«…Більшість слів моїх — не надруковані»: конспект лекцій проф. Івана Денисюка про українську літературу кін.19 – поч.20 ст. (Леся Українка)
Цьогоріч 12 грудня виповниться 100 років від Дня народження знаного літературознавця, франкознавця, фольклориста і педагога, професора Львівського університету Івана Денисюка. З цієї нагоди на нашому сайті започатковуємо цикл публікацій від не менш відомої франкознавиці, професорки Ярослави Мельник, яка була студенткою і докторанткою Івана Овксентійовича і зберегла у своєму домашньому архіві записи його лекцій. Отож сьогодні публікуємо першу лекцію проф. Івана Денисюка у записі Ярослави Мельник.
Публікації цього циклу супроводять також світлини із колекції Інституту франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка, на яких матимете змогу побачити проф. Івана Денисюка у різних його творчих іпостасях і які публікуються уперше.
Від редакції Наталя Тихолоз
© Ярослава МЕЛЬНИК
Докторка філологічних наук,
професорка кафедри філології
Українського католицького університету (Львів)
«…Більшість слів моїх — не надруковані. Це ті, що пішли в ефір, і були виголошувані в аудиторіях перед студентами. Понад сорок припливів і відпливів студентських ґенерацій… Наскільки залишився в їхніх душах “попіл слів моїх” — не мені про це судити»[1], — писав проф. Іван Денисюк в есе «На перехресті часів (замість автобіографії)». «Попіл слів Ваших», дорогий Іване Овксентійовичу, хочу Вас запевнити, залишився і в наших душах, і на папері теж… Свідченням цього є бодай мій студентський конспект Ваших лекцій про українське письменство кінця ХІХ – поч. ХХ ст. До слова, це чи не єдиний конспект, який після закінчення університету я зберегла, не віддавши його, як багато інших, мишам на снідання.
Щоправда, у мої студентські часи цей курс мав вельми «цікавий» підзаголовок: «Історія української літератури (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.): література доби імперіалізму і пролетарської революції». На щастя, ні імперіалізму, ні пролетарської революції на лекціях майже не було. Були натомість високолетні розповіді про «лицарку української літератури» Лесю Українку і про її посестру «гірську орлицю» Ольгу Кобилянську, про «великого сонцепоклонника» Михайла Коцюбинського і про «блискучий тріумвірат української літератури» — Василя Стефаника, Леся Мартовича і Марка Черемшину, про естетичні пошуки українських письменників на зламі ХІХ – поч. ХХ ст., які не раз випереджали добу.
Не відзначаючись зовнішнім ефектами, особливими ораторськими прийомами, Іван Овксентійович зачаровував нас, українських філологів-третьокурсників, своєю закоханістю в літературу, якимось дуже особистим, інтимним ставленням до своїх героїв, глибокою ерудицією. А ще поєднанням академізму з особливою образністю, метафоричністю мовлення, образним, прозорим стилем викладу. Для підтвердження цього наведу декілька фрагментів зі свого студентського конспекту.
Ось як, наприклад, розпочинав Іван Овксентійович Денисюк свою лекцію про Михайла Коцюбинського:
«“Художник має трохи інші очі, ніж всі інші люди…”, — так говорив письменник про художника. Але то він сам був таким художником <…>. Його порівнювали з велетнями світової культури <…> . Порівнювали з Мопассаном. Але при всій подібності, сонцебризний Коцюбинський до похмурого Мопассана відноситься так, як сонячний день до похмурого. Його порівнювали з Якобсоном. Але Коцюбинський не тільки знає лабіринти людської душі, але й відгукується на суспільні струси, політичні події».
А це зачини до лекцій про Ольгу Кобилянську і Василя Стефаника.
«Десь із глибини гір приходить у літературу ця дівчина з офіційним багажем чотирьох класів початкової школи. І ця попелюшка входить тріумфально у дві великі літератури: Ґете і Шевченка. Невже сталося якесь чудо? Чуда не було. За тим тріумфом дебютантки — довгий, тернистий і вибоїстий шлях». «Недалеко від Чернівців проживав сусід Кобилянської, який зробив на неї враження сторожкого птаха. Із ним Кобилянська перекидалася білими ліліями своїх листів, посилала квіти зі свого города. Наказувала спалити листи, але він не міг, бо вони такі делікатні, такі ніжні <…>. Той сусід був Василь Стефаник. “Може, найбільший артист зору, який появився в нас після Шевченка” (Франко). Феноменальний митець слова, карбівничий новели. Вже з перших тріумфальних кроків Стефаника ставало ясно, що появився незвичайний талант. Славу про письменника роздзвонювали такі столиці, як Київ, Петербург, Берлін і особливо Краків. Появу його перших двох збірок Труш назвав кроками велетня <…>. Дивовижним був прихід Стефаника в літературу. Слава його була тріумфальна і блискавична. Вона могла закрутити голову молодому письменникові. Коли ж Стефаникові, молодому студентові казали, що він великий письменник, відповідав: “Не знаю”. Писав так добре, що вже краще не можна було <…>. Чисте, добірне, золоте зерно».
Образність стилю професора Івана Денисюка під час лекцій проявлялася як в змалюванні коротких життєписів письменників (до речі, майже зовсім без сливе обов’язкової нудної хронології), так і в загальній характеристиці їхньої творчости, вловлюванні найпосутніших ознак поетики, а також блискучому аналізі конкретних текстів. Тепер, маючи такий-сякий педагогічний досвід, я дивуюся: скільки художніх текстів Іван Овксентійович встигав залучити до аналізу під час лекції. Дивуюся й тому вельми довгому списку текстів, які він велів нам прочитати.
Колись Іван Овксентійович зауважував, що «стиль — це людина, і стиль прочитання теж»[2]. І стиль викладання теж, — додам до цього. В одному зі своїх споминів — «Михайло Рудницький зблизька. До 100-річчя від дня народження» — Іван Денисюк згадував, що дружина Гната Хоткевича Платоніда Володимирівна, прочитавши етюд Михайла Рудницького про свого чоловіка, сплеснула руками: “Людоньки! Таж я побачила Гнатка живого, почула його голос і сміх!”»[3]. Таким особливим мистецтвом творити характери своїх героїв-письменників, показувати їх зблизька, живими людьми, проникливо доносити до студентів всі секрети і чари їхньої творчости блискуче володів і І. О. Денисюк як на письмі, так і усно, у своїх лекційних викладах зосібна.
Осмілюсь оприлюднити деякі сторінки свого конспекту лекцій професора про українську літературу кінця ХІХ – поч. ХХ ст., позаяк вони, з одного боку, вносять цікаві штрихи до портрета самого Івана Овксентійовича Денисюка — «цілого чоловіка», «чоловіка-митця» в науці про літературу, а з другого, збагачують наше знання про цей період нашого письменства, до якого в професора був особливий пієтет.
Курс відкривався лекцією «Методологічні засади вивчення літератури початку ХХ віку». А далі слідувала розповідь про улюблену Лесю Українку, геніальну землячку професора Івана Овксентійовича Денисюка.
ТВОРЧІСТЬ ЛЕСІ УКРАЇНКИ
Письменниця світової культури і слави, що належить всьому людству. Дочка Прометея. Степан Тудор: «Вона вся перетворилася у вогонь, у пломінь». Постать чарівливої, багатогранної жінки, яка все більше приваблює і стає все більше зрозумілою. Леся не залишила нам жодної автобіографії. Леся Українка належить історії, людству. Світова культура не знає багатограннішої жінки. В особі Лесі поєдналися мудрість, мужність і ніжність. Це лицарка української літератури. Поет-інтернаціоналіст, який вчерпав у себе духовне багатство цілого світу, не знав просторів світових і часових.
Збереглося 1000 листів Лесі Українки. Є спогади про письменницю. Леся не залишила архіву, крім рукопису своїх творів. Перед смертю прислала свої рукописи у Львів. Історія архіву покрита таємницею. Леся вміла писати листи. Лист — це фотографія душі письменника, якийсь мент із життя, який безповоротно минає. Шевченко, Франко, особливо Кобилянська і Стефаник, вміли писати листи. Коцюбинський не дуже хотів розкриватися в листах.
Меншу вартість мають спогади про Лесю Українку, хоч і вони цікаві. Мати Лесі Українки Олена Пчілка жила до1930 р. Не написала таких мемуарів, які би могла написати. Чоловік Лесі через рік після її смерти написав спогади. Не написав [проте] багато.
Походила із роду Косачів і Драгоманових. Народилася у Новоград-Волинську, у Звягелі. Зберігся будиночок на березі Случі. Рід Лесі давній, заслужений. Гордилася традиціями свого роду. Батько закінчив університет. Людина чесна, благородна, начитана. Любив Салтикова-Щедріна, був учнем Глібова. Художню жилку Леся успадкувала від матері. Її дід друкував свої поезії. Був засуджений на заслання, декабрист. Тітка відбувала покарання за революційну діяльність у Сибіру.
Перші рядки Лесі свідчать про її недитячу зрілість. Мати — Ольга Петрівна Косач — письменниця, псевдонім Олена Пчілка. Мужня енергійна жінка. Дядько Михайло Драгоманов — найбільший родинний авторитет. Людина колосальної ерудиції. Писав всіма європейськими мовами. Виправдав прізвище Драгоманов. Хист до мов у роді Драгоманових був величезний. Леся світоглядно переросла і свою маму, і Драгоманова. На формування Лесі вплинуло багато факторів. Окрім традиції, близькість до революційного руху. Драгоманов був для Лесі зразком людини дуже ерудованої. Драгоманов був зачудований талантом Лесі. «Недавно сиділа на груші, а тепер на Пегасі». У бібліотеці Драгоманова — найдобірніші книги, які тільки були в світі. Помер на розрив аорти. Леся Українка писала матері, що він навчив її боротися з лихом, обставинами. Навчив життєвого гарту. Драгоманов не любив неуків. Франко: «Його [Драгоманова] листи бичували, як удар батогом.
Не можна ототожнювати поглядів Лесі Українки й Олени Пчілки. Олена Пчілка зуміла дати своїм дітям прекрасну освіту. Деякі дослідники намагаються зобразити, що відношення між ними — постійна боротьба. Леся дуже любила маму. «Ми всі не варті нашої мами». Конфлікти все ж були. Леся переросла її як письменниця. Олена Пчілка була проти дружби Лесі Українки зі С. Мержинським. «Жодна моя приязнь не обійшлася без вмішування мами»… Олена Пчілка дуже наполеглива, енергійна, невсипуща, була високої думки про свої твори. Організувала на дому цілий університет. Дбала, щоб Леся була у близьких стосунках із народом, із його творчістю, привчила шанувати народну пісню, казку.
Леся цікавилася народною творчістю. Була у курних хатах, на весіллі за дружку. Записувала народні пісні, посилала їх Франкові, Лисенкові, Драгоманову, видала ці пісні…Піснізапам’ятовувала ще малою 5-річною дівчиною. Ранньою її лектурою були сербські пісні, які переклав Михайло Старицький. Цікавилася єгипетським піснями, перекладала їх, цікавилася також індійськими піснями. Дала свої заощадження фольклористові Колессі, аби той записав на фонографі українські думи. Вона сама записувала на фонографі думи, пісні. До нас дійшов голос Лесі. Є пластинка. Співає пісню «Ой, поїхав козак на Вкраїну». Голос мужній, дзвінкий. Із фольклору постала «Лісова пісня». У Колодяжному в Косачів служила дівчина зі села Скулин — 18 км від Колодяжного. Там є озеро Нечимне. Там жив дід Лев, якого зображено в «Лісовій пісні».
7 років Леся прожила у Новоград-Волинському. Це були, мабуть, найкращі роки її життя: була здорова, крім першого року, коли Олена Пчілка писала Франкові, що такі діти не повинні навіть жити… Батька переводять на гіршу службу в Луцьк. Жили там три роки. У старому замку Леся організовувала цікаві ігри. Вірш «Віче». Було таємне товариство, складалося з 12-ти дітей. Ігри поважні, лицарські. У дитячих забавках Леся — Андромаха. Луцьк Леся згадувала з любов’ю. Мріяла на березі Стира поїхати в кругосвітню подорож, бути Робінзоном. Із Луцька вирушила в кругосвітню подорож — у країну поезії. Тут написала свій перший вірш. Почала свою тридцятилітню війну з туберкульозом.
Потім батьки купили садибу в Колодяжному. Ліс доходив до самої садиби. У Колодяжному Косачі мали 800 арів землі. На Полтавщині — хутір. У місячні ночі Леся вирушала в ліс на зустріч із Мавкою. Розкішний сад, чарівні квіти, зозулі, солов’ї. Леся захворіла спочатку на ногу — туберкульоз кістки, потім туберкульоз переходить на ліву руку. Виявляє надзвичайний нахил до музики. «З мене був би кращий музика, коли б доля не зіграла такого лихого жарту». Лесі пощастило вчитися музики у геніальної людини, у Лисенка, чула, як свої віщі пальці клав на струни геній. Брала уроки в його дружини, кажуть, вона мала більший талант, ніж чоловік, але змушена була уступити. Поезія Лесі Українки «Забута тінь». Климент Квітка: «На фортеп’яно мають право грати тільки віртуози». Леся перестала грати. У «Лісовій пісні» дуже багато музичних образів. Назви циклів. Музика волинського лісу.
У сім’ї Труша — картина, яку нібито малювала Леся. Це може бути. Дочка Драгоманова, Аріадна, подруга Лесі — дружина Івана Труша.
Леся здобувала освіту з вчителями, які спеціально вибирала мати, далі вчилася сама. Величезний талант до вивчення мов. Спогади дочки Старицького. У листі до Михайла Павлика Леся просить дати інформацію, чи могла би вона прожити у Львові як викладачка іноземної мови. Чудово володіла російською, експромтом написала вірш «Когда цветëт никотиана», «Мгновение», свої крилаті статті, була працівницею журналу «Жизнь» у Петербурзі, володіла французькою, німецькою; італійською могла писати статті й навіть вірші. Знала латинь і греку, слов’янські мови — болгарську і польську. Досконало знала 10 мов — 10 ключів до скарбниці світової культури. Вчила іспанську і грузинську. Користувалася найбільшими бібліотеками світу. Приїхавши в якесь місто, користувалася бібліотекою. У 19 років склала список творів зарубіжної літератури, які треба перекласти. Написала цікавий підручник для одного читача, пізніше він був виданий, 250 сторінок друку. Дивувала не тільки великими знаннями, а й хистом викладати розумно, цікаво говорила про літературу, мистецтво, пісні, які перекладала українською мовою. Агатангел Кримський про Лесю Українку: «Вона була справжнім вченим-дослідником».
Цю колосальну ерудицію Леся здобула, перемагаючи хворобу. «Життя ламало мої кістки, але не ламало світогляду». Операції, особливо важка в Берліні. «Убий, не здамся!» — її девіз. Туберкульоз, врешті-решт, був вилікуваний. Але не тільки фізичний біль мучив її. Ніхто, проте, не чув скарги з її уст. Моральний панцир, силу волі знаходила в собі боротися з трьома туберкульозами (кісток, легень і нирок). «Хто має справжній талант, його жодний туберкульоз не подолає». Про важкий стан під час написання «Contra spem spero» у листі до брата Михайла. Були моменти кращі. Не завжди на милицях, прикута до ліжка. Коли була в Буркуті, вийшла навіть на вершину гори. Життя важке, але цікаве, багатоманітне. Воно залежало від неї самої. Взимку приїжджала в Київ. Кидалася у вир громадської роботи. Організовувала гуртки. Читала свої твори, переклади, часто вела дискусії. Лесю вони не задовольняли. «Буря в склянці води», — казала. Леся переросла своїх ровесників.
У 20 років приїхала до Львова. Бачилася з Франком, Павликом. Михайло Павлик про Лесю: «На свій вік — це геніальна жінка». У Львові чичероне Лесі був художник Іван Труш. Портрет Труша Лесі Українки — мистецький шедевр.
У 90-х рр. почала знайомитися з марксизмом. Цьому сприяв її новий друг С. К. Мержинський. За походженням білорус, учасник І з’їзду РСДРП у Мінську. Мержинський смертельно хворів. Переживання Лесі були неймовірні. Всі відсахнулися від Мержинського. За одну ніч Леся Українка написала біля його ліжка «Одержиму». Мержинський любив, щоб вона працювала біля нього. Помирає її найкращий друг, а вона працює. «Лихо лихом, а робота роботою». «Ніяка туга краси життя перемагать не повинна». Леся перемагала тугу, смерть, дні журби. «Твої листи пахнуть трояндами…». Вона, мабуть, не послала йому цього листа. Оповідання «Голосні струни». Ситуація ускладнювалася тим, що Мержинський кохав іншу жінку. Леся писала їй листи під його диктовку. Пізніше напише «Дві Ізольди». Знайдено два листи Лесі Українки до цієї жінки. Потім після знайомства з Климентом Квіткою Леся напише: «Хай живе справжня, не декадентська любов». Мати дуже негативно ставилася до Мержинського. Марія Дем’янівна Деркач, яка знала Ольгу, сестру Лесі, особисто, виблагала в неї ці матеріали. Опублікувала в книзі «Леся Українка. Неопубліковане».
Уся в жалобі, у сумовинні з’явилася Леся Українка на Буковині. В Ользі Кобилянській Леся знайшла сердечного друга, який її розумів, не набридав ґречністю. Ольга Кобилянська — дуже приємна, витончена, культурна, грала Лесі на цитрі. Вони читали одна одній свої твори. Ходили в гори. У Чернівцях на Лесю чекав Климент Квітка. «Квіточка» — називала його Леся. Квітка був на 9 років молодший від Лесі. Людина колосальної ерудиції, за покликанням музика. Коли запитували Аріадну Драгоманову, чи Леся любила Квітку, та відповіла: «Не виглядало на тото». Леся натомість писала мамі: «Ми з Квіточкою в таких відносинах, що не можем жити одне без одного».
Живе 10 днів у Вижниці. У супроводі Квітки піднімається у гори. Були на перевалі Німчич. Була також у Косові, у Яворові, ночувала в піаністки Окуневської. У Криворівні зустрічалася з Іваном Франком. Із Криворівні через Жаб’є їде підводою в Буркут. У Буркуті було 4 хати, шум Черемошу, смерек, які чудодійно впливали на нерви. Сиділа під смерекою, писала листи Франкові: «Якби не гадюки, то Буркут був би раєм для мене». Згодом Франко теж приїздить у Буркут… 10 днів була в Довгополі.
Завжди, будучи у Львові, Леся заходила до Франків. 1901 р. Леся пише Франкові лист на 20 стор. Вступила в дискусію з Іваном Трушем за Франка, жаліла, що той розтрачує свій талант на дурниці. Леся і Франко — це були люди, які стояли на найвищих щаблях людської культури. Франкова дружина з дітьми провела у Колодяжному майже все літо. Франко був у Колодяжному недовго. Ловив в’юни в Колодяжному. Був завзятим риболовом.
Леся Україна 8 разів бувала у Львові. Хотіла переселитися у Львів. Зупинялася в Павлика. Цікавилася галицькими політичними справами, боротьбою партій. Леся — письменник-інтернаціоналіст. Її дратувала національна обмеженість народовців. Висміювала газету «Правда». Допомагала радикальній пресі. «Народ» і «Хлібороб» виходили за редакцією Франка і Павлика. Зупинялася також у готелі «Центральний». Відвідувала Наукове товариство ім. Шевченка.
Полеміка з Франком. 1896 р. Франко написав статтю «З кінцем року», висунув там не до кінця продумані ідеї. Стаття Лесі «Не так тії вороги, як добрії люди». Орієнтувала Франка на селянство, вчитися революційної мужности у поляків і латишів. Леся була за те, щоб брати участь у загально-російському визвольному русі. Переслала свою статтю до Франка, який видавав у той час журнал «Житє і Слово». Статтю підписала криптонімом «Н.С.Ж.» (досі не розшифрований). Франко запропонував Лесі забрати статтю. Вона відмовилася. Цю полеміку Франко назвав «між своїми». Надрукував потім у збірці «Молода Україна». Леся вела цю полеміка в дуже високому лицарському тоні. Щодо того, що Франко назвав Лесю соціалісткою, він мав рацію. Видавала брошуру Дікштейна…
Після одруження Леся з Климентом Квіткою живуть скромно, навіть бідно. На зиму Леся звичайно їде до Єгипту. Ті подорожі — ще один приклад її героїзму. Передостання подорож була жахливою. Їхали на якомусь італійському кораблі…
Все життя Леся поривалася до боротьби. Своє слово вирішила зробити зброєю.
Творчий шлях Лесі Українки
Про себе казала, що боялася того моменту, коли «ум кончен, а писатель еще пишет». Творчий шлях можна порівняти зі шляхом на вершину гори. Особливо подиву гідні останні речі, такі, як «Лісова пісня», «Оргія», «Камінний господар», речі філософського складу. Ті високолетні твори Лесі Українки були незрозумілими для її сучасників. Лесю замовчували. У гарячковій нестямі писала шедеври світової літератури. Писала їх з постійною високою температурою, яка не спадала. Вона вся перетворилася в духовність, в огонь.
1911 р. була востаннє в Києві. Прощальний вечір. Її очі — якісь особливі очі генія, повні блиску і надії. Але смерть вже чекала на неї. Збереглися передсмертні телеграми, листи, трагічні. Вдавала здорову, хотіла всіх обдурити, жартувала, диктувала свої твори, пісні. І в останній момент думала не про себе. Померла 1 серпня 1913 р. Її могила вся була засипана живими квітами. Колись Леся висловилася, що не може терпіти нічого штучного. Великі люди, властиво, не вмирають. Ольга Кобилянська: «Лесю до кінця може зрозуміти тільки справжній інтелігент».
Драматургія Лесі Українки
Леся була поетесою, драматургом, критиком, прозаїком. Вчені сперечаються, кому надати пальму першости. У драматургії Леся Українка була більшим новатором, аніж у поезії. Найхарактернішою прикметою драматургії Лесі було те, що її драматургія була філософською, суспільно-проблемною, політичною. Цим вона відрізняється від корифеїв українського театру.
Український театр — явище особливе. Був тісно зв’язаний із народом. Здобув велику популярність далеко поза межами України. Все ж мав одну хибу: обмежувався переважно зображенням села. Проблему цю не можна вирішувати спрощено. Жодна література в світі так глибоко не зображала селянина, як українська. Не можна погодитися з Драгомановим, що українська література — це література плебея. Леся Українка творить у нову епоху. Коцюбинський: «Леся Українка прагне розширити обрії української літератури, надолужити втрачене».
Принцип театру в Лесі Українки зовсім інший, аніж принцип Кропивницького, Карпенка-Карого. Леся Українка прагне писати більш по-сучасному. Теоретичний розділ про театр у статті «Нова європейська соціальна драма кінця 19 віку». Проте творча практика Лесі Українки відмінна від практики західноєвропейської драматургії. Філософська характеристика драматургії Лесі зумовлена жанром її театру. Філософія проявляється у постановці важливих соціальних проблем. Це критика реакційної філософії…, проблема мистецтва, свободи окремої одиниці і народів, проблема визволення народу.
Леся Українка поширює тематику української літератури тим, що вона її інтернаціоналізує. Діапазон драм Лесі Українки колосальний у часовому і просторовому відношенні. Леся написала 20 драм, із них лише 4 на українські теми. Інші — погляд у різні часи і різні народи: від Стародавнього Риму і Вавилону до сучасного Лесі Українки кінця 19 віку. Територіальні межі — від Москви до Північної Америки, Єгипту, Вавилону, Італії, Стародавнього Єгипту.
Новаторським був і герой та зв’язаний із характером героя конфлікт. Драми Лесі Українки — драми ідей. Герої — носії різних ідеологій. У поєдинку, у словесному герці вони шукають істину. Зовнішня форма: переважно драматична поема, написана білим віршем. Є істина і не істина. Леся не потопає в археології, вона створює живі образи й характеристики. Конфлікти, ідеологічні двобої — актуальні, вони завжди перегукуються зі сучасністю. Леся іноді сама визначала характер своєї драматургії, вона говорить про її сучасність. Це драма з глибоким підтекстом.
«Блакитна троянда» (1896)
Творчий шлях Лесі Українки має ту особливість, що їй стає «тісно у самій поезії». Шукає інших жанрів. Особливо інтенсивно працює в драматургії, починаючи з 1896–1897 рр. На настирливі вимоги Лесі сказати правду про її хворобу, лікар відповів, що їй лишилося жити не більше двох років. Гарячково працювала, щоб заповнити ті роки працею. За останні 5 років — 5 світових шедеврів. Вже перша драма була новаторською, і тому не до кінця зрозумілою для публіки. Драма на сцені провалилася. Довгий час вважали, що ця драма — твір недосконалий. Драма ж була просто незрозуміла в той час. Сестра Лесі писала: «Публіці бракує таких драм, але і драмі бракує акторів». Новаторство п’єси. Це настроєва драма типу тих, що почали писати Чехов, Ібсен. Це психологічна драма. Це інтелігентна драма, яких в українській літературі не було. Це сучасна драма. Герої цитують найновішу поезію, розмовляють про нові напрямки в медицині, про проблеми в психіатрії, говорять про революційні гуртки, співають «Марсельєзу». Це було, звичайно, великою несподіванкою. Рецензенти писали, що їм було смішно. Українською мовою про такі високі матерії тоді не говорили. Любов Гощинська з оригінальним характером, концепцією життя. Проблема любови — одна з центральних проблем. Одні надто модернізували це почуття, вважали, що любов — це кайдани, любов — це балерина. Любов Гощинська не опанована цими нігілістичними поглядами на подружжя. Вона, скоріше, тип, вихований на лицарському розумінні кохання. Про це говорить і назва твору.
Блакитна троянда — це символ лицарського кохання, кохання платонічного. Любов Гощинська не є рабинею створеного нею закону. Блакитне кохання мусить прийняти з необхідністю. Над нею тяжить фатум спадковости. Чи може така людина одружуватися — це проблема. У той момент, коли Любові здалося, що вона досягла свого щастя, вона божеволіє. Цього божевілля трохи забагато в драмі. Леся це розуміла, давала поради Марії Заньковецькій, переживала, чи передасть артистка той інтелектуальний клімат драми, хотіла, щоб хтось також пояснив Заньковецькій, що таке «мойра». Леся переживала невдачу свого твору на сцені й вирішила піти дещо іншим шляхом — писати драми, як книжкові твори, хоча й не покидала мрії побачити їх на сцені. Розуміла, що колись вони будуть поставлені на сцені.
Етюд «Прощання»
Із життя інтелігенції. Цікавий, новаторський твір. Лесі Українці вдається дуже тонко намалювати ситуацію, коли мужчина починає кохати іншу, але сам того не усвідомлює. Цей драматичний етюд зроблено надзвичайно тонко й делікатно.
«У пущі»
Почала писати цю драму 1897 р. Закінчує через 13 років. Це вже типова філософська драма з великим підтекстом. Леся Українка робить великі підготовчі студії, аби написати цей твір. Студії про Джона Мільтона. Леся Українка писала Франкові: «Думала про Вас, пишучи про скульптора». Леся казала, що це біда Франка, що він марнує свій талант. Львівська опозиція вважала, що це користь, добре, що є така універсальна людина. Леся держала себе в тій дискусії гордо, а, вернувшись додому — у готель, пів ночі проплакала. Їй було жаль «скручених голів» — дітей Франка. Професор Шаховський завжди казав: «Франко — універсальний геній. В цьому його привабливість».
Це дуже складна драматургія. Вона потребує певної розшифровки. Критики над тим ламають голову і пера. Є такий термін «відкрита форма літератури». Однією з проблем цієї драми є проблема становища митця у суспільстві, яке його не розуміє. Порушує проблему утилітарности в мистецтві. Проблема: великий митець переростає свою епоху. Добре це чи погано?
Скульптор-англієць Річард Айрон живе у 18 ст. Він до нестями закоханий у мистецтво, у свою скульптуру. Переконаний, що для розквіту мистецтва повинна бути свобода. У пошуках цієї свободи Річард виїздить до Північної Америки. Тут він не знаходить тої свободи, яку шукав. Америку називає пущею. Пуританська громада не визнає скульптура. Річарда переслідують, забороняють робити скульптуру з індіанки, расова дискримінація. Гордий Річард протестує проти цього всього. Юрба вривається в його майстерню, глумиться над ним, виганяє зі своєї общини. Інший штат. Ми застаємо Річарда, коли він закінчує свої заняття в школі. Один із учнів просить у нього статуетку, яка є символом мистецького таланту, чогось недосяжного, святого. Учень відповідає, що його сестричка буде бавитися нею, як лялькою. Річард вважає, що це профанація мистецтва. Далі до нього приходять із проханням робити глечики. Тут не переслідують його, але його ніхто і не розуміє. Нарешті, приходить швачка, яка просить скульптуру. Але виявляється, що вона потрібна їй, як манекен. Річард паленіє з гніву. Часто роздумує над своїм становищем: невже ці люди такі тупі, що їх не можна нічим зворушити. Приїжджає друг-меценат. Річард розуміє, що його талант загинув. Реквієм по душі артиста. Перед читачем постає дилема: чому загинув талант, хто в цьому винен? Різні критики по-різному відповідали на це питання: Річард не зв’язаний з народом, не знайшов шляхів до нього. Академік Білецький: «Чому Річард не робив тих глечиків?» Леся симпатизує Річардові. Річард згадує своє минуле, пригадує картину погрому майстерні. Мистецтво його діяло, треба було боротися. Леся підводить до думки, що митець повинен боротися своїм мистецтвом. Виводить у творі племінника Річарда. Він малює портрети, має успіх, це шедеври мистецтва. Леся не дає, отже, прямої відповіді. У цю річ перенесла свої болі. Все життя мучилася, що їй робити: писати свої твори чи займатись революційною діяльністю (видавати якусь газету, наприклад, для пролетарів).
«Кассандра»
Зразок типової філософської драми Лесі Українки, в якій вона поставила проблему правди. Критика філософії прагматизму. Обробляє античний міф. Кассандра — одна з дочок царя Пріама. По-своєму опрацювала уламки цього міфу. Найбільше з українських письменників зв’язана з античністю і найбільше обробляє ці мотиви, поважно ставиться до них.
Характерні прикмети драм Лесі Українки: обробляє світові мотиви, цілком інакше використовує античний сюжет. Її цікавить філософія образу, оте вічне, що не вмирає. Про Кассандру писав Шиллер й інші автори. Леся Українка не заглиблюється в археологію, не любить багато мережити на скульптурі, прагне писати так, щоб п’єдестал не відривав увагу від монументу. Це «трагічні драми» (Білецький).
Образ Кассандри протистоїть іншим героям драми. Дія відбувається у стародавній Трої. Царівни, прядучи вовну, ведуть між собою диспут. Гелена — символ обмеженої тупої жінки. Андромаха — крім домашнього вогнища і знати нічого не хоче. Кассандра переростає своє оточення, розумом, інтелектом, інтересом до громадських справ. Лише брат Гелени дорівнює їй. Кассандра має дар пророкувати і говорить тільки правду. Не дбає, чи вона приємна чи гірка. Люди не люблять правди, не люблять і Кассандру. Натомість брат Кассандри Гелен говорить тільки те, що корисне. Люди люблять його. Леся критикує філософію прагматизму, вузькоутилітарну філософію. Філософія прагматизму була дуже модна в Америці тоді, модна і зараз. Початок цієї філософії в античности. Це ідеалістична філософія волюнтаристського типу. Головна проблема — проблема істини. Суть прагматизму: правдиве те, що корисне. Об’єктивної істини немає. Є стільки правд, скільки людей. Кожен нібито має свою правду. Такою філософією можна виправдати будь-який злочин. В Україні філософію прагматизму популяризував Панейко. У тому номері «Літературно-наукового вістника», де була надрукована драма Лесі Українки, вміщено його статтю про прагматизм.
Носієм цієї філософії прагматизму в драмі виступає Гелен. Гелен проповідує те, що Горький називає «утешительной ложью». Образ Гелена близький до образу Луки. Кассандра рішуче відкидає пропозицію Гелена. Але Леся Українка не ідеалізує і Кассандру. Спеціально Лесині герої не вкладаються в негативні й позитивні. Леся любить Кассандру і водночас критикує її. Характеристику Кассандри Леся дала в листі до Ольги Кобилянської. Такий епізод. До Кассандри привели шпигуна. Кассандра відчуває, що це ворог. Меч падає безсильно з її руки. Вона не може зброєю обстоювати свою істину. За правду ще треба боротись, — говорить Леся. В цьому, власне, і полягає ідея «Кассандри».
Актуальність драми. Писала, коли стояла на роздоріжжі, коли треба було вибирати істину, якій присвятити своє життя.
Проблема вірности ідеї Леся висловила у «драмищі» «Руфін іПрісцілла», яку вважала головним твором свого життя.
З родинної колекції Тетяни Біблюк.
«Руфін і Прісцілла»
Це антична драма. Леся ґрунтовно студіювала матеріали з історії раннього християнства. Матеріали постачав Агатангел Кримський. В архіві — виписки з дисертацій різними мовами, які вона студіювала. У той час, коли Леся Українка писала свою драму, було модним «богошукацтво». Не оминули його Толстой, Горький, Луначарський…. Готуючись написати цю драму, Леся пише діалог «В катакомбах».
Руфін і Прісцілла — це подружжя, на перший погляд, ідеальне. Між ними — ідеологічна прірва. Прісцілла — християнка, Руфін — атеїст. Ходить на потаємні зібрання християн. Її герої не вкладаються в «прокрустове ложе» позитивних і негативних.
«Руфін і Прісцілла» — найбільша драма Лесі Українки. Дуже дорожила цією річчю, вважала головним своїм твором. Коли була на операції в Берліні, казала: «Не жаль мені вмерти, а жаль залишити незавершену драму». Нелегко було надрукувати цю драму. Леся називала її свідомо скандальною. У рукописі заклеювала злегка по краях листки з надією в майбутньому надрукувати. Це драма про великі ідеологічні роздоріжжя, проблема вибору правильної ідеології, вірності ідей. Гостре, непримиренне викриття релігії.
Руфін і Прісцілла жили в Римі в І ст. н.е. Рим тоді підривали різні ідейні течії. Ніби ідеальна сім’я. Чесні, розумні, безмежно люблячі одне одного. Ідейно не можуть поєднатися. Руфін — атеїст, Прісцілла — одержима християнством. Чоловік не хоче навертатися до цієї віри. Прісцілла часто вечорами іде на зібрання християн. Руфін пропонує, щоб ці зібрання відбувалися в їхньому домі… Руфін тяжко переживає, але чого не зробиш заради дружини. Серед християн є провокатор — Круст. Руфін намагається застерегти, але даремно. Християн кинули в тюрму. Руфін сам пішов за своєю дружиною, не може лишити її в біді. Прісцілла агітує чоловіка прийняти християнство. Руфін не бачить у цьому жодного наукового пояснення… Прісцілла тяжко страждає. Християни думають, що Руфін був провокатором. Впливовий батько Прісцілли підкупляє сторожу й посилає дочці два персні. Але Прісцілла не може кинути своїх друзів по ідеї. Руфін — також. Обидва віддають свої персні. Між християнами зчиняється ганебна, запекла боротьба за них. Один перстень єпископ бере собі, інший віддає дияконові, залишивши паству напризволяще.
Останній акт «На арені цирку». Леся вдало змалювала римську масу в її типових представниках. Напруження росте. Починається суд. Стосовно наших героїв — вирок: Руфіна і Прісціллу зарубати. Прісцілла мужньо сприймає цю звістку «Хай Бог тебе рятує, бідний люде». В обидвох героїв є позитивні й негативні якості. Руфін не може не підкуповувати своїм благородним ставленням до дружини… Прісцілла — мужня, вірна своїй ідеї, зустрічає смерть із піснею на устах… Леся виступає проти релігійного фанатизму, догматизму. Стаття «Політика і етика». Дотепно критикує християнську зарозумілість, нетерпимість до інаковірних. Леся хоче сказати: треба критично ставитись до ідеї, вона повинна бути перевірена. Це питання в той час було актуальним. Ставив його Михайло Коцюбинський. Новела «В дорозі».
Революцію 1905 р. застала в Тифлісі. Спостерігала, як на вулицях зранку до вечора стояла калюжа крові. «Не до спокійних тем». Пише «Осінню казку».
«Осіння казка»
Це фантастична драма. Дуже алегорична. Чоловік Лесі чомусь вважав її слабкою. Климент Квітка — дуже своєрідна людина. Леся дуже турбувалася про нього, а він прожив ще років 50. Одружився зі своєю студенткою. Спогади свідчать про обмеженість, консерватизм. Не міг цілком оцінити геніальність Лесі як письменниці. Як людину Лесю він надзвичайно шанував. Буквально на руках носив. Навіть деякі радянські дослідники намагалися принизити цю драму. В кіно була би надзвичайна річ.
На вершині кришталевої гори — кришталева в’язниця, де сидить принцеса, яка знехтувала залицяннями короля. Відважні лицарі намагаються визволити принцесу з в’язниці. 105 лицарів вже падає. Гора надзвичайно стрімка. Один із лицарів сидить у в’язниці. Його кинув туди король, він — наречений принцеси. Служебка визволяє лицаря з в’язниці, ховає його в стайні з бидлом (зі свинями). На штурм кришталевої гори тисячі ідуть — робітники на чолі з будівничим. Вони рубають гору і застромлюють червону коругву. Принцеса сама скочується до них із гори, дарує їм червоне покривало, яке служить їм прапором. Лицар, утікши від бидла на перший уступ гори, не хоче йти з повстанцями. Різні розмови між учасниками про кришталеву гору. Лицар: «Ще після осені зима настане». Будівничий: «Але й зимі на світі є кінець». Ремарка Лесі Українки: «Кінець, може, колись буде».
Над розшифруванням деяких образів критики ламають пера. Деякі образи легко розшифровуються… Кришталева гора — символ царату, гніту. Оте бидло, що дратує все живе — чорна сотня. Лицар — ліберал, попутник революції. Пристосовується до умов і хрюкає по-свинячому. Без жодного шифру виступають тут робітники… Принцеса — ось тут і загадка. Одні критики: принцеса символізує селянство. Інші — волю… Дехто — принципову інтелігенцію. Це сама Леся. Найбільш авторитетна версія — символ мистецтва, яке переходить на службу найнижчих класів. Принцеса йде з робітниками. Може, і не варто так детально розшифровувати цей образ. Тим і цікаві драми Лесі Українки, що дають простір для думки…
«Камінний господар»
Леся Українка оригінально розробляє світову версію про універсального серцеїда Дон Жуана. Цей сюжет світова література розробляла 300 років. Великі письменники цікавилися цією незвичайною постаттю. Це, властиво, іспанська легенда. Мольєр, Байрон, Пушкін по-різному обробляли цю світову версію: хто зі симпатією до Дон Жуана, хто ні, піднімали різні проблеми.
Леся Українка вважала «Камінний господар» справжньою драмою, що вийшла з-під її пера, об’єктивною, сконцентрованою, не затопленою лірикою, зовсім новою супроти її звичної манери. Вона була обізнана з творами попередників. Деякою мірою її драма співзвучна з «Камінним господарем» Олександра Пушкіна. Леся з великою відповідальністю ставилася до цієї теми. Боялася, щоб не сказали: «От розігналися хохли за 300 літ, дали Дон Жуана, і то невдало»…
Вперше цю тему обробила жінка. Позначилося це на концепції твору. По-жіночому помстилася над Дон Жуаном. Головний герой зраджує жінку. «Бо так воно буває в житті». Щодо самого Дон Жуана Леся не хотіла нічого вносити в цю постать, хоч і його по-своєму показала. Леся підкреслює його анархізм, безпринципність, хизування довгим списком зведених ним жінок. Дон Жуан вважав, що нікому не нашкодить, що він дає їм мрію. Не такий він вже лицар волі, як про себе говорить. Центральне місце в творі посідає Донна Анна. Основна її риса — владолюбство. Леся ставить проблему — психологія влади. Влада для Донни Анни означає все. Це жінка з кам’яним серцем, кам’яними принципами. Її принцип перемагає над роздвоєним Дон-Жуаном. Вона досягла всього: одруження, стану в суспільстві. Але стала рабинею своїх принципів. Рабиня осоружного їй придворного етикету. Леся ставить питання: чи щастя, побудоване на нещасті інших, нечесний шлях може бути тривким? Ні, —відповідає Леся. Щастя на злочині не побудуєш. Злочин Анни і Дон Жуана був покараний. Наші герої падають ниць повержені. Леся скоротила цю драму. Художня концепція: зробити драму скульптурною, монолітною, лаконічною. Драма позбавлена ліричности. Леся Українка досягла енергійного стилю. Стиль «Камінного господаря» випромінює енергію думки, фрази побудовані так, неначе це поєдинок, двобій, ніби викрешуються іскри на герці шаблюк. Ольга Кобилянська жаліла, що цей твір надто короткий. Леся вважала компліментом, коли читач вважає твір коротким, хоче ще читати.
«Лісова пісня»
Вклала у цю драму світ «цвіт душі і серця», «те, що не вмирає». Ця пісня пісень самої Лесі Українки, української драматургії, одна з найкращих драм світової літератури. Усе, що було в душі Лесі високе, шляхетне, вона перелила в цей твір. Тільки Леся Українка могла написати цей твір. Маковей: «Історію мавки тільки жінка може написати». Твір надзвичайно високої краси. Вражає красою мрій, самоцвітами дум, музикою мови. Жанр теж оригінальний. Леся пошукувала слово, яким би можна виразити жанр твору. Хотіла на зразок «Затопленого дзвону» Гауптмана назвати «Märchendrame». Назвала «драма-феєрія» — фантастичний твір, у якому беруть участь феї. Не була задоволена визначенням «феєрія» — це настроює читача на щось занадто фантастичне. Авторка писала: «І хотілось побачити річ на сцені і боялась, щоб там […] не перетворили мрію на бутафорію». Отже, це драма-мрія. Це надзвичайно витончена річ, яку так легко звульгаризувати при постановці. Почуття лісу, мрії, співи солов’їв. Народжена з глибин душі Лесі. Задум про цей твір пронесла через все життя. Маленькою семилітньою дівчинкою почула про Мавок. «Зачарував мене цей образ на все життя». Коли опанувала туга за казковим дитинством, за рідним краєм як честь їм написала «Лісову пісню» в Кутаїсі, на Кавказі, коли лили дощі. Праця принесла їй багато щастя, естетичної насолоди. Деякі прототипи жили в Скулині. Племінник дядька Лева Ярмило, з яким Леся їздила на човні, то Лукаш. Мавка — Леся, можливо, трохи Кобилянська. Дружина дядька Лева — зла і сварлива. Потім вона десь зникла, носилася по світах. Леся глибоко студіювала фольклор. Не треба уявляти, що всі фольклорні джерела Леся почерпнула з Полісся — тут немає переказів про мавок.
Розповіді про мавок — у працях Чужбинського, Гнатюка. Зафіксована там мавка виступає не в зовсім привабливому вигляді. У деяких матеріалах оповідається, що мавки гойдаються на вітах берез. У болгарському фольклорі мавки дуже поетичні. Леся творчо підійшла до цього образу. Вловила самий дух українського фольклору. На Україні все-таки дуже мало чортівщини. Український фольклор має нахил до певної ідеалізації. Леся не любила отих кошмарів і жахів. Всі фантастичні особи в «Лісовій пісні» не відрізняються від людей. Все навколо виглядає реалістично, з великим тактом. Вражає пейзаж. «Місцина дика…»… Реалізм і романтизм делікатно, гармонійно сплавлені в її творчості.
Твір складний, філософський, проблемний. Його можна прочитувати по-різному. Застосовує новаторський підхід до використання фольклору. Хотіла показати красу українського фольклору.
Надзвичайно важко сформувати коло тих ідей і проблем, які ставить Леся. Загальний тонус — утвердження високого, людяного. Осуд ницого, дрібного, егоїстичного, обивательського. Відповідно до цієї ідейної тенденції розставлені всі персонажі. Так, Мавка, Лукаш — виразники людяного і митця. «За цвіт душі» Мавка покохала Лукаша, відчуває музику його душі. Кожна людина повинна мати свій цвіт душі — і це найвища краса. Проблема краси теж поставлена в цьому творі. Людина завжди повинна дбати за красу у всьому. «Ніяка туга краси перемагать не повинна». Це краса взаємин, людських почуттів. Людина — це найкращий витвір природи, її цвіт. Якою би прекрасною не була мавка, але в неї не було душі. Тільки людина може мати душу. Поставила таку проблему: «життям до себе дорівнятись». Мавка сумує, що Лукаш необачно потоптав дивоцвіт своєї душі.
Одним із найвищих почуттів є кохання. «Лісова пісня» — це пісня про кохання. Цю пісню співають солов’ї і весь ліс. «Яке повинно буть кохання справжнє» — про це ведуть диспут русалки. Якого кохання вони прагнуть? Кохання русалки — корисливе, зв’язане з розрахунком. Деякі лісові істоти репрезентують вільне кохання (Перелесник). Здається, що і Мавка жила тим хвилевим почуттям, коханням на мент. Розмова Мавки і Перелесника. Мавка не задовільняється тим швидкоплинним коханням на мент. Заздрила голубам. Проголошену проблему вірности в коханні. Розробляє її в етюді «Айша і Моххамед». Щось вічне, стале мусить бути в коханні. Мавка щиро й гойно обдарувала коханого почуттями, не чекаючи застави. Мавка кохає безкорисливо, перша говорить про свої почуття, Лукаш потім навіть дорікає їй. Мавка — людина перш за все шляхетна. Покохавши Лукаша, не робить йому зла. Порятувала його хату від злиднів. Всі жінки Лесі, яким вона симпатизує, жертовні. Такі Долоррес, Ізольда Білорука. Така була і сама Леся Українка. Деякі критики докоряли Лесі, що Мавка пасивна.
Килина — це образ грубої утилітарної сили. Все в неї на показ. Килина саморекламується. От вона появилася в лісі — така, хоч до рани прикладай. Рекламує і свою корову.
Лукаш теж виявляється не на висоті. Все робиться з розрахунку. Лукаш забуває своє кохання, мелодії своїх пісень. Одружується з Килиною. Початок сцени. Страшенна гризня. Ні мати, ні Килина не люблять лісу, не розуміють справжньої краси, на все дивляться, як власники. Це образи обмежених, корисливих, недалеких, приземлених людей.
Позитивним персонажем виступає дядько Лев. Це чоловік, умудрений досвідом. Розуміє людей і красу лісу.
Леся чудово індивідуалізує своїх героїв. Це і портретні характеристики, і психологічні. Мова Мавки вишукана, ніжна, піднесена. Мавка розуміє мову дерев, дає їм чудові характеристики. Дерева характеризує, як живі істоти. Надзвичайно ніжна істота. Важливий засіб характеристики Мавки —підкреслення епітету «зоряний», «вогненний». З’являється в зоряному вінку, говорить про зорі. В ореолі чистого вогню, його променів виступає зоряна і озорена Мавка.
Велику роль відіграє колір. Мова Лукаша різна. Кохання вчить його поетичної мови, але є і буденна лексика. Зовсім буденна лексика в мові Килини, мова звучить крайнє прозаїчно. Разом із тим Леся рясно вживає пестливу й лайливу лексику. Леся з тактом вживає діалектизми, мову волинського Полісся.
«Лісова пісня» писалася майже одночасно з «Тінями забутих предків». Багато спільного. Кожен твір Михайла Коцюбинського був для Лесі свято. Прочитала «Тіні», попала в якийсь екстаз і так ходила тижнями. Ольга Кобилянська. «У неділю рано…». Це твір нового методу, що його Леся Українка називала «неоромантизмом». Це новаторське використання фольклору надає йому глибокого філософського змісту. Уперше драму поставив український державний драматичний театр у 1918 р. 1952 р. — театр ім. Марії Заньковецької. Неперевершено зіграла Доценко. Прекрасні декорації. Балет Скорульського. Є фільм.
«Лісова пісня» входить в арсенал культури українського народу, вчить нас думати про високе, світле, вірности і краси у почуттях, любови до рідної природи. «Корова турського заводу» — символ захланости у побуті, обмежености і тупости. «Лісова пісня» вчить нас шукати глибинного сенсу, жити красиво. Коцюбинський: «Поезія не може жити на смітнику». Не робити зі своєї душі смітник, а плекати в ній те, що не вмирає, невмирущі людські цінності.
Проза
Леся Українка. «Критика не славить моєї прози». Проза була спокійною роботою. Нерівномірна. Подеколи високо поетична. Можна поставити врівень із найкращими письменниками доби.
«Метелик»
Тип алегоричної поеми в прозі. Це казка про метелика і лилика, який любить скніти в темноті. Леся співає хвалу пориву до високої, світлої мети.
«Жаль»
Це осуд гнилій аристократії, паразитуючого життя експлуататорських класів. Дівчина з вбогої міщанської сім’ї Софія Турковська несподівано виходить заміж за князя, за аристократа… Полуда швидко спадає з очей Софії. Раптова смерть чоловіка. Руїна маєтку. Мусить прийняти принизливість служби компаньйонки баронеси. Переконується, наскільки аристократи облудні циніки. Ображена до глибини душі у своїх найкращих почуттях, у нестямі вона кидає в баронесу бронзову скульптуру, вбиває її. Еволюція прозріння людини, яка не знає, у чому справжні цінності людини. А справжні — у праці, в якості людини, а не в титулах.
«Над морем»
Викриття паразитизму молоді, тодішніх і теперішніх стиляг. Героїня — Алла Михайлівна. Професії в неї не було. Генеральська дочка, звикла до паразитарного способу життя. Найкращі спогади — московські й ялтинські ресторани. Типовий сезонний серцеїд — Анатоль Б. Алла Михайлівна читає французькі романи. Не говорить, а «взвизгивает». Співає пошленькі пісеньки. Безконечно мучить неню своїми примхами. Оповідання написано дуже дотепно, з тонкою іронією. Дуже цікава сцена зустрічі Алли Михайлівни з молодими робітниками. Алла не розуміє ні краси природи, ні краси праці, ні краси відносин.
«Приязнь»
Класові антагонізми. Писана під час революції 1905 р. Поміщицька дочка Юзя і селянська дитина Дарка дружать. Багато авторського елементу. Леся використовує факти свого дитинства. Позитивною героїнею тут є селянка, а не панночка. Зображено типові відносини між хатою і двором. Життєві шляхи обох дівчат різні. По-різному їх виховували. Дарку в дитинстві «тіпає тітка», вона не раз зазнає прута. Виросла в трудовій сім’ї, змолоду привчена до праці. Зовнішні риси обличчя Дарки звичайні: сиві очі, досить тонкі ноги, дражнять її тонконогою. Але в роботі завзята, працьовита, весела і всі любуються з неї. Ставлення до праці в панів різко негативне. Панночка Юзя вихована в оточенні гувернанток. Спочатку була німкеня, потім француженка, яка докінчила його виховання. З Юзі виросте розбещена, аморальна, зіпсована дівчина, не навчена до праці.
Твір закінчується святкуванням іменин панночки. З нагоди іменин панночки дають дрібні подачки селянським дітям. Дарка зустрічається з Юзею вже як зовсім чужі люди. Приязні між двома антагоністичними класами бути не може. Оповідання виказує Лесю як доброго знавця побуту селян, мови, фольклору.
«Голосні струни»
Героїня — чудесна дівчина Настя з великими блакитними очима і довгою прекрасною косою. На вулиці всі оглядалися на неї. Але вона носила на собі те, що важко носити, але ще важче вимовити. Її тонка поетична душа виливалася в музику. Грає і співає роман Шумана «Не жаль мені». Настя розуміє, що щастя їй не суджено. Кінчиться натхненною грою Насті. Брат хоче потішити ридаючу сестру, але розуміє, що марно. Це тонке ліричне мереживо нагадує «Меланхолійний вальс» Ольги Кобилянської.
«Помилка»
Цікаві публіцистичні роздуми. Це оповідання написано в манері, близькій до потоку свідомости. Це думи арештанта в тюрмі. Письменник, який вирішує, чи йому зі зброєю виступити в ряді борців, чи боротися пером як письменник.
Критика
Зв’язана з участю Лесі в російському журналі «Жизнь», органі легального марксизму. Прогресивний, антиурядовий журнал… Неофіційним літературним редактором був Горький. Журнал було закрито за надрукування «Пісні про Буревісника». До складу автури входив Чехов. Леся була чи не штатним працівником цієї редакції. Їй доручили писати оглядові статті з літератури. За старанням Лесі на сторінках «Жизни» друкувалися твори Коцюбинського, Франка, Кобилянської, Стефаника, Мартовича. У журналі «Жизнь» Леся надрукувала 4 статті: «Два направления в новейшей итальянской литературе», «Малорусские писатели на Буковине», «Новые перспективы и старые типы», «Заметки о новейшей польской литературе». Вже було набрано 5 статтю про соціальну драму…
Характерні прикмети критичного почерку Лесі Українки:
Леся цікава тим, що соціальний аналіз поєднує з психологічною і естетичною критикою. Наближена до марксистської критики. Соціальний аналіз літературних явищ — велика увага Лесі до суспільних питань, до літератури і мистецтва. Ніхто з українських письменників так чітко не визначав літературний напрямок. Зв’язок літератури з класовою боротьбою, із суспільно-політичним життям. Користується порівняльним аналізом. Порівнює з усієї італійської літератури двох найтиповіших представників — буржуазної д.Аннунціо і пролетарської Ади Негрі. Адда Негрі на ті часи була прогресивною письменницею. Пізніше не втрималася на такій висоті. Леся прямо каже, що Аннунціо — представник виродження, кепкує з його поезії, не зв’язаної зі соціальною боротьбою. Ту саму лінію проводила в розгляді польської літератури. Шукає закономірності, розглядає явище у зв’язку з класовою літературою, із всесвітніми тенденціями. Доводить, що польський романтизм вписується в закономірності світового романтизму, простежує такі течії, як позитивізм і модернізм. Цінить передову польську літературу, Міцкевича, Конопніцку і Пруса за відсутність шовінізму… Надзвичайно дотепно висміює доктринерство Пшибишевського — речника польського модернізму…
Надзвичайно цікава стаття «Малорусские писатели на Буковине». Розглядає твори Федьковича, Стефаника, Кобилянської. Теж користується методом порівняльного аналізу: як письменники ставилися до життя, як зображували соціальні проблеми свого часу… Популяризує українську літературу в цілому світі. Ерудиція Лесі надзвичайна. Бездонно глибокі ці статті.
Тексти Лесі Українки
Поезії:
Твори в 10 т. (або в 5 т.), т. 1.
Поеми:
“Роберт Брюс, король шотландський”
“Давня казка”
“Одно слово (Оповідання тубільця з півночі)”
“Віла-посестра”
“Ізольда Білорука”
Драми:
“Кассандра”
“У пущі”
“Осіння казка”
“Руфін і Прісцілла”
“Камінний господар”
“Лісова пісня”
Прозові твори:
“Метелик”
“Над морем”
“Жаль”
“Приязнь”
Статті:
“Малорусские писатели на Буковине”
“Заметки о новейшей польской литературе”
“Два направления в новейшей итальянской литературе (Ада Негри и д’Аннунцио)”
Публікація Ярослави Мельник
[1] Денисюк І. На перехресті часів (замість автобіографії) // Денисюк І.О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. Львів: [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. Т.1: Літературознавчі дослідження. Кн. 2. С. 343.
[2] Денисюк І. Жриця доброти // Денисюк І.О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. Львів: [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. Т.1: Літературознавчі дослідження. Кн. 2. С.419.
[3] Денисюк І. Михайло Рудницький зблизька. До 100-річчя з дня народження // Денисюк І.О. Літературознавчі та фольклористичні праці: У 3 томах, 4 книгах. Львів: [У надзаг.: Львівський національний університет імені Івана Франка], 2005. Т.1: Літературознавчі дослідження. — Кн.2. С. 434.
Поділитися:
