«В НАШІЙ ХАТІ НАША ВОЛЯ, А ВСІМ ЗАЙДАМ ЗАСЬ!» (Слово про Івана Франка на урочистій Академії його пам’яти)

© Микола ЛЕГКИЙ
доктор філологічних наук,
член-кореспондент НАН України

Доповідь, виголошена у актовій залі Львівського національного університету імені Івана Франка з нагоди 109-ї річниці відходу у вічність Івана Франка 29 травня 2025 року

Епізод 1. 1905 рік.
Тоді, з-поміж усього іншого, Іван Франко написав знаменитий «Січовий марш», фінальні рядки з якого винесено в назву сьогоднішньої бесіди.

«Гей, Січ іде, / Красен мак цвіте! / Кому прикре наше діло – / Нам воно святе. // Гей, Січ іде, / Підківками брязь! / В нашій хаті наша воля, / А всім зайдам зась!»[1].

Раділо тоді серце Поета, бо чуло: близько вже отой «слушний час», і ми, русини-українці, не проґавили його, не проспали; парамілітарні «Січі» й «Соколи», козацькі нащадки, – «мов пчола гуде» – набираються сил, обіцяють багато; буде з ким здобутися на святе діло, на високий чин: «разом руки, разом серця – і гаразд буде»; здобудемо Державу й захистимо її, бо «кому люба чорна пітьма, а нам ясний день»[2]. Так, «будьмо хоч трупами, та трупами вельмож, / Що на велике діло спромоглися, / Але не трупами тих завалидорог, / Що в боротьбі безцільній знемоглися!»[3], – напише пізніше, в 1914-му, напередодні окупації Львова східною ордою. А тоді, у 1905-му, писав свого «Мойсея», бо твердо переконаний був:

«Та прийде час, і Ти огнистим видом / Засяєш у народів вольнім колі, / Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом, // Покотиш Чорним морем гомін волі / І глянеш, як хазяїн домовитий, / По своїй хаті і по своїм полі»[4].

Того ж таки 1905 року з-під пера Франка вийшов знаменитий «Одвертий лист до галицької української молодежі», в якому йдеться про те, що «ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. […] Я бажаю тільки одного, – писав далі Франко, – звернути увагу всеї суспільності на ту велику історичну хвилю, якої наближення чуємо всі… нам прийдеться змобілізувати всі свої сили, щоб задоволити потреби тої хвилі»[5]. Що ж, оті «практичні консеквенції» покликали до лав Українських Січових стрільців обидвох Франкових синів, Тараса й Петра, бо хіба могли вони, сини свого Батька, стояти осторонь великого моменту?

Герой України Левко Лук’яненко писав якось: «Доки ми не навчимося віддавати своїх дітей на боротьбу за свободу, доти ми є нацією незрілою, котра може цю свободу втратити». Зазначити мушу, що наука ця дуже важка і коштує дорого. Іван Франко цю науку перейшов чесно та гідно. Це ніби про нього казав персонаж Василя Стефаника, звертаючись до Пресвятої Богородиці: «Ти дала сина одного, а я двох»[6]. Проходимо тепер цю науку й ми, батьки-матері ХХІ століття. Бо мусимо. Іншого ж нам не дано. І пройдемо чесно та гідно.

Епізод 2. Рік 1915.
Жилося сутужно. Був хворий, немічний, самотній. Особливо пригнічувало те, що темний московит таки вступив до Львова і поводив себе тут, як одвічний господар. «З перших днів окупаційна влада запровадила жорсткий режим і нові правила, щоби – принаймні зовні – надати Львову російський характер. На ратушевій вежі повісили російський триколор. Середньоєвропейський час змінили на петроградський. Усі вивіски на крамницях, установах і трамваях переписувалися російською мовою. В обіг запроваджено російські карбованці за заниженим курсом (1 австрійська крона = 30 копійок, реально ж вона оцінювалася вище). Встановлено комендантську годину з 10-ї вечора до 4-ї ранку, посилено режим прописки у готелях»[7]. «Впродовж кількох місяців, – ідеться в іншій праці, – у Львові арештовано 1200 українських патріотів, в глибину Росії було вивезено 578 українців, з них 34 священники»[8]. Під репресивну систему потрапив і митрополит Андрей Шептицький, котрий називав російське православіє «казьонним», «то єсть, – писав він, – вони опирають своє православіє на державній силі, ми черпаємо ту силу в єдності з Святою Католицькою Церквою, через котру спливає ласка Божа і в котрій є правдиве джерело спасення»[9]. Крім того, з листопада 1914 по червень 1915 року жандармське управління військового генерал-губернаторства провело у Львові ще 400 обшуків і арештувало 800 осіб без т. зв. «“переписки в порядку воєнного стану”, тобто офіційно незареєстрованих»[10]. Вам це нічого не нагадує?

Попри те, «сверблячка до писання» нікуди не поділася. Дух-бо бадьорий, хоч тіло й немічне. Спостережливе око не спало, видивлялося, приглядалося, а розум (не затьмарений – ні!), а чистий і ясний, здатний до рефлексування й аналізу, не біда, що не цілком вправними ритмами, надиктовував:

Ой, як стало царю треба
Пуще хліба й пуще неба
Людську кровцю проливати,
Германію воювати, –
Став він найпильніше дбати
Про салдат і про гармати,
Зелізниці та кріпости
Та про великі неліпости,
Про гранати, атентати,
Кого б смертю покарати,
Кому б ногу підставити,
Кого б слави позбавити,
Кого б грішми підкупити,
На злодійства шлях пустити,
На шпіонство наустити.
Про те, аби мати знані
Всіх сусідів силу й плани,
Про інтриги та обмани,
Про бензину та резину,
Всю чортівську блювотину
Та про нітрогліцерину,
Про підходи до незгоди,
Ровери та самоходи,
Лиш – крий Бог – не про народи.
                                          (вірш «Муж довір’я»)[11].

Вам це нічого не нагадує?

Тіло, воно немічне й тлінне, та дух, висталений і вигострений більш ніж 40-літньою працею, спроможний був полинути аж ген у наше сьогодення, на відстань 110 років. Тодішнє лихоліття під натиском визвольних легіонів відступило, зникло, згубилося, забралося геть. Так пропаде й нинішня нечисть, від потуги синівської зброї, присолена материнською сльозою й гірким прокльоном і приперчена батьківським кріпким словом.

Епізод 3. «З погляду вічности».
У покажчику «Лексика поетичних творів Івана Франка» (Львів, 1990) вказано, що слово перемога у 50-томовому Зібранні творів зустрічається 17 разів, перемогти – 50, переможений – 1, переможець – 4, переможний – 5. Побіда – 183 (!) рази, побідитель – 11, побідити – 74, побідить – 9, побідний – 9, побідник – 9, побідно – 1, побідоносний – 1; побіждати – 3, побіджати – 5, побіджать – 1[12].

Одразу впадає у вічі, що лексему «побіда» лишень у віршованих творах поета вжито 183 рази. У художньому лексиконі І. Франка, як свідчить названий покажчик, не так вже й багато слів, частотність уживання яких вимірюється тризначними числами. Така статистика свідчить про глибоку закоріненість цієї словоформи у психіці поета, один із архетипів його свідомости, котрий спонукав до рефлексій, формування концепцій, а відтак до чину, зокрема й державницького. У першооснові побідного концепту покладено, безперечно, ідею державної Незалежности України, котра прострумовує крізь усю художню творчість поета, від молодечого «Не пора…» до зрілого «Мойсея».

Так, у вірші «Не пора, не пора, не пора…» молодий Франко закликав до націєспрямованої діяльности кожного члена суспільства («Нам пора для України жить»), беззаперечної любові до своєї Вітчизни («Для України наша любов»), національної консолідації сил («Під Украйни єднаймось прапóр!»), до готовности віддати життя за свободу й честь Батьківщини («Ми поляжем, щоб волю, і щастя, і честь, / Рідний краю, здобути тобі!»[13]).

У поемі-містерії «Великі роковини» (1898) Франко чи не найяскравіше ословив власну концепцію перемоги над уявним ворогом, зокрема й перемоги воєнної. Найголовнішим складником цієї концепції є постійна активна праця кожного члена суспільства: «Чи побіди довго ждати? Ждати – довго. То й не жди ж!»[14]. По суті, у цьому творі Франко виписав рецепт перемоги, який передбачає готовність кожної особистости до випробувань та усвідомлення нею величі моменту («тілько ти придатний будь / На святе велике діло!»); постійну працю думки й фізичний загарт («загартуй думки і грудь!»); розвиток шкільництва, науки, винахідництва, філософії тощо («до високого літання ненастанно пробуй крил»); лідер-провідник постане внаслідок постійного розвою думки й духу («а Богдан прийде як сума / Ваших змагань, ваших сил»); готовність кожного свідомого члена суспільства до війни за незалежність («до великого моменту / Будь готовий кожен з вас»); рушіями руху до перемоги мають стати розум, воля, діяльність («ум остри, насталюй волю, лиш воюй, а не тоскуй!»); важливе значення має формування морально-етичного обличчя особистости («гордо стій і не корися, / Хоч пропадь, але не зрадь!»); відповідальність кожного за долю всієї нації («кождий думай, що на тобі / Міліонів стан стоїть, / Що за долю міліонів / Мусиш дати ти одвіт»), зокрема й перед одшедшими поколіннями («Як подамся, не достою, / Захитаюся, мов тінь, / Пропаде кровава праця / Многих, многих поколінь»); виховання наступної генерації («у таких думках держися і дітей своїх ховай»); готуватися до перемоги тут і тепер, не відкладаючи на майбутнє («нині вчися побіджати, / Завтра певно побідиш»[15]).

Франкове бачення перемоги звернене до нації загалом і до кожного українця зокрема, тим-то поему «Великі роковини» сміливо можна назвати соборним посланням митця до українців, адже поет апелює до історичного минулого нації, її сучасного й майбутнього, тобто до нашої сучасности й не тільки…

Концепт перемоги над зовнішнім загарбником яскраво втілено в повісті «Захар Беркут» – творі про силу і мудрість. Тут перемогу локалізовано в конкретному хронотопі – селі Тухлі в ХІІІ столітті. Злютована і дружна (а тим і сильна) тухольська община на чолі з мудрим провідником Захаром Беркутом здобуває подвійну звитягу: над напасником внутрішнім, захищаючи свої права від свавілля князівської влади (її уособлює Тугар Вовк); і над наїзником зовнішнім – навалою східної орди, що її Франко називає монгольською. Після здобутої побіди старий Захар звертається до земляків з передсмертним словом, у якому визначає складники перемоги:

«Чим ми побідили? Чи нашим оружжям тілько? Ні. <…> Ми побідили нашим громадським ладом, нашою згодою і дружністю. Уважайте добре на се! Доки будете жити в громадськім порядку, дружно держатися купи, незламно стояти всі за одного, а один за всіх, доти ніяка ворожа сила не побідить вас»[16].

У 110-му псалмі Давидовому читаємо: «Сказав Господь владиці моєму: “Засядь праворуч мене, доки не покладу ворогів твоїх тобі підніжком”. Жезло твоєї сили Господь простягне з Сіону, пануй посеред ворогів твоїх!»[17]. У творчості І. Франка кінця ХІХ – початку ХХ ст. все чіткіше увиразнюється ідея Богозахисту людини. Розв’язка твору «Як Юра Шикманюк брів Черемош» випливає з того консенсусу, що його досягли Білий та Чорний демони: Мошко віддає головатицю судді, через це уникає надмірних підозрінь; за пожадану рибину він розриває контракт із Юрою, останньому повернуто ґрунт і хату. Повістка ж завершується черговим діалогом між Білим та Чорним демонами, в якому Білий немовби узагальнює конкретні випадки з людського світу: «Господь ріжними дорогами тягне людей до добра. Одних страхом, других жадобою зиску, інших особистою амбіцією, ще інших подразненим самолюб’ям; лише невелика часть робить добро з чистої, високої любові до добра. Божа річ цінити, яке добро вартніше»[18].

Перемога передбачає, отже, віру кожного в Божий захист, у Його ласку, адже Він оборонить того, хто «за правду голос свій підносить»[19].

У художньому дискурсі Івана Франка помітний аналіз чинників перемоги, їх концептуалізація й апологетизація. Франкова концепція перемоги в основному зберегла свою актуальність. З однією лишень різницею: сучасне українське суспільство Державу здобуло. Тепер її конче потрібно відстояти. Певна річ, відстоїмо. Але остаточно переможемо тільки тоді, коли нікому навіть жартом не спаде на думку заводитися з Україною силою зброї.

---

[1] Франко І. Січовий марш // Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у 50 томах. Київ, 2008. Т. 52: Оригінальні та перекладні поетичні твори. С. 77.

[2] Там само.

[3] Франко І. Будьмо! // Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у 50 томах. Київ, 2008. Т. 52: Оригінальні та перекладні поетичні твори. С. 209.

[4] Франко І. Мойсей // Франко І. Зібрання творів: У 50 томах. Київ, 1976. Т. 5: Поезія. С. 201–264.

[5] Франко І. Одвертий лист до галицької української молодежі // Франко І. Зібрання творів: У 50 томах. Київ, 1986. Т. 45: Філософські праці. С. 401–409.

[6] Стефаник В. Сини // Стефаник В. Камінний хрест. Харків, 2013. С. 172–177.

[7] Мельник І. Російська окупація Львова у 1914–1915 роках // Zbruč. URL: https://zbruc.eu/node/28061

[8] Мазур О. Патер І. Перша світова війна // Історія Львова: У 3 томах. Львів, 2007. Т. 2. С. 513–515.

[9] Мельник І. Російська окупація Львова у 1914–1915 роках…

[10] Мазур О. Патер І. Перша світова війна…

[11] Франко І. Муж довір’я // Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у 50 томах. Київ, 2008. Т. 52: Оригінальні та перекладні поетичні твори. С. 227–238.

[12] Лексика поетичних творів Івана Франка: Методичні вказівки з розвитку лексики / Упорядн. І. І. Ковалик, І. Й. Ощипко, Л. М. Полюга. Львів, 1990. Ця кількість буде значно більшою, якщо врахувати прозові та драматичні Франкові твори, а також ті, що залишилися за межею 50-томника.

[13] Франко І. Не пора, не пора, не пора… // Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у 50 томах. Київ, 2008. Т. 52: Оригінальні та перекладні поетичні твори. С. 21.

[14] Франко І. Великі роковини. Пролог, говорений перед ювілейною виставою «Наталка Полтавка» в пам’ять столітніх відродин українсько-руської народности // Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у 50 томах. Київ, 2008. Т. 52: Оригінальні та перекладні поетичні твори. С. 171–179.

[15] Там само.

[16] Франко І. Захар Беркут. Образ громадського життя Карпатської Русі в ХІІІ віці // Франко І. Зібрання творів: У 50 томах. Київ, 1978. Т. 16: Повісті та оповідання (1882–1887). С. 7–154.

[17] Псалми // Святе Письмо Старого та Нового завіту: Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами. [Б. м.], 1991.

[18] Франко І. Як Юра Шикманюк брів Черемош // Франко І. Зібрання творів: У 50 томах. Київ, 1979. Т. 21: Оповідання (1898–1904). С. 424–472.

[19] Франко І. «Блаженний муж, що йде на суд неправих…» // Франко І. Зібрання творів: У 50 томах. Київ, 1976. Т. 3: Поезія. С. 148–149.