як було в пляні. Київ покинули ми зимою під завиванням вітру і свисту куль, а приїхали до Берліну, коли розцвітала там весна. Життя в місті йшло своїм нормальним темпом. Мешканці поспішали нині так, як і вчора, на працю, в кіно, в ресторани. Якось дивно і непривично було нам…

Д-р Холодний примістився разом із своїм помічником у найбільшому готелі «Карльтон» на Унтер ден Лінден[26]. Це було необхідне, щоб зискати собі пошану і довір’я у німецьких властей. Члени Місії знайшли приміщення спочатку в кількох менших готелях в Шарльоттенбургу[27], й опісля в приватних пансіонах. Закипіла праця в Місії. Виготовлено списки таборів з більшістю українців полонених. Туди поїхав д-р Холодний із своїм помічником.

Далі буде…

---

Мемуари проілюстровано світлинами з родинниного архіву онучки Анни і Петра Ключків, пані Галини Ключко, за що складаю подяку пані Марії Рипан; а також особлива подяка пані Тамарі Скрипці за удоступнення світлин з архіву УВАН у США.

---

[I] Докладніше див.: Місія Українського Червоного хреста в Німеччині… [Рубрика «З українського життя на чужині»] // Воля. 1919. Т. 2. Від 16.VІІІ. 3. С. 135; Чайка К. Український Червоний Хрест за кордоном // Воля. 1920. Т. 4. Чис. 10. Від 4. ХІІ. С. 482–486; Заболотнюк В. Національно-виховна діяльність української військово-санітарної місії для справ полонених у Німеччині (1918–1920) // Україна та Німеччина: міждержавні відносини: збірник наукових праць / ред. кол. В. Верстюк (голова), С. Віднянський, Р. Пиріг, І. Матяш, Д. Вєдєнєєв, В. Бойко, Д. Казіміров. Чернігів: Сіверський центр післядипломної освіти, 2018. С. 233–244.

[1] …колись царського палацу, а сьогодні будинку міністерства внутрішніх справ. – Йдеться про Царський палац у Києві, що був збудований у 1750–1755 рр. для Олексія Розумовського, з 1950-х років відомий як Маріїнський палац.

[2] Січові Стрільці – військовий підрозділ Наддніпрянської Армії УНР, що був утворений 1917 р. з українців Галичини, Буковини і військовополонених з австро-угорської армії.

[3] …св. Володимира. – Йдеться про вулицю Володимирську у Києві.

[4] Двірець – залізничний вокзал.

[5] …до тітки… – У Києві мешкали дві тітки по матері Анни Франко: Антоніна (в заміжжі – Трегубова) та Олександра (в заміжжі – Ігнатович; 1863–1935). Тут, очевидно, Анна має на увазі тітку Олександру, на запрошення якої вона і приїхала у червні 1914 р. до Києва.

[6] …д-р Бризгун з дружиною… – Йдеться про подружжя лікарів: Костянтина Бризгуна (14.ХІІ. 1892–10.ІІ. 1986) і Людмилу Скорюк-Бризгун (28.ХІІ. 1893–7.І. 1981). К. Бризгун був колегою Петра Ключка ще з Києва (саме за його порадою Петро Ключко долучився до Місії), а також свідком від молодого на весіллі Анни і Петра у Берліні.

[7] Петлюра Симон Васильович (1879–1926) – український військово-політичний і державний діяч, літературний критик, публіцист. Організатор українських збройних сил, член Генерального секретаріату Української Центральної Ради (1917), Головний отаман військ УНР (з листопада 1918), Голова Директорії УНР (травень – листопад 1920).

[8] Коновалець Євген (Евген) Михайлович (1891–1938) – український військовий і політичний діяч, полковник армії УНР, командир Січових Стрільців, командант УВО, голова Проводу українських націоналістів, засновник і перший голова ОУН.

[9] Мельник Андрій Атанасович (1890–1964) – український військово-політичний і державний діяч, полковник армії УНР, Голова Проводу українських Націоналістів, другий голова ОУН (1938–1964). Один з організаторів Січових Стрільців та УВО, соратник Є. Коновальця.

[10] Батько його… – Батька Петра Ключка звали Миколою, походив він із Полтавщини. Помер ще до Першої світової війни.

[11] …з донькою місцевого священника. – Мати Петра Ключка, Марія Осипівна (1870 р. н.), походила з с. Безуглівка Згурівського району на Полтавщині (нині Київська обл.).

[12] …два сини і п’ять дочок. – У подружжя Миколи і Марії Ключків було двоє синів, Олександр (найстарший) і Петро (1890–1948), та пʼятеро доньок: Ольга (1889 р. н.), Любов (1898 р. н.; в одруженні Шурова), Людмила (здогадно 1895 р. н.), Віра (здогадно 1900 р. н.), Варвара (1903 р. н.; в одруженні Шеремет).

[13] Тут у значенні «рухомім».

[14] …брата Петра… – Йдеться про Петра Івановича Франка (1890–1841), третього брата Анни Франко, який з 1 грудня 1918 р. був призначений командатном Летунського відділу УГА та референтом летунства при Державному секретаріаті військових справ і займався розбудовою галицької авіації у м. Красному (неподалік від Львова).

[15] Станиславів – нині м. Івано-Франківськ. Протягом 1662–1939 рр. місто мало назву Станиславів, з 1939 р. перейменоване у Станіслав, а 1962 р. з нагоди святкування 300-річчя з дня заснування місто перейменоване на честь Івана Франка у Івано-Франківськ.

[16] Брат був змушений приземлитися. Його арештували. – Йдеться про військовий політ 4 січня 1919 р. Петра Франка разом із напарником Василем Кавутою, який закінчився вимушеною посадкою літака. Петро із колегою потрапили у полон до поляків і були доправлені до Кракова, але звідки Петро Франко утік, так що 21 січня 1919 р. він уже повернувся до Красного.

[17] Його наречена п-а Б[ілевич]… – Йдеться про Ольгу-Марію Федорівну Білевич (у заміжжі Франко; 1896–1987), наречену Петра Франка, з якою він одружився 4 лютого 1919 р., якраз невдовзі перед приїздом Анни.

[18] …нещасливий випадок… – Йдеться про трагічний нещасний випадок у Красному під час навчань на летунських курсах, який стався 5 лютого 1919 р. (на другий день після весілля Петра Франка і Ольги-Марії Білевич): полковник Борис Губер у старшинській їдальні демонстрував устрій авіаційної бомби, яка вибухнула в нього в руках, забравши життя восьми пілотів Летунського відділу УГА. Докладніше про це див.: Тихолоз Н. Петро Франко: Формула долі. (Життєпис на тіл доби), Львів, 2021. С. 80.

[19] …Нусю… – Йдеться про Юлію-Валерію Нєментовську (Нусю; 1899–1982), медсестру Летунського відділу УГА у м. Красному, доньку письменниці Уляни Кравченко, яка 1919 р. долучилася до Місії Українського Червоного Хреста у Берліні.

[20] Коссак Григорій (Гриць) Йосипович (1882–1939) – український військовий діяч, командант УСС, полковник, начальний командант УГА. З грудня 1918 р. очолював Південні групи українсько-польського фронту, які захищали українські землі вздовж залізничної колії Львів – Городок – Судова Вишня – Перемишль та на схід від Перемишля до Нижанкович – Хирова – Сянок на південь. З кінця 1918 р. очолював Третій корпус УГА.

[21] Мама у Львові. – Йдеться про Ольгу Федорівну Франко (з дому Хоружинська; 1864–1941), маму Анни, яка мешкала у той час у Львові на вулиці Понінського, 4 (нині вул. Івана Франка, 152) сама.

[22] Тарас десь в Одесі. – Старший рідний брат Анни, Тарас Франко (1889–1971), з жовтня 1918 р. служив у лавах УГА. На початку 1919 р. він отримав звання сотника і увійшов до четвертої Золочівської бригади Другого корпусу УГА, яка у березні – квітні 1919 р. під тиском польської армії Галлера відступила в Камʼянець-Подільську область; невдовзі після реорганізації УГА Тарас Франко був направлений до м. Балти в Одеській обл., а потім до Печерського табору військовополонених у Києві. У той час родичі не мали від нього ніяких вісток. Докладніше див.: Тихолоз Н. Творчий феномен Тараса Франка: профілі і маски // Науковий вісник Національного музею Івана Франка. Львів, 2019. Вип. 2 (22). С.32–33.

[23] …великий звіринець… – Йдеться про один із найстаріших зоопарків Європи, що був заснований у Будапешті 1866 р.

[24] Буда – західна частина Будапешта, що знаходиться на правому березі Дунаю.

[25] Пожонь – до 1919 р. так називалося сучасне місто Братислава, столиця Словенії.

[26] …готелі «Карльтон» на Унтер ден Лінден… – Готель «Карлтон» був одним із знакових готелів, що знаходився на головній вулиці Берліна Унтер ден Лінден, №32 (нині №17). Збудований 1903 р., як готель проіснував до 1918 р. З 1919 р. будинок використовувався для розміщення рідних державних установ.

[27] Шарльоттенбург – нині район Берліна, що до 1920 р. був самостійним містом.