«Незнищима любов»: Марія Струтинська про героїню «Зів’ялого листя»

У багатій «любовній» франкіані, присвяченій «Зів’ялому листю»поета, причинок Марії Струтинської «Романтика, чи “внутрішня катастрофа”»? (До генези “Зів’ялого листя”)», який публікуємо нижче, перебуває, далебі, не на узбіччі дослідницьких рефлексій. Початок збагнення у критиці «Зів’ялого листя», нагадаємо, сягає ще Василя Щурата з його відгуком на перший жмуток «Зів’ялого листя» у збірці «З вершин і низин» та його ж «Поезією зів’ялого листя в виду суспільних задач штуки (Прочитавши ліричну драму Івана Франка “Зів’яле листя”» (1897), що, до слова, неабияк збентежили свого часу поета.

Своєрідною антологією рецепції “Зів’ялого листя” критиками різних ґенерацій і різних естетичних уподобань стала книга: Іван Франко. «Зів’яле листя»: тексти, матеріали, дослідження / Упорядкування П.Салевича. Львів. 2007. 425 с. (Серія «Українська філологія: школи, постаті, проблеми». Вип. 7). У цій книжці вміщено також і розвідку Марії Струтинської «Романтика, чи “внутрішня катастрофа”»? (До генези “Зів’ялого листя”)», уперше опубліковану в часописі «Сучасність» (Мюнхен). 1966. Липень. №7 (67). С. 125–127. 

«Романтика чи “внутрішня катастрофа”? (До генези “Зів’ялого листя”)» ― це цікаві роздуми про недоцільність «забронзовування» як постатей митців, так і джерел їхнього «надхнення», при тім, що авторка водночас не є, як сама зізнається, «прихильницею непотрібного копирсання в біографіях письменника з метою відкрити “сенсаційні” подробиці їх життя».

«Чи маємо ми право ховати ключі до поетової творчости» ― запитує Марія Струтинська, відповідаючи на це питання своїми причинками про Целіну Зиґмунтовську, героїню ліричної драми поета «Зів’яле листя”», з котрою вона в 1940–1941 рр. декілька разів зустрічалася в Музеї Франка у Львові за дорученням сина Івана Франка Петра, першого директора Музею, беручи інтерв’ю в жінки, кохання до якої «тяглося за Франком довгі роки».

Статтю Марії Струтинської публікуємо за першодруком. Правопис оригіналу збережено. Скорочення розкрито в квадратних дужках.

Публікація і коментарі Ярослави Мельник

---

Марія СТРУТИНСЬКА

Романтика чи «внутрішня катастрофа»?

(До генези «Зів’ялого листя»)

Авторка цих рядків не є прихильницею непотрібного копирсання в біографіях письменника з метою відкрити «сенсаційні» подробиці їх життя. Але вона також не вірить у доцільність «забронзовувати» їхній образ. Цей термін упровадив відомий польський літератор-есеїст і знаменитий перекладач Мольєра ― В.Бой-Желенський, який стверджував, що шкільна подача постатей великих польських поетів-романтиків Міцкевіча і Словацького саме таким забронзовуванням зробила читання їхніх творів нудним на все життя. А наш Павло Зайцев, показуючи нам Шевченка людиною[1], аж ніяк не зробив його меншим.

Коли йдеться про Івана Франка, то він занадто ще близький до нашого часу, щоб уже стати бронзовою статуєю. А все ж і у відношенні до нього діє своєрідне забронзовування ― на цей раз не особи самого поета безпосередньо, а джерела його надхнення.

Це правда, що «в “Зів’ялому листі” дійсна синтеза Франкових любовних переживань» (Лука Луців, «Іван Франко. Життя і творчість», Н[ью]-Й[орк], 1966) ― хоч не в такому розумінні, як його автор обстоює, полемізуючи з підсовєтськими франкознавцями і продовжуючи:

«Вартість поезії не зміниться, коли читач дізнається, що вона написана внаслідок нещасливої любови до Ольги Рошкевичівни, а не до Целіни Журовської. Оці подробиці важливі більше для спеціялістів, які цікавляться психологією творчости».

Такі твердження викликають непорозуміння. Таке непорозуміння трапилося навіть Юрієві Дивничеві[2] ― тому що його напевне можна назвати «спеціялістом, який цікавиться психологією творчости», коли він пише:

«Іван Франко мусів був пережити справжню внутрішню катастрофу і вчинити одчайдушний бунт, щоб бодай тимчасово вирватися з ярма громадського поета-чорнороба і дати найкращий у нас суцільний цикл любовної лірики з потрясаючим трагізмом знехтуваної (ним самим) і зруйнованої любови. Це його кров’ю писане “Зів’яле листя”» («Листи до приятелів», ч.153–154, у статті «Дві книжки Юрія Тарнавського»).

Оте взяте в дужки «ним самим» мусіло й самому авторові статті здаватися незрозумілим.

Постає питання: чи маємо ми право ховати ключі до поетової творчости (хоч він сам міг дати їм нам), чи можемо звужувати скалю його переживань без того, щоб не обкраяти його особовости?

Кохання Івана Франка до Ольги Рошкевич (бо тільки її міг Ю.Дивнич мати тут на думці) ― кохання прекрасне, молоде, романтичне, з усіма атрибутами такого: спільні ідеали й зовнішні перешкоди ― примусова розлука, конфіската листів, страждання обох закоханих і навіть дуже романтична думка про маряж блянш[3] з нелюбом. Про неї ясно говорить Ольга в одному з листів до поета[4]. І вже навіть одружившися[5], вона пише в листі з Коломиї (незадовго до арешту Франка по дорозі з Коломиї до Березова), що в її спальні між ліжками стоїть фортепіяно[6] (Архів Івана Франка в НТШ, тепер філіал Академії наук у Львові)[7].

Любов І.Франка до Ольги ― до речі, єдиної жінки, що кохала його і могла б створити йому атмосферу родинного щастя ― та «освячена розлукою» любов, що її поет назвав «найсвятішою» ― не могла викликати в поетовій душі «внутрішньої катастрофи», такої бурі протилежних почуттів, «межових» переживань, зламу, що їх передає «Зів’яле листя».

Треба погодитися, що дві-три поезії виходять поза рамки цієї «ліричної драми», як свою збірку назвав поет (про що пише й Ю[рій] Д[ивнич]), її головного стрижня і ― головної, власне, єдиної героїні.

Фізичний образ цієї героїні, а також усі дрібні події й переживання, зв’язані з окремими поезіями, виразну вказують на «маніпулянтку» (оповідання І.Франка під таким заголовком), на Целіну Журовську, одружену Зиґмунтовську.

Яка ж вона була, та жінка, про яку поет писав:                  

Як той вогонь, що враз і гріє й пожирає, 

Як смерть, що забива й від мук ослобоняє,   

Отак, красавице, і я тебе люблю!

Ще на старості років, коли Целіна Журовська-Зиґмунтовську заходила до Літературно-меморіального музею Івана Франка у Львові (1940, 1941)[8], її лице носило сліди великої, якоїсь «чужої» краси; і тоді вона ще силкувалася зберегти ту незайману ходу, що так бентежила поета. Її портретик-рисунок з молодих років, переданих музеєві[9], мав у собі справді щось демонічне: у великих темних очах, у буйному хвилястому волоссі, в гордовитому повороті голови.

У розмові з нею ожило не одне з «Зів’ялого листя», запульсувало свіжою кров’ю не одне поетове переживання. Про нього доводилося писати вже двічі[10], і тут не хочеться повторювати цього. Приходить ще на думку, що, може, саме завдяки цим дрібним, переданим у поезіях подіям «Зів’яле листя» таке завжди свіже, безпосереднє. Одне певне для нас: це була саме та жінка, що в ній доля «явила» поетові його мрію, що він «леліяв у душі на дні». Це її краса примусила його почуття задзвеніти усіма найглибшими тонами ― і тільки в такому розумінні «Зів’яле листя» ― синтеза любовних переживань.

Він майже не знав її ― і саме тому в захопленні і в муках того зачарування народилися, як у мушлі, перлини його поезії.

Так, він майже не знав її. Її холод він пояснював якоюсь таємницею, що сповила її життя, її байдужість ― забороною тітки чи якимись іншими перешкодами. Кажуть, що любов живиться не тим, що отримує, а тим, що дає. Може тому, що він дав так багато, те кохання тяглося за Франком довгі роки.

Коли вона овдовіла (1896, жила з чоловіком усього шість років), він писав їй у Дрогобич, пропонуючи матеріяльну допомогу, а перегодом, через Сидора Твердохліба, переказував своє рішення розвестися з дружиною[11], якщо вона, Целіна, погодиться вийти за нього заміж. Ще цілі роки пізніше писав: «… Тому кидаю цю картку на вітер, а, може, вона дійде до Ваших рук і нагадає Вам старого варіята, що йому Бог не дав дару забуття»[12]…

У 1914 році, вже зовсім зломаний, зустрівши її на вулиці у Львові, запропонував взяти з собою до Криворівні її сина, Здіслава, що й зробив[13]. Подиктував там хлопцеві польську версію «В Перемишлі, де Сян пливе…», що вона вивчила і вміла передати з пам’яті[14]. Тоді вона вже усвідомлювала, хто був той її нефортунний «адоратор» без «доброго прізвища» й «позиції», який «не подобався їй», бо вона «любила брюнетів»[15]…

У 1915 році, коли Ольгу Федорівну відвезли в гострому припадку нервової недуги до закладу[16], поет домігся від свого опікуна К.Бандрівського[17], щоб Целіна прийшла занятися його домом[18]. Ось як розказує про це у своєму спогаді Іван Труш[19].

«Раз якось я застав Франка спокійнішим, а в хаті чистіше, привітніше. Увійшла господиня ― це була Целіна Зиґмунтовська. А коли я з’явився там удруге ― її вже не було, Франко був хмарний, занедбаний. Сказав мені: “А, вона робила це тільки задля матеріяльних користей”».

Труш здогадувався, що таку думку піддав Франкові Бандрівський.

Хоч як там було, одне ясне: уже на самому схилі життя він бажав бодай її доброти, прив’язаности! Як же глибоко сиділа в поетовій душі ця незнищима любов!

Не дарма він писав:                   

Більш, ніж меч, і вогонь, і стріла, і коса,

Небезпечне оружжя ― жіноча краса.

А втім ― як без цієї оманної краси могла б народитися така поезія?!

---

[1] Йдеться монографію Павла Зайцева «Життя Тараса Шевченка» (Нью-Йорк; Париж, Мюнхен, 1955).

[2] Юрій Дивнич ― псевдонім літературознавця Юрія Лавріненка (1905–1987).

[3] Маряж блянш ― біле подружжя.

[4] У листі до Івана Франка від 18 червня 1879 р. Ольга Рошкевич писала: «… Іду замуж, бо инчого виходунема,в тімзамужу я бачукористь, бачу поліпшення для себе. Я тому чоловіку буду дуже вдячна. Я тебе ніколи не дурила, всіх 5 років завше по правді говорила с тобою ― і тепер дурити не буду. От н. пр. п. Поль [Полянський] певно шепнув тобі: “Се формальний брак!” А я ти мушу сказати, що я не маю ще на то ясного документу. Воно могла би м ще доперва зробити так обо так, винайти пригідні обставини і т.д. Я лиш тілько знаю, що він читав «Что делать» і я тото читала: йому відомо, що у важнім випадку заключаєся і формальний брак, але про себе, зглядом того не говорилисьмо ще дотепер» (ІЛ. Ф.3. №1604. Арк. 545–546).Через кілька місяців, у листі до Івана Франка від 27 листопада 1879 р., уже заміжня Ольга Рошкевич повідомляла: «… Я як була сама, так і єсм, а родини ніякої не маю і здається ніколи мати не буду. Жиєм, як добрі знакомі, або згідні сусіди, котрі ся ніколи не сварят, і ніби нічого спільного між собою не мають…» (ІЛ. Ф.3. №1604. Арк. 570– 571).

[5] Весілля Ольги Рошкевич із Володимиром Озаркевичем відбулося 14 вересня 1979 р.

[6] Лист Ольги Рошкевич до Івана Франка від 21 грудня 1979 р.: «… Отже ми зробили в тім великім покою два квартали, то єст с фортепіяну зробились мо такий переділ […]. Отже, то суть два «квартали»; в однім стоїть єго ліжко, а в другім моє […], і до чужого кварталу нікотрому з нас заходити не можна» (ІЛ. Ф.3. №1604. Арк.575–576).

[7] Архів Івана Франка зберігається зараз у Відділі рукописів і текстології Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України, фонд 3. У цьому архіві зберігаються й рукописи листів Ольги Рошкевич до Івана Франка. Листи Ольги Рошкевич до Івана Франка опублікував Денис Лукіянович у кн.: Іван Франко. Статті і матеріали. 1958. Зб. 6.

[8] У своєму «Щоденнику праці в літературно-мистецькому музеї Івана Франка у Львові» Марія Струтинська згадувала, що працівникам новоствореного музею вдалося «зібрати цікавий матеріял до життя і творчості Івана Франка, в тому числі 50 списаних розмов із людьми, що знали Івана Франка. Між ними було теж декілька розмов із Целіною Зиґмунтовською-Журовською, до якої безнадійна любов кинула таку фатальну тінь на Франкове життя» (Марія Струтинська. Фраґменти із щоденника праці в літературно-мистецькому музею Івана Франка у Львові (21 квітня до 27 липня 1940) // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові: Перші кроки (документи і матеріали про створення музею Івана Франка у Львові. Львів, 2012. Вип.12. С.155).

[9] Цей малюнок-портрет Целіни Зиґмунтовської зберігається зараз у фондах Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.

[10] Примітка Марії Струтинської. Йдеться про два нариси М.С.: «Три тіні» («Наші дні», 1942, ч.6) та «Омана, що зродила перлини» (літ. Додаток до «Свободи», 22 червня 1952). Цими нарисами широко скористувався у своїй статті «Любов у житті Івана Франка» Володимир Дорошенко («Календар УНС» за 1956 рік), доповнюючи їх своїм матеріялом та цілком згоджуючися з висновками нарисів щодо значення Целіни Журовської-Зиґмунтовської як ключа до «Зів’ялого листя».

            Хочу ще зазначити, що вона не була моїм «відкриттям». Про цю Франкову любов знали в культурницьких колах Львова. Я вперше почула про неї як надхненницю Франкової поезії від мого пок. чоловіка Мих. Струтинського, що близько цікавився життям і творчістю Івана Франка, ще багато років перед початком моєї праці в музеї.

            А тим, хто дав мені доручення зробити інтерв’ю з Целіною Журовською-Зиґмунтовською, був не хто інший, як директор музею, Петро Іванович Франко, поетів син.

[11] У 1901 році, доведений до відчаю атмосферою вдома, спричиненою душевною недугою дружини, Франко ладен був, справді, піти з родини: «… Годі мені довше терпіти: справа стоїть так, що мені або самому здуріти, або смерть собі заподіяти, або тікати геть. Вибираю се останнє, бо бажаю ще працювати для рідного слова, для науки і для своїх дітей. Спільне життя з Ольгою доведе мене ― чую се ― до швидкого кінця. І для того волію знов піти на давнє бурлацьке життя, щоб мати спокій хоч у своїх чотирьох стінах» (Франко І. Лист до Єлисея Трегубова від 14 листопада 1901 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Т.50. С.174). Одначе, усвідомлюючи, що має діло «не зі злою, а з хворою людиною», І.Франко й далі «зносив своє лихо терпляче, замовчував, допомагав всюди сам у хатніх справах, як міг, і багато часу витрачав на звичайні зайві клопоти: взагалі, можна дивуватися, як він міг працювати за таких обставин» (Величко Г. Спомини про Івана Франка // Спогади про Івана Франка. Львів, 2011. С. 382). Через п’ять років, знову повертаючися до розмови про розлучення, І.Франко визнав: «Не спішно мені розставатися з Ольгою по 20 роках спільного життя. Хоч і скільки нам обом довелося перетерпіти, а в останніх літах мені через неї, а все-таки я зжився з нею і чую, що багато завдячую їй, та й тепер іще в спокійних днях вона така добра, особливо для дітей, така непідкупно чесна і високоморальна у своїх поглядах і навіть хворобливих тирадах, що в мене крається серце на саму думку розстання з нею і її з дітьми» ((Франко І. Лист до Єлисея Трегубова від 1 лютого 1906 р. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Т. 50. С. 284).

[12] Цей лист І.Франка до Ц. Зиґмунтовської зберігався в Д.Лукіяновича. Листування поета з Ц.Зиґмунтовською, його «паперовою любов’ю», стверджував Д.Лукіянович, йому передала сама адресатка цих листів. Д.Лукіянович також твердив, що оригінали листів письменника до Ц.Зиґмунтовської (6 листів) він передав Петрові Франкові в 1940 р., а собі залишив копії. Копії цих листів зараз зберігаються в особистому архіві Дениса Лукіяновича в Музеї Михайла Грушевського у Львові. Див.: Роман Дзюбан. Невідомі листи Івана Франка до Целестини Журавської-Зиґмунтовської // Україна модерна. Київ – Львів, 2006. С. 161–186.

[13] 15-річний син Целіни Зиґмунтовської Здислав був із Франком у Криворівні влітку 1914 р. Про це свідчать листи Ц.Зиґмунтовської до Івана Франка, які зберігаються зараз в архіві письменника у Відділі рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (ІЛ, ф.3, №1630, арк. 269–271).

[14] Навесні 1940 р. перед працівниками щойностворюваного Музею Івана Франка у Львові Ц. Зиґмунтовська зацитувала також напам’ять один лист поета до неї, датований 1910 р. «У хвилях смутку та пригноблення, коли передчуття страшної туги гнітить душу, одне лиш звучання знайомого голосу, одна лиш літера, написана рукою пані, змогла би врятувати мене від розпачу». Див.: Матеріали до ювілейного збірника, що його готував Музею І. Франка до 85-річчя з дня народження І. Франка // ЛННБ ім. Василя Стефаника НАН України. Фонд Музею І. Фр. Спр.31.

[15] Про те, що їй «подобалися брюнети», Целіна Зиґмунтовська зізналася Марії Струтинській під час інтерв’ю в Музеї Івана Франка. «У мене був тоді жених, хоч тітка й не погоджувалась на нього і таки нас розлучила. А втім, мені подобалися брюнети…». Див.: Марія Струтинська. Три тіні (Наші дні. 1942. Травень. С.6–7).

[16] Дружину Ольгу Іван Франко віддав до лікарні для душевнохворих 17 грудня 1914 р. (це вже вдруге, вперше — 1912 р.). Пробула там Ольга Федорівна три роки. Вийшла вона звідтіля аж після смерті Франка.

[17] Карла Бандрівського українського громада попросила бути опікуном хворого письменника 18 квітня 1908 року. Того дня в залі Крайового кредитового союзу зібралася нарада «в справі запомоги на лічення І.Франка і удержання його родини». 6 червня 1908 р. повітовий суд затвердив опікунство Карла Бандрівського офіційно.

[18] У будинку Івана Франка Целіна Зиґмунтовська оселяється з двома дітьми — сином Здиславом і донькою Софією. Як вказано в «Картці до замельдування головних локаторів і віднаймаючих. Ч. дому 4, вул. Понінського», причиною її прописки в цьому домі є «догляд за хворим д-ром І.Франком». Ця картка зберігається в особистому архіві Івана Франка у Відділі рукописів і текстології Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України (ІЛ. Ф.3. №2474). У хаті Франків Целіна Зиґмунтовська господарювала двічі: перший раз майже 10 місяців (до 12 вересня 1915 р.), другий раз пробула тут дуже недовго: лише тиждень ― із 6 по 11 квітня 1916 р. Навідувалася Ц. Зиґмунтовська до оселі Франків на Понінського, 4 і раніше: 1912 р., коли Ольга Франко була в лікарні, і влітку 1914 р. під час вакацій письменника у Криворівні, коли Франкова дружина залишилася вдома одна.

[19] У щоденнику своєї праці в Музеї Івана Франка Марія Струтинська занотувала, що 5 травня 1940 р. вона відвідала мистця Івана Труша, «вже зовсім глухого; наша розмова велася так, що він говорив, а я писала. Труш обіцяв написати свій спогад про І.Франка». Свою обіцянку Іван Труш виконав, написавши 5 вересня 1940 р. спомин до планованого наукового збірника Музею (машинопис цього спогаду зберігається зараз у Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка). Див. публікацію цього спогаду під назвою «Одна з Франкових чеснот» у збірнику «Спогади про Івана Франка» (упор. Михайло Гнатюк. Вид. 2-ге, доп. і перероб. Львів: Каменяр. 2011. С. 467–469). В архіві Національного музею ім. Андрея Шептицького у Львові, у фонді Івана Труша, зберігається також стаття художника «З области мистецтва», однієї з частин якої є спогади Труша про Франка. Вперше опублікував ці спомини Олег Сидор (Дзвін. 2003. №3. С. 124–127), передруковано їх також у «Спогадах про Івана Франка» (Львів, 2011, с. 469–473).