«Приліжна учениця», «почтенний пан професор» і «Франчиха со чадами»: дещо про взаємини Євгенії Бохенської і родини Франків

© Ярослава МЕЛЬНИК
Докторка філологічних наук,
професорка кафедри філології
Українського католицького університету (Львів)

 «Особистий чар Франка не залишав байдужими й найбільш вимогливих», найосвіченіших жінок свого часу, — писала Ірена Книш у статті «Жінки в житті Франка», стверджуючи при тім, що саме він, Іван Франко, «помимо складання вини на “долю” у спогадах сучасниць, вирішував такий, а не інший фінал у взаєминах з закоханими в ньому Уляною Кравченкою, Климентією Попович, Ольгою Білинською, Євгенією Бохенською»[1].

          І хоча фінал у взаєминах із цими, закоханими в нього жінками, обирав Іван Франко (немає підстав не погодитися з дослідницею), однак і вони теж обирали. Принаймні своє продовження love stori з поетом таки достеменно. Так, для вродливої і ніжної Уляни Кравченко, яка, за словами Анни Франко-Ключко, «мала вигляд і вдачу ніжної фіялки й сміло могла служити за модель для мистця»[2], «те, що для Франка було скороминувшим епізодом у Бібрці, стало окриленим спогадом юности, чарівною легендою на все життя. Тим вона дорожила, гордилася й зберігала як свою особисту цінність»[3]. Для скромної, тихої, непомітної і жертовної Євгенії Бохенської знайомство з Іваном Франком «перевернуло» «душу і життя», стало коханням всього життя:

Весь вік, немов причинна чи свята,
Вона жила у радості натхненній,
Щаслива, що за молодості — геній,
Як Бог поцілував її в уста
……………………………………
Весь вік без нарікання й каяття
Жила, ні разу ласки не зазнавши, —
Той поцілунок генія — назавше
Перевернув їй душу і життя[4].

Євгенія Бохенська «була настільки вірна своєму першому коханню, що потім через усе своє життя не хотіла більше нікого з мужчин знати і до смерти залишалась неодруженою», і на «пропозицію вийти заміж, відповідала: “Я ніколи не дозволю собі, щоб після Франкових поцілунків хтось міг торкнутися моїх уст”»[5].

Свої почуття до Івана Франка Євгенія Бохенська берегла глибоко «в душі на дні», не виносячи їх на «розпуття велелюдні». Звірилася хіба що своїй щирій приятельці Марії Деркач, свідчення якої ми щойно навели, і яка через багато років (влітку 1967 року) розповіла про це дослідникові Григорієві Дем’яну, прохаючи його при цьому розшукати «бодай найголовніше» про життя і творчість Євгенії Бохенської, яку вона вважала «не лише однією з найкращих учительок у Галичині, а й обдарованою письменницею»[6].

Здогадувалася про любов Євгенії Бохенської до Івана Франка й Ольга Роздольська. У «Спогаді про поета» вона, зокрема, розповіла, як в 1908 р. відвідувала хворого Франка в лікарні разом із дружиною Володимира Гнатюка, Оленою з Маєвських, і Євгенією Бохенською[7].

«Одні відвідини я ніколи не забуду. Була у Франка знайома Бохенська Євгенія. Вона учителювала десь недалеко коло Львова і коли почула, що Франко захворів, — приїхала, щоб побачити його. Вони були ровесники[8] і симпатизували один одному. Здається, не помилюся, коли скажу, що вона його таки щиро любила, про що знав і він. Одного дня вона прийшла до нас, і ми всі — я, жінка Гнатюкова і Бохенська — пішли в санаторій. Франкові було якраз недобре, в непам’яті він говорив <…>, прийшов до себе, побачив Бохенську, що стояла і плакала, і в нього з очей покотилися сльози. “Ґеню, дайте руку”, — сказав він, піднявши свої руки як міг. Стиснувши своїми руками її руку, він притис її долоню до свого лиця, потримав так хвильку, далі струсив на її долоню свою сльозу і відпустив руку. “Візьміть цю сльозу на згадку!” Всі присутні також розплакалися»[9].

Назверх взаємини Євгенії Бохенської та Івана Франка цілком вписуються в парадигму: вчитель, наставник, порадник — літературна учениця, молодша товаришка, людина, духовно близька. Анна Франко навіть називала Євгенію Бохенську поруч із Наталею Кобринською й Уляною Кравченко сестрою свого батька:

«В житті І. Франка ці три жінки були для нього сестрами, істотами духовно близькими — рідними. Вони брали багато від нього, але ж і йому давали багато світлого і радісного в його самотній дорозі життя <…>, давали йому силу будувати любов і пошану до жінки-громадянки, до жінки-поетки і до жінки-тихої незамінної працівниці <…>. Через них він осягнув рівновагу духу і охоту до дальшої праці»[10].

Анна Ключко-Франко згадувала також про часті відвідини Євгенії Бохенської їхньої родини, і про те, як шанував її батько: «Вона часто приїздила до нас, часто своїм тихим, лагідним голосом ділилась з татом вислідами своєї праці на селі. Як вона сама, так і її праця була незамітня. Та батько цінив її дуже високо, знав, що під сірою поверхнею крилось багато любови до народу, до замурзаних селянських дітей. Своєю працею у сільській закутині вона клала тривкі підвалини під оздоровлення і відродження народу»[11].

І. Франко, одначе, високо цінив не лише вчительську працю Євгенії Бохенської, але і її літературний хист, а також її діяльність на теренах етнографії і фольклористики (Етнографію Євгенія Бохенська, як зізнавалася у листі до свого «етнографічного приятеля» Володимира Гнатюка, дуже любила[12]). У статті «З останніх десятиліть ХІХ в.» критик зарахував Євгенію Бохенську до представників «нового напряму в нашій літературі» — до групи «талановитих репрезентантів», «вихованих на взірцях найновішої європейської літератури, тої, що <…> головну увагу творчости кладе на психологію, головною метою штуки зробила: розбудження в душі читача певного настрою способами, які подають новочасні студії психології і так званої психофізики»[13]. А в «Огляді праць над етнографією Галичини в ХІХ в.» Іван Франко вписав Євгенію Бохенську поруч зі собою, Михайлом Павликом, Остапом Терлецьким, Львом Василовичем, Ольгою Рошкевич, Іваном Кузьовим, Михайлом Зубрицьким, Іларієм Огоновським та ін., у ряд «тих нових збирачів» фольклорних та етнографічних матеріалів, які від 1870-х під впливом Михайла Драгоманова «значно розширюють обсяг своїх обсервацій, не в’яжучись ні статистичними, ні історичними, ні мітологічними формулками»[14]. Декілька рукописних фольклорних збірок Євгенії Бохенської (із Красносілець Збаразького повіту (її родинного села), а також зі Збаража і Голешова Бобрецького повіту, де вона свого часу вчителювала), Іван Франко опублікував у своєму компендіумі «Галицько-руських народних приповідках». Ще низка неопублікованих фольклорних записів Євгенії Бохенської зберігається у фонді Івана Франка у Відділі рукописних фондів і текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України[15].

Для Євгенії Бохенської Іван Франко, як вже зазначалося вище, був вчителем, наставником, авторитетним порадником у літературній праці, шанованим редактором її творів, порад і зауваг якого вона вельми бажала і до яких дуже прислухалася. Ось декілька уступів із її кореспонденції до Івана Франка. «Я від мого Професора жадаю розумної, хоч і строгої критики, мудрого проводу щоби-м ся могла виробляти»[16]. «Як уважаєте, що “Ex temporаle” до чого-небудь судне, то прошу, будьте ласкаві, як добрий професор, поправте, що треба»[17]. «І знов повідаю тото, що перше: “Перегляньте, поправте що треба і, як до чого-небудьсудне, пришліть до переписання <…>. Не дивіться, чи буде “дуже приємно”, чи ні”»[18].«Техніка, бачу, під псом. Зрештою, перегляньте при вільнім часі та й поробіть потрібні уваги»[19]. «Дякую Вам, що-сьте ісправили похибки язикові і злагодили остроти вираження»[20]. «З подачі Франка», константує Оксана Нахлік, у «Літературно-науковому віснику» з’явилася низка публікацій Євгенії Бохенської: відгук «Гриць і “бики”» (1900. Т. ІХ. Кн. 2) на нарис Є. Мандичевського «Сільська ідилія» (1899. Т. VІІІ. Кн. 11), новелістичний диптих «Тихі драми. Студії Марти. І. Лист; ІІ. По дорозі» (1900, Т. Х. Кн. 6), образок «Хочу докучити тобі!» (1901. Т. ХV. Кн. 9.), прозова мініатюра «Чому?» (1902. Т. ХVІІ. Кн. 1), новела «Запомога» (1903. Т. ХХІV. Кн. 12)[21].

Кореспондуючи з Іваном Франком, Євгенія Бохенська зверталася до нього вельми поштиво (збереглося її 15 листів до поета[22]): «Почтенний Пане Професор», «Високоповажні Добродію», «Почтенний Добродію П[ане] Франко», «Почтенний Добродію і Пане Професор», «Найвисокоповажніший Добродію П[ане] Франко», «Високоповажаний Пане Доктор», «Високоповажані і Дорогі Пане Доктор».Прикметно, що одну з кореспонденток до «свого Професора» Євгенія Бохенськапідписала: «приліжна (чи там така, що рада бути приліжною) учениця»[23].

Перша лаконічна картка Євгенії Бохенської до Івана Франка, в якій вона просить прислати їй «якнайбільше книжок» (до слова, прохання «вижичити» книжки, бо «дуже тяжко банує чоловік на селі за книжкою»[24], постійно звучить в епістолах Євгенії Бохенської до подружжя Франків), датована 4 серпня 1885 р.[25] Гадаю, саме цього року у Львові й познайомилися особисто молоденька 18-річна вчителька Євгенія Бохенська (Тернопільську учительську семінарію вона закінчила 1884 року), яка вже встигла рік перед тим (того ж таки 1884 року) опублікувати в часописі «Зоря» свої перші поезії («Літа мої молоденькі» і «Пусти мене, мамцю»), і відомий вже літератор 29-річний Іван Франко. Підтвердженням цього може бути кореспондентка Євгенії Бохенської до Івана Франка від 4 грудня 1885 р., у якій вона просить того не відвідувати її більше, дотепно пояснюючи причину цього: «Ви до мене вже не приходьте, бо пані, в котрої мешкаю, не хоче, щоб Ви ходили, — хтось-бо налякав її, що може через то втратити службу — очевидно, через Вашу вольнодумну бесіду можуть збунтуватись пироги чи книдлі та зробити ще яку революцію»[26].Що це була за пані, в якої мешкала Євгенія Бохенська у Львові та яка так боялася «вольнодумної бесіди» поета, дізнаємося з листа Євгенії Бохенської до Марії Деркач від 1 липня 1937 р.:«В р[оці] шкільнім 1885/6 практикувала я безплатно при нашій Школі Вправ у Народнім Домі і мешкала в Пані, яка варила їсти для бурсаків»[27].

Пізнавши Євгенію Бохенську, Іван Франко відразу прагне залучити її до співпраці в жіночому альманасі «Перший вінок», доручивши їй написати для цього видання біографію французької письменниці Жорж Санд і надсилаючи для цього потрібну літературу. «Дуже Вас прошу передати мені тепер матеріали до біографії Жорж Занд, а пізніше матеріали і темати до інших праць, але передовсім прошу, щоб про те ніхто а ніхто не знав»[28], — пише Євгенія Бохенська Івану Франкові 20 листопада 1885 р. А вже через два тижні, 4 грудня 1885 р., звітує йому: «Про Жорж Занд читаю поволеньки, здається, з неділі возьмуся до писання»[29]. Однак біографії Жорж Санд Євгенія Бохенська не написала. У листі до Марії Деркач, датованому 1 липня 1937 р. (того року відзначали 50-річчя виходу в світ «Першого вінка»), вона пояснила причини того: «Нема жодної причини згадки про мене при якім-небудь ювілею “Першого вінка”, бо я до нього зовсім не була причасна <…> Може бути, що задля “Першого вінка” дав мені др.Франко дві книжки, мабуть, Брандеса і ще якусь іншу, чи не “Nowe prędy w literaturze ХІХ stulecia», чи ще щось в тім роді, велів прочитати, а опісля написати про Жорж Занд. З того нічого не вийшло не лише тому, що я була до такої роботи недозріла (що п[ані] Жорж Занд ні раз мені не сподобалася і я лише журилася, як про ню писати, коли вона висказує погляди так різко противні до тих, з якими стрічалась я досі), а ще з іншої причини, яку Вам колись розкажу»[30].

4 травня 1886 р., через рік після знайомства з Євгенією Бохенською, Іван Франко несподівано для багатьох галичан (а надто галичанок) одружується в Києві з Ольгою Хоружинською. Здивована цим одруженням письменника Наталія Кобринська замість «ґратуляції» надіслала йому докірливого й водночас компліментарного листа: «Повинна Вам ґратулювати, але не буду, бо чи ж давні знакомі не заслуговали собі на те, аби-сте були уважали за відповідне повідомити, що дня того а того, женюся з тов а тов? Може, Ви думали тим чином відчепитися від усіх галичанок, але Вам то не удасться. Ви продукт нашого краю, наших обставин, Ви наша амбіція, то ж ми не перестанемо над тим працювати, щоби борше чи пізніше віддане Вам було неограничене проводирство в нашій літературі, та просимо Вашу жінку до нас прилучитися»[31].

Не знаємо, як сприйняла звістку про одруження Івана Франка Євгенія Бохенська, проте добре відомо, що її ставлення до його дружини і дітей («Франчихи со чадами») було дуже щирим і приязним, за винятком хіба що окремих моментів (але про це трохи згодом), як і теплим і шанобливим було ставленням до самого поета, про що вже мовилося вище.

Так, Євгенія Бохенська запрошує Ольгу Франко з дітьми погостювати в неї, радить не йти пішки зі станції в Бортниках до села, «бо не дуже-сьте моцні і змучили би-сьтеся»[32], обіцяє їй вигідний побут («Одна хата моя ні до чого — але з кобітами і дітьми все якось можна порадити <…> З постелі маю: три подушки, подушочку, ковдру, коц, кожух, дві великі хустки. Ви з малою спали би-сьте на ліжку. Хлопців також якось мож буде помістити. — Набілу у мене досить — бо маю вже власну коровку»)[33], цікавиться, як ростуть діти («Діти підрости мусіли страх»)[34], щиро переймається здоров’ям подружжя («Чи-сте, там здорові обоє?»)[35]. З цього погляду дуже промовисті ось ці рядки Євгенії Бохенської до Ольги Франко:

 «Вертаючи з ферій, виділа-м Вашого чоловіка на двірци, дуже коротку хвильку. Хотілося мені страх балакати — але Ваш чоловік чимсь був занятий і розсіяний. Питаюся, чому не приїде коли до Борачка на рибку, а Ваш чоловік каже: “Або є риба?” Та де би ся поділа! А мені страх хотілося балакати довго-щиро. Вже-м і на трамвай сіла і все дивлюся, чи не йде Ваш чоловік з двірця. Потім взяла-м білет лише до політехніки,зайшла-м на Вашу улицю і роблю так звану фенстер-променаду попри Ваші вікна, чи попри Вашу хату. Та, бачу, смеркаєся, хтозна, чи Ви вдома і т. д., і, походивши, вернула-м в місто. Ваш чоловік був тоді дуже марний — лице здрібніло, маленьке, як кулачок…»[36]        

Відвідуючи Франків, Євгенія Бохенська неодмінно привозила дітям гостинці, «чудернацькі горішки», що «росли в глибоких багнах біля Болехова»[37], а господарю дома подарувала вишивану сорочку[38].

«Приїзд п[ан]і Бохенської в нашу хату завжди був великою радістю, зокрема для нас — дітей»[39], — згадувала Анна Франко-Ключко, кажучи, що вона на все життя зберегла тепло й ніжність, які промінювали від Євгенії Бохенської:

«Вона залишалася у нас щонайменше на тиждень. П[ан]і Бохенська закочувала рукави і бралась до роботи. Мама була хоровита й слабосила й тяжко собі давала раду з 4 дітьми. П[ан]і Ґєня доглядала нас усіх: мила-купала, чесала, прибирала, піклувалася нами з доброю, лагідною усмішкою, навіть з більшою любов’ю, як сама мама. Тато, коли приходив до дому і заставав її при праці, вітав її, мов спасительку <…>. Я, маленька дівчинка, любила її всім своїм серцем. І коли вона від’їжджала, я чіпалась її сукні, плакала гіркими сльозами»[40].

Цікаво, що Євгенія Бохенська навіть листувалася з малими Франчатами. Принаймні збереглася одна її картка до Петра Франка від 8 квітня1900 р. (перша публікація Наталі Тихолоз), яка подивовує розумінням Євгенією Бохенською дитячої психології, інтересів дитини. Наведемо її повністю.

                               ” Дорогий Петруню!
Дякую Тобі красно за лист. Дуже втішила-м ся, одержавши письмо від такого чесного ґазди, котрий щоправда своє ґаздівство — морські свинки — геть загирив. Сподіюся, що Ви оба з Тарасом вже не докучаєте Андрусеви і, може, не так дуже галасуєте і викрикаєте, як Тато пишуть. Весна у нас вже була ся розпочала, та знов сховалася і, хоч нема снігу, але вітер і зимно. Бузьки вже поприлітали, але, певно, мусять жаловати, що не взяли з собою кожухів. У мене в одній кімнаті зірвали підлогу, бо гриб точив дошки, а під нею була маленька чорна ящірочка. Позавтра виїжджаю з дому, а, вертаючи зі свят, поверну до Вас, як стане часу. На Зелені свята буде у мене, певно, дуже гарно — а що до руських задовго чекати — то приїжджайте на польські. Ще раз дякую Тобі за письмо і поздоровляю Тебе, Андруся і маленьку Гандзю.
                                      Любляча Тебе Євгенія Бохенська“[41].

Певним дисонансом до цих сливе ідилічних взаємин Євгенії Бохенською з родиною Франків є її лист до Івана Франка, датований здогадно початком лютого 1900 р., із пасажем про «довгий язик» Франчихи, а також лист до Михайла Грушевського від 21–22 листопада 1912 р. зі словами про «анормальну» Франкову родину, через яку, мовляв, не можна допомогти письменникові в часі його важкої недуги.

«Жінка Ваша (тото прошу їй перечитати), має надзвичайно добре серце, а як вже кого навидить (от хоч би мене), то дає йому такі докази того серця, що чоловік чуєсь аж засоромлений, непевний, чи буде годен тото бодай в частині зреванжувати. Але, попри тото серце, має вона, як і ми всі, доньки Євині, довгий язик. Ось щось там вчера наговорила «poszkodowan-ій» recte п. Валерії Коцовській і Білецькій — і мені було при стрічі з ними ніяково. Перекажіть їй про те від мене: “Дорога Франчихо! Сиди, радше, тихо — як мене навидиш (о чім я, впрочім, переконана)”»[42].

У наступному листі до Івана Франка від18 лютого 1900р. Євгенія Бохенська пояснила своєму кореспондентові, який, очевидь, захотів дізнатися більше про цю історію (листи Івана Франка до Євгенії Бохенської, на жаль, не збереглися), у чому полягав переступ Ольги: «Франчиха лиш тото, що оповіла Коцовській і Білецькій про те, що-м Вам дала переглянути “Ex temporale”. Реклама — то тяжкарічдля того, кому її зроблено»[43].

Як бачимо, Євгенія Бохенська надто емоційно відреагувала на, здавалось би, доволі невинний вчинок Ольги Франко. Але тут треба взяти до уваги те, як берегла Євгенія Бохенська своє incognito, наскільки непублічною особою воліла залишатися. З листа Євгенії Бохенської до Марії Деркач від 1 липня 1937 р.:

«…Безмірно, безконечно осоружна мені думка про яке-небудь опублікування моєї особи. Здебільшого майже з[овсім] нема вже тих, що так дискретно берегли мій псевдонім, що, як яку там дрібницю видрукували у Львові, я до тижня діставала письмо з Кракова, а пішлю Франкові рукопис, то на другий день іде Франчиха раненько до Гнатюків і каже: “Ґеня написала оповідання чи що там”, а мої знакомі з “Жіночої громади” ідуть до Гнатюка і із “Споминів семінаристки” беруть одне оповідання до жіночого календаря, без мого відома розриваючи цілість. А про мої “проби пера”, зрештою, ніхто з родини не знає»[44].

Свої літературні тексти Євгенія Бохенська підписувала псевдонімами і криптонімами (Б-а; Б-а, Евг.; Бох., Евг.; Евгенія; М-а; Марта; Марта;**, Марта***), настійливо вимагаючи від редакторів зберегти в таємниці її справжнє прізвище. «Уповаю на Вас, що збережете мені incognito офіціально і приватно», — просила Євгенія Бохенська Івана Франка «не класти» під час публікації текстів її власний підпис[45].

Тепер про звинувачення Євгенії Бохенської Франкової родини в «анормальності», висловлені вїїлисті до Михайла Грушевського від 21–22 листопада 1912 р., у якому вона просить свого поважного адресата допомогти Франкові в його скрутному становищі. Наведемо просторі фрагменти з цього листа.

«Я не прошу прощення за се, що відважуюся писати до Вас і чиню се з цілим безмірним довір’ям, бо хоч і кажуть деякі, що Ви тверді і неприступні, — та я знаю добре, що се лиш байки-байки, бо вірю тим другим, які кажуть, що Ви ніколи не відмовляєте тим, які звертаються до Вас з цілим довір’ям, — той вірю своєму інстинктовому знанню, яке мовить, що у Вас добре, щире, людське серце.
Недавно їздила я до Львова, до лікаря і там через кілька днів наслухалася я такого, що аж жах переймає, про те, як тяжко бідує, так що не має найменшого конечного коло себе обходу, ходить обдертий і не раз голодує той бідний Франко, що аж чужинці питають не раз наших: чому він такий опущений, занедбаний, як той послідній старець-жебрак? <…> Та ще тяжче дотика його, мабуть, те, що нікому признатися, що всі його покинули, що ніхто про його не дбає, що серед людей, серед своїх, які його твори високо цінять і люблять, які ідуть у життя з його «Духа печаттю» — він готов умерти не з хороби, а з голоду, і вичерпання, і недогляду.
Колись, як єго не стане — буде пишний, величавий похорон, посиплються промови за промовами, вінці за вінцями і жаль обхопить всіх, що стануть над його могилою — але Богом, а правдою — ми не будемо мали права заплакати над тою могилою, коли тепер даємо єму в наших очах загибати.
Інший — рівно нещасний, має бодай родину, яка про него дбає. У него ніколи не було правдивої родини, що то рятує, і кріпить, і гріє. І тепер у него тої родини нема. Та анормальна родина — се і одна з причин — що тяжче — як в нормальних умовах — д’сему приступити — і ратунок-поміч подати.
Тяжче — та чи цілком неможливо? <…> Там і не потрібно нічого незвичайного. Лише якої чесної, старшої, хоч би простої жінки, щоб їсти зварила, хату замела і шмаття випрала. Лише в найліпшім случаю — ще якого послугача шпитального, який би бідного паралітика обмив, убрав, викупав, обійшов, щоб не жахалися на єго люде, як на заповітреного Йова чи Лазаря.
Най колись похорон буде менше величний, най менше буде вінців та промов, — а най буде бодай у нас зате совість чиста, — що ми постаралися накілько могли, щоб довершив віку свого мирно, спокійно і бодай трохи по-людськи. <…> … Тому удаюся до Вас, що Ви нам у всім щасливі на руку: Взялися Ви до Товариства ім. Шевченка — і товариство розвилося на славу – кинули Ви думку про приватні школи — і школи ті ростуть, гей гриби по дощи, взялися Ви за нашу історію — і маємо історію. То й слухаю свого інстинкту, який мені мовить, що і тій справі, о яку ходить, Ви і лиш Ви зможете порадити»[46].

Бажання Євгенії Бохенської допомогти Франкові було щирим, одначе її присуд про його «анормальну родину» дуже категоричний, і не зовсiм справедливий, принаймнi не однаковою мiрою стосовно всiх членiв родини Франків.

Суб’єктивний погляд деяких сучасникiв, Євгенії Бохенської зосібна, на багато реалiй Франкового особистого життя, у тому числi на складнi взаємовiдносини в родинi, коригується iншими першоджерельними матерiалами, зокрема документами особистого архiву письменника, позiрно безпристраснi рядки яких, вiддзеркалюючи трагедiю родини Франкiв, дозволяють бодай почасти «зняти вину» хоч би з Ольги Федорiвни та найстаршого сина Андрiя. Особисто для мене дуже промовистими є записи в «Покажчику мешканцiв будинку I. Франка по вул. Понiнського, 4, Львiв, 1913», де в графi пiд довгою назвою «Всякi иншi важнi для розкладання доходового податку замiтки, наприклад, особливо нещаснi случаї, довготриваючi хороби», навпроти iмені Івана Франка зазначено: «Д-р Iван Франко є калiкою на руки, внаслiдок чого не може писати — притiм все є хорий i до працi неспосiбний», вiдповiдно про Ольгу Федорiвну — «рiвно ж хора», Андрiя — «також хорий»[47]. До того ж Андрiй, незважаючи на власну хворобу, все ж дуже багато допомагав батьковi.

Цікаво, що саме її, Євгенію Бохенську, Іван Франко тієї ж таки осені 1912 року, коли Ольга Федорівна була в шпиталі для душевно хворих на Кульпаркові у Львові, просив про допомогу й догляд. Відомо про це з листа Євгенії Бохенської до Івана Франка від 3 вересня 1912 р. Ось текст цього листа.

                          «Високоповажаний Пане Доктор!
Що лиш нині одержала я Ваш лист і зараз на нього відписую. Мені дуже дороге довіріє о[тця] Борачка і Ваше до мене. Я справді була би дуже щира для Вас і Ваших дітей. Та поки що, хоч є охота, нема в мене можності вчинити Вашу волю. Як спенсіонуюся і возьму яке занятіє у Львові, то з певностію винайму собі мешкання у Вашім домі “на оборозі”. Там будемо царствувати обі з Гандзею і займемося всім по змозі.
Поки що приєдную до діла того особу, яка, певно, ще щиріше від мене відноситься до Вас і Ваших, а до ведення домового господарства є мільйон раз спосібніша від мене. Як лиш дістану від неї яку відомість, зараз Вам напишу, і коби лише удалося її придбати — знаю, що Ви би були дуже вдоволені, чого дай, Боже, і Вам, і нам всім»[48].

Як бачимо, Євгенія Бохенська не прийняла пропозицію Івана Франка, не вдалося їй також «придбати» згадану в цьому листі особу до «ведення домового господарства» Франків (До помешкання Франків у 1912 року, коли Ольга Франко була в лікарні, приходила Целіна Зиґмунтовська), натомість вона звернулася за допомогою до Михайла Грушевського.

Наведений вище лист Євгенії Бохенської до Івана Франка — останній в її епістолярному діалозі з письменником. Але не остання сторінка її незвичної, довгої love stori. Попри воєнне лихоліття, вона приїде 31 травня 1916 р. до Львова на похорон поета, проведе його до місця вічного спочинку. Пам’ять про нього берегтиме до кінця своїх днів. За свідченнями знайомих, Євгенія Бохенська працювала над спогадами про Івана Франка[49]. Навіть на схилі віку, згадував Іван Мозіль зі села Нижнє Синьовидне (туди Євгенія Бохенська на якийсь час перебралась до своєї приятельки, вчительки Ольги Скобельської), вона «виступала з відчитами про Шевченка, Франка, Федьковича, Воробкевича, Кобилянську, Коцюбинського. Ми ще й дивувалися, що вона так багато знає і все пам’ятає, бо була вже старенькою <…>. Її розповіді про Івана Франка (його також добре знала ще з молодих років, їздила на похорон, хоть то була війна),проОльгу Кобилянську і Михайла Коцюбинського — то була така краса, якої я більше не чув ні від кого. О! Та жінка вміла говорити»[50].

Вміла Євгенія Бохенська і любити. Жертовно, тихо, самовіданно…

---

[1] Книш І. Жінки в житті Франка // Книш І. Жінка вчора і сьогодні. Вінніпеґ, 1958. С. 65.

[2] Франко-Ключко А. Три силюети. Цит. за:  Тихолоз Н. Три жіночі силуети у мемуарній візії Анни Франко-Ключко // https://franko.live/2024/01/04/%d1%82%d1%80%d0%b8-%d0%b6%d1%96%d0%bd%d0%be%d1%87%d1%96-%d1%81%d0%b8%d0%bb%d1%83%d0%b5%d1%82%d0%b8-%d1%83-%d0%bc%d0%b5%d0%bc%d1%83%d0%b0%d1%80%d0%bd%d1%96%d0%b9-%d0%b2%d1%96%d0%b7%d1%96%d1%97-%d0%b0/

Вперше спогади Анни Франко-Ключко «Три силюети» про взаємини І. Франка з Наталею Кобринською, Уляною Кравченко і Євгенією Бохенською були надруковані в канадській газеті «Гомін України» 1957 року (№1–2. Від. 7. І. С. 11–12).

[3] Книш І. Три ровесниці (1860 – 1960). До сторіччя народин Уляни Кравченко, Марії Башкірцев, Марії Заньковецької. Вінніпеґ, 1960. С. 91.

[4] Гнатюк І. Думка про вірність // Гнатюк І. Осіння блискавка. Поезії. Львів, 1986. С. 32.

[5] Дем’ян Г. Літературна учениця Івана Франка // Бохенська Є. Твори / Упоряд., авт. вст. ст. та прим. Г. В. Дем’ян. Львів, 2002. С. 11.

[6] Там само. С. 5.

[7] На думку Оксани Нахлік, Бохенська Євгенія разом із Ольгою Роздольською і дружиною В. Гнатюка Оленою відвідала Івана Франка у “Приюті для хорих і виздоровців УСС у Львові”, де він перебував від 13 лист. 1915 р. (Нахлік О. Бохенська Євгенія // Франківська енциклопедія: у 7 т. Т.1: А – Ж / наук. ред і упоряд. Є. Нахлік; передмова М. Жулинський, Є. Нахлік. Львів: Світ, 2016. С.199).

Гадаю, що ці відвідини були в 1908 р., коли Іван Франко лікувався в санаторії братів Свйонтовських. Ольга Роздольська, справді, відвідувала Франка у Притулку січових стрільців, за її словами, «десь коло Різдва» 1916 р., але одна. «Десь коло Різдва, довідавшись, що після відступу російської окупаційної армії з Галичини перенесли хворого письменника до шпиталю Січових стрільців <… > на вул. Петра Скарги, вибралась я відвідати його» У своєму «Спогаді про поета» вона згадувала, що під час цих відвідин Франко питав «про покійного Гнатюка, що тоді ще сидів з родиною у Криворівні…» (Роздольська О. Спогад про поета // Спогади про Івана Франка / Упоряд., вступ. ст., прим. М. І. Гнатюка. 2-ге вид., доп., перероб. Львів: Каменяр, 2011. С.787).

[8] Тут Ольга Роздольська помиляється. Євгенія Бохенська, 1867 року народження, була на 11 років молодшою від Івана Франка.

[9] Роздольська О. З останніх років життя Івана Франка // Іван Франко у спогадах сучасників / Упоряд., авт. вст. ст. та прим. О. Дей. Львів: Кн. – журн. вид-во, 1956. С. 412–413.

[10] Франко-Ключко А. Три силюети. Цит. за: Тихолоз Н. Три жіночі силуети у мемуарній візії Анни Франко-Ключко // https://franko.live/2024/01/04/%d1%82%d1%80%d0%b8-%d0%b6%d1%96%d0%bd%d0%be%d1%87%d1%96-%d1%81%d0%b8%d0%bb%d1%83%d0%b5%d1%82%d0%b8-%d1%83-%d0%bc%d0%b5%d0%bc%d1%83%d0%b0%d1%80%d0%bd%d1%96%d0%b9-%d0%b2%d1%96%d0%b7%d1%96%d1%97-%d0%b0/

[11] Там само.

[12] БохенськаЄ. Лист до Володимира Гнатюка від 24 листопада [1913?] р.// Бохенська Є. Твори / Упоряд., авт. вст. ст. та прим. Г. В. Дем’ян. Львів, 2002. С. 113.

[13] Франко І. З останніх десятиліть ХІХ в. // Франко І. Зібр. творів: У 50 т. Київ: Наукова думка, 1984. Т. 41. С. 525.

[14] Франко І. Огляді праць над етнографією Галичини в ХІХ в. // Франко І. Додаткові томи до Зібр. творів: У 50 т. Київ: Наукова думка, 2010. Т. 54. С. 267.

[15] Див.: Відділ рукописних фондів і текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (далі — ІЛ). Ф. 3. № 1615. С.719–722.

[16] Бохенська Є. Лист до Івана Франка [б. д.] // Бохенська Є. Твори. С. 109.

[17] Бохенська Є. Лист до Івана Франка [1900 р.] // Бохенська Є. Твори. С. 110.

[18] Бохенська Є. Лист до Івана Франкавід 18 лютого 1900 р. // Бохенська Є. Твори. С. 101.

[19] Бохенська Є.Лист до Івана Франка від26 грудня 1902 р. // Бохенська Є. Твори. С.111.

[20] Бохенська Є. Лист до Івана Франка [1900 р.].// Бохенська Є. Твори.С.100.

[21] Нахлік О. Бохенська Євгенія. С.198.

[22] Збереглося 15 листів Євгенії Бохенської до Івана Франка, датованих 1885–1912 рр. Див.: ІЛ. Ф. 3, № № 1610, 1611, 1615, 1628. Листи Євгенії Бохенської до Івана Франка опубліковано у виданні: Дем’ян Г. Літературна учениця Івана Франка // Бохенська Є. Твори / Упоряд., автор вступ. ст. та прим. Г. В. Дем’ян. Львів: Каменяр, 2002.

[23] Бохенська Є. Лист до Івана Франка [1900 р.]. // Бохенська Є. Твори. С.100.

[24] Бохенська Є. Лист до Ольги Франко [б. д.]. // Бохенська Є. Твори. С. 98.

[25] Бохенська Є. Лист до Івана Франка від 4 серпня 1885 р. // Бохенська Є. Твори. С. 96.

[26] Бохенська Є. Лист до Івана Франка від 4 грудня 1885 р. // Бохенська Є. Твори. С. 97.

[27] Бохенська Є. Лист до Марії Деркач від 1 липня 1937 р. // Бохенська Є. Твори. С. 125.

[28] Бохенська Є. Лист до Івана Франка від 20 листопада 1885 р. // Бохенська Є. Твори. С. 96.

[29] Бохенська Є. Лист до Івана Франка від 4 грудня 1885 р. // Бохенська Є. Твори. С. 97.

[30] Бохенська Є. Лист до Марії Деркач від 1 липня 1937 р. // Бохенська Є. Твори. С. 125.

[31] Кобринська Н. Лист до Івана Франка від 3 червня 1886 р. // ІЛ. Ф. 3. № 1608. С. 341.

[32] Бохенська Є. Лист до Ольги Франко від 30 травня 1900 р. // Бохенська Є. Твори. С. 102.

[33] Там само.

[34] Бохенська Є. Лист до Ольги Франко [б. д.]. // Бохенська Є. Твори. С. 98.

[35] Там само.

[36] Там само.

[37] Тут Анна Франко-Ключко помиляється. Євгенія Бохенська вчителювала тоді в с. Голешові (тепер Жидачівського району) коло Львова.

[38] «Вишиваних сорочок у письменника було завжди під достатком. Це були майже все дарунки його приятелів, приятельок, співпрацівників не тільки із Західної України, але й з Великої України. Між цими сорочками була сорочка від Олени Пчілки, від Трегубової, Альбрант, Алчевської, Кобринської, Уляни Кравченко, Бохенської і багато інших» (Анна Франко-Ключко). Цит. за: Бонь В. Будинок-музей Івана Франка у Львові. Ілюстрований путівник по Львівському літературно-меморіальному музею Івана Франка. Львів: Каменяр, 2008. С. 57.

[39] Франко-Ключко А. Три силюети. Цит. за: Тихолоз Н. Три жіночі силуети у мемуарній візії Анни Франко-Ключко // https://franko.live/2024/01/04/%d1%82%d1%80%d0%b8-%d0%b6%d1%96%d0%bd%d0%be%d1%87%d1%96-%d1%81%d0%b8%d0%bb%d1%83%d0%b5%d1%82%d0%b8-%d1%83-%d0%bc%d0%b5%d0%bc%d1%83%d0%b0%d1%80%d0%bd%d1%96%d0%b9-%d0%b2%d1%96%d0%b7%d1%96%d1%97-%d0%b0/

[40] Там само.

[41] Цит. за: Тихолоз Н. Петро Франко: Формула долі. (Життєпис на тлі доби): монографія. Львів, 2021. С. 28.

[42] Бохенська Є. Лист до Івана Франка [перша половина лютого 1900 р.]. // Бохенська Є. Твори. С.100.

[43] Бохенська Є. Лист до Івана Франка від 18 лютого 1900 р. // Бохенська Є. Твори. С. 101.

[44] Бохенська Є. Лист до Марії Деркач від 1 липня 1937 р. // Бохенська Є. Твори. С. 125–126.

[45] Бохенська Є. Лист до Івана Франка [1897 р.]. // Бохенська Є. Твори. С. 97.

[46] Бохенська Є. Лист до Михайла Грушевського від 21–22 листопада 1912 р. // IЛ. Ф. 3. № 2508.

[47] Покажчик мешканців будинку І. Франка по вул. Понінського, 4. Львів, 1913 // ІЛ. Ф. 3. № 2474.

[48] Бохенська Є. Лист до Івана Франка від 12 вересня 1912 р. // Бохенська Є. Твори. С. 112.

[49] Див.: Дем’ян Г. Літературна учениця Івана Франка.С. 10.

[50] Там само. С. 9.