Зеновія Франко: перипетії життєвого шляху і творчості
© Олександр Янюк,
студент 4 курсу філологічного факультету
Львівського національного університету імені Івана Франка
До 100-річчя від дня народження
Цьогоріч минає 100 років від дня народження Зеновії Франко – видатної української філологині, мовознавиці та, мабуть, у найважливішій своїй іпостасі – дослідниці спадщини свого великого діда – Івана Франка. Публікації, які ми пропонуємо читачеві нижче – лише частина її багатогранного доробку. Вони є важливими для розуміння її життєвої позиції та демонструють унікальну тяглість поколінь: від Івана Франка як борця за право української мови на існування до його онуки, що боронила її функціонування у складних реаліях ХХ століття.
Зеновія Тарасівна Франко (31.Х.1925 –17.ХІ. 1991) – знакова фігура українського мовознавства і франкознавства. Її наукова доля змінювалася під тиском тодішніх обставин: від дослідниці гідронімів та діалектів до франкознавства. Життя Зеновії – це яскравий приклад поєднання наукової відданості, любові до рідної мови та незламного служіння Україні. Проте основна значимість її постаті пов’язана з тривалою громадською та суспільною діяльністю в Україні. З дитинства Зеновія увібрала родинну любов до української мови й літератури, тому вибір філологічного шляху був для неї невипадковим – він визначив всю її подальшу наукову діяльність. Вона віддала все своє життя вивченню історії української літературної мови, проблемам ономастики, діалектології, лексикографії та спадщини Івана Франка. Її праця не обмежувалася академічними стінами. Вона була тією людиною, яка сміливо виступала проти русифікаційної політики, відстоювала право української мови на повноцінне існування та розвиток. Саме за цю принципову позицію їй довелося пройти через переслідування, втрату роботи, заборону друкуватися, моральний тиск радянської влади. Та попри всі труднощі, вона залишалася відданою собі й своїй місії.
Сім’я Тараса Франка у період міжвоєння мешкала спершу у Ряшеві, а згодом – Станіславові. 1945 року Франки повернулись до Львова, де Зеновія із заочного відділення української філології перейшла на стаціонарне навчання. За спогадами Олександри Комаринець, тоді ще студентки 4-го курсу філологічного факультету Львівського університету, Зеня завжди була відповідальна, брала участь у заходах факультету, сумлінно виконувала доручення викладачів, була завзятим організатором, не демонструвала якихось примх і не апелювала до того, що є внучкою великого класика.
1950 року до будинку Тараса Франка навідався Дмитро Мануїльський, заступник голови Ради Міністрів, міністр закордонних справ УРСР, на зустріч з інтелігенцією і запропонував сім’ї переїхати до Києва. На цю пропозицію влади вони погодились не одразу, адже чужомовний Київ їх не приваблював. Про причини рабської догідливості в реаліях дійсності тих часів, обставини буття родини Франків у Києві Зеновія сама пояснює в статті «Дещо про себе, на цей раз саму»[1]. Уже в столиці її батько працював в Інституті літератури, а вона сама була зарахована до аспірантури в Інституті мовознавства ім. Олександра Потебні АН УРСР (науковим керівником був акад. Леонід Булаховський).
На Зеновію Тарасівну радянська влада робила високі ставки як на найперспективнішу з онуків Івана Франка[2]. Це стало однією з причин того, що радянська тоталітарна система змушувати Зеновію писати ідеологічні статті про діда: «Великий поет-демократ»[3], «Борець проти єзуїтської чуми»[4], «Іван Франко – непримиренний борець проти українського буржуазного націоналізму»[5], «Іван Франко. Проти Ватікану»[6].
Постать Івана Франка, як і Шевченка, та його безцінна творчість більшовицька система використовувала для інструменталізації, спекуляції та легітимізації власної ідеології. В таких умовах Зеновія Франко і писала свою кандидатську дисертацію «Іван Франко – непримиренний борець проти українського буржуазного націоналізму»[7] і, всупереч своїм поглядам, в інших статтях змушена була виправдовувати російський вплив на українську культуру. Такі були реалії тогочасної доби.
Система у значній мірі досягла того, що хотіла: авторка дисертації мала утвердити інших у думці, що Франко – борець «проти українського буржуазного націоналізму». Ситуація, у якій вона опинилася було морально дуже непростою, спонукала до того, що деякі друзі і однодумці розірвали контакти з нею. Становище, в якому опинилася значною мірою було обумовлене знаковістю прізвища, яке вона носила. На відчайдушний героїзм у той час спромоглися лише одиниці – Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Іван Світличний…
У статті «Іван Франко про роль говорів Наддніпрянщини у формуванні української літературної мови»[8] Зеновія писала про Франка як дослідника історії української літературної мови, базою якої він вважав говори Наддніпрянщини і мову творів Котляревського, Шевченка та інших класиків. Франко, як твердить Зеновія, постійно наближав мову своїх творів до норм, вживаних в українській літературі, хоч не відмовлявся від уживання місцевих зворотів, виразів з певними стилістичними цілями. Науковиця наводить приклади боротьби Івана Франка за єдині норми української літературної мови для письменників Східної і Західної України.
Зеновії належить низка мовознавчі студії про творчість Івана Франка: «Мова І. Франка-вченого», «Мова поезій Івана Франка» (1968), «Ономастика в мові творів Івана Франка» (1975), «Мова інтимної лірики І. Франка» (1985). Поза тим вона опрацювала твори свого діда, що не ввійшли до 50-томного зібрання і підготувала їх до друку («Мозаїка», 2002). Зеновія Франко є авторкою багатьох заміток в пресі та брошур («Великий Каменяр» [До 100-річчя від дня народження І. Франка] (Наука і життя, 1956; Радянська жінка, 1956); «Вшанування пам’яті І. Франка в радянський час» (Вісті з України, 1961); «Вінок шани Каменяреві: До завершення випуску першої серії п’ятдесятитомного видання творів Івана Франка» (Радянська Україна, 1980; Наша культура (Польща), 1980); «Вічний революціонер» – мовами світу» (Літературна Україна, 1987).
Радянська влада намагалася зламати український інтелектуальний опір, запроторивши за грати Василя Стуса, Івана Дзюбу, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Миколу Плахотнюка, Леоніда Плюща та ін. Не оминули переслідування й саму Зеновію Франко: після звільнення з Інституту мовознавства АН УРСР її було заарештовано на 20 днів[9].
Уже в незалежній Україні Зеновія Франко змогла відійти від радянського ідеологічного тиску і відверто заявити власну позицію щодо постаті свого діда. У 1990 році в журналі «Сучасність» вона опублікувала статтю «Іван Франко в історії боротьби за українську мову»[10], де спростовувала радянський міф про Каменяра. Така публікація була поверненням до правдивого Франка. Згодом були й інші статті, такі як «Кидати докір Франкові – кощунство»[11], «В силовому полі соціалізму», «Він Бога свого мав»[12], «За бортом п’ятдесятитомника»[13], «Іван Франко – не атеїст»[14], «Іван Франко і національне відродження»[15] та інші.
1991 року на ювілейній конференції до 125-річчя з дня народження Михайла Грушевського виголосила доповідь «Іван Франко і Михайло Грушевський»[16] на основі листування та рецензій розкрила взаємини двох великих постатей нашої культури та історії. Вона дослідила фальсифікації оцінок та купюри у текстах, які були зроблених в останніх томах 50-томного видання творів Івана Франка.
У книзі «Зеновія Франко (1925–1991): Статті. Спогади. Матеріали» вміщено франкознавчі та мовознавчі статті з родинного архіву Зеновії. Цінними є спогади Зені про Тараса та Петра Франків, про взаємостосунки Івана Франка з євреями, Михайлом Грушевським та Агатангелом Кримським. Машинопис статті «А. Кримський та І. Франко в їх взаємостосунках»[17], вперше опублікований в цій книзі, якнайкраще висвітлює дружбу науковців. Вони так і не побачилися за життя, лише комунікували в листовно. Франко присвятив Кримському свою перевидану вдруге поему «Іван Вишенський», вони разом осмислювали українську літературну мову в статтях «Говоримо на вовка – скажімо за вовка»[18], «Наша язикова скрута та спосіб зарадити лихові»[19], в якій Кримський зайняв позицію Івана Франка, обмінювались своїми творами та рецензіями на них. За намовою Франка Агатангел Кримський зробив свої переклади «Шах-наме» Фірдоусі і «Народні казки та вигадки, їх вандрівка та переміни» Вільяма Клоустона. Їх споріднювала не лише праця на ниві філологічної науки, а й національні переконання – обидва вони відштовхувались від соціалістичних ідей і перейшли до національних переконань.
Про міжнаціональні літературні взаємини Івана Франка Зеновія поділилася своїми міркуваннями у невеликій публікації «Євреї в житті і творчості Івана Франка»[20]. Єврейська тематика не потрапила в 50-томне зібрання творів, але цих образів в його літературі чимало. Серед таких є образ Вагмана в повісті «Перехресні стежки», який репрезентує єврейську еліту і гарантує взаємовигоду в українсько-єврейських етнічних стосунках. Цикл віршів «Жидівські вірші» – це репрезентація бідності та прагнення до встановлення соціальної справедливості. Найбільш чітко простежуємо Франкові погляди в статті «Семітизм і антисемітизм в Галичині» та рецензії на книгу Теодора Герцля «Жидівська держава», в яких показано факти гноблення єврейства в національному відношенні і порівняно їх становище з українцями.
Історія Зеновії Франко – яскраве свідчення використання ворожих методів КГБ, які створили цілий арсенал засобів для морального знищення науковиці. Сьогодні ми вшановуємо не лише науковий спадок Зеновії Франко, що налічує понад 200 праць, серед яких особливе місце займають франкознавчі дослідження, а й її життєву мужність. Вона довела, що навіть у найскладніших умовах можна залишатися відданою своїм переконанням і своїй нації. Лише зараз ми можемо відчитувати її тексти з проекцією на сьогодення, адже вона не змогла сказати усе те, що накопичилось під ковпаком більшовизму. Те, що вона зробила в останній етап свого загроженого смертельною хворобою життя (а це її біографічні сповіді, оцінки руху шістдесятництва, розробка цензурованих творів Івана Франка, спогади про родину) – це тільки частина того, що збагатило б науку і політичну есеїстику Зеновії Франко.
Публікації Зеновії Франко
ІВАН ФРАНКО В ІСТОРІЇ БОРОТЬБИ ЗА УКРАЇНСЬКУ МОВУ
Історична доля української літературної мови складалася так, що її процес ународнення, як і сам рух за її вживання і соціяльний статус, неодмінно супроводжувався процесом демократизації суспільного життя і був проявом переоцінки цінностей в духовній сфері. У цьому було національне підґрунтя – спалах придавлених національних почуттів, була й суто партикулярна мотивація – мати читачів серед широких мас, але й було в цьому відлуння демократичних рухів словʼян, було й навіювання ідейно-художніх течій Заходу Европи. Цими чинниками зумовлене було введення народної мови в літературу Енеїдою і Русалкою Дністровою. Цими факторами мотивувалося і друге національне відродження у Галичині в кінці 1870-их років, що збіглося з приходом у літературу 1. Франка.
Мова у творчості будь-якого письменника, хоч і залежна від двох часових вимірів (минулого і сучасного з проєкцією на майбутнє), все таки співвідносна епосі. Вона передусім є відбиттям епохи, а далі й місця творення. Разом з тим у красному письменстві вона – і категорія мистецтва слова, що вічне як і краса, тому позбавлене суворої повʼязаности з часом і привʼязаности до простору.
І. Франко у своїй мовотворчості був насамперед продуктом епохи з її інвентарем слів і граматичних форм, з її набором зворотів і стереотипів висловлення, з її правилами ортографії в писемному і ортоепії в усному мовленнях. Він – і в її еволюційному процесі, у сфері використання, в горизонтах пошуків і у межах можливостей реалізації. Але Франко і митець слова, що забезпечив невмиручість своєму храмові поезії і своїй мовотворчості. Забезпечив, незважаючи на те, що деякі цеглини храму піддалися руйнівній силі часу, а деяким елементам мови довелося зовсім відійти у небуття, іншим – у розряд рідковживаних, ще іншим – у фонд обласних, застарілих, реґіональних. І навіть такі поетичні перлини, як «твердий змуруємо гостинець», «твоїм будущим душу я тривожу», «щоб згасила, мов огень розвидняющийся день» із реґіональним значенням гостинець – «стовбова дорога», з архаїчними звукоформами будуще, огень і з старокнижною формою розвидняющийся, тепер аж ніяк не вписуються в жодну нормативну граматику і жоден нормативний словник. Проте архаїчність тих слів і форм ані трохи не зменшила для нас тепер, у період функціонування загальноукраїнської літературної мови, сили звучання тих рядків і амплітуди суґестії тих поетичних творів, в яких їх вжито.
Як митець Франко був виразником найбільш поступових тенденцій розвитку і шляхів збагачення літературної мови, а як вчений – учасником боротьби за її рівноправність серед інших словʼянських мов, за її соціяльну, а звідси й функціональну полівалентність.
Знаємо, що для письменника – майстра слова – мова, будучи інструментом його творчости, виступає й джерелом його художнього мислення, надхнення й наснаги. Звідси – його постійні піклування про її чистоту й високу культуру вислову, звідси – його дії в напрямі її збагачення й удосконалення. Такі піклування і дії природні й цілком самодостатні, коли стосуються державної мови, якій не загрожує ні поступове витіснення, ні асиміляція, ні урядові заборони її вживання в письменстві, пресі, діловодстві й науці. Значно глибшими за емоційним сприйманням і значно осяжнішими прицільними точками є вболівання письменників бездержавної нації, якою у дожовтневий період і була українська, або нації, якій таку державність обмежено, як це було зроблено в Українській РСР при Сталіні і Брежнєві, бо такі вболівання неминуче виливаються боротьбою проти нівеляційних тенденцій, боротьбою за її використовування в різних ділянках суспільно-політичного життя, за її престиж і конкурентноздатність. Позиція Івана Франка, життя і творчість якого проходили в Галичині в останній чверті ХІХ і першого пʼятнадцятиліття ХХ ст., щодо української мови, її соціологічного статусу (мови чи наріччя), традицій її писемности, національної специфіки, шляхів розвитку, джерел збагачення і, врешті, сфери функціонування, була зумовлена мовною ситуацією Західньої України зокрема і всієї України в цілому і, звичайно, залежною від ідейно-політичної біосфери його доби.
А ситуація була така: в Західній Україні, яка входила до складу Австро-Угорщини, формально заборон української мови не було – існували з кінця 1880-их років українські школи, катедри української мови в університетах, українською мовою виголошувалися проповіді в церквах, нею користувалися аматорські театри, виходили численні газети, журнали, щорічники, видавалися художні та наукові твори, у тому числі й письменників Наддніпрянської України, де українська мова була під забороною від 1863 до 1905 р., – але це ніяк не означало, що українська мова в конституційній Австро-Угорській імперії не піддавалася утискам і переслідуванням чи, за словами Франка, «власним гнітам і гнітикам», що не була вона обʼєктом погорди й зневаги. Її не допускали до діловодства й адміністрування, до юриспруденції і судочинства, нею, як «хлопською», не користувалися вищі ешельони суспільства, її не допускали до «сальонів і палаців», її не прийнято було називати компонентом, звичайно, «казенного» патріотизму, хоч у поетичних творах її оспівували й возвеличували.
У добу, коли Франко прийшов у літературу, справа про придатність української мови для художньої літератури, про її здатність виражати найглибші думки, найтонші відтінки почуттів і найвеличніші ідеали вже не була предметом обговорення, бо творчістю Шевченка й цілої плеяди талановитих письменників ця придатність була доведена беззастережно. Дискусій не викликала справа про її спроможність обслуговувати й інші ділянки духовної інфраструктури, інша річ з забезпеченням тих ділянок продукцією належного мовного рівня. А оскільки продукції, яка б, як це було з мовотворчістю Шевченка, відразу утвердила структурний інваріянт того чи іншого нехудожнього стилю, ще не було, то спливало питання, а чи варто творити таку продукцію тією мовою. Здавалось більш престижним користуватися вже готовою чи то польською, німецькою, чи російською (якої по-справжньому не знали) мовами, ніж виробляти власну і вибивати їй позиції в різних галузях науки і техніки. Власну вигідніше було розглядати наріччям, що не претендує на полівалентність (досить їй завойованого права на красне письменство), ні на зміну соціологічного статусу, тим більше, що саме такий статус цілком влаштовував галицьке «москвофільство» з його постулятом про єдиний народ від Сяну до Камчатки, а звідси – про єдине письменство й мову. Крім того цей статус збігався з офіційною концепцією російської історичної, а за нею і мовознавчої наук, дарма що у славістиці Заходу ця історіографічна концепція не мала вже своїх адептів. Оце невизнання української мови за самостійну наштовхнуло москвофільських письменників звернутися до російської, а незнання останньої привело до витворення штучного «язичія».
Питання наріччя чи мова, «язичіє» чи народна мова, а звідси традиційний – історичний (етимологічний) чи фонетико-морфологічний принцип правопису, збереження чи усунення графем, які не мали своїх звукових відповідників, але які мали начебто засвідчувати незмінність писемної традиції, – це були й ті дискусії, з якими довелося зіткнутись Франкові. За цими дискусіями, здавалося б, з часткових питань приховувалася боротьба за існування української мови як мови національно свідомої етнічної індивідуальности, боротьба проти спроб перетворення її в діялектний компонент мови панівної нації (а з нею і самої нації в етнографічний її матеріял) з метою посилити позиції останньої.
У літературно-критичних статтях про твори і творчість москвофільського письменства Франко виступав з критикою тези про єдину мову всієї східнословʼянщини і того «язичія», яким москвофільське письменство по суті виставляло себе за рамки двох літератур. «Москвофільське письменство, – писав він, – добровільно викидає себе за межу української і не попадає в обсяг російської літератури».[21] В їх мові, продовжував Франко, «Бачимо чудернацьку мішанину церковщини, російщини і польщини, розведену на галицько-руськім діалекті»,[22] яка позбавляє його національної ідентифікації.
Неподолане тоді в російській історіографії і обстоюване москвофілами твердження про українську мову як наріччя великоруської Франко заперечив у вірші «Антошкові П.», що був відповіддю на статтю «Тетная работа сепаратистов» Антонія Петрушевича. У вірші він висловив впевненість, що українська мова завдяки чисельності її носіїв, а значить і території поширення, і традиціям, і народній основі, а також потенціяльним можливостям вбирати в себе духовні надбання людства всупереч скептичним прогнозам про її приреченість і наперекір діям у цьому напрямі, займе належне місце серед висококультурних мов світу. Звичайно, полеміка з антидемократичною (у справі правопису) і нігілістичною (стосовно народної мови) позиціями москвофілів велася не тільки на ґрунті емоцій іскристим словом (хоч вони й не переставали бути її невідʼємним компонентом і били прицільно), але й на ґрунті суто наукової аргументації, якою і була насичена Франкова праця «Етимологія і фонетика в южноруській літературі», що відіграла ролю найвищого арбітра в суперечці про принципи правопису й історичні графеми і фактично схилила на бік «фонетики» шкільні власті Галичини. В цій праці вчений багатьма доказами розбиває основну тезу прихильників історичного принципу (т. зв. етимологів) про незмінність за 1000 років системи літер і правописних засад руського (тобто східнослов’янського) письма.
У ході цієї полеміки викристалізувалися Франкові погляди стосовно двомовности на Україні в період від 1700-их до 1860-их років. Не ставлячи в цілому під сумнів мовний критерій національної ідентифікації літератури, він не вважає його беззастережним щодо даного відрізку часу. Як показав він у своїх працях з історії української літератури, XVIII століття було періодом занепаду староукраїнської мови козацьких літописів та канцелярій, періодом, коли народна мова, як мова низького стилю, засвідчена в інтермедіях та піснях, не могла перескочити барʼєр конвенціональних умовностей, щоб утвердитися у вищих стилях. Вакантне місце витісненої староукраїнської і в силу суспільно-політичних обставин, які Франко називав старою традицією українського народу, що веліла Хмельницькому приєднатись до Московщини, а київським ученим служити їй,[23] і як наслідок недостатнього рівня національної свідомости зайняла тоді російська мова. Українські письменники – Наріжний, Капніст, Каразін, Погорільський, Гнідич, і врешті, Гоголь – зверталися до неї, як до мови вищого стилю, аж ніяк не відділяючи себе нею від українського письменства. І їм, як зазначав Франко, місце і в українській літературі. У першій половині ХІХ ст., коли українська мова утверджується в творчості Котляревського, Шевченка, заманіфестувавши тим нову традицію літератури, мова як диференціятор набувала більш реального ґрунту, але ще не стала абсолютом до 1860-их років. У статті «Двоязичність і дволичність» Франко, торкаючись російських творів Шевченка і Гоголя, розглядає перші як продукт обставин і обʼєктивних і субʼєктивних, а другі як результат дії старої традиції, часткове усвідомлення якої привело Гоголя до трагічних наслідків. Таке припущення не виключене, хоч, як вважають сучасні дослідники, є все таки тільки одним з багатьох інших.
В ряді статтей Франко порушує справу про літературно-мовну єдність. Сам письменник добре усвідомлював, що такої єдности в його час не було і не могло бути, і з огляду на історичне розмежування української етномовної території і із-за відсутности державности, як гаранта всюдивживаности, загальноприйнятности, обовʼязковости і усталености тієї мови. Але усвідомлюючи це, він водночас розумів, що такої єдности треба домагатися спільними зусиллями культурних діячів і Наддніпрянської, і Західньої України. І зусилля в цьому напрямі повинні йти не по лінії приймання лексичних надбань тільки одного з варіянтів з ігноруванням іншого, а по лінії обʼєднання їх, при усталенні однієї з двох фономорфічних структур чи системи структур, створеної на найбільш синтетичній діялектній основі. Саме тому в полеміці з Б. Грінченком він відстоював лексичні здобутки західнього варіянту, при тому відстоював не з якогось льокального патріотизму чи субʼєктивізму, а тому, що вважав, що відкидувані Грінченком слова, здобувши літературне громадянство в період двоваріянтности, мають право на входження в загальнолітературний фонд в час, коли такий утвориться. «Вони ж, – доводив він, – не жадне крадене добро, а здобутки дійової праці, котрі чомусь же народились і повинні вийти на пожиток цілості».[24]
У тій статті він висловив думку, що піклування про чистоту мови й боротьба за її демократизацію не повинні ставати самоціллю або такою метою, в жертву якій приносились би інші сторони суспільного життя чи інші грані визвольних змагань, бо «мова, – писав він, – хоч і який коштовний скарб, не є все-таки найвищим скарбом», що життя народу і його розвій, придбання економічні, «громадські і духовні є скарби далеко важніші, для котрих мова є тільки одним із способів».[25]
Висловлена ним думка, при всій беззастережній правоті її логічного і філософського підґрунтя, все ж мотивувалася і часовими, і просторовими координатами. Адже на той час галицьким українцям не загрожувало оте масове винародовлення (хоч асиміляційні процеси відбувалися), яке, як правило, супроводжує розвиток бездержавної нації, у носіїв вищих верств якої виробляється стереотип поведінки, за яким зміна підданства приводить до зміни мови. Протидіяла цьому ціла низка факторів і соціяльно-економічного, і суспільно-політичного характеру, тому мова не була найболючішою точкою і Франко без викидів совісти міг відвести їй місце лише «одного із способів», а не «найістотнішого способу вираження», як це було б в умовах насильного її витіснювання і одвертого переслідування. Адже варто згадати хоча б такі його статті, як «І ми в Европі», що були протестом проти мадяризації закарпатських українців, або «Сухий пень», в якій сказав своє слово з приводу заборони української мови царським указом 1876 року, щоб зрозуміти, що мову вважав він істотним чинником національної самовизначености і таким же чинником національного розвитку, а будь-які утиски її (заборони, винародовлення) несумісними з гаслами свободолюбства, гуманізму й проґресу, що ними свої насильницькі дії прикривали і виправдовували речники тодішніх імперій.
Своє найвагоміше слово щодо літературної мови і діялектів, джерела живлення і збагачення літературної мови, якою має бути народна мова, і новоутворення, відповідно до поступів цивілізації, Франко висловив у статті «Літературна мова і діялекти».
А стосовно говору, який мав би стати основою загальнолітературної мови, то Франко вважав ним говір центральної України, тобто середньонаддніпрянський і літературний варіянт, утворений на його базі.
Основою єдиної у майбутньому літературної мови він визнав її наддніпрянський варіянт. У своїй мовній практиці він йде шляхом наближення до нього, закликаючи йти його слідами й інших західньоукраїнських письменників.
Прагнення Франка мати невдовзі таку єдину мову разом з передбаченнями щодо її основи здійснилися в наш час. Хай же буде ця мова дорога кожному українцеві, а високохудожні твори, написані цією зразковою, милозвучною і гарною мовою хай читаються залюбки і над Дністром, і над Дніпром, по всій Україні і за її межами, і хай зігрівають душі читачів, приносять їм естетичне задоволення і відчуття гордости за неї.
Уперше опубліковано:
Франко З. Іван Франко в історії боротьби за українську мову // Сучасність. 1989. №1. С. 12–17.
ФУНКЦІОНУВАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД
По-справжньому широкий і всебічний ренесанс української національної культури, а з нею і літератури, принесло відродження української державності в 1917 р. Український народ створив свою республіку – УНР, в якій уперше українська мова була проголошена державною. Це не просто стимулювало, але й запрограмувало її розвиток і в утвореній пізніше Українській РСР, що ввійшла до складу СРСР. Радянському урядові цьому почину довелося сприяти, навіть всебічно забезпечувати мовне будівництво в УРСР. Хоч статус української мови конституційно оформленим не був, але у функції державної мови республіки вона й насправді перебувала протягом першого пʼятнадцятиріччя, незважаючи на різні спроби обмежити рамки її вживання, що їх встановлювали бюрократи різних мастей, і на невикорінене ще тоді сприймання її як мови невиробленої, а отже, і другосортної
За умов державності мови відпала необхідність відстоювати право на її існування, як це було в дожовтневий період, бо це право деклароване в постанові про українізацію в 1923 р. Але це не означало, що з порядку денного одним розчерком пера знімалися всі мовні проблеми: потреба боротьби за сфери її функціонування, дискусії навколо питань усталення і кодифікації літературних норм, переборювання успадкованого з царських часів сприйняття її як «мужицької». В центрі уваги мовознавців стали питання літературних норм: орфографічних і орфоепічних, граматичних і лексичних, тоді як престиж мови відстоювали і своєю практикою забезпечували літератори.
Широкою була дискусія з приводу проекту нового правопису, який треба було де в чому коригувати, але в основному уточнити й деталізувати «Найголовніші правила українського правопису», видані Всеукраїнською академією наук у 1921 р. У дискусії взяло участь чимало галицьких учених, які, спираючись на правописну практику колишнього «українського Пʼємонту», провели ряд засад, яким пізніше було причеплено ярлик «націоналістичних», хоч вони були просто регіональними. Це було розрізнення g і h, мʼяке написання л в іншомовних словах, передача грецьких β як б, η як е, ϑ як т та ін. Ці запропоновані засади кодифікувалися «Правописом» 1928 р., який був замінений «Правописом» 1933 р., не стільки у відповідності до практики їх передачі в Східній Україні, скільки відповідно до настанов перекрити дієвість західноукраїнської практики. В такому зміненому вигляді вони дійові й досі. Перехід на східну практику був загалом закономірним (можливо, за винятком усунення букви ґ, нестача якої в алфавіті стала досить відчутною).
Неапробованою в минулому, а тому й дискусійною виявилася проблема творення термінів і номенів – їх джерельної бази, відбору й структурних моделей, що злободенно постала у звʼязку з мовним будівництвом у галузі науки і техніки, діловодства й виробництва. Аспекти цієї проблеми виносилися на обговорення, але не завжди раціонально розв’язувалися. Так, невдалою стала настанова щодо обов’язковості відповідників у двомовних галузевих словниках, за якою кожне слово однієї мови мусило мати свій лексичний або морфемний еквівалент в іншій[26], і це тоді, коли в мовній дійсності такого не було. Крім того, настанова на «українізацію» термінів, тобто на зміну вже існуючих інтернаціоналізмів чи російських термінів, що побутували на Україні, українськими відповідниками, які в разі їх відсутності треба ad hoc творити, теж не давала бажаних результатів. Через те замість узвичаєних термінів пропонувалися часто новотвори, як, наприклад: маятник – хитун, перпендикулярний – сторчовий, кабель – жильник, фільтр – цідило і под. В основі цих настанов були і брак досвіду, і недостатнє знання існуючих мовних фактів. Але це можна було побачити з перспективи часу, а не тоді, коли творилася на потребу дня низка галузевих словників, багато з яких (зокрема із галузі ботаніки, юриспруденції і зоології) не втратили наукового значення й донині. Звичайно, вони не були позначені печаттю «націоналізму», хоч траплялися в них і помилки, і невправності, і поспішність словотворення. Але після горезвісної телеграми Сталіна в 1933 р. «прининити українізацію», що перегукувалася з негласним, але здійснюваним наказом знищити як «контрреволюційне» українське селянство, а потім й інтелігенцію (що призвело до самогубства М. Хвильового і М. Скрипника), більшість лексикографічної продукції 20-х років була визнана націоналістичною. За нею в небуття пішло багато з її авторів, і з обігу було вилучено багато словників.
Протягом двадцяти п’яти років не велися ніякі дискусії про мову. Їх у той час і бути не могло, як не могла опоетизовуватися й сама мова, бо за цим міг убачатися той самий націоналізм. Не припинялася розплата за участь у дискусіях попередніх років і за найменші турботи про чистоту мови. Дорого поплатився В. Сосюра за вірш «Любіть Україну», в якому серед атрибутів поняття України як батьківщини були рядки і про «мову її солов’їну». Тоді не прийнято було оспівувати Україну як батьківщину; виняток зроблено для пісні на слова й музику Д. Я. Покрасса «Україно моя, Україно», яка була написана спеціально для відзначення акту возз’єднання українських земель в єдиній УРСР у вересні – жовтні 1939 р. і яку вперше виконала О. Петрусенко, а під час Вітчизняної війни – для віршів П. Тичини, М. Бажана, М. Рильського, А. Малишка про Україну, яка «не буде рабою німецьких катів», про народ, що «утверждався» і не здавався, та Україну, яка «живе у родині великій». Тоді щезли з обігу такі формули, як «рідна мова» щодо української, і такі категоріальні поняття, як «національна свідомість і гідність» та «національний нігілізм», «русифікація», «денаціоналізація», «національне ренегатство». Такі поняття були виеліміновані з обігу як невигідні і навіть визивні для політики змішування чи зливання націй в один інтернаціональний котел. А інтернаціональному населенню, не диференційованому на корінне і національні меншості, українська мова не була аж такою необхідною, бо вона вирізняла людей «котла», тоді як мова міжнаціонального спілкування об’єднувала, «зливала». Таке вульгарно-демагогічне трактування інтернаціоналізму підносилось у ранг декларації і життєвої необхідності. Під акомпанемент цих псевдопатріотичних заяв здійснювалися масові переселювання, щоб корінного населення на його споконвічних землях було все менше, і менше. Цьому сприяли й певні соціальні фактори й об’єктивні процеси. Адже багато селян, та й не тільки селян, у роки сталінської колективізації і репресій, втікаючи від злиднів і голоду, ставали перекотиполем, що мандрувало по країні в пошуках місця роботи й прописки, збільшуючи й до того надмірний потік примусових переселень. Вивільнені місця після їх від’їзду і вакантні у зв’язку з інтенсивним технічним прогресом, значною мірою заповнювалися за рахунок приїжджих. Таким чином, україномовного населення у республіці ставало менше, і це в основному стосувалося великих міст. Але попри це українська мова мала ще досить значні позиції, бо це була мова партії й уряду. Навіть у «теоретичному плані» вона ще не прирікалася в найближчому майбутньому на злиття. Вона не виключалася із атрибутів нації за її сталінським визначенням та з національної форми соціалістичної за змістом літератури, не переставала бути предметом навчання в усіх школах республіки і на гуманітарних факультетах вузів, об’єктом наукового вивчення і дослідження, хоч рівень цього вивчення не завжди був належним. Врешті вона залишалася мовою преси, радіо, театрів і діловодства, мовою сіл і містечок, хоч їй як найвище благо і почесну місію у віддаленому майбутньому пророкувалося «схрещення» (за Марром), тобто самонівелювання в єдиній мові загальнолюдського комуністичного суспільства.
Та сфера вживання української мови помітно звужувалася після нечуваного за масштабом голоду на Україні, що забрав мільйони україномовних мешканців сіл і міст, після масових репресій української інтелігенції, які проводилися під гаслом боротьби з різними соціальними категоріями «ворогів народу», як наслідок страху бути звинуваченим у націоналізмі, що приводило до ренегатства, і врешті позбавлення республіки багатьох прерогатив її самоуправління.
ХХ з’їзд партії відновив чимало позицій Української республіки, які за часів Сталіна були зведені до рівня автономізму. Тоді ж реабілітовано репресованих державних діячів і письменників, а з ними і їх твори, в тому числі і Сосюрин вірш «Любіть Україну». На прилюдне обговорення винесено питання «Література соціалістична змістом і національна формою», яке одним крилом торкалося і мови як першоелемента творчості. На з’їзді письменників України перший секретар ЦК КП України П. Ю Шелест у своєму виступі назвав українську мову прекрасною і закликав «любити і плекати її», чим фактично легалізував те, що перебувало до того під негласним грифом заборони, і чим покликав до життя низку поетичних творів про Україну й українську мову (це вірші А. Малишка, О. Підсухи, Д. Павличка, В. Симоненка, Л. Забашти та ін.). Проте вільного обговорення мовної ситуації на Україні, ситуації, яка по суті дещо виправилась, але залишала бажати кращого, так і не відбулося. Не стали прерогативою громадськості і рекомендації з цього питання. Більше того, не підтриманими виявилися навіть піклування про культуру мови. Знову спрацював той самий жупел націоналізму, а точніше побоювання того, щоб уболівання за мову не переросли в націоналістичні устремління.
На початку 60-х років не отримала «прав громадянства» боротьба за культуру мови, хоч возвеличування краси і навіть могутності української мови було прийнятним і навіть бажаним. Показовими для розуміння рамок дозволеного в період XXII з’їзду партії є два факти. Перший – це обговорення в Інституті мовознавства АН УРСР статті А. Матвієнко «Про культуру української мови», поданої до журналу «Вітчизна», а другий – наукова конференція з питань культури мови, проведена в Київському державному університеті. У статті А. Матвієнко піддавався критиці «суржик» (наводилися приклади перекручування української мови), який у результаті двомовності запанував на вулицях Києва, і вказувалося на цілу низку невластивих українській мові слів і виразів типу повномісяччя або добро пожалувати, які з легкої руки «Русско-украинского словаря» 1948 р. і преси ввійшли в обіг. Про суржикові монстри йшлося і на конференції, на якій деякими доповідачами порушувалися, крім інших, питання про звуження сфери функціонування української мови в республіці. Стаття А. Матвієнко після її обговорення була визнана хибною і потрапила з ярликом націоналістичної до Постанови ЦК КП України. Так само політично хибними були визнані й виступи деяких учасників конференції. Після цього почалися й відповідні адміністративні стягнення і покарання. А через п’ятнадцять років в Інституті мовознавства було створено Відділ культури мови, і все те, про що писала А. Матвієнко, іронією історії стало об’єктом боротьби за культуру мови, а тим часом Постанови ЦК КПУ ніхто й досі не відмінив.
Тоді ж у зв’язку з проголошенням програми будівництва комунізму висувається програма розвитку соціалістичних націй та їх національних мов. Але разом з тим народжується досить спекулятивна, дилетантська з наукового погляду думка про злиття тих мов у єдину мову майбутнього комуністичного суспільства. Народилася ця думка як імовірне припущення, за яким не було жодних реальних фактів і доказів і яке не мало лінгвістичного обґрунтування. З футурологічного припущення воно поступово переросло в «символ віри» «об’єднувачів національних мов у ту майбутню єдину, яка вбере коштовні лепти з усіх національних і збереже їх як скіфських баб у своєму арсеналі словесно-виражальних засобів. Цей символ далі перетворився в догму, що ставала керівництвом до дій у напрямі прискорення процесу злиття тих мов, яким, здавалося, не стелиться дорога в майбутнє і які на олтар дружби народів мають покласти своє існування.
За цим прийшла реформа школи з прийняттям у шкільному законодавстві принципу добровільності у виборі національної мови як предмета навчання в школі. Звичайно, при всіх застереженнях щодо добровільності (бо яка може бути добровільність у державних школах; така можлива тільки в приватних), цей принцип багатьма трактувався як розширення демократії. Однак на практиці така демократія дала небажані наслідки, бо привела до значного послаблення позицій національної мови в націй республіці. Як наслідок – українська мова часто ставала об’єктом зневаги міщанства і власного манкуртства, але писати про це в пресі аж ніяк не рекомендувалось, як не рекомендувалося виносити на прилюдне вільне обговорення питань культури мови, хоч їх розробкою мовознавці продовжували займатися відносно безперешкодно. З порядку дня зійшли питання, пов’язані з ленінською національною політикою (навіть ця формула була знята з обігу), хоч ця політика явно порушувалася і про це треба було говорити з усією відвертістю. А практична мовна дійсність увійшла в коло питань, суворо засекречених, і посягання на їх навіть часткове розсекречення пов’язане було з великими неприємностями і переслідуваннями. Якщо хто-небудь і наважувався чогось вимагати відповідно до ленінських настанов, його відразу присікали фразою, непереконливою навіть для тих, хто нею оперував, а саме: що національне питання раз і назавжди розв’язане Жовтнем і повертатися до нього не слід (хоч, як відомо, воно не декретується, не вирішується воднораз, а забезпечується в процесі мовного будівництва, що його здійснює уряд, звичайно, за умов, які створив Жовтень). І це тоді, коли факти з усією очевидністю свідчили про порушення цієї політики на місцях. Адже сфери функціонування української мови в республіці дедалі більше звужувалися, що дехто намагався пояснити урбанізацією життя і технізацією виробництва (ніби промисловим містам і технічно оснащеним промисловим об’єктам українська мова перешкоджає), а також інтернаціоналізацією населення. Можливо, такий процес справді відбувався і відбувається, однак він не повинен приводити до втрати корінним населенням своєї мови, бо інакше це було б чимось на зразок колонізації; навпаки, його мову повинні засвоювати ті, що переселилися на Україну. Сфери функціонування звужувалися. І це було результатом масового переселення, що проводилося, під прикриттям інтернаціоналізації народного господарства, а водночас системи адміністрування, характерної для епохи застою.
Але національно-мовну ситуацію на Україні визначали тоді не тільки процеси добровільної чи примусової денаціоналізації, що породили власних манкуртів. Ситуацію не менш яскраво характеризував процес національного самоусвідомлення, якому грунт дали революція 1917 р., створення УНР, і так звана українізація, тобто, за сучасним визначенням, коренізація, здійснювана в Українській РСР. Надихані демократичними ідеалами процеси національного волевиявлення, національно-мовної ідентифікації і самовираження, що яскраво виявлялися в усі періоди відродження, захоплювали в своє силове поле широкі маси українського населення. Кожне відродження супроводжувалося рухом за мову. Було воно в 20-х роках, було і в 60-х. Тому, як це не парадоксально для епохи національного нівелювання, якою і була епоха стагнації, але боротьба за культуру мови тоді й пізніше велася у визначеному напрямі, хоч не скрізь з належним коефіцієнтом корисної дії. Разом з тим широким фронтом ішло збагачення, удосконалення і нормалізація української мови, що засвідчувала насамперед мова художньої літератури, преси, суспільствознавчої науки й діловодства, бо інші «інтернаціоналізувалися» (тобто перейшли на російську), що й фіксували мовознавчі праці, зокрема лексикографічні. Двічі на рік виходив збірник «Рідне слово», перейменований потім у «Культуру слова», видавалися численні порадники з правопису, граматики, лексики й орфоепії, праці з культури мови А. П. Коваль, Б. Антоненка-Давидовича, А. Матвієнко, А. Хижняка, О. Кундзича, О. Ільченка, М. Шумила та багатьох інших. Усі ці праці впливали на піднесення культури мови і були чинником впливу на національну свідомість та певною протидією нівеляційним тенденціям, але вони не були відповіддю на наболілі питання мовної ситуації і, звичайно, не давали матеріалу для її розгляду, а тим більше для корінного поліпшення.
У роки «відлиги» було зроблено чимало для відновлення втрачених у роки сталінщини позицій української мови, для очищення її від суржикових елементів, для забезпечення конкурентноздатності в різних галузях науки (тут досить назвати «Енциклопедію кібернетики» і українсько-мовні журнали АН УРСР). Але здобуті нею позиції не дістали правового захисту. Тому так просто в епоху застою, коли будо взято курс на русифікацію, всі ці, чи майже всі позиції були ліквідовані. А з протестами письменників та вболівальників мови ніхто не бажав рахуватися.
Якщо розглядати національно-мовну ситуацію на Україні в її не дуже давній історії, то мусимо констатувати, що вона є досить парадоксальним явищем. З одного боку, поступове витіснення української мови з усіх сфер уживання (крім культурної), що супроводилося практикою добровільного вибору національної мови як предмета навчання в російських школах, усунення української мови з наукових видань АН УРСР (крім суспільствознавчих), переведенням на російську мову як мову міжнаціонального спілкування офіційних виступів, документації партійних і державних установ, всіх міністерств (за винятком міністерства освіти, де допускалася й українська мова) та відомств республіканського і союзного підпорядкування, що було зроблено відповідно до усних вказівок Суслова, а відтак і письмових інструкцій. Із звуженням сфери функціонування української мови, а фактично її витісненням (бо коли рушаться такі бастіони її використання, як партія, уряд, а за ними школа і наука, мова прирікається на відмирання), засоби масової інформації проводили відповідну пропагандистську і виховну роботу. Агітація велася за добровільне, а насправді матеріально зумовлене, отже, вимушене переселення спочатку на цілину, а потім на Нечорнозем’я, за змішані шлюби, за російськомовність українських сімей і за таку ж розважальну програму по радіо, телебаченню, в театрах, кіно і на естраді, за таку ж «духовну страву», починаючи від щоденних газет, журналів до художньої літератури і наукових праць. І як заохочення при виборі філологічної спеціальності – підвищення на 15 відсотків заробітної плати вчителям російської мови. І поряд з цим – ліквідація кафедр української мови в усіх вузах, крім педінститутів та університетів, з яких два – Дніпропетровський і Харківський – підпорядковуються союзним міністерствам.
Усі ці дії, спрямовані на зменшення функціональних, а відтак і престижних позицій української мови в республіці, подавалися не як волюнтаристські акції високопоставлених осіб, а як закономірні вияви доведеної до апогею дружби народів і такі ж зумовлені ходом історії дії, що мали забезпечувати інтенсифікацію процесу злиття націй Радянського Союзу в одну задля торжества «розвинутого соціалізму». Що й казати, все це повинно було мати свої наслідки. І мало.
Ретроспективний погляд на наше минуле викликає почуття болю. Здається, не видно в ньому просвітів і позитивних моментів. А тим часом вони були. Це насамперед робота мовознавців на ниві вивчення, опису взагалі і лексикографічного зокрема української мови, дослідження всіх її рівнів, історії і сучасного стану, літературної кодифікації і моделюючої га алгоритмічно стандартизації. Однак, ніде правди діти, все це робилося при свідомому закриванні очей на факти порушення так званої ленінської національної політики. Навпаки, з усією настирливістю глорифікувалася сусловська політика, по-блюзнірському іменована ленінською, виправдовувалося і навіть піднімалося на щит як вельми прогресивне явище двомовності, яка тільки стимулює розвиток української, а не витісняє її (звичайно, було і не без стимулів, їх не заперечиш, але чомусь стимул можливий за умов такої двомовності, при якій відсутня паритетність співіснування). Прославляючи двомовність, лінгвісти додумалися і до двох рідних мов. Були й спроби протидіяти державному статусу української мови. І це робилося з посиланням на Леніна, хоч, як відомо, Ленін виступав проти державності однієї мови. а нею була російська. Але такі висловлювання мовознавців були не чим іншим, як марнослів’ям, породженим не так стереотипами тодішнього мислення, як обов’язком посади, були своєрідним фейєрверком застійному застоллю і аж ніяк не ідеологічною платформою мовознавчої науки. А вона порадувала громадськість безліччю словників української мови, вершиною яких був одинадцятитомний тлумачний, низкою двомовних, останні, з яких – чесько-український та болгарсько-український, шеститомний етимологічний української мови, з якого світ побачили вже три томи, такий же – літописних географічних назв, майже півсотнею різнотипних галузевих термінологічних словників, що складалися фахівцями різних спеціальностей, історичним, гідронімічним, «Атласом української мови», п’ятитомним курсом «Сучасної української мови», чотиритомним курсом «Історії української мови», правилами орфоепії і різними правописними порадами, тобто всім тим, що потрібно мові для всебічного і різнопрофільного функціонування, а користувачеві – для пізнання мови і бездоганного володіння нормами її літературної форми.
Вся ця мовознавча продукція багато про що говорить. Насамперед про те, що досліджена і лексикографічно опрацьована в ній мова своїм словесно-виражальним багатством, що не поступається жодній із слов’янських мов, своїми структурними і словотворчими засобами, термінологією, переважно не використовуваною, і, нарешті, міжмовними контактами посідає місце серед найкультурніших мов світу. І це не самовихваляння, не самообман. При цьому своєю розвиненістю вона завдячує аж ніяк не мовознавцям (вони доклали зусиль в основному до її нормалізації), а мовотворчій діяльності народу, яку у відшліфованій, обробленій і термінологічно доопрацьованій формі перенесли в художню літературу письменники, в публіцистику – журналісти, а в науку – вчені. Так, саме вони її збагатили, розвинули і «висвятили» в культурні мови світу. Завдяки художній літературі українська мова конкурентноздатна, завдяки їй вона і вийшла на міжмовну орбіту. Заслуги мають і україномовні вчені, які забезпечили їй належний рівень стандартизації, що дало змогу запустити її в комп’ютерний банк інформації.
Отже, у процесі мовного будівництва однією рукою санкціонувалися дії, що приводили до нівелювання мови, а другою – забезпечувався її розвиток. Не вдаючись у глибинний аналіз цього вкрай суперечливого явища, яке можна пояснити хіба що марксистською тезою про єдність суперечностей, слід сказати тільки одне. Розвиток відбувався насамперед тому, що не зовсім ще вичерпалися мовотворчі сили народу, не зовсім замулилися життєдайні джерела його словесності і бацила пристосовництва та відступництва ще не до кінця проїла його генофонд. Але ж на цьому «ще» довго не утримаєшся і далеко не заїдеш. Стан, у якому опинилася українська мова, вимагав утручання уряду, прийняття закону про мови, що й здійснила Верховна Рада УРСР 28 жовтня 1989 р.
Проте не треба себе обманювати. Сам по собі закон нічого не вирішить. Відомо, що постанова ЦК КП України з інтернаціонального і патріотичного виховання залишилися мертворожденними, паперовими, і їх не виконують ті, хто не прагне відновлення норм ленінської національної політики. Не виконують, бо не зацікавлені у цьому. А яка ж може бути потреба, коли співвідношення республіканських і союзних відомств, а з ними важелів управління і сфер дієвості національної мови не на її користь?
Поки республіка позбавлена прерогатив самоуправління, жодний закон про мову не матиме основ для його реалізації. Але судячи з постулатів перебудови та її напрямних ліній, тобто з процесу демонтажу віджилих політичної та економічної структур країни, який уже поступово відбувається, можна сподіватися і на відновлення принципів суверенності республік при оновлено-федеративному устрої всієї держави. Кажемо про відновлення, бо практика повсюдного функціонування української мови вже існувала, хай і недовго. Гарантом позитивного розв’язання, чи інакше успішної реалізації закону про мови в Українській РСР, має бути суверенітет республіки. Будь-яке союзне чи навіть тільки паритетно союзне підпорядкування певних установ рано чи пізно, але неминуче приведе до діловодства російською мовою або до зайвої двомовності, за якої українська стане в кращому випадку другорядним партнером, у гіршому – кандидатом на витіснення. Лише при наявності в республіці всіх позицій самоуправління і всіх прерогатив справжньої, а не декларованої державності української нації в республіці, якій ця нація й дала назву, і при забезпеченні повнокровної культурноосвітньої автономії для всіх національних меншостей закон матиме силу.
Отже, гарантом виправлення мовної ситуації на Україні і гарантом неможливості повторення того, що вже було, повинна послужити радикальна перебудова, а не косметичний ремонт всієї політичної і економічної структури нашої країни в цілому і республіки зокрема, де дух застійних часів ще дуже сильний. І така перебудова повинна настати.
Уперше опубліковано:
Франко З. Функціонування української мови в радянський період // Мовознавство. 1991. №1. С. 3–9.
[1] Зеновія Франко (1925-1991) : Статті. Спогади. Матеріали. Упоряд. і наук. ред. М. А. Вальо ; Передм. О. М, Романіва; Відп. ред. Л. І. Крушельницька. Львів, 2003. 368 с.
[2] Зеновія Франко (1925-1991) : Статті. Спогади. Матеріали. Упоряд. і наук. ред. М. А. Вальо ; Передм. О. М, Романіва; Відп. ред. Л. І. Крушельницька. Львів, 2003. С. 39–40.
[3] Франко З. Великий поет-демократ. Радянська Україна. 1951, 27 травня. №123.
[4] Франко З. Борець проти єзуїтської чуми. Вітчизна, 1952, №5. С. 159–163.
[5] Франко З. Іван Франко – непримиренний борець проти українського буржуазного націоналізму. Київ, Держполітвидав, 1952. 68 с.
[6] Франко З. Іван Франко в боротьбі з католицькою редакцією. Передмова до зб.: Іван Франко. Проти Ватікану. Упорядк. Т. Франко і З. Франко. К., Держлітвидав УРСР, 1953. C. 3–4.
[7] Франко З. Іван Франко – непримиренний борець проти українського буржуазного націоналізму. Київ, Держполітвидав, 1952. 68 с.
[8] Франко З. Іван Франко про роль говорів Наддніпрянщини у формуванні української літературної мови. Полтавсько-київський діалект основа української національної мови : зб. статей. Київ, В-во АН УРСР, 1954. С. 217–224.
[9] Зайцев Ю. Друга хвиля погрому антирежимної опозиції (1972–1973). Новітня доба. 2015–2016. Вип. 3–4. С. 117. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/novdob_2015-2016_3-4_12
[10] Франко З. Іван Франко в історії боротьби за українську мову. Сучасність. 1989. №1. С. 12–17; (те ж) Життя і слово (Канада). 1989. 7 листопада.
[11] Франко З. Кидати докір Франкові – кощунство. Західний курʼєр (Івано-Франківськ). 1990. 24 листопада.
[12] Франко З. Він бога свого мав. Франкова криниця. 1991. 30 березня.
[13] Франко З. За бортом п’ятдесятитомника. Українське літературознавство: Іван Франко. Статті і матеріали. Львів, 1992. Вип. 56. С. 49–64.
[14] Франко З. Іван Франко – не атеїст. Людина і світ. 1991. №1. С. 27–30.
[15] Франко З. Іван Франко і національне відродження. Тези доповідей Республіканської наукової конференції. Криворівня, 1991 р. Львів, 1991. С. 7–9.
[16] Франко З. Іван Франко і Михайло Грушевський. Михайло Грушевський: Зб. наук. праць і матеріалів Міжнар. ювілейної конф., присвяч. 125-ій річниці від дня народження М. Грушевського. Львів, 1994. С. 291–295.
[17] Франко З. А. Кримський та І. Франко в їх взаємостосунках. Зеновія Франко (1925-1991) : Статті. Спогади. Матеріали. Упоряд. і наук. ред. М. А. Вальо ; Передм. О. М, Романіва; Відп. ред. Л. І. Крушельницька. Львів, 2003. С. 144–150.
[18] Франко І. Зібрання творів у 50-и томах. Т. 28. Київ: Наукова думка, 1980. С. 167–175.
[19] Кримський А. Наша язикова скрута та спосіб зарадити лихові. Твори в п’яти томах. Т. 3 : Мовознавство, фольклористика (ред. тому: О. І. Дей, М. А. Жовтобрюх ; упоряд. та прим.: Н. О. Ішина, Н. М. Сологуб). 1973. С. 7–21.
[20] Франко З. Євреї в житті і творчості Івана Франка. Зеновія Франко (1925-1991) : Статті. Спогади. Матеріали. Упоряд. і наук. ред. М. А. Вальо ; Передм. О. М, Романіва; Відп. ред. Л. І. Крушельницька. Львів, 2003. С. 151–153.
[21] Франко І. Із історії «москвофільського» письменства в Галичині. Зібрання творів Івана Франка у п’ятдесяти томах. Т. 31. Київ : «Наукова думка», 1976–1986. С. 459.
[22] Там же. С. 473.
[23] Франко І. Українсько-руська (малоруська) література. Зібрання творів Івана Франка у п’ятдесяти томах. Т. 41. Київ : «Наукова думка», 1976–1986. С. 81.
[24] Там же. С. 175.
[25] Там же.
[26] Курс історії української літературної мови у двох томах. Київ, 1961. Т. 2. С. 21.
Поділитися:
