ОСТАННЯ ВЕСНА ІВАНА ФРАНКА

У листопаді минулого 2020 року ми публікували розвідку Ярослави Мельник про перебування Івана Франка в Притулку січових стрільців. Сьогодні пропонуємо увазі нашого Читача розвідку цієї ж авторки про життя Івана Франка після повернення письменника з притулку додому, до власної хати, про його останню весну.

© Ярослава МЕЛЬНИК
Докторка філологічних наук,
професорка кафедри філології Українського католицького університету (Львів),
професорка Українського вільного університету (Мюнхен)

            Весно, ти мучиш мене…

                       (Іван Франко)

Коли Іван Франко повернувся з Притулку січових стрільців додому? У «Картці до замельдування головних локаторів і віднаймаючих. Ч. дому 4, вул. Понінського» зазначено, що той спровадився до свого дому з вул. Петра Скарги 1 квітня 1916 р. Натомість у «Листках на теплоту Івана Франка в приюті для недужих Українських січових стрільців», що велися з першого дня перебування письменника в притулку (з 13 листопада 1915 р.), останній запис зроблено 15 березня 1915 р. Так чи інак, але вже 2 квітня 1916 р. газета «Діло» писала, що І.Франко перенісся зі стрілецького захисту знову до своєї вілли, і що приятелі та знайомі можуть відвідувати його вже вдома: «Для тих приятелів і знайомих великого письменника, що хотіли би його відвідати, подаємо, що можуть се робити, не боячись пошкодити його здоровлю, бо його стан такий, що відвідини може він приймати без перешкоди та що товариська розмова добре впливає на його настрій»…

Весна 1916 року була рання i тепла. У пору воскресiння природи так, либонь, хотiлося вiрити зболеному поетовi (поетовi весни!), що, «давши дань свою демону злої хвороби», вiн ще зможе пережити той благословенний мент, коли

зцiлющим бальзамом у груди пречисте

повiтря ллється, й тепло весняне так i пiдносить…[1].

Iнодi здавалося, що саме так воно й буде. У такi хвилини люди, якi були побiч Iвана Франка, чули вiд нього слова надiї і сподiвання: «Ми вже, бачте, далеко вiд марта, а я в мартi боявся: таки раз був дуже близький до смерти; тепер сонце сяє, днi теплi, хто знає, чи ще не виберусь до Криворівні»[2].

Хотiлося жити, хотiлося працювати. Для I.Франка, який увесь свiй вiк сповiдував догмат працi як провiдний принцип свого життя, cе було рiвнозначно. Як вражаючий документ непоборних устремлiнь смертельно хворого письменника до життя i до працi сприймається його лист вiд 9 травня 1916 р., адресований Антонові Гап’яку, завiдувачеві вiддiлу рукописiв «Просвiти»[3]. Чого вартує отой заманiфестований у фiнальних рядках листа намiр автора (звернiмо увагу на дату — 9 травня 1916 р. — залишалося трохи менше трьох тижнiв до завершення Франкового земного шляху) закiнчити роботу над поетичною реконструкцiєю першої частини найдавнiшого українського лiтопису до липня 1916 р.:

«Кiнчу просьбою до Хвального Видiлу повiдомити мене, чи готов надрукувати сю книжку, якої першу часть я мiг би мати готову на липень сего року. Всi чотири части першої обiймали би до 30 аркушiв друку. I прошу Хвальний Видiл прислати кого-будь вiд себе для нарад, для постанов в тiм дiлi задля досить тяжкої недуги…»[4].

Але доля вiдмiряла йому вже так небагато… I життя, i працi… I щораз глибшою ставала прiрва мiж бажанням Франка працювати та його реальними спроможностями. Коло неухильно замикалося. Творчим задумам письменника вже не вiдповiдали нi його фiзичнi, нi iнтелектуальнi, нi душевнi сили. Отой комплекс «невроджених дітей», «невиспiваних спiвiв», що вiддавна мучив поета, не полишає його i в смеркальнi днi, набуваючи з плином часу дедалi трагiчнiшого звучання:

«Не в тiм моя мука, що терплю фiзично, але в тому бiльша мука, що стiльки часу проминуло, а я не можу докiнчити моїх зачатих праць. Скiльки в моїй головi набралося тем та важних гадок, а мої гадки не хотять зi мною йти до гробу»[5].^.

Із-помiж iнших нереалiзованих замислів Франка полишилася незавершеною i збiрка про найдавнiшу iсторiю України, доля якої дуже хвилювала поета в його останнi днi. Через декiлька десятилiть пiсля смерти письменника вона була видрукувана (викiнчена частина) в «Зібранні творів Івана Франка у п’ятдесяти томах» під титулом «Студiї над найдавнiшим Київським лiтописом[6]. Підставою заголовку послужив реферат вченого, прочитаний на засіданні філологічної секції НТШ 12 вересня 1912 р. саме під такою назвою. Хоча, очевидно, авторську волю стосовно назви згаданої збірки більше віддзеркалюють пізніші визнання І.Франка. Наприклад, у листі до Івана Калиновича, видавця «Всесвітньої бібліотеки», від 16 травня 1914 р. він називає її інакше: «Найдавніша історія України до р. 1008 в поетичних образах»[7]. Про заголовок збірки також може свідчити й незакінчене Франкове дослідження «Поетичні оповідання про найдавнішу історію України-Руси», продиктоване 16 квітня 1916 р. Василеві Франку й Мар’янові Колодію[8].

Тут варто наголосити на ще одному вельми істотному моменті творчої біографії Франка. «Поетичні оповідання про найдавнішу історію України-Руси» — хронологiчно остання його наукова студiя. Разом із рядками листа до А.Гап’яка — чи не єдине, на що ще вистачило сил у поета пiсля повернення з Притулку для сiчових стрiльцiв додому. Знаємо й про те, що вдома він звелiв ще переписати особистому секретаревi Марʼянові Колодiю велику вiршовану повiсть «Муж довiр’я», внiс у той список деякi поправки[9]. Можна також припустити, що тодi I.Франко мiг працювати й над укладанням ювiлейної збiрки поезiй (наближалося його 60-рiччя)[10]. Хоча, найiмовiрнiше, цю роботу він встиг завершити ще в притулку. На жаль, анi в меморiальнiй лiтературi, анi в будь-яких iнших документальних джерелах «пiдказок» стосовно цього не знаходимо. Щоправда, М.Колодiй залишив оповідки про впорядкування поетом незадовго перед смертю, у другiй половинi травня, свого творчого доробку: «Деякi незакiнченi вiршi казав при своїх очах спалити, деякi вiдкладав i придумував, як докiнчити»[11] Проте, гадаю, ця iнтродукцiя була потрiбна М.Колодiєвi для того, щоб логiчнiше виглядала в його мемуарах подальша версiя про Франкове спалення рукопису поеми «Папi в альбом»[12].

31 березня 1916 р. датована ще розповiдь про самопочуття хворого — «Iз сну Iвана Франка»[13]. Для письменника останнiх рокiв життя вельми прикметною рисою є самообсервування власного фiзичного та душевного стану, фiксацiя цих спостережень у рiзних автобiографiчних нотатка[14], у листах, мозаїчно навiть у деяких художніх текстах[15].^.

З огляду на трагiчнi особливостi бiографiї I.Франка останнiх рокiв життя — сливе постiйне перебування на гранi помiж життям i смертю — така його iнтроспекцiя є, ясна рiч, суто по-людськи дуже зрозумiлою та природною. Одначе в цьому явищi, видається мені, є ще один важливий аспект (рiвнозначний з першим), а саме: присутнiсть Франка-дослiдника, вченого-аналiтика з неподоланним бажанням зрозумiти, осмислити все, що з ним вiдбувається. З цього погляду найприкметнiшою є його «Iсторiя моєї хороби».^.

Франкові автобiографiчнi записи останнiх мiсяцiв — це печальнi сторiнки згасання життя людського, сповненi безнадiї, беззахисности перед вищими силами, що керують долею людини: «Отсе з 8 на 9 до пiвночи, я сиджу на лiжку, диктую, скулений, Василеви, та й не знаю, як провести сю нiч, бо вже давно стратив надiю заснути»[16]. I ще один дуже характерний для Франкової екзистенцiї останнiх восьми рокiв життя вислiв: «Нiч з 30 на 31 була в мене i в духiв повна безконечної нудьги…»[17], промовисте свiдчення його цiлковитої невiдсторонености вiд явищ того iррацiонального свiту, в якому вiн тодi жив. Оту Франкову заглибленiсть у вельми складний свiт власних переживань, закодований для iнших, колись проникливо пiдмiтила Катря Гриневичева: «Сидів, мов неприсутній, не питаючи про нікого, не цікавився ніким. Весь скуплений у власних пережиттях»[18]. На її питання: «А руки сильно болять?» Франко «підхопив з слабим інтересом і наче без зв’язи: Всім духам звеленостояти за дверима. Ніхто надо мною не знущається. Вчора увечері був Христос. Стояв ось там при столі і ломав хліб»[19].

А безсилiсть у ту весну дедалі бiльше опановувала поетом у його власнiй оселi, яка тепер вражала рiдких гостей «мертвотою опустiлого мiсця»: «В очі кидалося спустошення: тут кинене об землю крило городової фіртки, обруч з бочки, кинений посеред стежки, ще далі обчімханий верх кухонного кошика, у ніші вікна вазонник з усохлою на попіл квіткою, в прозорих корчах жасминів, які тільки що паростилися, щебет безпечної птахи, а над усім тим строга задума, та сама, що ератично сидить над могилами, спустивши чорний серпанок на обличчя, як алабастер, непорушне і життю далеке»[20], — писала К.Гриневичева, оповідаючи про свої відвідини поета в середині квітня 1916 р.: «Др. Франко сидів проти кафлевої печі, в звичайнім плетенім кріслі, мав на собі своє вірне, поношене одіння, поверху пальто. Довкола колін обгорнений клітчатий коцик. Сидів, нахиляючися вперед, час до часу втулював голову в рамена та дрімав…»[21]

Хто полегшував I.Франковi захід його життя, на кого вiн був полишений зi своїми стражданнями, зi своєю, як сам висловлювався, «скомплiкованою» хворобою[22], адже вдома не було ані дітей, ані дружини? У перші дні війни вступив добровольцем до Українських січових стрільців син Петро, студент політехніки. Старший син Тарас, учитель гімназії, служив під час війни поручником в австрійській армії. 1913 р. відійшов у вічність Андрій Франко, найстарший син. Донька Анна, наймолодша в родині, напередодні війни, наприкінці червня 1914 р., на запрошення тітки Олександри Ігнатович поїхала до Києва. Сам І.Франко також тоді мав намір поїхати з донькою до Києва, але на кордоні його зупинили. Там, на кордоні, І.Франко з донькою бачилися востаннє. Дружина Ольга з 17 грудня 1914 р. була в лікарні для душевнохворих. Пробула там довгих три роки. Вийшла звідси аж після смерти І.Франка. Не йшла навіть за домовиною того, у кого колись так вірила і ким так пишалась.

У телеграмі, надісланій до редакції часопису «Свобода» відразу ж після похорону письменника, Петро Франко зазначав, що його родина «почувається» до глибокої вдячности для всіх, що «старалися злагіднити остатні хвилі тяжко недужого батька, а особливу подяку складає Високоповажному радникові К.Бандрівському і д-рови В.Кобринському»[23].

Окрім опікуна, свого давнього приятеля Карла Бандрівського[24], і лікаря Володимира Кобринського, Франко був полишений насамперед на братанича Василя, сина брата Захара, якого несподівані дороги війни привели до нього 24 липня 1915 р.[25]. Відтак залишився Василь зі стрийком до середини травня 1916 р., ставши для нього, за словами самого поета, «дуже добрим послугувачем» і «одиноким товаришем». Василь був разом із І.Франком і в Притулку січових стрільців.

Але чи не занадто тяжка ноша звалилася на цього пiдлiтка (майже дитину), вiдiрваного вiд родини, звичного сiльського побуту?

«Ми вже довший час жиєм тут лише оба з стрийком в своїм домі. Дуже мінi тут скучно, бо то цiлком вiддалена вiд мiста та вулиця, i так мушу сам коло стрийка ходити, i на мiсто йти, i варити мушу сам, так то ми вже вприкрилося, що не знаю, що вже i робити маю […]. Рад би-м поїхати додому, як злетiв…», — скаржився В.Франко рiдним[26].

Та й батько Василя Захар Франко, не раз питав старшого брата Івана, чи потрібен тому його син Василь, бо «ту єст ще робота в поли…»[27], «і чи робит він що там, бо єсли дармує, то шкода єго часу тримати, щоби задармо їв хліб. А єсли він Вам потрібний, то нехай зістанет у Вас якийсь час»[28]. І ще одна зворушлива деталь у листі Захара Франка до І.Франка від 7 вересня 1915 р.: «Він, певно, не буде мав шматя мій Василь. Я ту в тім нічого не пораджу»[29].

Окрім турбот по хатi, Василь відважився навiть самостiйно лiкувати I.Франка, подати йому бодай якусь допомогу на його покрученi руки:

«… А я тут вдома i ще оден знайомий академiк найшли такi лiки, що вiд трьох разiв смаруваня стрийкови трохи лекше, i надiємось, що і вилiчимо, що лиш потеплiє, може, ту слабiсть розженемо»[30].

• 

• 

Чому Василь взявся сам за лікування стрийка? На відповідь натрапляємо в цитованій вже вище картці Василя до рідних у Нагуєвичі, де він оповідає також про лікаря Броніслава Овчарського.

«Одне скажу про лікаря, котрий лічив стрийка. Він є лікар цивільний, але обов’язався лічити в тім шпитали стрільців, адже коли стрик ще перед тов зимов захорували, то він казав стрийкови перейти зі свого дому до сего шпиталю, ну і ми так зробили, адже були ми там кілька місяців, і зразу зробилося стрийкови лiпше, могли ходити, писати i все чулися здоровим, але там лiкар хотiв цiлком вилiчити стрийка i почав робити вштрикуваня, а то така машинка, що пускає пiд шкiру якусь трутизну, i почав вiн пускати в ту руку, котрою стрик писали i ту руку так втруїв, що була, як з патика, а пiзнiйше i другу, i так привiв до того, що бракувало стрийкови до смерти, i для того ми пiшли додому, а вiн тепер так розсердився, навiть i подивитися не приходить нiколи»[31].

Про те, що Б.Овчарський не навідувався до Франка додому весною 1916 р., свідчать і спогади Катрі Гриневичевої. На її запитання, чи «Доктор Овчарський приходить часто?», Франко відповів: «“Не приходить, ― тепер вже… не треба”. Хитнув сумно головою, обтягнутою сухою і жовтою, як пергамін, кожею, з високо насторошеним, дуже вже рідким волоссям»[32].

Василь був із І.Франком майже до останку його днiв. Ще разом тихо вiдсвяткували Великдень 1916 року. «По приходi з церкви, — оповiдав Василь, — я подiлився свяченим яєчком зi стрийком, подавши йому частинку до уст зi словами “Христос Воскрес!” “Воiстину Воскрес!” — вiдповiв стрийко»[33]. Останнiй запис у документах особистого архiву письменника, де згадується Василь, датований 15 травня 1916 року[34]. Повернувся, проте, В.Франко, не в рідні Нагуєвичі, а поповнив лави січовиків: «голосився в січовій станиці і зараз виїхав з Львова до кадри УСС, яка перебувала в селі Липиці Дол[ішні] Рогатинського повіту»[35].

Небавом пiсля повернення I.Франка з притулку до своєї хати в оселi на Понiнського, 4, окрім Василя, тут почне господарювати і Целіна Зиґмунтовська. Цього разу, на вiдмiну вiд попереднього, коли Ц.Зиґмунтовська пробула в хаті Франків майже 10 мiсяцiв (до 12 вересня 1915 р.)[36], господарювала вона тут недовго: лише тиждень — із 6 по 11 квiтня 1916 р.[37]. У травнi 1940 р. пiд час зустрiчi з працiвниками Музею Iвана Франка у Львовi Ц.Зиґмунтовська розповiдала:

«… Братанич Василь, син Захара Франка, прийшов до неї з порученням, що Франко просив, щоб вона вiдвiдала його. Заходила неодноразово i бачила, що недуга зробила чимале спустошення в його органiзмi. Мав пухлину, яку вона змивала рiдиною, бо Василь це робив досить незручно»[38].

Це правда, Ц.Зиґмунтовська нiколи в тi скрутнi для I.Франка часи не вiдмовлялася прийти йому на допомогу. Як вказано в «Картці до замельдування головних льокаторів і віднаймаючих. Ч. дому 4, вул. Понінського», метою пропискою Ц.Зиґмунтовської в цьому домі є «догляд за хорим д-ром І. Франком». Чи мав він його від пані Ц.Зиґмунтовської? Такі суперечні думки висловлювали про це Франкові сучасники, його діти, утім, і він сам. Наведу тут спомин про перебування Ц.Зиґмунтовської у Франка в 1915 р. Івана Труша: «Раз я застав Франка спокійнішим, а в хаті чистіше, привітніше. Увійшла господиня — це була Целіна Зиґмунтовська. А коли з’явився там удруге — її вже не було. Франко був хмарний, занедбаний. Сказав мені: “А, вона це робила тільки задля матеріяльних користей”». «Труш здогадувався, — писала Марія Струтинська, — що таку думку піддав Франкові Бандрівський»[39]. І ще один спомин про «паперову любов» поета, як називав Ц.Зиґмунтовську Денис Лукіянович — Софії Дутко, яка працювала у створеному в 1940 р. музеї Івана Франка у Львові, і була з-поміж іншого свідком зустрічі там Ц.Зиґмунтовської і Франкової дружини Ольги.

• 

• 

«… Заходила до музею часто. Ми всі боялися, що принесе кожна її поява та зустріч з Ольгою Федорівною. Однак все було спокійно. Ольга Федорівна дивилася на свою колишню “ривальку” переможним поглядом і не проявляла до її особи якогось особливого інтересу, тим більше, що серед працівників музею ходили чутки про те, що перед смертю Целіна Зиґмунтовська вимагала від Івана Франка, аби він записав їй будинок. Говорили також, що це настільки (не знаю, як сказати) обурило, чи розгнівило його, що він прогнав її зі свого дому, в котрому вона жила з дітьми і вела домашнє господарство, коли Ольга Федорівна була в лікарні»[40]

Чи керували Ц.Зиґмунтовською якiсь шляхетнiшi почуття — вдячнiсть, милосердя[41], а не надія на матеріальну вигоду? Чи водночас — i те, i друге? Сама Ц.Зиґмунтовська, очевидно, сказала би, що iстинним є перше припущення. Для пiдтвердження цього ще раз звернiмося до її спогадів. «Говорячи про Франка, панi Зиґмунтовська раз у раз повторює, що не має слiв для його доброти. До неї вiдносився з великою повагою. Нiколи не було мiж ними жодного фiзичного зближення. Замолоду вона «густувала», як каже, у брюнетах, потiм не хотiла розбивати родини»[42].

Варто зазначити, що спомини Ц.Зиґмунтовської iстотно доповнюють наше знання про смеркальні дні I.Франка. За скупими рядками її згадок, а також листiв до письменника, назагал зосереджених на побутових деталях, усе ж дуже зримо вимальовується портрет поета пiд час хвороби, його останнi хвилини. «Незадовго перед смертю Франко давав їй грошi, просив купити йому бiлизну i шкарпетки, все великих розмiрiв, бо був цiлком опухлий…»[43]. Микола Вороний у спогадах про письменника пiднесено й захоплено (до того ж украй таємниче) писав i про Ц.Зиґмунтовську:

«… Схиляючись перед пам’яттю свого великого учителя і друга, думаю, що не схиблю тим його пречистого образу, а ще більше, може, приверну до нього очі тих, що високо шанують пам’ять його, коли дозволю собі одну нескромність, виявивши голосно таємницю його життя, про котру глухі чутки давно вже ходили поміж людьми і яку в інтимних розмовах він зробив мені честь повідати. Так. Все своє життя Франко кохав тiльки одну панi i кохав її платонiчно, як Данте свою Беатрiче. Не назову її прізвища, а скажу тільки, що під іменем Регіни Франко виводить її в своїх поетичних і прозових творах (“Лісова ідилія”, “Перехресні стежки”). […] Нею натхнений, він написав “Зів’яле листя”.

Честь їй висока за це. А ще бiльша честь належить їй за те, що, коли вже умирав наш поет… це була вона, та єдина поважна i старша панi, що приходила його навiдувати, i своєю пестливою рукою назавжди закрила його згаслi очі. Вона була полькою»[44].

М.Вороний помилився. Ц.Зиґмунтовської не було з I.Франком в його останню годину. Вона бачила I.Франка за день перед його смертю: «27 травня була в нього, питався її, як на дворi, сказала, що холодно. 28 травня прийшла до неї Левинська, що з поручення Бандрiвського опiкувалася Франком, i сказала, що Франко помер»[45].

• 

• 

Iм’я Стефанiї Левинської (Танячкевич), яка день у день упродовж останнiх пiвтора мiсяцi життя (з 12 квiтня 1916 р.) опiкувалася хворим, щоразу подибуємо в документах особистого архiву письменника[46], у мемуарах його сучасникiв. Поява у Франковій хаті «нової господині» серед людей, що його любили, була сприйнята спершу з певною недовірою. «Се вже верх горя бути Франкови зданим на поталу господинь»[47], — сумувала Катря Гриневичева, яка випадково навідалася до І.Франка того самого дня, коли він «умовлявся» зі Стефанією Левинською.

Довелося К.Бандрівському переконувати «згіршену» К.Гриневичеву, що «сим разом не так зле», і що пані, яка «підіймається опіки, вдова по залізничнім уряднику, донька покійного Данила Танячкевича із Закомаря», є «інтеліґентною людиною»[48].

Про те, що Стефанія Левинська, втiлення багатьох чеснот, вельми совiсна, побожна, була напрочуд уважна до хворого Iвана Франка, говорили також Марʼян Колодiй, Ольга Роздольська та особливо Олена Грозикова[49].

Сама Олена Грозикова в той час так само часто навiдувалась до I.Франка, вислуховувала його наболiлi гадки про родину, вiйну, творчiсть, хоч якось намагалась освiтити його тяжке згасання своєю делiкатною турботою. Почасти їй це вдавалося. I.Франко, попри свою слабкiсть, вiдчуженiсть, моментами досить тривалу, вiд реального свiту, iнодi тiшився навiть найнезначнiшими знаками уваги. Саме О.Грозикова пiдкреслювала опiсля, як нелегко було С.Левинськiй, лiтнiй слабосилiй жiнцi, з I.Франком, особливо пiсля того, як повернувся додому Василь Франко, i вона залишилася наодинцi сама з хворим: «При першiй стрiчi оповiдала, як то вони обоє з Франком в жахливий спосiб мучаться при вбираннi i розбираннi, що в неї нема сил вдержати його на ногах. Буває, навiть, що Франко паде, як довгий, на долiвку…»[50].

У травнi вирвався з вiйська на короткочасну вiдпустку додому Петро Франко. Змiнений вигляд батька вразив його.

«Я помiтив, що з батьком зле. Др. Кобринський не робив нiяких надiй. Записав рецепту, де коло лiкiв дiгiталiс та стрихнiн було по три оклики. Коли я принiс батьковi те лiкарство, батько сказав: “Що, др. Кобринський хоче мене отруїти?” Я викинув лiки. Моя вiдпустка кiнчилася. З батьком було дуже зле. Я пiшов до команданта станицi УСС до др. Волошина з просьбою о продовження вiдпустки. Але др. Волошин сказав: “Їдьте на фронт, пане-товаришу, як батько помре, то Вас повiдомимо…”»[51].

Невдовзі у селі Соснів на березі річки Стрипи Петро Франко і отримає вістку про смерть батька. Отримає у хвилю короткого відпочинку січовиків після напруженого бою. Зі споминів Михайла Островерхи:

«Гармати втихли […]. Ми розійшлись по хатах. Одні пішли досипляти недоспану ніч, інші посідали на присьбах і, позіхаючи, поростягались до сонця, іще інші читали — хто книжку, хто часопис, або розмовляли. За деякий час дежурний став скликати по каву, опісля була збірка на щоденні вправи. Сотня уставилась на широкому подвір’ї, перед нею ходив сотник і вияснював нову тактику піхоти в наступі. Стрільці слухали уважливо. Зачоловий сотні четар Петро Франко, понуривши голову, стояв оддалік і ковиляв києм у землі. Над нами плило сонце, і нашу кров сповняло запахами квіту яблунь, черемхи, бозів та чорнозему. Інколи, на мить, наша увага відривалась від викладу сотника та зі співом пташні летіла в степи […].

Та ось із штабу полку надбіг вістун. Цим разом не до сотника з наказом, а з папером до чет[аря] П. Франка. Цей розгорнув папір, кинув очима і важким та недбалим кроком підійшов до сотника…

В кілька хвилин вістка з того таємного паперу розійшлась по цілій сотні: Іван Франко помер!»[52].

Із другої половини травня хвороба Франка почала прогресувати з катастрофiчною швидкiстю. «Академічна громада українських студентів» встановила біля ліжка письменника цілодобове чергування[53]. I.Франко згасав на очах. За свiдченням близьких тодi до недужого людей, зокрема М.Колодiя, iнодi вiн сам дуже чiтко усвiдомлював близькiсть своєї кончини:

«Вiд 20 мая надiявся її Франко кождої днини. З кождим днем ставало все гiрше, але хорий не тратив притомности. Хвилями, правда, не дописувала гадка, але, як трохи вiдпочив або повторити Йому було речення два рази — орiєнтувався добре. Часом мав дивнi забаганки — але се вже робота хороби»[54].

На хворобу, як на причину відмови І.Франка від церковної сповіді, посилалися організатори похорону письменника, умотивовуючи законність християнського похорону великого поета. На руках у них була лікарська посвідка про те, що «Франко, відмовляючись прийняти священика, був через хворобу не при тямі»[55].

Прикметно, що о. Теодозій Галущинський, перед яким І.Франко відмовився сповідатись, також звернув увагу на надто небезпечний стан здоров’я хворого під час відвідин:

«Застав я його дуже ослабленого і страшно терплячого. Його біль був не раз такий сильний, що хорий майже відходив від змислів. Виглядав зовсім опущений і то всіми, крім одної старшої побожної служниці, яка обслуговувала хорого й молилася за його навернення. По кількох днях я знова відвідав Франка. Його стан здоров’я дуже погіршився…»[56].

Згiдно з багатьма мемуарними джерелами, I.Франко вiдмовився сповiдатися перед кiлькома священниками — перед монахом-василiянином Теодозієм Галущинським, священником греко-католицького обряду Свято-Успенської церкви о.Володимиром Гургулою, а також перед вiйськовим православним священником. Щоправда, Олександра Щурат, донька о.Гургули, розповiдала, що вона достеменно знала зi слiв батька, що I.Франко вiдмовився сповiдатись перед ним тiльки в його першi вiдвiдини, коли ж о.Гургула вдруге прийшов до хворого, той нiбито прийняв його прихильнiше, i що пiд час розмови була проведена сповiдь, яка, на жаль, не вважалася канонiчною, тобто не була задокументована[57].

Прикметно, що для деяких сучасників письменника було абсолютно ясно, що розмову про його сповідь треба перевести з ідеологічної площини в царину психології. Зокрема, так вважала О.Грозикова. На такий погляд, казала вона, дає їй право «наочного свідка». Якщо коротко, то її арґументи такі: I.Франко хотiв перед смертю висповiдатись. Спочатку вiн просив С.Левинську спровадити до нього священника, потiм із таким проханням звернувся до неї, О.Грозикової. Але в останнi днi життя хворий став надзвичайно вразливий, «з ним треба було дуже обережно поводитися»[58]. Цієї обставини, на думку О.Грозикової, не врахували нi священник-румун (незважаючи на попередження), нi монах Теодозій Галущинський. Утім Т.Галущинський у спогадах «Як то було зi сповiддю Iвана Франка» писав, що вiн не вважав, нiби його зустрiч з І.Франком 27 травня 1916 р. була останньою — мав надiю зустрiтись із поетом ще наступного дня, пiсля полудня. Одначе було вже пiзно…

Було вже пiзно… Невблаганна смерть вiдлiчувала останнi хвилини… О четвертiй годинi пiсля полудня в недiлю 28 травня 1916 р. Iвана Франка не стало.

---

[1]Франко І. Майовi елегії // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Київ: Наукова думка, 1976, т.3, с.345.

[2] Колодiй М. Останнi хвилi Iвана Франка // Українське слово, 1916, №134.

[3] Автограф згаданого листа розшукати не вдалося. Його адресат, Антон Гап’як, через тиждень пiсля смерти письменника, запропонувавши редакцiї «Дiла» надрукувати Франків лист, автограф залишив у себе. Доля приватного архiву А.Гап’яка мені не вiдома.

[4] Кореспондентка до А.Гап’яка була видрукувана в «Дiлi» (1916, ч.139, 4 червня) пiд заголовком «По смерти Iвана Франка. Один з остатнiх листiв покiйного». Одначе нинi можемо сказати точнiше — цей лист назагал є останнiм у бiблiографiї епiстолярної спадщини Франка. На жаль, цей останнiй лист письменника (водночас, наскiльки на сьогоднi вiдомо, загалом останнi рядки, що вийшли з-пiд його пера), тривалий час не потрапляв у поле зору дослiдникiв. Лист передруковано лише 1995 року. (Див.: Нечиталюк М. «Що чувати з моїми рукописами?..» (забутий лист І.Франка до «Просвіти» у «Ділі») // Українське лiтературознавство. Іван Франко. Статті таматеріали, 1995, вип. 60, с.3–7). А тим часом тi, незаслужено позбавленi увагою бiографiв письменника, рядки додають новi, причому вельми суттєвi, штрихи до творчого портрета І.Франка на схилi вiку, до глибиннiшого осмислення його психологiчного феномена. Опрiч того, уведення у науковий обiг листа І.Франка до А.Гап’яка вiд 9 травня 1916 р. дозволяє також вiдкоригувати деякi загальноприйнятi в бiблiографiї франкознавства постулати: наприклад, донинi за останнiй лист письменника вважалася його картка до К.Бандрiвського вiд 1 березня 1916 р., а, вiдповiдно, останнiми рядками — переспiв iз римської iсторiї «Консул Спурій Кассiй — перша жертва римської квестури», здiйснений з 26 лютого по 13 березня 1916 р. у Притулку січових стрільців.

[5] Грозикова О. Останнi днi Франка // Українські вісти, 1936, ч.124, 1 липня.

[6] Франко І. Студiї над найдавнiшим Київським лiтописом (Частина перша) // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Київ: Наукова думка, 1976, т.6, с.7–187.

[7] Франко І. Лист до Івана Калиновича від 16 травня 1914 р. // Франко І. Зібр.творів: У 50 т., т.50, с.418.

[8] Франко І. Поетичні оповідання про найдавнішу історію України-Руси // Відділ рукописів і текстології Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України (далі — ІЛ), ф.3, №625.

[9] Франко І. Муж довiр’я // ІЛ, ф.3, №233, арк. 42–53.

[10] Франко І. [Збірка поезій, підготовлена до друку 1914–1916 рр.] // ІЛ, ф.3, №232, арк.1–234.

[11] Колодiй М. Останнiй травень у життi Iвана Франка // Жовтень, 1956, № 11, с.73.

[12] Цей, буцімто, Франків текст — «відкриття» особистого секретаря І.Франка Мар’яна Колодія. Уривки з цього «твору» Франка були вміщені в часописі «Вільна Україна» (1946, 28 травня), опублікований він був повністю у «Жовтні» (1951, №7, с.63–65), у двадцятомному виданні творів письменника. Ця примітивна підробка слугувала прекрасною ілюстрацією улюбленої тези офіціозного літературознавства про Франка — непримиренного борця проти Ватикану, папства та католицизму. Лише в 1966 р. було визнано, що вміщення в 20-томнику поеми «Папі в альбом» становило одну з найсерйозніших помилок упорядників і редакційної колегії того видання (Див.: Кирилюк Є. Вічний революціонер: Життя і творчість Івана Франка. Київ, 1966, с.236).

[13] Франко І. Запис сну. 13. 01. 1916 // ІЛ, ф.3, №431.

[14] Франко І. Запис сну. 13. 01. 1916 // ІЛ, ф.3, №431; Франко І. Запис сну. 10. 03.1916 // ІЛ, ф.3, №431; Франко І. Запис сну. 30– 31. 03. 1916 // ІЛ, ф.3, №188.

[15] Див. Телеграми духів (автопсихографічні нотатки Івана Франка 1915–1916 років: між сном і дійсністю). Вступна стаття, упорядкування тексту і коментарі Богдана Тихолоза // Іван Франко: Тексти. Факти. Інтерпретації: Збірник науковихпраць / НАН України. Інститут Івана Франка; Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка. Київ; Львів, 2011, с.331–343.

[16] Франко I. Iз сну // IЛ, ф.3, №188.

[17] Там само.

[18] Гриневичева К. Над водами Лети (З останніх хвиль Франка) // Вістник Союза Визволення України. 1917, ч. 163, с. 526.

[19] Там само, с.527.

[20] Так само, с.526.

[21] Там само.

[22] У «Листках на теплоту» натрапляємо на дешифрування цієї «скомплікованої» хвороби: атеросклероз, аркус дуги аорти, міокардит, нефрит, гіпотоніка, параплегія… (Листки на теплоту І.Франка в Приюті для недужих Українських січових стрільців // ІЛ, ф.3, №2426).

[23]Див.: Свобода, 1916, ч.25, с.7.

[24] Карла Бандрівського українського громада попросила бути опікуном хворого письменника 18 квітня 1908 р. Того дня в залі Крайового кредитового союзу зібралася нарада «в справі запомоги на лічення І.Франка і удержання його родини». 6 червня 1908 р. повітовий суд затвердив опікунство Карла Бандрівського офіційно. Свої кураторські обов’язки К.Бандрівський виконував дуже сумлінно: спершу щодо одного Франка, а згодом ― і щодо його хворої дружини Ольги та неповнолітніх дітей. Це переконливо засвідчують спогади сучасників, а також архівні матеріали: клопотання К.Бандрівського перед різними установами про надання І.Франкові матеріальної допомоги, листування з багатьма видавництвами про видання його творів, полагодження всіляких формальностей стосовно виплати гонорару та ін. Свої обов’язки опікуна Франкової родини Карло Бандрівський виконував до 1 січня 1918 р. Із 15 січня 1918 р. прав власності набули нащадки письменника.

[25] Навесні й влітку1915 р. 16-річний Василь Франко на вимогу австрійської воєнної комендатури три місяці підвозив батьковими кіньми провіант для війська. Одного разу біля Жовкви, де частина мала «довший постій», у Василя вкрали коней. Побоюючись вертатися без коней до обозу, Василь почав втікати полями до ліса в напрямі Львова. Через три дні дістався до Львова. «При помочи людей я добився […] до мого стрийка з наміром відвідати його і попросити помочі: дістати для мене у Львові документ ідентичности, без якого я не міг дальше рухатись», — оповідав Василь Франко про свою одіссею (Франко В. Мій стрийко Іван Франко // Франко В. Спомини / Упоряд. З.Франко, Є.Паранюк. Львів, 2015, с.11–12).

[26] Франко В. Лист до родини в Нагуєвичі [квітень 1916 р.] // IЛ, ф.3, №1827.

[27] Франко З. Лист до Івана Франка від 18 серпня 1915 р. // ІЛ, ф.3, №1636, арк. 200–201.

[28] Франко З. Лист до Івана Франка від 7 вересня 1915 р. // ІЛ, ф.3, №1636, арк. 203–204. 

[29] Там само.

[30] Франко В. Лист до родини в Нагуєвичі [квітень 1916 р.].

[31] Франко В. Лист до родини в Нагуєвичi [квітень 1916 р.] ІЛ. — Ф. 3. —№ 1827.

Справдi, взаємини Iвана Франка з Броніславом Овчарським не налагодилися до самої смерті письменника, хоча з плином часу дехто з Франкового оточення, навiть iз родини (син Петро), говорили про те, що вiн винiс дуже гарнi спомини про цього лiкаря (Франко П. Іван Франко зблизька: Пять портретів, с.30). Та й сам Броніслав Овчарський у своїх згадках про Iвана Франка жодним словом не згадав про iнцидент, що розлучив його зі знаменитим пацiєнтом (Овчарський Б. У хворого Франка // Вільна Україна, 1940, 8 червня. Його ж: Останній рік життя великого Каменяра // Радянська Україна, 1941, 21 травня.

[32] К.Гриневичева К. Над водами Лети (З останніх хвиль Франка), с.526–527.  

[33]Див.: Луцiв Л. Iван Франко — борець за національну і соціяльну справедливість. Нью-Йорк, 1968, с.604.

[34]Див.: Рахунки, розписки на гроші для утримання хворого І.Франка (Приюту для недужих січових стрільців, Ц.Зиґмунтовської, К.Бандрівського), Львів, 1915–1916 рр. // ІЛ, ф.3, №2513.

[35]Франко В. Мій стрийко Іван Франко, с.26.

[36] Див. про це детальніше: Мельник Я. І остатня часть дороги. Іван Франко в 1908–1916 роках. Дрогобич: Коло, 1916, с.196–200.

[37]Див.: Рахунки, розписки на гроші для утримання хворого І.Франка (Приюту для недужих січових стрільців, Ц.Зиґмунтовської, К.Бандрівського), Львів, 1915–1916 рр.

[38] Див.: Матерiали про видання ювiлейного збiрника творiв Iвана Франка // Львівська наукова національна бібліотека ім. Василя Стефаника, від. рук., ф.Возняка 671, ІІ, 156.

[39] Струтинська М. Романтика чи «внутрішня катастрофа» (До генези «Зів’ялого листя») // Cучасність, 1966, №7, с.127.

[40] Спогади Софії Дутко про Целіну Зиґмунтовську // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів: Каменяр, 2007, вип. 7, с.179.

[41]Йосифа Ракочі, яка мешкала у Ц.Зиґмунтовської від кінця березня до кінця липня 1912 р., писала, що та «знана була зі своєї доброти цілій камениці і для мешканців улиці»: «Пані Зиґмунтовська була спокійної вдачі, шатенка, висока ростом, сильно збудована, і всі роботи в помешканню своїм виконувала, а над бідними дуже милосердилася, виносячи для них і дрова, і хліб, і молоко за згодою дітей, відступала свою вечерю» (Ракочі Й. Спогади про Целіну Зиґмунтовську // Науковий вісник Музею Івана Франка у Львові. Львів: Каменяр, 2003, вип. 3, с.134).

[42]Див.: Матерiали про видання ювiлейного збiрника творiв I.Франка.

[43] Там само.

[44]Вороний М. Перші зустрічі з Іваном Франком // Iван Франко у спогадах сучасникiв. Книга друга. Львів: Каменяр, 1972, с.162.

[45]Див.: Матерiали про видання ювiлейного збiрника творiв I. Франка.

[46] Див.: Див.: Рахунки, розписки на гроші для утримання хворого І.Франка (Приюту для недужих січових стрільців, Ц.Зиґмунтовської, К.Бандрівського), Львів, 1915–1916 рр.

[47]Гриневичева К. Над водами Лети (З останніх хвиль Франка), с.526.

[48] Там само.

[49] Натомість В.Франко згадував про С.Левинську не надто прихильно (як, утім, і про К.Бандрівського й про Ц.Зиґмунтовську). Покинув він Франкову оселю засмучений і невпевнений в тій «новій женщині», яку привів до його стрийка К.Бандрівський: «… Я був змушений лишити хорого на ласку чужої незнаної людини, яка була через той короткий час для мене дуже злюща. Не можу собі уявити того, що діялось дальше з хорим, бо коло него треба було обслужити, як маленьку дитину. Чи ця попадя на те була здібна, сумніваюсь» (Франко В. Мій стрийко Іван Франко, с.С.26).

[50] Грозикова О. Останнi днi Франка.

[51]Франко П. Iван Франко зблизька: П’ять портретів, с.31.

[52] Островерха М. Смерть Титана // Краківські вісті, 1941, 29 травня.

[53]Див.: Дрогобицький М. На все життя // Іван Франко у спогадах сучасників. Львів, 1972, с.296.

[54] Колодiй М. В день похоронiв Iвана Франка // Українське слово, 1916, ч.135, 31 травня.

[55]Див.: Рупняк Л. Чи сповiдався I. Франко перед смертю // Дзвiн, 1991, №1, с.175.

[56]Галущинський Т. Як то було зі сповіддю Івана Франка // Нова Зоря, 1932, 4 серпня.

[57] Рупняк Л. Чи сповiдався I. Франко перед смертю, с.175–176.

            Марʼян Колодій не оминув «щасливої» нагоди оповісти про католицького священника, якого буцімто приводила І.Франкові Ц.Зигмунтовська (Див.: Колодій М. Останній травень в житті Івана Франка).

[58] Лікарська довідка про стан здоров’я І.Франка, як і деякі інші документи, що стосуються організації християнського похорону письменника, зберігається зараз у Львівському національному літературно-меморіальному музеї Івана Франка. У тому числі в фондах музею зберігається звернення пароха Свято-Успенської церкви Василя Давидяка до Ординаріяту митрополії від 29 травня 2016 р. із просьбою вирішити справу церковного похорону І.Франка, якого домагається від парохіяльного уряду Свято-Успенської церкви українська громада через депутацію, репрезентовану К.Бандрівським і Ф.Федорцевим, оскільки парохіяльний уряд «принужденный отказати з своєй стороны в церковном похороне, оставляючи речь тую розсужденью Всесветлейшего Митрополитального Ординаріата». Відповідь Митрополичого Ординаріату, яку читаємо на звороті цього документа, дуже лаконічна: «Поручая ся поступити після канонічних приписів. Від Митрополичого Ординаріату. Львів, дня 29 мая 1916. А.Білецький». Див.: Документи, що стосуються організації похорону Івана Франка // Львівський національний літературно-меморіальний музей Івана Франка. Фонди Музею. Інв. №2234 ор.

[58] Грозикова О. Останнi днi I. Франка.