Великдень УСС у Варполянці в спогадах Тараса Франка

Великдень 1915-го за православним і римо-католицьким календарем збігалися в часі і припадали на 4 квітня. Вісім місяців як тривала Перша світова війна. Того року Великдень не обіцяв Іванові Франкові нічого доброго[1]. Поетове тіло потроху згасало. Дім стояв пусткою. Донька Анна святкувала Христове Воскресіння разом із родиною матері в Києві[2]. Сини, Тарас і Петро, були у війську.

Вочевидь, на Великдень 1915-го у Варпалянці біля м. Мукачевого, що на Закарпатті, зустрілися тільки два рідні брати, Тарас і Петро Франки. Про це зберігся допис Тараса Франка у газеті «Діло» (під криптонімом Т. Ф.), що мав заголовок «Великдень українських стільців» (1915. Чис. 223(15). Від 17. ІV. С. 2–3).

Цього погідного весняного дня не одному з бійців «станули сльози в очах», коли польовий капелан («курат») отець Андрій Пшепюрський, після освячення пасок, яєць і ковбас у своєму короткому слові пригадав стрільцям «рідні сторони та веселі забави». На традиційне привітання «Христос воскрес!» звідусіль чулося: «Воскресне Україна!». Усі були сповнені віри, що наступного року Великдень святкуватимуть удома з рідними у вільній Україні. І ця віра у власну місію та в перемогу додавала їм сили! Освячені Божі дари стрільці розділили за спільним сніданком між старшинами і рядовим січовим стрілецтвом, серед яких були курінний УСС Гриць Коссак, підпоручник Бойової Управи УСС др. Володимир Старосольський, Михайло і Стефанія Новаківські, Никифор Гірняк, Михайло Волошин та ін. Веселе і жваве дружнє святкування за столом переривали раз у раз пісні та виступи, в яких промовці наголошували на доленосній місії УСС та їхній ролі в боротьбі за незалежність України. Бойовий дух і патріотизм українських вояків зростав. Невдовзі вилився у переможний «Великодній бій» під с. Козьовою (9 квітня 1915 р.) та величну, славнозвісну, оспівану у піснях, битву УСС з москалями на горі Маківці (28 квітня – 2 травня 1915 р).

Для Івана Франка свято Христового Воскресіння минало в самотині, одначе справа всього його життя саме зараз отримувала нове дихання у військовому чині молодого покоління, яке з крісом у руках свідомо, затято і героїчно боролося за визволення України. Вони не знали, чим закінчиться їхня боротьба (і чи закінчиться взагалі, бо ж воюємо й досі з тим самим ворогом!), але вони вірили, що їхні зусилля і жертви недаремні. Характеристичним у цьому ключі є лист, що його написали стрільці сотні Дмитра Вітовського під Маківкою у Чистий четвер, 1 квітня 1915-го, до Президії Союзу визволення України, в якому, зокрема, наголошували на власній місії та непохитній вірі у Франкове слово:

«Ми знаємо, за що ідемо на труди і бої, за що лишаємо могили за собою по своїх і чужих горах. Ми свідомі цілі нашої на будуче і доріг, що ними йтимемо в життю свойому. …Ми свідомі цього, що від нас залежить, чи теперішнє покоління запишеться золотою карткою в нашій історії, чи скажуть про нього, що жило у велику пору, та заспало її. Багато ми перейшли, пережили. Були у нас хвилі глибокої зневіри і песимізму, коли здавалося, що вже все пропало, а в знесиленій і втомленїй душі лише жаль і нудь остали і мука болюча. Гей як би ви знали. Та це минуло. … Уміємо глядіти спокійно смерти в очі. Про життя байдуже, бо знаємо, що посів крови ніколи не гине. Ідея, що їй у жертву кров пролито і життя віддано, ніколи не вмирає і з історичною конечністю мусить побідити. Ні крихітки у нас песимізму. Віримо, що хоч би ворог все до тла знищив, а остала лише могила Шевченка і огненне Франкове пророцтво, – то ще ніщо не пропало [курсив мій. – Н. Т.]»[3].

Цей лист став яскравим свідченням не лише згуртованості і загартованості українського січового стрілецтва, його духовного росту і братерської солідарності, а й свідченням їх національної і державницької свідомости, довіри до своїх великих пророків – Шевченка і Франка – та віри у гідних нащадків. Франко заклав для покоління українського січового стрілецтва міцний підмурівок, на якому вони почали будувати власний дім – вільну Україну. Одначе, як відомо, пророку не суджено було увійти до землі обітованої…

Поки поет переживав останні місяці життя в тиші спорожнілого дому, його слово жило і діяло – в серцях січових стрільців, у їхній готовності жертвувати собою заради майбутнього. Великдень на фронті став не лише святом віри у Воскресіння Христове, а й символом віри у воскресіння України: серед війни, втрат і невідомості народжувалася внутрішня певність перемоги, що зміцнювала дух і єдність.

Як і тоді, далекого 1915-го, українці знову зустрічають Великдень у часі війни – розділені фронтами й відстанями, часто далеко від дому, в тривогах і втратах. Але, як і сто років тому, свято набуває глибшого сенсу: це не лише пам’ять про Воскресіння, а й жива віра у відродження України.

Великдень 1915 року і Великдень наших днів поєднує спільна вісь: віра, що сильніша за обставини, і надія, що проростає навіть у найтемніший час. І тоді, і тепер Україна переживає свою Голгофу – але водночас невідступно рухається до власного воскресіння.

Підготувала Наталя ТИХОЛОЗ

[1] Про те , як святкував Іван Франко Великдень докланіше див.: Тихолоз Н. Великдень у Франків. Дух і смак традицій. Львів:Апріорі, 2025. 208 с.
[2] Тихолоз Н. Київський Великдень Анни Франко. Сайт «Франко:Наживо». 15.04.2017. URL: https://franko.live/2017/04/15/київський-великдень-анни-франко/
[3] Святочні поздоровлення від Січових стрільців Союзови визволення України (Від стрільців сотні Вітовського…) // Вістник Союза визволення України (Відень). 1915. Чис. 15/16. Від 24. ІV. С. 16.

Тарас ФРАНКО

ВЕЛИКДЕНЬ УКРАЇНСЬКИХ СТРІЛЬЦІВ[1]

Весело проводили українські стрільці Великодні свята у Варполянці.

Церква у Варполянці битком набита Запорожцями. Пригадується Січова церква і давні січовики. Але що за різниця: нема сивоусих чубатих січових батьків; молода старшина уставилася коло престолу. Між ними відпоручник «Боєвої Управи» з Відня, д-р Старосольський. Рівними рядами уставилися «старі запорожці», що за два дні відходять у поле «на кровавий тан». Відводить їх отаман Гр. Коссак. Відмолодніли наші запорожці: се все молодці 18–20 літ. Тіло в них молоде та відвага стара. Традиція не переводиться. Простора церква усіх не поміщає, і кілька чет уставилося коло церкви. Одна з них, в одностроях, з крісами в руках, готова до відходу в поле під проводом старшого десятника Сідельника. Запасна сотня тратить у нім енерґічного і працьовитого офіцера.

^{Великдень УСС у Замковій Паланці. 4 квітня 1915 р.}
^{Джерело: https://www.legionukrainiansichriflemen.com/DB-Photo-archive/n-4NRHQ6/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%86%D1%96%D1%97/LHM/i-DnJ4bcs/A}

Співану Службу Божу править о[тець] Пшепюрський, полевий курат українських стрільців, а помагає йому хор молодих січовиків, що співав чомусь deminuento[2] (впрочім на співацьких технічних словах не розуміюся). Посвячення всяких ласощів відбулося коло протестанського костела. Два світливці працювали завзято на увіковічнення сеї хвилі. О[тець] Пшепюрський поділився традиційним яйцем із командантом кадри д-ром Н. Гірняком. В короткій промові о[тець] Пшепюрський пригадав нам рідні сторони та веселі забави, зв’язані із великоднім обрядом на селі. Неодному станули сльози в очах. «На другий рік відсвяткуємо се свято у рідній, свобідній відчині», – закінчив о[тець] полевий курат.

Почався розділ Божих дарів: ковбас, яєць, вина, паски та прочого яствія поміж усю братію. Від сотника вийшов приказ до усіх четарів з запрошенням на спільне снідання. Окрім офіцерів були присутні п[ани] Новаківські, делєґат Боєвої Управи д-р Старосольський і трохи молодших товаришів, що з козацькою веселістю і жвавістю дбали про внутрішню гармонію, до котрої ясне сонце та на причуд погідний весняний день не щадили своїх чарів. При чарці вина розпочав п[ан] Гр. Коссак ряд промов, навіяних бажанням внутрішньої сили та згоди і святкування слідуючих свят на вольній Україні.

^{Українські січові стрільці. Зліва направо стоять у першому рядку: отець курат А. Препюрський, полковник Гр. Коссак, начальник М. Галущинський. В другому ряду стоять: чотар Петро Франко, підхорунжий В. Мосора; комендант запасного куреня Никифор Гірняк (сидить).
Джерело: https://www.legionukrainiansichriflemen.com/DB-Photo-archive/n-4NRHQ6/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%86%D1%96%D1%97/LHM/i-whS4C8W/A}

«Христос воскрес, воскресне Україна! Взиваю вас, щоби ви зійшлися на вільній Україні, не на Угорщині; переходимо тяжкі хвилі, хвилі боротьби, боротьби тіла з душею. І хто знає, чи не тяжчі терпіння душі. Ми народ великий, могучий, закутий в кайдани, що мав відвагу дати тисячі тисяч до армії, що не щадить своєї крови і дає своїх синів і доньок в ряди стрільців. Ми віримо, що народ воскресне великий, сильний, рівний між рівними».

Промови, співи, весела та поважна гутірка перепліталися взаємно. Сотник Волошин:

«Стрілецька робота – се атом цілої національної роботи і нероздільно з нею в’яжеться. Хто думав інакше, блудив. Стрілецтво є вицвітом народу. Виключним органом була Головна Українська Рада, що дала товчок і витворила стрілецтво. Ходить о се, щоби кожний почувався нерозривною частю, звеном нації. Кождий робить що може. Лиш нація є нашою судьбою, заборолом нашого життя. Боєва Управа є чинником того життя, а з чинником все треба жити в контакті. По здоровля тов[ариша] Старосольського!»

^{Джерело світлин: https://www.legionukrainiansichriflemen.com/DB-Photo-archive/n-4NRHQ6/%D0%9A%D0%BE%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%86%D1%96%D1%97/LHM/i-5Vr6GbM/A}

Пісня Б. Лепкого «Товаришу мій, полетіли сірим шнурком журавлі у вирій» викликала легку мелянхолію у так чутливого народу, як ми. У відповідь д-р Старосольський:

«Не говорю з обов’язку члена головної Ради, але ціла суспільність має багато дечого сказати стрілецтву. Пригадую собі, як стрільці відходили з верндлями, без мундурів, без підготови, але з надією. З початку війни здавалося, що надії сповняються, що мрії свобідної України готові здійснитися. Здавалося, за кілька місяців перебудемо і здобудемо те, чого до тепер не мали, на що дармо зійшли заходи цілих віків. Через вісім місяців нарід жив лиш стрілецтвом і у нім покладав свої надії. Нарід жив стрілецтвом у краю і еміграції. Стрілецтво є і мусить бути вихідною точкою народу. Хоч-би війна покінчилася трагічно, українське стрілецтво остане живою криницею для нашого народу. Се запорука і традиція, що в борбі добудемо право на свобідну Україну. Стрілецтво, як журавлі в пісні, верне назад до нової боротьби, щоби вибороти і жити життям вольного народу».

Пані Новаковська випила тост: «На здоров’я тихих, безгласних, що роблять муравлину роботу, що найбільше терплять і найбільше поносять жертв, а тепер, може, святкують в декунках – за здоров’я нашого маншафту».

По спільнім «Гей, там на горі» слідувало д-ра Волошина «Мені однаково», віддане з чуттям і теплом офіцера, що бореться за вітчину і не тратить надії. Четар Венґжин відчитав листовний привіт Осипа Маковея, що прислав стрільцям новий марш «В горах грім гуде, хоч ще сніг паде». Марш не забуває на наші стрілкині і стрінувся з повною симпатією слухачів. Спільна світлина, що представляє спільність ділання усіх стрільців, закінчила торжественний сніданок.

[1] Уперше опубліковано у газеті: Діло. 1915. Чис. 223(15). Від 17. ІV. С. 2–3, за підписом: Т. Ф. Подається за першодруком.

[2] Музичний термін на позначення зменшення сили звуку (латин.).

Поділитися: