ФРАНКИ В ГОРАХ: син про батька (віднайдений спогад Тараса Франка)
9 березня виповнюється 135 років від дня народження Тараса Франка, другого сина Івана Франка, якого за бажанням батька назвали на честь найвідомішого Тараса в українській національній історії – Тараса Шевченка.
Віра Вовк якось закаламбурила про Тараса Франка так: «Тарас, але не Шевченко, Франко, але не Іван». І це дуже сподобалося Тарасові Франку. Очевидці кажуть, що він довго і щиро сміявся з тої фрази. Докладніше про нього можна довідатися тут: https://franko.live/2017/03/10/%D1%82%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81-%D0%B0%D0%BB%D0%B5-%D0%BD%D0%B5-%D1%88%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE-%D1%84%D1%80%D0%B0%D0%BD%D0%BA%D0%BE-%D0%B0%D0%BB%D0%B5-%D0%BD%D0%B5-%D1%96%D0%B2/
З нагоди народин Тараса Франка сьогодні публікуємо невідому його працю «Франко в горах», авторизований машинопис якої зберігся в Інституті франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка. Віднайдення цього машинопису (як і низки інших його праць) в Інституті франкознавства документально засвідчує тісні творчі, наукові і приятельські контакти сина Івана Франка з Львівським університетом, зокрема і з Кабінетом франкознавства. Мешкаючи у Києві, Тарас Франко радо приїздив до Львівського університету на щорічні франківські конференції, які організовував Кабінет франкознавства у 50–60-х роках. Також він із донькою Зиновією Франко підтримував тісні епістолярні контакти з працівниками Кабінету – Ярославом Шустом та Ангеліною Кабайдою.
Вислідом такої наукової співпраці та людської симпатії стала низка листів та авторизованих машинописів Тараса Франка, які він надсилав як зголошення до виступів на конференціях та для публікації у франкознавчих збірниках. Часом надсилав навіть по дві версії – на вибір редакційної колегії. Звісно, не всі з цих текстів були опублікованими. Мабуть, не завжди тексти Тараса Франка вписувалися у тогочасний радянський науковий дискурс за своєю тематикою, хоч автор і намагався їх прикрасити характерними для того часу мовними кліше. Ті прорадянські пасажі у тексті його статей вмонтовані доволі штучно і легко «викидаються» при читанні. А відтак перед нами у пропонованій вам публікації «Франко в горах» постає цікавлющий текст про триденну мандрівку Франка разом зі сім’єю та ширшим товариством на Чорногору, ночівлю у наметах на озерах Шибене і Несамовите, про сплавляння Франчат на дарабах, відвідини гуцульського різьбяра і навіть (що уже цілком сенсаційно!) – купівлю ґрунту у Криворівні:
«В Криворівні зразу ми замешкали на правім березі ріки у гуцула Мітчука Проця, званого теж Цімеюком. Син Проця Микола, бувалий гуцул (служив при війську в Відні і у Львові), «поклав» нову хату напроти батькової, і ми у нього перебували. З нашими ґаздами Тато домовився про закупно царинки, так званого «груня», на збочі кичери, куди ми часто з Татом ходили за грибами. Тато купив той шматок сіножаті і подарував Мітчукам. За те ми приїздили до них на літо, мали безплатно харчі і користувалися хатою».
Мемуарна стаття Тараса Франка «Франко в горах» дає змогу сьогодні точно встановити туристичні маршрути Івана Франка горами і відчути атмосферу тогочасних мандрів Карпатами, коли «жіноцтво їхало на гуцульських кониках, окремо везено пребагаті харчі, мужчини йшли пішки, з легкими рюкзаками на плечах». І все то відбувалося у позитивному настрої під жваві розповіді Франка, що розповідав своїм супутникам «веселі анекдоти, бо туристи раз у раз вибухали спалахами реготу».
Стаття написана дуже живо і містить багато цікавих нюансів, що уточнюють, пояснюють та унаочнюють загальновідомі у франкознавстві факти. Укінці статті є дописка, адресована, очевидно, завідувачці кабінету франкознавства Ангеліні Кабайді, такого змісту:
«Посилаю замовлену статтю, Ви прочитайте чи підійде і не зволікаючи потвердіть відбір (що одержали і переглянули). В попередній статті, яку я читав у Дрогобичі, я змінив заголовок: не «І.Ф. як гуморист», але «Франко і гумор». Дуже мене вразила відомість, що тов. Шуст Ярослав минувся. Так пішла й моя дружина 1. ІІ. 1962 р.».
Прикметно, що ця стаття, датована 19 лютим 1962 року, з’явилася з-під пера Тараса Франка у дуже непростий для нього час – у час, коли він втратив дружину Катерину. І звісткою про цю втрату він поділився із Ангеліною Кабайдою, висловивши при тім співчуття з приводу передчасної смерті від онкохвороби попереднього завідувача кабінету франкознавства Ярослава Шуста (учений помер 25 грудня 1961 року).
Статтю публікуємо із збереженням авторської мови і правопису.
Підготувала Наталя Тихолоз
Тарас ФРАНКО
ФРАНКО В ГОРАХ
Франко, підгірянин, бойко з молоду полюбив високі гуцульські гори. Його найближчий друг Михайло Павлик, гуцул, намовив його, десь в 1878 році, щоб на деякий час вони обидва усунулися зі Львова, з-під чуйного ока поліції, що переслідувала тоді соціалістів, страшних для державного ладу. Косівський громадянин Кременюк оповідав, як обидва студенти, Франко і Павлик, переховувалися по хатах косівських ткачів-бідняків, як вихоплювалися з рук поліції, нераз в останній момент, як нарешті зашилися в глибокі гори, аж до Ясенова Горішнього над Черемошем.
Пізніше, в 1884 році, Франко вибрався в гуцульські гори з гуртом української студентської молоді і дав прекрасний віршований опис не відбутої мандрівки, але її програму, з точними датами і вичисленням місцевостей. Головною метою екскурсії була Чорногора. До кінцевого пункту Вижниці товариство добиралося різними способами здовж Чорного Черемоша.
На Білий Черемош Франко приїхав з ріднею щойно в серпні 1898 р. в село Довгополе і замешкав в домівці місцевого діяча Попеля. Їхати в те село кіньми від залізничної станції Заболотів треба було цілий день або через Вижницю – Тюдів – Устєріки – Ферескул або через Косів – Яворів – Ясенів до Устєрік і далі. В Довгополі Франко цікавився життям гуцулів і добре приглядався важкій і небезпечній праці керманичів-плотогонів. Згадав про них з гумором у своїй ювілейній промові 1899 року, що не хотів би бути «керманичем» української літератури. Франко підніс свій авторитетний голос в обороні безпощадно експлуатованих верховинців. Пригадую, що вже тоді на деяких «кичерах» ліси були зовсім вирубані. Але відростали нові, самосійно.
Від 1900 р. Франко переключився на Чорний Черемош. В цьому ж році, на запросини того ж Павлика вислав І. Франко свою родину до Косова. Мама з четверома дітьми замешкала у Печежаків, в хаті, де народився Михайло Павлик, досить далеко від центру містечка, на Монастирськім. Батько мій був занятий пильними редакторськими справами у Львові і до Косова навідався аж під кінець канікул. Пам’ятаю, як ми з Татом ловили раки в потічку, що пливе близько хати. Мати водила нас, дітей, усіх кволого здоров’я, до славного тоді лікаря Тарнавського, прихильника Кнейпівського методу лікування, і за його порадою купила для нас козу, якої молоком ми дуже покріплялися.
Сьогоднішній Косів мало подібний до старого містечка: перше всього він чистіший і культурніший. В центрі є автобусна станція: машини регулярно курсують по всіх довколишніх селах і дальших містах, є нові гарні фабрики гуцульського промислу, новозбудований музей Михайла Павлика. Радянська влада заснувала багато шкіл, серед них чудову школу прикладного мистецтва, успішно працює Райком, розвивається місцева газета, в місті, в сезоні раз у раз відбуваються різні спортивні змагання.
Поїздка в Криворівню не належала ні до легких, ні до вигідних. Ще зі Львова в Коломию поїздом їхалося швидко і дешево. Там ми ночували звичайно у лікаря Кобринського, а потім через Пістинь добиралися до Косова. Звідтіль поштовими кіньми тяглися через три села і через перевал Буківець до Ясенова Горішнього. В Криворівні зразу ми замешкали на правім березі ріки у гуцула Мітчука Проця, званого теж Цімеюком. Син Проця Микола, бувалий гуцул (служив при війську в Відні і у Львові), «поклав» нову хату напроти батькової, і ми у нього перебували. З нашими ґаздами Тато домовився про закупно царинки, так званого «груня», на збочі кичери, куди ми часто з Татом ходили за грибами. Тато купив той шматок сіножаті і подарував Мітчукам. За те ми приїздили до них на літо, мали безплатно харчі і користувалися хатою. Спали звичайно на оборозі. У нашого газди та інших гуцулів батько засягав консультацій що до грибовищ, бо дуже любив шукати капелюшників. Ми, дітвора, більше цікавилися ягідниками. За грибами батько нишпорив теж по лівобережних лісках, ходячи з синами або й сам.
Вечором Тато ходив часом до Волянських, де збиралося добірне товариство: Гнатюк, Хоткевич, лікар Курівець. Старенька Бурачинська оповідала цікаві історії з побуту гірян, і ті легенди лягли пізніше в основу т. зв. гуцульського циклу Івана Франка «Як Юра Шикманюк брів Черемош», «Терен у нозі», «Буркутські станси». Таким способом фольклор тихо вливався в літературну творчість великого Каменяра. Були ще у Тата – сказати б так – планові роботи – коректорські і редакторські, а з позапланових – листування з діячами місцевими і заграничними.
Сенсацією був приїзд у Криворівню в 1901 році Лесі Українки, дуже мізерної. Вигляд великої поетеси розбуджував щирий жаль. Іван Франко і розмова з ним розчарували спершу Лесю Українку, аж щойно побут у Буркуті і щоденні балачки з Іваном Франком розпогодили у Лесі первісне некорисне враження.
Згадаю ще тут про другого велетня української літератури, хоч це сталося значно пізніше, через 10 років, коли в Криворівню для порятування здоров’я почали приїздити діячі української науки і літератури. Одного разу батько повернувся з гостини і сказав таємничо :
– Знаєте що ? Приїхав Коцюбинський.
Елегантний гість поселився також, як і ми, на правім березі Черемоша, недалеко [від] Гнатюків, і вони часто в трійку з собою вели оживлені розмови або в лорнету (ок’єн по-гуцульськи) розглядали красу довколишніх гір.
В дальші прогулки ми вибиралися без Гнатюка, що був тяжкий до ходу. Раз набравши кошелів і козубів, ми вирушили з Татом, ще сильним і дужим, далеко «у верх», на Довбушеві церкви, по афини (чорниці). Батько йшов як правдивий турист, розмовляв тільки підчас спочинків, води по дорозі не пив, хоч як манило «джуркало», ягоди зривав швидко і чисто, без листочків.
Особливістю Криворівні в той час була різьбарська майстерня місцевого гуцула Якіб’юка Василя. Його вироби ми обачили нераз у Волянського, придбав дещо для себе вже й Гнатюк. Отож і нас збирала охота навідатися до майстра гуцульського промислу, навіть без надії придбати дещо із його виробів собі на власність. Але справа відвідин раз у раз чомусь відтягалася. Головною перешкодою була обставина, що Якіб’юк «сидів» у верху, по шляху на Ігрець, далеко від грибних місць.
З фондів Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.
І все-таки ми витягнули туди й Тата і після двогодинного ходу добилися до майстерні. Скульптор середнього віку, сильний і здоровий, чорноволосий прийняв нас радо і ввічливо. Ми цікаво оглядали верстат, знаряддя, сирі матеріали і готові вироби; топірці, рами до образів, касетки, бібульниці і навіть бачили процес роботи, як майстер пацьорками викладав тисову ракву[1]. Тис – це рідке дерево, рожевого кольору, відпорне проти хробаків, дається легко обточувати, полірувати, викладати різноколіровими кораликами, бляшками.
В дальшу екскурсію на «Писаний камінь» ми вирушили більшим гуртом рано. В Ясенові прилучилося до нас ще кілька туристів, від Арсеничів, і ми через ліси легкими серпентинами добралися в гніздо великих скель, розположених на гірській платформі. Це ж і був Писаний камінь, бо каменюки густо були покриті написами прізвищ, переважно неісторичних ба й невідомих. Зате вид з незаліснених місць був чудовий: безліч верхів, вдалині синіла Чорногора, ближче розкинулася Криворівня, з якої одначе видно було лиш декілька хат. Батько з іншими туристами подрався на скелі і дуже хвацько виліз на вершок. Знайшов спеціальний рід папороті із солодким корінем і всім давав куштувати. Ми, діти, ласували афинами. Мати розташувалася серед скель із підвечірком, який усім дуже смакував.
Ще більше товариство вибралося в тридневну екскурсію на Чорногору. Жіноцтво їхало на гуцульських кониках, окремо везено пребагаті харчі, мужчини йшли пішки, з легкими рюкзаками на плечах. В гурті старших тато оповідав, мабуть, веселі анекдоти, бо туристи раз у раз вибухали спалахами реготу. В Жаб’ю був перший, не надто довгий, відпочинок, в Дземброні довший. На ніч ми розташувалися над мальовничим озером Шибеним. Коней розсідлано і пущено на пашу, розкладено ватру, до якої молодь доносила ріщя. Жінки підогрівали страви, деякі свіжо варили. Приготовано і покладено всіх на нічліг під наметами. Другий нічліг був під верхом Піп Івана, над озерцем з темною поверхнею. Поблизу знайдено джерело з дуже холодною, смачною водою. На шпиль гори товариство, розтягнувшись порядно, ішло гусаком, жіноцтво плелося позаду, захопленню видами і охканню не було кінця. Але натомлені ноги вимагали ґрунтовного відпочинку. Під тріангулом всі сиділи, дехто лежав. Мужчини з картами в руках пізнавали назви верхів, розрізняли клавзи штучні від природних озер, вказували «полонини» по галицькій стороні і на Закарпатті.
Молодші сили з товариства, користаючи з нагоди, раді б були зробити ще цілоденну туру здовж хребта Чорногори від Піп Івана по Говерлу. Іван Франко остудив запал:
– А з жіноцтвом що зробимо ? Адже коней ми залишили внизу та й харчів із собою не маємо. На вівчарські продукти також розраховувати не можна…
– Добре вам, пане доктор, відраджувати! Ви вже були на Говерлі, ще молодим і весь хребет Чорногори здовж зійшли. Налюбувалися досита. А ми не були! І нас кортить.
Але переважила думка: волю дати очам, натиснути на біноклі, а ноги заощадити, серця не перевтомлювати, жінок не покидатися.
Нарешті затрублено збірку і поворот.
В Криворівні в родині Франків широко дискутовано їзду водним шляхом, себто дарабою. Складено маршрут Жаб’є – Вижниця, плот домовлено з газдою Миколою, харчування взяла в свої руки мама. Батько від їзди відмовився, а може в той час був у Львові, точно не пригадую, досить того, що ми їхали тільки з мамою. Повернулися всі здорові і понад усяку міру натомлені.
Але охота до плавби залишилася. Під оком тата ми змайстрували малу дарабчину і довгий час возились по Черемоші ще й старших, бувало, на «тот бік» перевозили.
Тато без нас відбув ще деякі екскурсії: возом до кількох сіл поблизу і дальшу з кількома нічлігами в село Голови за пстругами разом з Гнатюком. Поїздка не повелася: риб не зловлено, а бідний Гнатюк тяжко перестудився.
На ще довший час віддалився І. Франко від родини, їдучи до курортної місцевості Буркута (1901 р.) враз із громадянином Міхновським і Др. Кульчицьким. Бачився там і приязно розмовляв з Лесею Українкою, з друзями ходив на верх Лукавицю і на дальші гори, як Чивчин, пив досхочу мінеральну воду «буркут», відживлявся непогано, набирав апетиту, охоти і сил. Клімат рідних гір явно послужив на славу титанові праці. Франко вже хворим на літо постійно приїздив у Криворівню. Його дружина з дітьми частіше їздили в село Підгірки, коло Калуша, до дядька Онофра і його дітей. В тому селі ми бралися до сільськогосподарських занять і полюбили фізичну працю. Часто ходили в ліс за грибами і ягодами, купалися в млинівці або в гірській річці Лімниці.
Десь у 1907 р. Франко з ріднею перебрався від Мітчуків на лівий берег Черемоша й оселився в просторій хаті згаданого вже Якіб’юка, званого теж Івандюком, що кромі різьбарства займався тоді ще й фотографуванням. У тій хаті тепер Музей Івана Франка, спереду в городці на постаменті бюст поета.
В гуцульських горах бував Франко щоліта аж до 1914 року, коли вибухнула перша імперіалістична війна. Ніхто не міг тоді передбачити, як довго протягнеться страхітлива різня. Роз’їждаючися, гості, між ними Франко, прощалися з Волянськими і Якіб’юком словами: «До побачення!»
Сьогодні Криворівня не та, що була колись… Село трудно впізнати. Обабіч широкої і рівної дороги простяглися одноцільні колгоспні поля. Обсівають їх і обсаджують за планом і на зміну: раз земнеплоди, то знов колоскові рослини. Хати туляться здовж дороги або у стіп гір; і на збочах снуються з коминів димки, царини без каменюк і без ялівцевих корчів пишаються зеленню. Здовж доріг даремно шукати будяків, кропив, щавелів або лопухів. Безслідно щезли з села коршми, немає ні млина, ні панського двора. Береги Черемоша, вміло регульованого, зарослі деревиною. Замість колишніх хистких і нетривких кладок збудовано порядний міст, що ніякої повені не боїться. Серед лісгоспів по горах не видно ні галявин, ні зрубів. Хати селянські всередині чистенькі і чепурні, всі на помості, по стінах портрети, на столику радіо або телевізор. Не видно людей з вóлом. Зникла поезія забутих предків, але провалилися в безвість забобони, бруд, неохайність, минулося поневіряння і визиск дроворубів. Не кониками їздять тепер гуцули в червоних штанах, а автобусами, по-міському повдягані; що раз менше видно кольоратурних запасок, яскравих жіночих одягів і вишивок, зате помічається більше здорових облич і пошанування людської гідності. В селі є прекрасний дерев’яний будинок клубу і кінотеатру, про санітарний стан села дбає Медпункт.
Рештки старого побуту відходять у забуття. Гуцули на очах стають культурними європейцями.
Київ, 19. ІІ. 1962
[1] Раква – це кругла дерев’яна коробка з покришкою на масло, бриндзю або й дрібнички жіночого туалету. – Примітка Т. Франка.
Поділитися:
